Тема 4. Регіональна характеристика трудових ресурсів
4.1. Сучасні світові демографічні показники та проблеми людства
У сучасному суспільстві великого значення набувають демографічні проблеми людства, які, насамперед, проявляються у міграції та природному русі населення. Міграція є цілком природним, хоча й досить складним процесом, який важко піддається методам прямого впливу, проте вимагає постійної уваги з боку держави, його врахування при розробці державою економічної, соціальної, демографічної, етнокультурної та зовнішньої політики. Значення міжнародних міграцій та необхідність їх державного регулювання зростає нині в умовах побудови відкритого суспільства, поглиблення міжнародного співробітництва, оскільки людські обміни, з одного боку, виступають індикатором рівня суспільних процесів, а з іншого – вагомим фактором їх розвитку.
Міграції населення здавна були визначальним фактором історії людства. Люди завжди переміщуються – добровільно або примусово. У стародавньому світі міграційні переміщення були зумовлені переважно воєнними походами, освоєнням нових земель, зміною клімату, нестачею ресурсів. Бурхливі або мирні, міграції завжди подібні до стихійних явищ: вони не залежать від нашої волі. У процесі деяких міграцій представники цілого народу поступово переселяються з одного ареалу в інший. І при історичному аналізі стародавніх міграцій найголовніше не те, яка кількість цих людей залишилася на їхній природній території, а те, якою мірою вони змінили культуру на території, куди прибули.
Відомі великі міграції зі сходу на захід, – тоді народи з Кавказу вплинули і на культуру, і на біологічну спадковість західних націй. Так звані “варвари” заполонили Римську імперію та породили нові царства і нові культури, що дістали назву “романо-варварських” або “романо-германських”. Відбулася європейська міграція на Американський континент, і від східного узбережжя далі й далі до самої Каліфорнії та від Карибських островів і Мексики на південь, аж до самої Вогнянної Землі. Підкреслимо насильницьку міграцію: наприклад, 9–10 млн. рабів були завезені свого часу європейцями до малонаселеної Америки. Через работоргівлю населення Африки протягом 1650–1850 pp. зменшилося на 22 %. Згадаємо і перервані міграції, зокрема, просування народів арабського походження на Піренейський півострів. Відомі в історії і форми запрограмованої, локальної, проте не менш впливової міграції населення Європи на схід і на південь (що призвело до утворення так званих постколоніальних націй), під час якої мігранти докорінним чином змінили культуру автохтонних народів. Але свідома та добровільна міжконтинентальна міграція населення розпочалася лише на початку XIX століття.
У розвитку міграційних процесів виділяють три великі соціальні хвилі. За даними М. Г. Нікітіної, перша хвиля – стара міграція – охоплює початок і середину XIX століття. Для цього періоду характерне переміщення в основному промислових робітників. 70–80 % емігрантів виїжджало до США, їх основну частину яких становили вихідці з Європи (пік ірландської еміграції). Друга хвиля – нова міграція, припадає на кінець XIX – першу половину XX століття. У цей час мігрує переважно селянство. Міграції з Європи досягли максимуму в десятиріччя перед Першою світовою війною (20 млн. осіб). Виїжджали до США (13 млн. осіб), Канаду, Бразилію й Аргентину. За чисельністю мігрантів до 1930 р. лідирувала Італія, поступово стала зростати частка імміграції з Канади, Мексики, з Антильських островів. До Південної Америки з Європи приїздило значно менше мігрантів, що пов’язано як з економічною відсталістю цього континенту, так і з обмеженнями міграції. До Аргентини, Бразилії виїхало близько 8–9 млн. осіб. Австралія до Другої світової війни приймала мігрантів переважно з англосаксонських країн. Третя хвиля міграції почалася після закінчення Другої світової війни. На цьому етапі характерне переміщення як некваліфікованої робочої сили, так і наукових кадрів, фахівців. Стимулювали міграцію події в Угорщині (1956 р.), у В’єтнамі (1974–1975), на Кубі (1980). Значним був і потік із Мексики, країн Карибського басейну, причиною якого стали суто економічні причини.
Характерне явище другої половини XX ст. – міграція висококваліфікованих фахівців до США, Канади, Великобританії, ПАР, Австралії, Франції. Частка фахівців серед іммігрантів становила близько 20 %. До США емігрують не тільки з Європи. Близько 80 % студентів з неєвропейських країн, які навчаються у США, не повертаються на батьківщину. У Великобританії живуть лікарі індійського походження, частка яких становить близько 35 %. До Франції емігрували фахівці з країн Північної Африки й Індокитаю. У європейських країнах формується незвичайна ситуація: кваліфіковані кадри залишають батьківщину, а їх місце займають спеціалісти з країн, що розвиваються.
Поряд із важливими для світової економіки міграціями європейського населення слід звернути увагу і на переміщення азіатського. З кінця минулого сторіччя на роботи в країнах Південно-Східної Азії та США вербують китайців та індусів. У ХХІ сторіччі почалася інтенсивна японська міграція на Гаваї, до США та Бразилії. Отже, робимо висновок, що зараз міжнародній міграції притаманна тенденція постійного збільшення її масштабів та зміна якісного складу учасників.
У сучасному світі більшість населення, що мігрує, керується економічними та соціальними чинниками, наприклад, пошуками краще оплачуваної роботи. Серед мігрантів є й біженці, які залишають країну через релігійні, політичні, етнічні та інші утиски. На початку XXI ст. найбільше біженців було з Афганістану (5 млн. осіб), Палестини (2 млн.), Ефіопії (1 млн.), Мозамбіку (0,9 млн.), Анголи (0,4 млн.), Камбоджі (0,3 млн.). З’явилися екологічні біженці, які втікають через забруднення районів свого проживання. Але все ж таки найважливішою причиною є безробіття, що стає глобально світовою проблемою. Безробіття охоплює десяту частину робочої сили, а найгострішою проблемою воно стає у країнах, що розвиваються. Безробітними вважається четверта частина міської робочої сили. 750 млн. осіб частково або повністю безробітні в аграрному секторі економіки цієї групи країн.
Аналізуючи працю І. І. Дахно “Світова економіка”, можна зробити висновки, що, окрім міграції, великого значення для демографічної кризи набуває природний рух населення. Слід ураховувати, що чисельність населення постійно змінюється. Так, наприкінці епохи палеоліту (15 тис. р. до н. е.) кількість населення Землі становила 3 млн. осіб, а до кінця неоліту (2 тис. р. до н.е.) вона збільшилася до 50 млн. осіб. Для того щоб населення планети досягло 1 млрд. осіб, потрібен був проміжок часу від виникнення людства і до 1850 року. Двомільярдного населення планета досягла за 80 років в 1930 p., тримільярдного – за 30 років у 1960 р. Четвертий мільярд з’явився за 16 років – у 1976 p., а п’ятий – за 11 років у 1987 році. Через сповільнення темпів народжуваності шестимільярдної позначки населення планети досягло за 12 років. 11 жовтня 1999 року у столиці Боснії і Герцеговини м. Сараєво народилася дитина, яка вважається шести мільярдним жителем планети. У таблиці 3.1, за вказаним джерелом, наведено дані про збільшення кількості населення Землі, а також прогноз до 2050 року.
Таблиця 3.1