Стаття 212. Процедури, що застосовуються до неплатоспроможного боржника

1. У випадках, передбачених законом, щодо неплатоспроможного боржника засто­совуються такі процедури:

Розпорядження майном боржника;

Мирова угода;

санація (відновлення платоспроможності) боржника;

ліквідація банкрута.

2. Санація боржника або ліквідація банкрута здійснюється з дотриманням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства.

3. З дня винесення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство ре­організація юридичної особи - боржника власником (уповноваженим ним органом), а також передача майна боржника в статутний фонд допускаються лише у випадках та порядку, передбачених законом.

1. До неплатоспроможного боржника у межах провадження у справі про банкрутство мо­жуть застосовуватися чотири судові процедури:

1) процедура розпорядження майном боржника, що, як правило, передує усім іншим су-

348довим процедурам банкрутства. Вона застосовується до неплатоспроможного боржника протягом визначеного у законі строку або до настання визначених у законі обставин. Зміс­том цієї процедури є система передбачених законодавством заходів щодо нагляду та контро­лю за управлінням справами та розпорядженням майном боржника, спрямованих на збере­ження активів боржника, їх ефективне використання та виявлення у попередньому порядку фінансового становища боржника, а також можливостей відновлення його платоспроможно­сті, що здійснюються розпорядником майна боржника (аб. 10, 11 ст. 1, ч. 1, 7 ст. 13 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»);

2) мирова угода, як судова процедура банкрутства, може бути застосована як до боржни­ка, так і до банкрута на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство і являє собою особливий спосіб припинення провадження у справі про банкрутство (ч. 2 ст. 35, ч. 1 ст. 37 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). Відповідно до статті 1 та частини 1 статті 35 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мирова угода розуміється як письмова домовле­ність між боржником та кредитором (групою кредиторів) про відстрочку та (або) розстрочку платежів та прощення боргів;

3) санація є судовою процедурою банкрутства, що застосовується до неплатоспроможно­го боржника протягом встановленого законом часу за наявності законодавчо визначених підстав її проведення. Судова процедура санації спрямована на запобігання визнанню жит­тєздатного боржника банкрутом і на повне або часткове задоволення вимог кредиторів. Дана процедура здійснюється на основі затвердженого господарським судом плану санації борж­ника, що містить певну систему фінансово-економічних, правових, технічних та інших захо­дів оздоровлення фінансово-господарського стану боржника з передачею повноважень із ке­рівництва боржником керуючому санацією (ст. 1, ч. 1 ст. 4, ч. 1—3 ст. 17, ст. 18 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»);

4) ліквідаційна процедура застосовується тільки у випадках визнання боржника банкру­том і є припиненням діяльності суб'єкта господарської діяльності з метою здійснення за­ходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів у порядку, визначеному Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ст. 1).

Фактичною підставою для застосування цієї процедури є визнана господарським судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів (ч. 5, 6 ст. 21 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

Ліквідація як судова процедура банкрутства проводиться у межах встановленого законом строку ліквідатором або спеціальним органом - ліквідаційною комісією (ч. 2 ст. 22, ст. 24,25 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

2. Як і частина 2 статті 4 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», частина 2 статті, що коментується, містить положення сто­совно здійснення таких процедур банкрутства, як санація та ліквідація, з дотриманням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства.

3. Частина 3 коментованої статті спрямована на забезпечення збереження майна боржни­ка, якому законом надається можливість відновлення його платоспроможності та задоволен­ня вимог кредиторів. Вказана частина містить положення, якими власник майна боржника або уповноважений ним орган з дня винесення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство обмежується щодо прийняття рішень, які у звичайних умовах входять до їх компетенції. У такому разі може йтися про обмеження їх правосуб'єктності.

Стаття 213. Майнові активи неплатоспроможного боржника

1. З метою врегулювання заборгованості неплатоспроможного боржника у процеду­рах, зазначених у статті 212 цього Кодексу, використовуються майнові активи, які нале­жать йому на підставі речових та зобов'язальних прав, а також права інтелектуальної власності.

2. До складу ліквідаційної маси включаються також майнові активи осіб, які відповідають за зобов'язаннями неплатоспроможного боржника відповідно до закону або установчих документів боржника.

1. Для реалізації процедур банкрутства в цілях відновлення платоспроможності боржни­ка, погашення його зобов'язань перед кредиторами використовуються його майнові активи, до яких відносять майно та майнові права, що належать неплатоспроможному боржнику на праві власності або праві господарського відання (ч. 1 ст. 26 ГК).

