Туристсько-екскурсійна справа і краєзнавчий рух

у Радянській Україні в період «українізації» (1923-1933 pp.)

Політика «українізації», яку проводили більшовики в 1923 - 1933 pp., сприяла національно-духовному відродженню України. Справді, в той період спостерігався потужний розвиток української мови, освіти, літе­ратури, театру, преси, краєзнавства, екскурсійної справи. Ці процеси відбувались на тлі сподівань української інтелігенції на можливість розвивати в нових умовах українську культуру, нести в народ знання, освіту. Тому українські митці, вчені, краєзнавці в своїй праці виявляли високу самовідданість, жертовність, ентузіазм.

У ході національно-культурного відродження в Україні значної ваги набула туристсько-екскурсійна справа. Екскурсії розглядались як важ­ливий інструмент, метод виховної, культурно-пізнавальної роботи серед широких верств населення.

Розвиток екскурсійної справи підтримували як культурно-наукова громадськість, так і більшовицький уряд України, хоча завдання в них були різні. Відомі вчені, краєзнавці - М. Грушевський, В. Щербина, И. Гермайзе, В. Артоболевський, Д. Щербаківський, М. Біляшівський, С. Русова та багато інших, - які стояли біля витоків туристсько-екс­курсійної справи, намагалися за допомогою широкого застосування екс­курсій просвітити народ, відродити його історичну пам'ять, поглибити історичні знання, закласти у свідомість численних екскурсантів необ­хідність зберігати пам'ятки минулого, національно-культурну спадщину, тобто сприяти духовному розвитку народу.

Переконливим доказом активізації краєзнавчого руху є туристсько-екскурсійна робота на Чернігівщині в 20-х pp.

Незважаючи на вкрай складну політичну кон'юнктуру (громадянська війна), вже в 1919 р. за ініціативою місцевої інтелігенції в Чернігові при Спілці працівників освіти виникло Бюро з організації екскурсій. Наступного, 1920 року його було підпорядковано екскурсійно-вистав­ковій (згодом екскурсійно-виставково-музейній) частині - структур­ному підрозділу губернського відділу народної освіти. Мета, яку стави­ло перед собою екскурсбюро, формулювалася так: «дати уявлення про історичне минуле м. Чернігова, про природу околиць Чернігова, про економічне життя, про здобутки культури в рамках місцевого життя».

Було опрацьовано кілька циклів екскурсій - природничо-історич­ний, історико-археологічний, літературно-художній, виробничий. Вод­ночас розроблялися туристсько-екскурсійні маршрути до Батурина, Любеча, Седнєва, де в оточенні чудової природи милували око численні пам'ятки історії та культури. З екскурсійним бюро в цей час на постійній основі співпрацювали найкращі наукові сили Чернігова, відомі історики, археологи, етнографи - С. Баран-Бутович, В. Дроздов, В. Дубровський, Б. Пилипенко, В. Шугаєвський. У 1924 р. екскурсійне бюро перейшло в підпорядкування Чернігівського історичного музею, який невдовзі «поглинув» його як окрему структуру.

У 1931 р. під грифом Українського комітету охорони пам'яток куль­тури з'явився друкований путівник, призначений для туристів по Новгород-Сіверському державному заповіднику, щойно створеному на те­риторії тамтешнього Спасо-Преображенського монастиря.

Краєзнавчий рух набував поширення і в інших регіонах України.

Водночас більшовицький уряд і партійні органи не ставили собі за мету зберегти для майбутніх поколінь козацькі могили та церкви над Дніпром. Вони прагнули використати туризм і екскурсії як важіль ідеологічного впливу на населення з метою формування соціалістичної свідомості, переконання людей у перевагах соціалістичної системи.

Екскурсійна робота визначалася однією з основних у мережі полі­тичної освіти та виховання трудящих мас і посідала важливе місце в культурній розбудові країни. Утвердження її на державному рівні по­требувало впровадження централізованого керівництва екскурсійними установами з метою їх організаційного та фінансового зміцнення. Отже, виникла об'єктивна потреба їх об'єднання в єдиному культурно-гос­подарському комплексі. Процес створення туристсько-екскурсійної системи відбувався поетапно, з впровадженням різних форм керівництва та регулювання взаємин з вищими органами управління. Практично в 20-ті роки туристсько-екскурсійну роботу в Україні організовували такі структури: Екскурсійно-виставково-музейний відділ Наркомосу УСРР (ЕВМ, 1919-1928), Українське мішане пайове екскурсійне то­вариство (УМПЕТ, 1928-1929), акціонерне товариство Укртуре (1926-1930).

