Природнича/ресурсно-орієнтована економіка

Сьогодні в різних колах існують різні терміни для вираження загального логічного базису для більш науково орієнтованої соціальної системи, зокрема такі, як «економіка, базована на ресурсах», «ресурсно-орієнтована економіка» або «економіка, базована на законах природи». У зв’язку з тим, що ці назви є історично довідковими та, до певної міри, довільними, тут буде застосовуватися назва «природнича/ресурсно-орієнтована економіка (ПРОЕ)» (англ. Natural Law/Resource-Based Economy (NLRBE)), оскільки вона має найбільш конкретне семантичне значення[19].

Природнича/ресурсно-орієнтована економіка визначається як «адаптаційна соціально-економічна система, яка походить з активного прямого фізичного посилання на керівні наукові закони природи».

Загалом спостереження свідчать, що завдяки застосуванню у науці та технологіях соціально спрямованих досліджень та перевірених знань, ми вже зараз можемо логічно прийти до таких соціальних підходів, які могли б виявитися набагато ефективнішими у задоволенні потреб людства.

Вже зараз ми можемо суттєво поліпшити здоров’я суспільства, краще зберегти природне середовище, забезпечити загальний матеріальний достаток, водночас стратегічно зменшивши або й остаточно вирішивши багато спільних соціальних проблем, які, на жаль, багато хто сьогодні розглядає як незмінні через свою культурну впертість.

Хід думок

Чимало ентузіастів та ініціативних груп працювали над створенням тимчасово передових технологічних рішень, які дали б змогу реалізувати нову ефективність та методи вирішення проблем, застосовуючи сучасні можливості цього ходу думок. З-поміж найвідоміших проектів можемо згадати, наприклад, «Міські системи» Жака Фреско[20] або «Будинок Димаксіон» Бакмінстера Фуллера[21].

Водночас, застосування самої лише інженерії замало – це очевидно. Критично важливо пам’ятати, що всі специфічні технологічні рішення можуть бути лише скороминущими, якщо брати до уваги еволюцію наукових знань та їх нових технологічних застосувань. Іншими словами, всі сучасні технологічні рішення можуть з часом застаріти.

Відтак єдине, що залишається незмінним, – це хід думок з науковими причинно-наслідковими принципами в його основі. Тому РДЧ вірний лише цьому ходу думок, а не якимсь особам, інститутам чи тимчасовим технологічним досягненням. РДЧ слідує цій самогенеруючій основі мислення, а отже діє в нецентралізованій, голографічній манері відповідно до того ходу думок, який є початком і спонукою до дій.

Упередження щодо науки

Прикладом, вартим уваги, є те, як еволюція людського розуміння самих себе та середовища свого існування продовжує розвиватися, відмовляючись від старих ідей та поглядів, що більше не підтримуються завдяки постійному виникненню нової викривальної інформації.

Важливим поняттям, яке варто розглянути, є упередження. У більшості випадків їх можна віднести до категорії вірувань, які колись виникали й адекватно підтримувалися через досвід чи усвідомлення, але які більше не можуть вважатися життєздатними через нову інформацію, яка їх заперечує.

Наприклад, у той час, як завдяки швидкому зростанню об’єму інформації та підвищенню загальної грамотності населення[22] традиційна релігійна думка для багатьох людей на Заході може здаватися дедалі менш прийнятною, корені релігійної думки можна простежити до часів, коли люди могли виправдати законність і правильність таких вірувань, враховуючи обмежене розуміння ними навколишнього середовища.

Такий шаблон очевидний для всіх сфер пізнання, включаючи й сучасний «академічний світ». Навіть так звані «наукові» висновки, які, враховуючи найновіші дослідження та випробування, часто не можуть більше вважатися дійсними[23], все ще захищаються лише через їх належність до нинішніх культурних традицій.

Такі «устояні інститути» часто хочуть зберегти status quo через власний егоїзм, або ж боячись втратити владу, ринковий прибуток чи загальний психологічний комфорт. Ця проблема частково зумовлює наш соціальний параліч[24].

