Спільна підприємницька діяльність з іноземним капіталом
Міжнародні економічні відносини виступають і у формі спільного підприємництва. Це економічна діяльність суб'єктів двох або більше країн, що здійснюється на основі об'єднання капіталів й інших чинників виробництва для реалізації спільних цілей. Загальною основою цієї діяльності є інтернаціоналізація виробництва і обігу, глобалізація економічних процесів, бо вони втягують усі без винятку країни в систему міжнародного поділу праці, поглиблюють процес їх взаємодії та взаємозалежності. Найпоширенішими формами спільного підприємництва є концесії, консорціуми, спільні підприємства та вільні економічні зони.
Концесія— це договір на здачу в експлуатацію іноземній особі на певний період надр, земельних ділянок, різного роду господарських об'єктів, що є власністю держави або органів місцевого самоврядування. На цій основі концесіонер створює господарський об'єкт, результат функціонування якого є його власністю. Державі чи органу місцевого самоврядування концесіонер сплачує обумовлену угодою суму. Міжнародні концесії використовуються у країнах Близького Сходу та Північної Африки. Функціонували вони і в перші десятиліття існування СРСР. За сучасних умов в Україні здійснюються певні заходи для відновлення цієї форми спільного підприємництва. У 1998 р. прийнято Закон «Про концесії», яким врегульовується значна частина проблем функціонування такої форми спільного підприємництва. Першою сферою, де застосовується концесія, є будівництво автомобільних шляхів.
Формою спільної підприємницької діяльності з іноземним капіталом є і консорціуми. Це тимчасові об'єднання фірм або організацій різних країн з метою розв'язання певних завдань. Одна з причин створення консорціумів — підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку. Прикладом може бути банківський консорціум, що є міжнародним банком, утвореним групою діючих банків різних країн. Такі банки почали з'являтися в 60-і роки минулого століття, а за сучасних умов вони є у кількох фінансових центрах світу. Переважну частину їх діяльності займає середньострокове кредитування, як правило, багатонаціональних компаній. Більшу частину своїх фондів вони отримують на євровалютному ринку, а також організовують синдикативні кредити, тобто позики від груп кредиторів, в т. ч. і таких, що не є засновниками банківського консорціуму.
В Україні за умов незалежності набула поширення така форма спільного підприємництва з іноземним капіталом, як спільне підприємство, що базується на об'єднанні капіталів, належним власникам з різних країн, котрі здійснюють спільне управління, несуть спільний ризик і беруть спільну участь у прибутках, їх матеріальною субстанцією є Об'єднання засобів суб'єктів двох або більше країн для спільного виробництва і збуту продукції, науково-дослідних робіт, надання послуг та інших видів діяльності.
Доцільність створення спільних підприємств зумовлена різними чинниками. Це може бути пов'язано з тим, що здійснення деяких проектів пов'язано з необхідністю одночасного залучення великих інвестицій, мобілізація яких не під силу одній країні. Відіграє роль і та обставина, що в міжнародному поділі праці капіталомісткість різних галузей істотно відрізняється, що потребує залучення капіталу для організації підприємств у таких галузях. Створення спільних підприємств пов'язане і з НТР, адже при цьому виникає заінтересованість кількох країн у спільному виробничому освоєнні результатів науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт, що вимагає не тільки науково-технічної кооперації, а й спільних інвестицій для використання її результатів.
Спільні підприємства мають ряд переваг порівняно з іншими формами спільної підприємницької діяльності з іноземним капіталом. Вони, як правило функціонують на підставі довготривалих угод, при цьому створюється можливість комплексного використання зусиль партнерів у довиробничих, виробничих і збутових сферах. У таких Підприємствах відбувається об'єднання найсильніших взаємодоповнюючих елементів діяльності, належних їх партнерам. Створюються умови для забезпечення контролю з боку партнерів не тільки за виробництвом, а й за реалізацією продукції підприємства. Зазначені переваги сприяють зменшенню витрат виробництва в спільних підприємствах, прискорюють оборотність капіталу, що забезпечує зростання прибутків.
Формою спільного підприємництва з іноземним капіталом є і вільні економічні зони. Це частина національного економічного простору, де використовується особлива система пільг та стимулів, яка не застосовується на інших територіях країни. Як правило, це тією чи іншою мірою відокремлена географічна територія. Суть таких зон у тому, що держава скорочує масштаби свого втручання в економічні процеси порівняно з тим, як вона робить це на інших територіях, що не входять до вільної зони. В таких зонах створюються сприятливі умови для підприємницької діяльності.
Утворення вільних економічних зон зумовлено рядом причин. По-перше, їх створення є ланкою реалізації принципів відкритості економіки. Створюються сприятливі умови активізації зовнішньоекономічної діяльності, активізації зовнішніх і внутрішніх інвестицій.