Екскурсії широко застосовували навчальному процесі нової трудо­вої школи і в позашкільній освіті. їм надавалося великого значення як дієвому засобу пролетарського навчання та комуністичного виховання народних мас. З 1919 р. у позашкільному відділі Наркомосу УСРР починає працювати Екскурсійно-виставково-музейна секція. Завдяки її створенню виникла можливість організувати єдиний центр об'єднан­ня та координування всієї екскурсійної роботи в Україні і широко розгорнути її на державному рівні. Такі секції почали діяти в багатьох губернських відділах освіти. Наприклад, секція ЕВМ Одеської губнар-освіти відразу організувала екскурсійне бюро. З 1920 p., після реорга­нізації позашкільного відділу, екскурсійна справа почала підпорядко­вуватися Головному комітету політосвіти республіки. Комітет передусім спрямував свою діяльність на організацію єдиної мережі політустанов УСРР. Таке рішення було затверджено на пропагандистській Нараді Комітету політосвіти (1922 p.). Воно значною мірою сприяло створенню системи туристсько-екскурсійних закладів. Згідно з тезами й постанова­ми Наради, ЕВМ розробив свої положення про формування туристсь­ко-екскурсійних закладів в усіх територіально-адміністративних райо­нах - повітах, округах, губерніях тощо. Залежно від обсягу роботи, місця розташування вони поділялися на екскурсійні пункти, екскурсій­ні бази, екскурсійні комуни. Завершували цю структуру Всеукраїн­ська екскурсійна база та Всеукраїнська екскурсійна комуна. Головне завдання такої структури туристсько-екскурсійних закладів поляга­ло в тому, щоб, організувавши роботу на місці, розгорнути її по всій Україні.

Екскурсійні пункти відкривалися у віддалених містечках і селах при клубах промислових підприємств, сільбудах. Екскурсійні бази - в місцях, багатих на історичні пам'ятки, а також з привабливими природ­но-кліматичними умовами. Екскурсійні комуни - в повітових, губерн­ських і обласних містах. Вони керували роботою екскурсійних пунктів і баз, домагаючись найефективнішого їх використання. В екскурскомунах діяли: екскурсійно-виставкові кабінети, бібліотеки, лабораторії для дослідження матеріалів, зібраних під час екскурсій, монтажні майстерні для створення в них музейних експонатів, гуртожитки для туристів і екскурсантів. В екскурскомунах був значний штат працівників: заві­дувач комуни, завідувач музею, інструктори лабораторії, майстерні та бібліотеки, організатор і керівник екскурсій, завідувач гуртожитку.

Загалом екскурсійна мережа ЕВМ була двоступінчастою. Перший ступінь - осередки масової екскурсійної роботи, що діяли при се­лянських будинках; другий - керівні заклади губернського, обласного та всеукраїнського значення. Отже, система туристсько-екскурсійних закладів ґрунтувалася на основі міцного внутрішнього зв'язку та верти­кальної схеми керівництва. Діяльність і зміцнення системи залежали від її розширення, відкриття нових екскурсійних закладів. Особливо цей процес активізувався після прийняття в 1922 р. Кодексу про народну освіту, в другому розділі якого окремо розглядалося питання про фор­мування екскурсійної мережі. Так, якщо до 1923 р. в ЕВМ відділі Хар­ківської губполітосвіти функціонувало 30 екскурспунктів, то за один тільки звітний період 1923-1924 pp. їх було відкрито ще 30.

До мережі ЕВМ входило також багато екскурсбаз, що працювали при великих підприємствах і установах, де часто проводилися екскурсії. Тільки в Харкові їх налічувалося 39. Екскурсійно-виставково-музей-ний відділ за свою майже десятирічну діяльність заклав основні підва­лини державної системи туристсько-екскурсійних закладів і створив усі передумови для їх подальшого розвитку. А потреба в цьому була надзвичайно великою, бо кінець 20-х pp. характеризувався різким зро­станням туристсько-екскурсійного руху, який мав не тільки організо­вані, а й стихійні форми. Діючі екскурсійні заклади вже не могли задо­вольнити потреби всіх бажаючих взяти участь у туристських подоро­жах, їх маршрути прокладалися не тільки по Україні, а й по Союзу. Значно збільшився прийом туристів на екскурсбазах. Отже, для по­дальшого розвитку туристсько-екскурсійної справи потрібно було скон­центрувати її в новій структурі, яка б займалася розвитком тільки екс­курсійної справи.