Майнові активи можуть належати боржнику на підставі речових прав, зобов'язальних прав, а також права інтелектуальної власності.

2. Визначення ліквідаційної маси, її склад, порядок формування та реалізації об'єктів лік­відаційної маси встановлені розділом III «Ліквідаційна процедура» Закону «Про відновлен­ня платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також положеннями ГК, зокрема, частиною 7 статті 157.

З метою формування ліквідаційної маси здійснюються певні доповнення до неї, до яких частина 2 статті 213 ГК відносить майнові активи осіб, які відповідають за зобов'язаннями неплатоспроможного боржника відповідно до закону або установчих документів. До таких майнових активів можуть належати: майно боржника, що знаходиться у третіх осіб; майно, отримане у результаті визнання недійсними угод боржника; майно, отримане внаслідок застосування субсидіарної відповідальності.

Стаття 214. Державна політика з питань банкрутства

1. Державну політику щодо запобігання банкрутству, забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності суб'єкта підприємництва або визнання його банкрутом щодо державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, а також суб'єктів під­приємництва інших форм власності у випадках, передбачених законом, здійснює орган державної влади з питань банкрутства.

2. Орган державної влади з питань банкрутства сприяє створенню організаційних, економічних та інших умов, необхідних для реалізації процедур відновлення плато­спроможності суб'єктів підприємництва - боржників або визнання їх банкрутами. Повноваження органу державної влади з питань банкрутства визначаються законом.

3. Процедури щодо неплатоспроможних боржників, передбачені цим Кодексом, не за­стосовуються до казенних підприємств. До державних підприємств, які відповідно до закону не підлягають приватизації, вказані процедури застосовуються в частині санації чи ліквідації лише після виключення їх у встановленому порядку з переліку об'єктів, що не підлягають приватизації.

4. У випадках, передбачених законом, не застосовуються процедури банкрутства що­до комунальних підприємств.

5. Щодо окремих категорій суб'єктів підприємництва законом можуть бути визначені особливості регулювання відносин, пов'язаних з банкрутством.

6. Відносини, пов'язані з банкрутством, учасниками яких є іноземні кредитори, регу­люються законодавством України з урахуванням відповідних положень міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

1. Проведення державної політики щодо запобігання банкрутству та забезпечення умов ре­алізації відновлення платоспроможності боржника, визнання боржника банкрутом покладе­но на Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України (п. 3, 4 Положення про Міністерство економіки України, затверджене Указом Президента України від 23 жовтня 2000 р. [322]), яким для реалізації своїх повноважень у цій сфері заснована державна госпроз­рахункова установа - Агентство з питань банкрутства (див. Положення про державну госп­розрахункову установу Агентство з питань банкрутства, затверджене наказом Мінекономіки від 6 червня 2000 р. [181]) і створена система територіальних органів Мінекономіки, якими є регіональні (обласні) управління з питань банкрутства (див. Типове положення про регіо­нальне (обласне) управління з питань банкрутства Міністерства економіки та з питань євро­пейської інтеграції, затверджене наказом Мінекономіки від 5 грудня 2000 р. [278]).

Слід зауважити, що компетенція зазначених органів не обмежується лише колом держав­них підприємств - вона поширюється на суб'єктів підприємництва та інших форм власності.

Крім того, з метою забезпечення координації дій центральних та місцевих органів вико­навчої влади, пов'язаних із запобіганням банкрутству та виробленням єдиної політики дер­жави у цій сфері, сформована комісія з питань неплатоспроможності (див. Положення про комісію з питань неплатоспроможності, затверджене постановою Кабінету Міністрів Укра­їни від 12 вересня 2001 р. № 1181 [484]).

2. Серед функцій органу державної влади з питань банкрутства - державної госпрозрахун­кової установи Агентство з питань банкрутства - окреслюються функції, спрямовані на ство­рення організаційних, економічних та інших умов, необхідних для реалізації процедур бан­крутства, та функції, що мають на меті відновлення платоспроможності боржника.

Для здійснення першої функції орган державної влади з питань банкрутства зобов'язаний: пропонувати господарському суду кандидатури арбітражних керуючих у випадках, визначе­них Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»; організовувати систему підготовки арбітражних керуючих; здійснювати веден­ня єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство, тощо.