Відтак, дуже важливо визнавати таку модель змін і розуміти, наскільки критично важливо бути змінним, коли це стосується системи вірувань, не кажучи вже про випадки з небезпечними феноменами «устояних інститутів» – з їх культурною запрограмованістю та бажанням самозбереження замість того, щоб змінюватися і розвиватися.

Поява традицій

Конфлікт сприйняття між нашими культурними традиціями та чимраз більшою базою нових знань лежить в основі того, що робить «дух часу» таким, яким ми його зараз знаємо. Довготерміновий огляд історії засвідчує повільний відхід від забобонних культурних традицій та припущень реальності, оскільки на них впливає наш заново переосмислений орієнтир і новий науковий причинно-наслідковий зв’язок. Це те, чим РДЧ є в своєму широкому філософському контексті – рухом самого культурного духу часу до нового неголослівного й більш оптимального усвідомлення та застосування. Відтак, у той час, коли суспільство стає свідком широких і швидких змін у різних галузях пізнання і практики (наприклад, технології створення різних матеріалів), наша соціальна система все ще залишається далеко позаду. Політична переконаність, ринкова економіка, робота задля прибутку, увіковічена нерівність, національні держави, юридичні угоди та багато інших елементів сучасного соціального устрою продовжують бути нормою сучасної культури, хоча складно знайти приклади їхньої довготривалої стійкості, які можна було б використати як доказ їхньої вартості й емпіричної сталості. Відтак, у цьому контексті РДЧ шукає більш широкі рішення — зокрема, йдеться про зміну соціальної системи. Знову ж таки, сьогодні існує багато технічних можливостей для вирішення проблем як персонального, так і соціального прогресу, які залишаються непоміченими або неправильно зрозумілими[25].

Закінчення війн, подолання бідності, створення небаченого в історії матеріального достатку для задоволення людських потреб, запобігання більшості відомих злочинів, посилення справжньої персональної свободи завдяки усуненню безглуздої й монотонної роботи та ліквідація більшості загроз навколишньому середовищу. Ми маємо надто мало з перерахованих можливостей, якщо взяти до уваги нашу технічну реальність.

Поза тим, більшість цих можливостей не просто не визнані, вони ще й буквально заблоковані сучасним соціальним порядком, оскільки впровадження такого рівня достатку й ефективності вирішення проблем повністю суперечить фундаментальним механізмам роботи нашої сучасної соціальної системи[26].

Тому, поки соціально-економічні традиції та, як наслідок, соціальні цінності не будуть переглянуті й удосконалені відповідно до нинішніх умов, поки більшість населення не розумітиме базового, основного ходу думок, який технічно необхідний для підтримання стійкості й соціального здоров’я людства і який зумовлений об’єктивністю наукових досліджень та перевірки їх результатів, поки не подоланий тягар попередніх фальшивих припущень, забобонів, деструктивної відданості та інших соціально дестабілізуючих культурних перешкод, що породжують конфлікти, всі можливості щодо поліпшення життя і вирішення наболілих проблем залишатимуться в більшості випадків незадіяними.

Справжня революція – це революція цінностей. Людське суспільство з усіма притаманними йому цінностями й функціями з’явилося багато століть тому. Якщо ми прагнемо розвиватися, якщо хочемо назавжди вирішити проблеми, що прискорюють занепад нашої цивілізації, нам потрібно змінити те, як ми думаємо про самих себе, а відтак – і про світ, в якому ми живемо. Центральна задача руху «Zeitgeist» – виявлення такої зміни цінностей, об’єднання людського роду навколо базової точки зору, що всі ми поділяємо цю маленьку планету, що всі ми взаємопов’язані одними й тими ж законами природного порядку, які пізнаються методом науки.

Це загальне фундаментальне розуміння простягається набагато далі, ніж багато хто міг усвідомити в минулому. Симбіоз людського виду і синергетичне взаємовідношення нашого місця у фізичному світі підтверджує те, що ми в жодному випадку не є окремими сутностями. Нове соціальне пробудження повинно проявити робочу соціальну модель, яка випливає з цієї логіки, – якщо ми хочемо вижити і процвітати в довгостроковій перспективі. Ми можемо все виправити, або ми можемо страждати. Це залежить від нас.