Нагадаємо, що ЕВМ, крім екскурсій, керував також виставками та музеями. Тому в 1928 р. за ініціативою Наркомосу УСРР було створе­но нову структуру - Українське мішане пайове екскурсійне товари­ство (УМПЕТ), або Екскурсійне товариство. ВУЦВК і Раднарком УСРР у 1929 р. прийняли постанову «Про сприяння роботі УМПЕТу». У ній зазначалося, що УМПЕТ має стати справді провідним центром екскур­сійної роботи в Україні.

УМПЕТ почав швидко розгортати свою діяльність, використовуючи весь господарський і методичний потенціал, що був накопичений ЕВМ відділом Наркомосу. Основний напрям його роботи полягав у подальшій розбудові мережі екскурсійних закладів. Для практичних дій у цьому плані велике значення мало прийняття Постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 28 серпня 1928 р. «Про увільнення від республіканських і місцевих податків Українського мішаного пайового товариства». Це відкрило перед УМПЕТом значні можливості для швидкого організаційного та економічного розвитку. Адже пільги поширювалися на всі філії, пред­ставництва, агентства, екскурсійні бази Товариства, на організовані ним їдальні закритого типу, транспорт, кіоски при екскурсійних базах для продажу методично-краєзнавчої літератури та на виробництво споряд­ження для туризму.

І вже в першому своєму туристському сезоні 1928- 1929 pp. УМПЕТ з 16 лютого до 1 жовтня 1929 р. збільшив свій капітал на 59 800 крб.

Розвиток туристсько-екскурсійної справи визначався й тими пільгами, які надавалися учасникам екскурсій та подорожей. Порівняльний аналіз заробітної платні робітників і цін на путівки свідчить, що економічне становище в Україні в 20-х pp. було складним, а отже, матеріальні мож­ливості робітників були невисокими. їхня заробітна платня в 1925 -1926 pp. становила 44 крб 80 коп., в 1926-1927 pp. - 54 крб 58 коп., в 1927 - 1928 pp. - 61 крб 70 коп. Ціни на путівки були різними, залежно від дальності, тривалості маршруту. Наприклад, подорож пароплавом Вол­гою на 12 днів коштувала 58 крб, у Крим на 10 днів - 38 крб, екскурсія за маршрутом Київ - Дніпро - Дніпрельстан на 11 днів коштувала 24 крб, Донбас - Дніпрельстан - Криворіжжя на 12 днів - 30 крб.

Отже, перед керівними органами туристсько-екскурсійної справи сто­яло завдання допомогти наблизити вартість екскурсій до матеріальних можливостей робітництва, селянства, учнівства. Питання пільгового за­безпечення екскурсантів поступово вирішувалося, хоча й з великими труднощами. Так, у бюджеті Наркомосу УСРР в 1926-1927 pp. було передбачено виділити ЗО 000 крб для проведення екскурсій серед сту­дентів і робітфахівців, 3000 крб - серед селян. Приклад у вирішенні складного питання пільгового забезпечення шкіл, середніх і вищих на­вчальних закладів підтверджується таким документом: «Інструкція про порядок застосування екскурсійного тарифу, встановленого постано­вою тарифного Комітету НКШС (Народного комісаріату шляхів спо­лучення) від 28 червня 1923 р.»

Цінним було те, що, відповідно до інструкції, встановлений тариф на залізницях і внутрішньому водному транспорті в розмірі 75 %-ї зниж­ки для екскурсійних учнівських груп усіх навчальних закладів був дійсним і для наукових співробітників навчальних і наукових установ. Кожний Головком Наркомосу мав виділити відповідального представни­ка для розподілу пільгового фонду серед екскурсійних груп підвідомчих йому навчальних закладів. Для одержання пільгових посвідчень органі­затору екскурсії потрібно було подати в Наркомос письмову заяву із зазначенням мети екскурсії, кількості екскурсантів (окремо учнів і вчи­телів) з іменним списком, назвами всіх пунктів зупинок і з тривалістю кожної зупинки, транспорту, який використовуватиме група, дати виїзду і терміну повернення групи. Отримані в Наркомосі посвідчення на одержання квитка за пільговим тарифом пред'являли в каси разом з талоном, завіреним печаткою Наркомосу і Центрального фінансового управління. На пільговому квитку проставляли номер талона і номер посвідчення. Пільговий тариф надавали екскурсійній групі в кількості не менш як 10 учнів і 5 учителів та наукових співробітників. Трива­лість екскурсійної подорожі не повинна була перевищувати двох місяців. Дозволялося зробити 4 тривалі зупинки. Згідно з «Інструкцією про користування пільговим екскурсійним тарифом» від 3 серпня 1928 p., кожне посвідчення видавалося на одну особу. Талон і посвідчення можна було використати тільки для однієї екскурсійної поїздки. Щоб викори­стати пільгові квитки найдоцільніше, рекомендувалося проводити дальні екскурсії. Використання пільгових екскурсійних квитків ставало де­далі активнішим, і в 1927 р. Народний комісаріат освіти спромігся роз­поділити їх по округах для шкіл масової освіти, педагогічних техні­кумів, вечірніх робітничих технікумів, сільськогосподарських шкіл.