Для реалізації другої функції орган державної влади з питань банкрутства повинен орга­нізовувати проведення експертизи фінансового становища державних підприємств і підпри­ємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 відсотків, при під­готовці справи про банкрутство до розгляду або під час її розгляду господарським судом у разі призначення судом експертизи та надання відповідного доручення тощо.

Повноваження органу державної влади з питань банкрутства не обмежуються лише тими, що визначені у статті 2 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Крім зазначених повноважень, цей орган здійснює й інші повно­важення, передбачені як нормами Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», так й іншими нормативними актами, зокрема Положенням про державну госпрозрахункову установу Агентство з питань банкрутства.

3. Положення частини 3 коментованої статті, а також норми Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» окреслюють коло осіб, на яких не поширюється законодавство про банкрутство.

До таких осіб належать (за Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»):

- структурні підрозділи юридичних осіб: філії, представництва, відділення тощо (абз. 1 ст. 1 Закону);

- казенні підприємства (ч. 5 ст. 5 Закону);

- державні підприємства, майно яких не підлягає приватизації, у частині санації чи лік­відації, якщо вони не виключені з переліку об'єктів, що не підлягають приватизації (ч. 5 ст. 5 Закону);

- фізичні особи та утворення, які не є суб'єктами підприємницької діяльності, за винят­ком, встановленим статтею 5 Закону.

4. Частина 4 коментованої статті, а також частина 8 статті 5 Закону «Про відновлення пла­тоспроможності боржника або визнання його банкрутом» доповнює перелік, наведений ви­ще - у коментарі до частини 3 даної статті, підприємствами, які є об'єктами права кому­нальної власності, якщо стосовно них виключно на пленарному засіданні відповідної ради органів місцевого самоврядування прийнято рішення щодо цього.

5. Частина 5 статті, що коментується, і положення Закону України «Про відновлення пла­тоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ч. 2, 3 ст. 5, розд. VI) та Закон України «Про банки та банківську діяльність» враховують специфіку окремих категорій боржників, що мають особливий статус при застосуванні до них процедур банкрутства. До таких суб'єктів належать містоутворюючі підприємства, особливо небезпечні підприємства, сільськогосподарські підприємства, професійні учасники ринку цінних паперів, страховики, громадяни-підприємці тощо.

Особливості здійснення процедур банкрутства передбачені щодо кожного названого ви­ще суб'єкта.

Вказані особливості полягають: у встановленні спеціальних строків проведення процедур банкрутства, розширенні кола учасників таких процедур та їх повноважень у названих про­цедурах; в особливостях продажу майна зазначених боржників тощо.

6. Поряд з частиною 9 статті 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», частина, що коментується, містить положення про те, що законодавство України про банкрутство має застосовуватись також до відносин, учас­никами яких є кредитори - іноземні особи, якщо інше не передбачено міжнародними догово­рами. Це означає, що у сфері відносин банкрутства, де боржниками є резиденти, за іноземни­ми кредиторами закріплюється безумовний національний режим. Як іноземні, так і націо­нальні кредитори мають рівні права та обов'язки у зазначених відносинах.

Стаття 215. Відповідальність за порушення законодавства про банкрутство

1. У випадках, передбачених законом, суб'єкт підприємництва - боржник, його заснов­ники (учасники), власник майна, а також інші особи несуть юридичну відповідальність за порушення вимог законодавства про банкрутство, зокрема фіктивне банкрутство, приховування банкрутства або умисне доведення до банкрутства.

2. Фіктивним банкрутством визнається завідомо неправдива заява суб'єкта підпри­ємництва до суду про нездатність виконати зобов'язання перед кредиторами та держа­вою. Встановивши факт фіктивного банкрутства, тобто фактичну платоспроможність боржника, суд відмовляє боржникові у задоволенні заяви про визнання банкрутом і за­стосовує санкції, передбачені законом.

3. Умисним банкрутством визнається стійка неплатоспроможність суб'єкта підпри­ємництва, викликана цілеспрямованими діями власника майна або посадової особи суб'єкта підприємництва, якщо це завдало істотної матеріальної шкоди інтересам дер­жави, суспільства або інтересам кредиторів, що охороняються законом.

4. Приховування банкрутства, фіктивне банкрутство або умисне доведення до банкрут­ства, а також неправомірні дії у процедурах неплатоспроможності, пов'язані з розпоря­дженням майном боржника, що завдали істотної шкоди інтересам кредиторів та держави, тягнуть за собою кримінальну відповідальність винних осіб відповідно до закону.

1. Частина 1 коментованої статті містить загальні положення щодо юридичної відпові­дальності за порушення законодавства про банкрутство.

До осіб, на яких може поширюватися відповідальність за порушення законодавства про банкрутство, належать: боржник, його засновники (учасники), власник майна боржника, а також інші особи, до котрих можуть бути віднесені арбітражний керуючий, кредитори тощо.

2. Фіктивним банкрутством у розумінні частини 2 статті, що коментується, є звернення боржника до господарського суду із завідомо неправдивою заявою про порушення справи про банкрутство, якщо у боржника є достатньо майна для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі і відсутні певні обставини, за настання яких у майбутньому може виникнути недостатність майна боржника для задоволення вимог усіх його кредиторів.

У разі встановлення факту фіктивного банкрутства боржник несе відповідальність за шко­ду, заподіяну кредиторам поданням такої заяви, відповідно до норм законодавства України.

Поняття фіктивного банкрутства, сформульоване у частині 2 статті, що коментується, від­різняється від аналогічного поняття, яке міститься у статті 218 Кримінального кодексу Укра­їни. Згідно з ним фіктивне банкрутство кваліфікується як злочин, що тягне за собою кри­мінальну відповідальність.

3. Під умисним банкрутством частина 3 коментованої статті розуміє стійку неплатоспро­можність боржника, що настала з вини певних осіб.

Осіб, діями яких викликана зазначена неплатоспроможність боржника, об'єднує така основа ознака, як використання ними права давати обов'язкові для боржника вказівки та можливість іншим чином визначати дії боржника (див., наприклад, коментар до ч. 7 ст. 126 ГК). Такі дії власника майна боржника або посадових осіб суб'єкта підприємництва ква­ліфікуються як умисне банкрутство, якщо вони завдали істотної матеріальної шкоди інтере^ сам держави, суспільства або інтересам кредиторів.

4. Особи, дії яких кваліфікуються судом як фіктивне банкрутство, доведення до банкрут­ства, приховування стійкої фінансової неспроможності, незаконні дії у разі банкрутства, від­повідно до вимог статей 218-221 Кримінального кодексу України можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності.

Розділ V ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Глава 24 ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ УЧАСНИКІВ ГОСПОДАРСЬКИХ ВІДНОСИН

Стаття 216. Господарсько-правова відповідальність учасників господарських відносин

1. Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушни­ків господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, ін­шими законами та договором.

2. Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасни­кам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

3. Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими: потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є за­стереження про цє в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (про­давця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є за­стереження про це в договорі;

сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зо­бов'язань у натурі;

у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обме­ження відповідальності виробника (продавця) продукції.

1. Одним з основних принципів господарських відносин, який виник із звичаїв ділового обороту, є належне виконання зобов'язань відповідно до умов договору та чинного законо­давства.

На жаль, не всі суб'єкти господарювання дотримуються цього принципу, що призводить до конфліктів та суперечностей між підприємствами, організаціями, державними та іншими органами стосовно їх прав та обов'язків.

Частина таких конфліктів вирішується за допомогою правового механізму досудового врегулювання, який довів ефективність не тільки за минулих часів, а й у період переходу до ринкових відносин, інші передаються на вирішення господарських судів.

Коментована глава визначає можливі наслідки порушення учасниками господарських відносин взятих на себе обов'язків, процедуру досудового врегулювання, загальні підстави та межі застосування господарсько-правової відповідальності, окремі види якої передбачені наступними главами Кодексу.

Коментованою статтею визначено способи застосування, мету та принципи господарсько-правової відповідальності.

2. Метою застосування господарсько-правової відповідальності визначено захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави і забезпечення таким чином правопо­рядку у сфері господарювання.

3. Частина 3 коментованої статті закріплює принципи, на яких базується господарсько-правова відповідальність. Згідно з ними:

а) учасники господарських відносин вправі застосовувати або вимагати застосування незалежно від застереження про це у договорі, такої загальної санкції, як стягнення збитків, а також відповідальності виробника (продавця) за випуск (продаж) недоброякісної продукції.