-НАУКОВИЙ СВІТОГЛЯД-

«Майже кожна важлива систематична помилка, яка тисячі років вводила людей в оману, покладалася на практичний досвід. Гороскопи, заклинання, віщуни, магія, чаклунство, лікування до появи сучасної медицини за допомогою знахарства та інших медичних практик – за минулі століття все це міцно закріпилося в свідомості публіки завдяки своїм передбачуваним практичним успіхам. Науковий метод був винайдений саме з метою висвітлення природи речей за більш точних контрольованих умов та більш суворих критеріїв, що притаманні ситуаціям, створеним практичними проблемами»[27]

- Майкл Полань’ї

Загалом кажучи, еволюцію людського розуміння можна розглядати як рух від поверхневих спостережень, сприйнятих п’ятьма обмеженими фізичними органами чуття, які «інтуїтивно» фільтруються нашими освітніми рамками та ціннісними характеристиками певного часового періоду, до технік об’єктивного вимірювання та методів аналізу, які саморозвиваються і працюють над отриманням (або розрахунком) результатів через випробування та перевірку доказів, шукаючи підтвердження через еталон наукового причинно-наслідкового зв’язку – причинності, яка, як виявляється, містить в собі фізичні характеристики того, що ми називаємо самою «природою». «Закони природи» нашого світу існують незалежно від того, визнаємо ми їх чи ні. Ці природні закони нашого всесвіту існували задовго до того, як людство еволюціонувало до здатності їх розпізнавання, і хоча ми можемо дискутувати щодо того, наскільки насправді точна наша інтерпретація цих законів на нинішній стадії нашої інтелектуальної еволюції, існує достатньо доказів, які показують, що ми насправді пов’язані статичними силами, які мають притаманну їм вимірну, визначену логіку.

Величезні досягнення та інтелектуальна цілісність, помічені в математиці, фізиці, біології та інших наукових дисциплінах, доводять, що ми, як вид, поступово усвідомлюємо процеси природи, а зростання нашої винахідливості у справі перевершення, підкреслення або придушення таких природних процесів підтверджують наш прогрес у їх розумінні. Світ навколо нас сьогодні переповнений матеріальними технологіями та винаходами, які змінюють світ. Це є запорукою доцільності наукового процесу та його можливостей.

На відміну від історичних традицій, де існують певні застої у віруваннях людей (і для типових релігійних догм це все ще норма на сьогодні), таке визнання «законів природи» включає характерні риси, які глибоко суперечать прийнятій стабільності вірувань, котрі багато хто вважає священними.

Як згодом йтиметься в цьому есе в контексті «появи», фактом є те, що, зважаючи на наше сприйняття та знання, просто не може існувати єдиних чи статичних інтелектуальних висновків, за винятком (як парадоксально це не звучало б) самого еталону мінливості такої різноманітності та її адаптації.

Це частина того, що можна назвати науковим світоглядом. Одна справа, коли ми застосовуємо техніку наукового аналізу в окремих ізольованих випадках. Як, скажімо, у випадку з логікою, яку ми можемо застосовувати для оцінки й випробування структурної цілісності будинку при його будівництві. Інша справа, коли універсальна доцільність таких причинно-наслідкових методів аналізу фізичного походження застосовується до всіх аспектів нашого життя. Альберт Айнштайн одного разу сказав: «Що далі просувається духовна еволюція людського виду, то більш певним мені здається, що дорога справжньої релігійності лежить не через страх життя, чи страх смерті та сліпу віру, але через прагнення раціональних знань»[28].

У той час, як циніки науки намагаються звести її доцільність до ще однієї форми «релігійної віри», принижують її точність «холодністю» або «бездуховністю», або навіть демонструють наслідки застосованих технологій з гіршої сторони – наприклад, створення атомної бомби (яка насправді є показником спотворення людських цінностей, а не інженерії), – ніхто не ігнорує неймовірну силу, яку дає людській расі цей підхід до розуміння й приборкання реальності. Жодна інша «ідеологія» не могла настільки наблизитися до зіставлення тих прогнозних та утилітарних вигод, які надає цей метод.