Впровадженню пільгової політики сприяло і прийняття Радою Народ­них Комісарів УСРР Постанови про оперативні плани роботи Народного комісаріату освіти УСРР на 1927 - 1928 навчальний рік. У постанові, зокрема, відзначався великий потяг широких мас дорослих і молоді до культурно-освітніх екскурсій і відповідно до цього приймалося рішен­ня: підвести під екскурсійну роботу матеріальну базу і збільшити кількість пільгових квитків.

У 1929 р. на основі постанови Ради праці і оборони СРСР про питання розподілу пільгових залізничних квитків для забезпечення туристського руху в Україні було розподілено 49 000 пільгових квитків. Усі пільгові квитки зосереджувалися в УМПЕТі і видавалися організаціям за їхніми замовленнями для проведення організованих екскурсій. Пільги екс­курсантам надавалися не тільки на транспортне обслуговування, а й на проживання. Вони могли отримати посвідчення УМПЕТу, яке давало право знижки на вартість проживання на українських туристських базах до 33 %, на базах «Радянського туриста» - до 20%. Керівні структури, зокрема УМПЕТ, ставили питання про використання пільг як на дале­ких, так і на близьких, місцевих екскурсіях. Дніпропетровське екскурсбюро надавало екскурсантам знижку на проїзд у трамваї і автобусі. Харківське екскурсбюро приймало в свій інтернат екскурсантів з окру­ги навіть на безкоштовне проживання.

Слід зазначити, що пільги надавалися за проїзд залізницею в загальних вагонах, на пароплавах у нижчих класах залежно від класу, кілометра­жу, кількості екскурсантів. Знижка на квитки могла становити від 50 до 25 %.

Отже, аналіз пільгової політики 20-х pp. свідчить, що вона була об­меженою, але діяла і в складних економічних умовах, що давало змогу залучати широкі маси населення до активної туристсько-екскурсійної діяльності.

УМПЕТ визначав конкретні можливості кожного екскурсійного закла­ду в плані максимально ефективної економічної віддачі. Особливо дбав він про поліпшення якості роботи на місцях, що значною мірою сприяло збільшенню прибутковості. З метою подальшого регіонального розга­луження сфери екскурсійного обслуговування УМПЕТ відкривав усе нові екскурсійні установи. Відповідно до резолюції І Всеукраїнської екскурсійної наради від ЗО вересня 1928 р. «Про підсумки та перспективи роботи УМПЕТу», тільки йому надавалося пріоритетне право організо­вувати та будувати екскурсійні бази. Таке рішення було прийняте з ме­тою концентрування економічної складової екскурсійної справи в одній структурі.

Першочерговим завданням Товариства стало максимальне охоплення екскурсійним обслуговуванням туристів на екскурсбазах у всіх регіо­нах республіки. Для цього планувалося поділити Україну на 20 райо­нів з призначенням у кожному з них уповноваженого Товариства. Ви­ходячи з реального економічного становища в Україні, УМПЕТ органі­зовувався як пайове товариство, що мало існувати за рахунок пайових внесків від регіональних органів управління освітою. Він проводив велику роботу з метою залучення якнайширших верств населення до участі в Товаристві. Однак обмежені фінансові ресурси не давали мож­ливості зібрати потрібну кількість паїв на будівництво нових екскурсій­них баз.

Організаційне формування УМПЕТу здійснювалось упродовж над­звичайно короткого часу, що було зумовлено стислим терміном прийман­ня будівель і майна: передавання екскурсбаз мало відбуватися з 15 листо­пада до 1 грудня 1928 p., а підготовка їх до нового туристського сезону мала завершитися до 1 квітня 1929 р. Однак, незважаючи на всі труд­нощі, екскурсбази в перший рік існування почали діяти в Харкові, Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Дніпрельстані, Одесі. Поступово мережа екскурсбаз зростала, охоплюючи інші міста України - Сталіно, Ніко­поль, Артемівськ, Бердянськ, Суми, Полтаву, Умань, Вінницю, Кам'я-нець-Подільський.

Українські турбази відкрилися за межами України: у Москві, Ленін­граді, Алушті, Сімферополі, Керчі, Євпаторії, Бахчисараї, Гурзуфі, Кутаїсі, Нальчику, Махачкалі. Під час туристського сезону 1928 - 1929 pp. їх вже діяло понад 40, а до 1931 р. планувалося відкрити ще понад 20. Організаційна діяльність УМПЕТу стрімко охоплювала все нові регіо­ни союзних республік. Для утримання екскурсійної мережі потрібно було вирішувати багато господарських і фінансових проблем, комплек­тувати туристські заклади обслуговуючим персоналом, налагоджувати роботу бібліотек, лабораторій, прокатних пунктів тощо.

Були деякі труднощі й у взаємних розрахунках між керівними ту­ристськими органами України та інших союзних республік, на тери­торії яких працювали екскурсбази. Тому Українське екскурсійне това­риство виступило в 1929 р. з пропозицією створити Всесоюзну екскур­сійну раду, членами якої були б усі екскурсійні організації Союзу. Президія такої Ради мала здійснювати загальне керівництво всіма со­юзними екскурсійними організаціями, координувати їхню діяльність. УМПЕТ навіть порушив питання, щоб зі створенням Ради відпала по­треба будувати екскурсбази за межами України. Це дало б можливість приділити більшу увагу розвитку екскурсійної справи саме в Україні. УМПЕТ вважав за необхідне організувати Всесоюзне акціонерне това­риство, до складу якого на рівних правах увійшли б усі екскурсійні організації Союзу.

Слід зауважити, що йшлося тільки про координувальну роль такого товариства. В цей самий період у РРФСР розгорнулася підготовка до створення нового товариства, що дістало назву «Товариство пролетар­ського туризму». Проте кінцева мета його організації відрізнялась від запропонованої УМПЕТом. Вона полягала не в об'єднанні на рівних правах, а в повному входженні до нього всіх республіканських керівних структур, їх злитті з подальшим припиненням самостійної діяльності. У зв'язку з цим наперед було запрограмовано надання Товариству про­летарського туризму РРФСР монопольного права керувати туристсько-екскурсійною справою в союзному масштабі. Така кардинальна реор­ганізація системи туристсько-екскурсійних закладів відбивала політику централізації управління, що активізувалася в усіх сферах діяльності в СРСР, який дедалі більше перетворювався на унітарну державу. З ли­стопада 1929 р. починає офіційно функціонувати Товариство проле­тарського туризму РРФСР. Товариство почало відкривати осередки та відділи в Україні, Білорусії, Грузії, Азербайджані, Дагестані та інших республіках.

Отже, в 1930 р. УМПЕТ реорганізовується і екскурсійною справою в Україні починає керувати Товариство пролетарського туризму, точні­ше, його відділення - Укртуре, яке офіційно було затверджене на засіданні Раднаркому УСРР. З цього часу туризм в Україні став скла­довою частиною туризму в СРСР, втратив своє обличчя, підпорядкував­ся всім центральним організаціям і постановам. Незважаючи на те що УМПЕТ багато зробив для розвитку туризму, його звинувачено в тому, що він мало уваги приділяв екскурсійному обслуговуванню самодіяльних туристських груп і, отже, обмежував можливості багатьох пред­ставників комсомольських осередків скористатися послугами екскурсбаз, екскурсстанцій. А головне - його звинуватили в аполітич­ності, в неспроможності стати пропагандистом нових соціалістичних ідей.

В Україні наприкінці 20-х pp. партійно-державним керівництвом було взято курс на подальшу ідеологізацію суспільно-політичного життя, переслідування будь-яких проявів національної культури, зміцнення сталінської репресивної системи. Значну частину української націо­нальної інтелігенції, насамперед учених-істориків, краєзнавців, які працювали на ниві культурно-національного відродження, ініціювали розвиток екскурсійної справи, було звинувачено в буржуазному націо­налізмі, усунуто від культурно-просвітницької екскурсійної роботи, вони зазнали політичних репресій, потрапили до концтаборів. Централізова­на система туристсько-екскурсійних закладів почала працювати на за­доволення ідеологічних вимог партійного керівництва.