Класифікація інструментів грошово-кредитної політики

Грошово-кредитне регулювання є одним з інструментів державної макроекономічної політики. Воно здійснюється шляхом розробки і реалізації грошово-кредитної політики центрального банку (рис. 6.1).

Грошово-кредитна політика (далі - ГКП) - комплекс взаємопов'язаних, спрямованих на досягнення певних цілей заходів щодо регулювання грошового ринку, що їх проводить держава через свій центральний банк. Часто її називають монетарною, чи грошовою, політикою. Монетарна політика ґрунтується на дії об'єктивних економічних законів.

Економічний зміст грошово-кредитної політики полягає у тому, що:

- монетарна політика - одна зі складових економічної політики держави;

- монетарна політика забезпечується притаманними їй монетарними механізмами.

Державне регулювання економікою за допомогою грошово-кредитних інструментів є впливом на кількість і ціну (процентну ставку) позичкового капіталу, для того щоб, відповідно до цілей державної економічної політики, впливати на попит і механізми використання кредитів в економіці.

Практично всі інструменти монетарної політики чинять опосередкований і загальний вплив на економіку. Розрив у часі між використанням того чи іншого інструмента грошово-кредитної політики і його ефектом є досить тривалим, до того ж кількісний результат застосування цих інструментів важко піддається попередній оцінці.

Регулювання економікою за допомогою грошово-кредитних методів передбачає створення умов, за яких економічний суб'єкт сам вибирає рішення, що відповідають інтересам держави. Це здійснюється через ринок цінних паперів, зміну грошової маси, банківських резервів і процентних ставок.

Суб'єктом грошово-кредитної політики виступає держава, яка регулює цю сферу через свої органи - центральний банк і відповідні урядові структури - міністерство фінансів, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, Інституції щодо страхування депозитів, а також інші установи. Визначальна роль у здійсненні всього комплексу заходів держави у сфері грошового обігу та кредитних відносин належить її центральному банку.51

Об'єктами, на які спрямовуються регулятивні заходи грошово-кредитної політики, можуть виступати:

V пропозиція грошей;

V процентна ставка;

V валютний курс;

V швидкість грошового обігу;

V рівень інфляції тощо.

Вибір об'єктів грошово-кредитного регулювання залежить від економічної ситуації в країні та означає, що центральний банк може, залежно від ситуації, здійснювати орієнтацію на один із перерахованих вище об'єктів чи навіть декілька одночасно.

В Україні головним суб'єктом грошово-кредитної політики є Національний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної політики беруть участь інші державні органи - Уряд, Міністерство фінансів, Верховна Рада.

Органи виконавчої та законодавчої влади визначають основні макроекономічні показники, що слугують орієнтирами для формування цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний і торговельний баланси, рівень зайнятості тощо). Верховна Рада регулярно заслуховує доповіді Голови НБУ та одержує інформацію банку про стан грошово-кредитного ринку в Україні.

Проте вирішальна роль у розробленні та реалізації монетарної політики належить Національному банку, оскільки він конкретно відповідає перед суспільством за стан монетарної сфери. Як передбачено Конституцією України, Рада НБУ самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.

Грошово-кредитна політика покликана стимулювати ділову активність в умовах депресії та пригнічувати економічні процеси за "перегріву" кон'юнктури, хоча реальне досягнення цього є справою надто складною.

У загальному вигляді завдання монетарної політики полягає у створенні умов, за яких економічні агенти, реалізуючи свободу вибору, здійснювали б дії, що збігаються з цілями економічної політики держави.

Грошово-кредитна (монетарна) політика центрального банку не є автономною. Кінцева мета грошово-кредитного регулювання економіки збігається з основоположними цілями макроекономічної політики держави. Тобто, центральний банк, будучи функціональним органом країни з регулювання грошового обігу, прагне досягнення цілей, що їх ставить перед собою уряд.

Цілі грошово-кредитної політики можна поділити на три групи: стратегічні, проміжні, тактичні.

Стратегічні цілі є основними в економічній політиці держави.

Стратегічними цілями монетарної політики центрального банку повинні бути кінцеві ціпі економічної політики держави:

o економічне зростання;

o стабільність процентної ставки;

o стабілізація цін (приборкання інфляції);

o стабільність фінансових ринків;

o стабільність обмінного курсу грошової одиниці;

o повна зайнятість;

o зростання добробуту населення.

Центральний банк має сприяти досягненню вказаних цілей. Щодо стратегічних цілей у нього не повинно бути розбіжностей з урядом.

Ступінь розвитку фінансово-кредитної системи країни, її інфраструктурних елементів визначає інструментарій грошово-кредитної політики, від якого багато в чому залежить ефективність здійснення монетарного регулювання.

Реалізація грошово-кредитної політики визначає місце центрального банку в економічній системі. Центральний банк здійснює грошово-кредитну політику з метою ефективного впливу на темпи економічного зростання, обмеження інфляції, забезпечення високого рівня зайнятості тощо.

Основними інструментами грошово-кредитної політики є:

> облікова ставка;

> норма обов'язкових резервів;

> операції на відкритому ринку;

> деякі селективні методи впливу на кредитну активність комерційних банків.

Наявні в розпорядженні центрального банку інструменти регулювання грошової сфери розрізняються:

o за об'єктами впливу:

о на пропозицію грошей (кредитна експансія, кредитна рестрикція);

о на попит на гроші;

o за формою:

о прямі (адміністративні); о опосередковані (ринкові);

o за особливостями параметрів, що встановлюються у процесі регулювання: