У чому виявляється і чим обумовлюється трансформація ролі держави у соціально-трудовій сфері?
Специфіка держави як сторони соціально-трудових відносин полягає в тому,
що її функції багатоманітні. Ця сторона у відносинах у сфері праці може віді-
гравати роль власника (роботодавця), посередника, арбітра, координатора, гара-
нта прав і свобод та інші ролі.
У взаємовідносини роботодавці та наймані працівники можуть вступати як
безпосередньо, так і через свої представницькі органи. У цьому контексті прин-
ципово важливим є з’ясування сутності поняття «суб’єкт соц-трудових відносин».
Так, суб’єкт соціально-трудових відносин — це юридична чи фізична особа,
яка володіє первинними або делегованими первинними носіями правами в соціа-
льно-трудових відносинах. Суб’єктами аналізованих відносин можуть бути робо-
тодавці, об’єднання роботодавців чи їхні органи; наймані працівники, об’єднання
найманих працівників або їхні органи; органи законодавчої й виконавчої влади,
місцевого самоврядування.
Як випливає зі сказаного, відмінність між сторонами та суб’єктами соціа-
льно-трудових відносин полягає в тому, що перші є носіями первинного пра-
ва в цих відносинах, а другі можуть володіти як первинними, так і делегова-
ними первинними носіями правами. Так, наймані працівники як сторона і
носії первинного права в соціально-трудових відносинах можуть реалізову-
вати свої права та інтереси безпосередньо. Водночас вони можуть делегува-
ти деякі свої права та повноваження організаціям, які вони утворюють або до
яких вступають, і ці організації реалізовуватимуть делеговані найманими
працівниками права на виробничому, галузевому, регіональному чи інших
рівнях. У цьому разі кількість суб’єктів соціально-трудових відносин розши-
риться за рахунок носіїв делегованих прав (об’єднань найманих працівників,
їхніх представницьких органів).
Правомірним є виокремлення принаймні чотирьох груп суб’єктів соціа-
льно-трудових відносин:
Перша група — це первинні носії прав та інтересів (наймані працівники, ро-
ботодавці, держава, місцеве самоврядування).
Друга група — це представницькі організації та їхні органи. Вони є носіями
делегованих повноважень (об’єднання роботодавців, професійні спілки, органи
влади й управління).
Третя група — органи, через які реалізується соціальний діалог (Національ-
на тристороння соціально-економічна рада, інші постійні або тимчасові органи
в галузях, регіонах, на підприємствах (організаціях).
Четверта група — це органи, покликані мінімізувати наслідки можливих
конфліктів, запобігати загостренню соціально-трудових відносин (примирні,
посередницькі структури, незалежні експерти, арбітри тощо), а також навчаль-
ні, інформаційні, консультативні та інші формування.
Суб’єкти соціально-трудових відносин, що належать до перших двох груп, ре-
алізуючи первинні або делеговані їм повноваження, виступають сторонами пере-
говорів, сторонами угоди (договору), сторонами колективного чи індивідуально-
го трудового спору.
Отже, як випливає з викладеного, суб’єктами соціально-трудових відносин
можуть бути як окремі індивіди, так і їхні групи, в які індивіди об’єдналися за
певними системотвірними ознаками (галузевими, територіальними, рівнями іє-
рархічної структури організацій тощо). У зв’язку з цим соціально-трудові від-
носини можуть бути індивідуальними, колективними та змішаними.
Тож з обох боків з’являються похідні, вторинні, суб’єкти соціально-
трудових відносин. Це означає, що взаємовідносини первинних суб’єктів
можуть здійснюватись і без вторинних. Але наукою доведено і практикою
підтверджено, що взаємодія між соціальними партнерами буде більш широ-
кою, різноплановою та дієвою, якщо сторони соціально-трудових відносин
— первинні їхні суб’єкти, — делегуватимуть вторинним суб’єктам певні свої
повноваження. Ця обставина обумовлює багатоманітність похідних, вторин-
них, суб’єктів соціально-трудових відносин