І все ж це не означає, що в світі вже не поширене активне культурне заперечення її актуальності. Наприклад, коли йдеться про теїстичні вірування, часто спостерігаємо деструктивні тенденції, які намагаються піднести людину над такого роду «простою механікою» фізичної реальності. Тут мають на увазі припущення, що ми, люди, є «особливими» з якихось причин, і що, можливо, є якісь сили (наприклад, втручання «Бога»), які здатні відмінити закони природи, роблячи їх менш важливими, ніж, скажімо, покірність Божій волі тощо. На жаль, в культурі все ще має місце величезна людська зарозумілість, яка без будь-яких доказів, що підлягають перевірці, вважає, нібито людина існує окремо від інших явищ, і що вважати себе поєднаним або навіть продуктом природних наукових сил є приниженням людського життя.

Водночас існує й тенденція щодо того, що називається «метамагічним»[29] мисленням, яке може розглядатися як один із шизофренічних видів розладу особистості, коли фантазії та легкі галюцинації допомагають посилити хибні припущення щодо причинно-наслідкових зв’язків цього світу, при цьому ніколи не застосовуючи всю строгість наукового методу. Наука потребує перевірки та повторного відтворення результатів, щоб вважати їх правдивими, а багато вірувань «нормальних», здавалося б, людей сьогодні існують поза цією вимогою. Із цим типом забобонного мислення часто пов’язують і культурну концепцію «Нью-ейдж», яка стоїть осторонь від традиційних релігій[30].

Оскільки вкрай важливо, щоб суспільство було обізнаним щодо мінливості наших висновків загалом, ми, відтак, повинні зберігати креативний, вразливий стан розуму щодо всіх постулатів. Визнання таких постулатів можливе лише через вимірну логічність, а не через прийняття бажаного за дійсне або езотеричну чарівність.

Такі непідтверджені ідеї та припущення створюють систему відліку, яка часто забезпечена «вірою»[31], а не здоровим глуздом. Відтак дуже важко сперечатися з ким-небудь про заслуги віри, оскільки правилам віри властиво заперечувати саму значимість аргументу. Все це – частина того скрутного становища, в якому людське суспільство сьогодні існує: чи будемо ми просто вірити в те, чому нас традиційно вчить наша культура, чи будемо випробовувати та перевіряти ці вірування на фізичну реальність навколо нас, щоб зрозуміти, чи є вони дійсно правильними?

Наука безсумнівно зацікавлена в останньому. Вона нічого не вважає священним і завжди готова виправити попередні хибні висновки, коли з’являється нова інформація. Для того, щоб прийняти такий відносно мінливий, але в той же час вкрай життєздатний та продуктивний підхід, для чийогось повсякденного світогляду потрібна зовсім інша сприйнятливість – така, що містить в собі уразливість, а не впевненість.

За словами професора Френка Л. Г. Вульфса (відділ фізики та астрономії університету Рочестера, Нью-Йорк), «в наукових колах кажуть, що теорії ніколи не можуть бути доведені. Вони можуть бути лише спростовані. Зажди існує ймовірність, що нове спостереження чи новий експеримент будуть конфліктувати зі старою теорією»[32].

Поява

Основа основ наукового методу – скептицизм та уразливість.

Наука цікава своїм щонайтіснішим наближенням до правди, яку вона може знайти. Оскільки немає нічого, що наука визнавала б однозначно і беззаперечно, це означає, що фактично все, що ми знаємо, буде з часом переглянуто, коли з’явиться нова інформація.

Більше того: те, що сьогодні здається надуманим, неможливим або навіть «забобонним», у свій кульмінаційний момент може виявитися корисним і життєдайним для розуміння в майбутньому – після підтвердження своєї достовірності. Його впровадження засвідчує появу думки або навіть появу «істини», якщо хочете. Поверхневий аналіз історії виявляє цілий спектр поведінки і практик, які постійно змінюються, оскільки ґрунтуються на знаннях, що постійно оновлюються. Визнання цього явища – критичне для прогресу людства.