Зазначене положення означає, по-перше, що потерпілий від господарського правопору­шення у будь-якому разі вправі вимагати поновлення своєї порушеної майнової сфери, що досягається відшкодуванням збитків; по-друге, відповідальність виробника (продавця) про­дукції, внаслідок її важливої суспільно-економічної значущості через широке коло публіч­них договорів, повинна застосовуватися незалежно від окремого застереження про це у кон­кретному договорі. Тим більше, що публічні договори часто укладаються в усній формі або шляхом здійснення конклюдентних дій;

б) виконання зобов'язання в натурі (реальне виконання) не звільняє боржника від здійс­нення передбачених договором обов'язків без згоди його контрагента, навіть за умови спла­ти штрафних санкцій та відшкодування збитків.

Керуючись цим принципом, слід мати на увазі, що не виключаються випадки, коли при повному невиконанні зобов'язання в натурі та стягненні внаслідок цього штрафних санкцій і збитків понесені кредитором витрати повністю компенсуються сплаченими боржником су­мами; законодавством може бути встановлено звільнення боржника в такому разі від вико­нання зобов'язання в натурі. Наприклад, якщо перевізник повністю відшкодував вартість втраченого вантажу, він не зобов'язаний виконувати договір перевезення в натурі;

в) третій принцип можна визначити як принцип імперативності відповідальності вироб­ника (продавця) продукції. Він введений в інтересах покупців (споживачів) продукції і спря­мований на захист їх інтересів у господарських відносинах з виробниками (продавцями). За­значене в ньому правило унеможливлює уникнення учасником господарських відносин відповідальності за випуск (продаж) недоброякісної продукції шляхом внесення відповідно­го застереження до договору, оскільки воно вважатиметься недійсним як таке, що супе­речить частині 3 коментованої статті.

Стаття 217. Господарські санкції як правовий засіб відповідальності у сфері гос­подарювання

1. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки.

2. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: від­шкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.

3. Крім зазначених у частині другій цієї статті господарських санкцій, до суб'єктів гос­подарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосо­вуються адміністративно-господарські санкції.

4. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціати­вою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції - упов­новаженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

1. Загальновідомий термін «санкція» походить від латинського: найсуворіша по­станова. У статті наведено поняття господарських санкцій як заходів впливу, що застосо­вуються до учасника господарських правовідносин, який вчинив правопорушення.

Поняття господарських санкцій та їх виділення в окрему самостійну групу є новелою у за­конодавстві і охоплює широке коло заходів, перелік та порядок здійснення яких встановлено наступними статтями цього розділу Кодексу і спеціальними законами.

2. Залежно від економічного та правового результату, на який вони спрямовані, законо­давство розрізняє такі види господарських санкцій:

а) відшкодування збитків, що має на меті поновлення порушеної матеріальної сфери по­терпілого від господарського правопорушення.

Традиційно для українського законодавства збитки включають реальну шкоду, тобто по­несені потерпілим витрати, втрату або пошкодження майна та неотриманий прибуток. Проте Господарський кодекс, на відміну від Цивільного (ч. 2 ст. 22), не передбачає можливості стягнення витрат, які мають бути понесені потерпілим. Неотриманий прибуток ви­значається як доходи, котрі міг би отримати потерпілий за звичайних умов, якщо його право не було б порушено;

б) стягнення штрафних санкцій, що є своєрідним покаранням за допущене правопору­шення.

Розмір штрафних санкцій визначається у твердій сумі або у відсотках до вартості продук­ції, робіт, послуг і передбачається, переважно, договором. Разом з тим спеціальне законодав­ство, що регулює окремі види зобов'язань, може імперативно встановлювати розмір штра­фів за певні порушення. Так, наприклад, транспортними статутами передбачені розміри штрафів за прострочення доставки вантажів, які не можуть бути змінені за згодою сторін. Штраф, на відміну від пені, нараховується та стягується одноразово;

в) оперативно-господарські санкції, що виконують запобіжну функцію і мають на меті припинення порушення виконання господарських обов'язків та недопущення або мініміза­цію їх негативних наслідків.

Цей вид санкцій є легальним способом самозахисту, який має бути спрямований виключ­но на припинення правопорушення та відповідати характеру останнього. Безпідставне засто­сування оперативно-господарських санкцій може тягти відповідальність особи, що недобро­совісно користується наданим правом.

3. Адміністративно-господарські санкції покликані охороняти та впорядковувати право­відносини суб'єктів господарювання з органами державної влади та місцевого самовряду­вання. При застосуванні даних санкцій використовуються владні й адміністративно-розпо­рядчі функції відповідних державних органів, а стягнення з порушників проводиться не на користь їх контрагентів, а до державного бюджету чи до бюджетів органів місцевого само­врядування.