По-друге, створення вільних економічних зон стимулює промисловий та інші види експорту і збільшення на цій основі валютних коштів.
По-третє, сприяючи залученню іноземних інвестицій, створення вільних зон спричинює розширення кількості робочих місць, забезпечуючи зайнятість робочої сили.
По-четверте, у вільних зонах відбувається апробація нових методів господарювання і створюються умови для економічного розвитку окремих регіонів країни, як правило, відсталих.
При організації вільних економічних зон використовуються два концептуальні підходи: територіальний і функціональний, або крапковий. При територіальному підході зона створюється як відокремлена територія, де усі суб'єкти господарської діяльності користуються її пільговим режимом. При функціональному підході пільговий режим застосовується до певних господарюючих суб'єктів незалежно від їх місцезнаходження на території країни.
Розрізняють кілька видів вільних економічних зон. По-перше, це зони вільної торгівлі, що отримали найбільше поширення. Виділяють зони загального призначення і спеціалізовані. Перші займають невеликий простір і знаходяться за межами національної митної території. В них здійснюються операції по складуванню і переробці ввезених товарів. Спеціалізовані зони створюються для окремих великих компаній. Є магазини вільної торгівлі у великих міжнародних аеропортах.
Другим видом є промислово-виробничі зони. Вони виникли тоді, коли крім торгівлі компанії почали займатися виробничою діяльністю. Такі зони створюються на території із спеціальним режимом, де виробляються експортна та імпортозамінна продукція і користуються значними податковими та фінансовими пільгами.
Третім видом є техніко-впроваджувальні зони. До них належать ті, що створюються навколо великих наукових центрів. У них концентруються національні та зарубіжні дослідні, проектні та експериментальні науково-виробничі фірми, що користуються єдиною системою податкових і фінансових пільг. Найбільше таких зон у США, Японії і Китаї. У США їх називають технопарками, у Японії — технополисами, а в Китаї — зонами розвитку і високої технології.
Одним із різновидів вільних економічних зон є сервісні. Це території з пільговим режимом підприємницької діяльності для фірм і організацій, що надають різні фінансово-економічні, страхові та інші послуги. Серед них найпоширенішими є офшорні зони та податкові гавані. Компанії, що функціонують у таких зонах, або зовсім не підлягають оподаткуванню, або обкладаються невеликим податком. Однією з вимог при цьому є та, що фірма не може бути резидентом країни, в якій знаходиться офшорна зона і отримувати на цій території прибуток. У світі налічується понад 300 офшорних зон. Вони мають пільговий режим щодо валютних обмежень, вивозу прибутків, митних зборів тощо. Країни, в яких розміщені такі зони, мають вигоду в тому, що залучають додаткові іноземні капітали. Нерідко ці зони використовуються для відмивання так званих «брудних» грошей.
Спільною рисою різних видів вільних економічних зон є наявність сприятливого інвестиційного клімату, що включає митні, фінансові та податкові пільги та переваги порівняно із загальним режимом для підприємців, які діють у тій чи іншій країні. Виділяють чотири групи таких пільг:
1) зовнішньоторгові— це введення особливого митно-тарифного режиму (зниження або відміна експортно-імпортного мита або спрощений порядок здійснення зовнішньоторгових операцій);
2) податкові — норми, пов'язані із стимулюванням конкретних видів діяльності;
3) фінансові — різні форми субсидій, що надаються у вигляді занижених цін на комунальні послуги, зниження орендної плати за користування земельними ділянками та приміщеннями, пільгових кредитів;
4) адміністративні — надаються адміністрацією зони з метою спрощення процедур реєстрації підприємства і режиму в їзду—виїзду іноземних громадян.
На початок XXI ст. у світі налічується близько 2000 вільних економічних зон різної спрямованості. Вони довели свою ефективність як форми світо господарських зв'язків. Завдяки таким зонам створюються сприятливі умови для активізації підприємницької діяльності, залучення іноземних інвестицій, раціонального використання трудового та ресурсного потенціалів. У останні роком такі зони почали створюватись і в Україні. Законодавчим підґрунтям став прийнятий у 1992 р. Закон «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон». Першою такою зоною була експериментальна економічна зона «Сиваш». У 2001 р. спеціальними законодавчими актами було створено 11 спеціальних економічних зон та запроваджено спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях 9 регіонів, що займають майже 10 % території. Серед них функціонують і три технопарки на базі НАН України. Перші результати їх функціонування свідчать, що темпи приросту інвестицій на територіях зон вищі, ніж у цілому по країні. Однак їх функціонування пов'язане з подоланням великих труднощів. Однією з них є недосконалість законодавчої бази. Тому розробляються доповнення до Закону «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон». Необхідне і здійснення постійного комплексного моніторингу економічних, соціальних і бюджетних результатів функціонування вільних економічних зон.