Симбіоз

Другий аспект, що переконливо демонструє важливість впровадження наукового світогляду, стосується симбіотичної природи речей. Хоча в широкому масштабі більшість поки що сприймає цей момент з великим скепсисом, однак його розуміння глибоко розкриває те, як ми мислимо про наш світ, наші вірування, нашу поведінку і нас самих.

Термін «симбіотичний» зазвичай використовують у контексті взаємозалежних зв’язків між біологічними видами[33]. Поза тим, контекст, який ми застосовуємо тут, ширший, ніж згадані взаємозалежні зв’язки. У той час, як підсвідомий образ цього природного феномена може набувати вигляду, скажімо, «дерева», яке, як нібито незалежна сутність, може оманливо здаватися самозабезпеченим у своїй ізольованості, правда полягає в тому, що життя дерева повністю залежить від «зовнішніх» сил, що впливають на нього сил протягом усього його існування[34]. Вода, сонячне світло, поживні речовини та інші необхідні «зовнішні» атрибути, які полегшують розвиток дерева, є прикладом симбіотичного або синергетичного зв’язку. Таким чином спектр цього симбіозу стає для нас очевидністю, якої ми не могли знати в минулому. Здається, що більше ми дізнаємося про динаміку нашого всесвіту, то більш незмінною є його взаємозалежність.

Найкращою концепцією, яка містить це поняття, є концепція «системи»[35]. Термін «дерево» насправді є уособленням систем такого типу. «Коріння», «стовбур», «гілки», «листочки» та інші атрибути такого дерева можна назвати «підсистемами». Поза тим, саме «дерево» – це також підсистема, наприклад, «лісу», який, своєю чергою, є підсистемою іншого, більшого явища, що його оточує, – «екосистеми».

Такі відмінності можуть здаватися банальними, але фактом є те, що великою помилкою людського пізнання є брак уваги до спектру «земної системи» та до відповідної ролі, яку в ній відіграє кожна підсистема.

Для опису всіх систем (малих чи відносно великих) ми можемо застосовувати термін «категоріальна система»[36], скільки мовні відмінності такого типу є довільними.

Розглянуті тут системи та слова, які їх стосуються, застосовані лише для зручностей людських комунікацій. Фактом залишається те, що насправді існує лише одна можлива система, організована за законами природи, посилатися на яку було б доречно. Оскільки всі системи, які ми сьогодні розрізняємо та розподіляємо за категоріями, можуть існувати лише як підсистеми.

Ми просто не можемо ніде знайти по-справжньому закриту систему. Навіть «земна система», тобто планета Земля, що пливе крізь порожнечу космосу і здається нам автономною, цілком залежить від Сонця, Місяця і, як і все решту, від багатьох інших симбіотичних/синергічних факторів, які нам ще потрібно зрозуміти для визначення її характеристик.

Іншими словами, коли ми розглядаємо взаємодію, що пов’язує разом ці категоріальні системи, то всюди знаходимо взаємний зв’язок. На соціальному рівні таке розуміння системної взаємодії лежить в основі найбільш життєдайної перспективи для справжньої стійкості людства[37].

Людська істота схожа на дерево або на Землю, яка (знову ж таки інтуїтивно) здається автономною. Але без, наприклад, кисню для дихання, жоден із нас не виживе. Це означає, що людська система потребує взаємодії з атмосферною системою, а відтак – із системою виробництва кисню. А отже процес фотосинтезу визначає рівень атмосферного кисню, яким ми дихаємо. В наших інтересах розуміти те, що впливає на цю особливу систему, і працювати над гармонізацією наших соціальних практик у відповідності до цього розуміння.

Спостерігаючи, скажімо, забруднення океанів або швидке вирубування лісів, ми часто забуваємо, наскільки важливий для цілісності людської системи такий феномен.

Насправді є безліч прикладів порушень у навколишньому середовищі, до яких причетний наш вид через урізане усвідомлення цього симбіотичного причинного зв’язку та ефекту, який пов’язує всі відомі категоріальні системи. Порушення набули масштабів, які вже найближчим часом можуть призвести до кризи. Помилка невизнання цієї пов’язаності на будь-якому рівні – фундаментальна проблема. Тож як тільки цей принцип систем, що взаємодіють, стане повністю зрозумілим, багато з найвідоміших на сьогодні практик здадуться нам недоречними і небезпечними для майбутнього.

Стійкі вірування

Це приводить нас до питання мислення та самого розуміння. Як уже йшлося раніше, мовна система, яку ми використовуємо, ізолює й організовує елементи нашого світу для загального розуміння. Сама мова є системою, яка базується на категоріальному розрізненні, яке ми пов’язуємо з певною реальністю. Тим не менше, беручи до уваги необхідність такого методу ідентифікації та організації людського розуму, він також містить в собі властиве йому хибне розділення.

Враховуючи цю основу, легко зрозуміти, як і чому ми настільки звикли до мислення та дій у властивий нам дискретний спосіб, і чому історія людського суспільства була історією дисбалансу та конфліктів[38].

Саме на цьому рівні фізичні системи, які ми тут обговорюємо, вступають у взаємодію з віруваннями та системами мислень[39].

У той час як поняття «стійкості» пов’язують сьогодні з технічним процесом, економічними теоріями та інженерію, ми часто забуваємо, що наші цінності та вірування передують усім таким технічним застосуванням. Тому нам потрібна культурна орієнтація, щоб почати бути стійкими. Своєю чергою, така обізнаність може випливати лише з глибинного визнання законів природи, до яких ми прив’язані. Чи можемо ми виміряти достовірність системи вірувань? Так, ми можемо це виміряти, оцінюючи, наскільки принципи цієї системи відповідають науковому причинно-наслідковому зв’язку. Якби ми порівнювали вияви різних систем вірувань, шукаючи спільний результат[40], ми могли б виміряти, наскільки добре вони досягають цього результату, а відтак ці системи можна потім визначати як придатні й упорядковувати їх відповідно до успіхів чи невдач у його досягненні.

Як згодом буде докладно розглянуто в цій роботі, головне порівняння систем вірувань ми проводитимемо на прикладі «ринкової економіки» та раніше згадуваної «природничої ресурсно-орієнтованої економіки». Основою цих систем є, по суті, конфліктна думка про причинність та ймовірність; читачеві ж доведеться зробити об’єктивний висновок, наскільки добре кожна перспектива може досягти певних загальних кінцевих цілей людства.

Це зазначено і в контексті цього есе – особливо в пунктах про появу та симбіоз. Можна узагальнити, що: а) будь-яка система вірувань, яка не допускає можливості повної зміни самої себе або можливості визнання себе застарілою з оглядну на нову інформацію, є нестійкою системою вірувань; (б) будь-яка система вірувань, яка підтримує ізоляцію та поділ суспільства, а також сприяє домінуванню одного сегменту чи групи над іншою, також є нестійкою системою вірувань.

У соціологічному значенні мати науковий світогляд означає мати бажання й можливість адаптуватися – як індивідууму, так і цивілізації, – коли з’являється нове усвідомлення та підходи, які можуть ефективніше вирішувати проблеми та сприяти процвітанню.

Такий світогляд символізує, мабуть, найбільшу в історії зміну людського мислення. Кожна вигода, яку ми сьогодні маємо, є результатом цього методу, визнаємо ми це чи ні, оскільки така самогенеруюча механістична логіка починає універсально застосовуватися до всіх відомих явищ.

У той час, коли багато хто в світі все ще приписує причинні зв’язки богам, демонам, духам та іншим явищам, що базуються на неозначеній «вірі», на горизонті з’являється нова епоха розуму, де наукове розуміння нас самих та середовища нашого перебування кидає виклик традиційним, устояним рамкам, які ми успадкували від наших менш поінформованих предків. «Технічна»[41] орієнтація науки більше не зводиться до самих лише пристроїв та інструментів. Справжня місія цього світогляду стосується філософії, у відповідності до якої нам потрібно зорієнтувати наше життя, цінності та соціальні інститути.

Отже, як буде розглянуто в наступних есе, соціальна система, її економічна передумова разом із правовою та політичною структурами стали, ймовірно, посилатися на умову віри в тому вигляді, в якому вона на цей момент увіковічена.