4. Частиною 4 даної статті встановлено загальне правило, згідно з яким одна частина гос­подарських санкцій (штрафні санкції, відшкодування збитків, оперативно-господарські санк­ції) застосовується за ініціативою учасників господарських відносин, а друга (адміністратив­но-господарські санкції) - уповноваженими органами державної влади або органами місцево­го самоврядування.

Стаття 218. Підстави господарсько-правової відповідальності

1. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських від­носин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

2. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне вико­нання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопу­щення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобо­в'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вва­жаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами право­порушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, від­сутність у боржника необхідних коштів.

1. Під правопорушенням, яке є підставою для господарсько-правової відповідальності, слід розуміти порушення учасником господарських відносин норм законів (підзаконних нормативних актів), що регулюють господарські відносини, або порушення умов договору при виконанні взятих на себе зобов'язань.

При цьому підставою для притягнення до адміністративно-господарської відповідально­сті може бути порушення норм і правил здійснення господарської діяльності, встановлених лише нормативними актами, а не договором.

2. Пунктом 2 цієї статті встановлене загальне правило, згідно з яким учасник господарських відносин відповідає за вчинене ним господарське правопорушення, якщо не доведе, що ним вжито усіх заходів для його недопущення.

Якщо зобов'язання не має особистого характеру, до його виконання боржник може залу­чити третю особу. Підставою покладення виконання на таку особу може бути договір зо­бов'язаної особи із субпідрядником, постачальником, перевізником тощо. При цьому відпо­відальність перед кредитором несе сам боржник, якщо договором не передбачена відпові­дальність безпосереднього виконавця. Пряма відповідальність перед покупцем за неякісність продукції, що постачається, може бути передбачена, наприклад, безпосередньо для третьої особи - виробника. У такому разі претензії та позови мають заявлятися виробникові.

Подіями, що звільняють від господарсько-правової відповідальності, є обставини непере­борної сили, які ще називають «форс-мажорними» обставинами. Це - обставини, що не зале­жать від волі учасників господарського зобов'язання, мають надзвичайний та невідворотний характер.

Єдиного поняття або вичерпного переліку таких обставин чинне законодавство не міс­тить.

Перелік можливих форс-мажорних обставин наведено у Законі України «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» [344], постанові НКРЕ «Про затвердження Правил користування електричною енергією» [47], Правилах користу­вання тепловою енергією, затверджених спільним наказом Міненерго України та Держбуду України від 28 жовтня 1999 р. [259] та багатьох інших.

Вони можуть бути поділені на дві групи:

1) природні стихійні явища (пожежа, землетрус, різкі зміни температури, паводок, замер­зання моря, закриття морських проток, інші стихійні лиха);

2) окремі обставини суспільного життя (воєнні дії, блокада, страйк, аварії, епідемії, за­боронні акти органів державної влади та управління про оголошення карантину, заборони в'їзду до країни, здійснення торговельних операцій з окремими країнами тощо).

Боржник повинен підтвердити наявність таких обставин відповідними засобами доказу­вання (довідками державних органів, метеорологічних служб, медичних установ тощо) та довести, що зазначені обставини спричинили невиконання зобов'язань.

Перелічені обставини звільняють боржника від відповідальності за допущене ним по­рушення, тільки якщо вони мають ознаки надзвичайності і невідворотності та причинно обу­мовили невиконання зобов'язань.

Не є непереборною силою вказані у частині 2 даної статті несприятливі фактори госпо­дарського життя, а також інші виробничі труднощі і технічна складність прийнятих до вико­нання зобов'язань. Можливість існування таких обставин - звичайний підприємницький ри­зик, який несе боржник.

Разом з тим наступна стаття Кодексу надає можливість учасникам господарських відно­син за взаємною згодою встановлювати додаткові, порівняно із законодавством, підстави звільнення від відповідальності.

Для правильного застосування норми, що коментується, слід уважно аналізувати ознаки та характер подій, на які посилаються сторони, щоб не допустити безпідставного звільнення від відповідальності.

Так, Договором між Членами Оптового ринку електричної енергії України від 15 листопа­да 1996 р., серед інших, як обставини надзвичайної та непереборної сили зазначено: «вибух; вина чи невиконання станцією своїх зобов'язань». Вказані обставини, безумовно, можуть слугувати звільненню від відповідальності, якщо це передбачено договором між сторонами, але віднесення їх до непереборної сили видасться неправомірним, оскільки вибух може бути наслідком порушень правил безпеки або інших належних умов експлуатації, а невиконання станцією, тобто контрагентом за договором, своїх обов'язків — це підприємницький ризик, а не надзвичайна сила.

Норми коментованої статті кореспондуються з відповідними нормами цивільного законо­давства, присвяченого регулюванню відповідальності суб'єктів цивільного обігу, зокрема статтею 617 Цивільного кодексу України.

Стаття 219. Межі господарсько-правової відповідальності. Зменшення розміру

та звільнення від відповідальності

1. За невиконання або неналежне виконання господарських зобов'язань чи порушен­ня правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено цим Кодексом та іншими законами.

2. Засновники суб'єкта господарювання не відповідають за зобов'язаннями цього суб'єкта, крім випадків, передбачених законом або установчими документами про ство­рення даного суб'єкта.

3. Якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов'язання, суд має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відпо­відача від відповідальності.

4. Сторони зобов'язання можуть передбачити певні обставини, які через надзвичай­ний характер цих обставин є підставою для звільнення їх від господарської відпо­відальності у випадку порушення зобов'язання через дані обставини, а також порядок засвідчення факту виникнення таких обставин.

1. Однією з необхідних умов здійснення господарської діяльності є деліктоздатність учас­ника господарських відносин, тобто здатність самостійно відповідати за взятими на себе зо­бов'язаннями, яка забезпечується наявністю у нього відокремленого майна на праві власно­сті, господарського відання або оперативного управління. Визначені у статтях 136, 137 ГК поняття та межі здійснення таких речових прав, як право господарського відання та оператив­ного управління, дають підстави вважати, що стягнення на вказане майно при застосуванні господарсько-правових санкцій звертається у такому ж порядку, як і на майно, що знаходить­ся на праві власності. Власник, котрий наділяє суб'єкта підприємницької діяльності майном на праві господарського відання чи суб'єкта господарювання - майном на праві оперативного управління, не вправі встановлювати будь-яких обмежень на стягнення цього майна при за­стосуванні до зазначених суб'єктів заходів господарсько-правової відповідальності.

2. Частиною 2 коментованої статті встановлено розмежування відповідальності суб'єкта господарських відносин і його засновників. Це є позитивним моментом, оскільки раніше за­конодавством, зокрема Законом України «Про підприємства в Україні» [382], зазначене пи­тання не було чітко врегульовано стосовно приватних підприємств. А це на практиці спричи­няло виникнення спорів, пов'язаних із стягненням коштів або майна з власників приватних підприємств за боргами самого підприємства як юридичної особи.

У більшості випадків засновники суб'єктів господарювання несуть відповідальність за боргами створеної ними юридичної особи, обмежену їх внеском до статутного фонду. Відпо­відальність засновників усім належним їм майном законодавчо передбачена для таких видів господарських товариств, як повні та командитні.

Підвищена відповідальність засновників (повна або субсидіарна) може бути передбачена також за їх згодою в установчих документах при створенні або у період діяльності інших ви­дів господарських товариств.

Крім того, засновник може бути зобов'язаний сплатити борги створеного ним підприємства за власний рахунок, якщо не виконає вимоги Закону України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом» [71] стосовно ліквідації підприємства виключно через судову процедуру банкрутства за наявності ознак його неплатоспроможності.

3. Частина 3 коментованої статті встановлює загальне правило, згідно з яким відповідач може бути звільнений судом від відповідальності або її розмір може бути зменшено, якщо виникненню цього правопорушення сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов'язання. З огляду на загальні підстави застосування господарсько-правової відпо­відальності, суд має з'ясувати, чи є такі дії (бездіяльність) дійсно неправомірними.

4. Надання права сторонам господарських відносин на диспозитивних підставах визнача­ти у договорі додаткові, порівняно із встановленими у законі, підстави звільнення від госпо­дарсько-правової відповідальності, а також засвідчення факту виникнення цих підстав від­повідає загальному принципу свободи договору. Але слід мати на увазі, що дане положення поширюється тільки на господарські санкції і не може бути застосоване до адміністратив­но-господарських санкцій, оскільки останні забезпечують захист інтересів держави в особі органів державної влади та місцевого самоврядування, а не окремих суб'єктів господарю­вання.