Скажімо, нинішні ринкова та грошова системи економіки базуються переважно на дещо оновлених, хоч і дедалі менш ефективних припущеннях, які за своєю суттю не дуже відрізняються від помилкових уявлень ранніх людей, буцім світ є плоским, причинами хвороб є демони, а сузір’я на небі – це статичні, зафіксовані двовимірні утворення, схожі на гобелен. Традиційні релігійні вірування та устояні культурні інститути значною мірою «запаралелені», що сприймається сьогодні як «норма», як своєрідний status quo.

Як і у випадку з Церквою, котра в середні віки мала абсолютну владу в Європі, культивуючи відданість та ритуали, які сьогодні більшість із нас вважає абсурдними чи навіть божевільними, ті численні покоління людей, що житимуть у майбутньому, ймовірно, думатимуть точно так само, оглядаючись на устояні практики нашого часу.

-ПОШУК РІШЕННЯ-

«Новий тип мислення дуже важливий, якщо людський вид збирається вижити
і перейти далі, на вищі рівні»[42]

– Альберт Айнштайн

Задля здійснення позитивних соціальних змін рух «Дух часу» основну увагу зосереджує на розумінні самого «прогресу». Коли мова заходить про особистий чи соціальний прогрес, з’являються два моменти, які варто розглянути: прояв потенціалу та вирішення проблем.

Потенціал та рішення

Прояв потенціалу – це просте поліпшення умов, які раніше не розглядали як проблемні. Прикладом може бути покращення людських атлетичних показників у певних галузях шляхом цілеспрямованого підвищення навантажень, завдяки дієті, удосконаленню техніки та іншим методам, які не були раніше відомі. З іншого боку, вирішення проблеми – це власне подолання тієї проблеми, яку в певний момент вважають такою, що породжує шкідливі наслідки та/або обмеження у певній ситуації. Загальним прикладом може служити винайдення медичного засобу для такого лікування виснажливої хвороби, щоб вона більше не завдавала ніякої шкоди. Поза тим, якщо подивитися на це ширше, взявши до уваги природу розвитку знань, ми побачимо, що існує чіткий збіг цих двох понять. Наприклад, певне «покращення» в якихось конкретних умовах є практикою, яка потім стає нормальною та загальноприйнятою в культурі; але потенційно вона може бути також і частиною «проблеми» у схожому або – навпаки – в іншому контексті, який потребує іншого рішення, якщо з’являється нова інформація щодо його неефективності або коли нове застосування такого рішення робить цю практику порівняно застарілою.

Наприклад, повітряне перевезення людей, що як загальнопоширена практика є досить новим для суспільства, своїм застосуванням надзвичайно підвищило ефективність транспортного сполучення. Однак у певний момент сучасний повітряний транспорт можна розглядати і як «проблему» – через його неефективність порівняно з іншими методами[43].

Отже, в цьому розумінні ефективність відносна, оскільки відбувається постійний розвиток знань, коли підхід, який колись розглядався у якості «найкращого», стає «гіршим».

Ця, на перший погляд, абстрактна думка служить для вираження простого факту: кожна практика, яку ми розглядаємо сьогодні як нормальну, містить у собі неминучу неефективність, яка з появою в майбутньому нових досягнень науки і технологій буде, ймовірно, породжувати «проблеми», порівняно з новішим потенціалом, що з’являється в цьому випадку. Назагал такі зміни є природними, і якщо наукові зразки історії щось і відображають, то лише те, що знання та його застосування продовжують еволюціонувати й поліпшуватися.

Отже, повертаючись до, на перший погляд, різних питань прояву потенціалу та вирішення проблем, можна зробити висновок, що всі спроби вирішення проблем є водночас діями щодо прояву потенціалу і навпаки. Це також означає, що фактичні інструменти, які суспільство використовує з певними намірами, завжди скороминучі. Це можуть бути засоби транспортування, медичні практики, видобуток енергії, сама соціальна система тощо[44].

Ці практики є проявом потенціалу (або ж рішенням) щодо задоволення людських потреб та ефективності. Вони ґрунтовані на перманентно змінному рівні розуміння, який ми маємо або мали в час їх виникнення чи еволюції.