Підходи, що існують до визначення собівартості та ціни банківських продуктів

Незважаючи на те, що практично всі сучасні банки намагаються вирішити питання визначення ціни на банківські продукти, у вітчизняній економічній літературі це питання тільки починає підніматися. Закордонний досвід (незважаючи на досить велику специфіку даного питання) багатший, тому на нього роблять посиланні практично всі наші автори у своїх дослідженнях. Однак, незважаючи на незрівнянно більший досвід аналітичної роботи закордонних банків, проблема визначення базисних відсоткових ставок за кредитно-депозитними послугами остаточно не вирішена. Також ступенем невизначеності характеризується ціноутворення на комісійні продукти банку.

Трансферне ціноутворення — це встановлення «проміжних» цін (вартості напівфабрикатів та інших проміжних продуктів у процесі виробництва, вартості «послуг», що робляться одними підрозділами іншим).

 
 
Прочитайте та законспектуйте методи трансферного ціноутворення

Серед методів трансферного ціноутворення розглядаються експертний, ринковий і витратний.

«Експертний» метод ціноутворення досить поширений у практиці російських банків, у той же час він призвів до негативних результатів і дискредитації ідеї внутрішніх банківських платежів за ресурси. Дійсно, встановлення внутрішніх банківських платежів за ресурси на підставі рішення вищих менеджерів банку, на підставі переговорів і без економічного обґрунтування не може бути прийняте за основу оцінки об'єктивних внутрішніх банківських грошових потоків і пов'язаним з ними перерозподілом отриманих доходів функціональних підрозділів.

«Ринковий» метод ціноутворення ґрунтується на використанні як трансферт-ціни вартості придбання відповідного продукту на зовнішньому ринку. При цьому, по-перше, досить рідко одночасно виконуються умови наявності грошового ринку з чітко визначеними цінами і можливості вільної купівлі-продажу ресурсів на ньому. По-друге, неможливо встановити для кожного бізнесу (функціонального підрозділу) банку трансферну ціну, розраховану на основі відсоткових ставок на відповідному напрямку діяльності у секторі фінансового ринку, через монополізацію даних секторів.

Сутність «витратного методу» полягає у розподілі доходів банку між його підрозділами пропорційно здійсненим ними змінним витратам. Серед спільних недоліків «витратного» та «ринкового» методів виділяються:

— однобічний розгляд проблеми: або тільки на основі внутрішніх параметрів функціонування банку, або тільки на основі характеристик зовнішніх ринків;

— неможливість поділити ризики за операціями самого банку і ризики за операціями окремого банківського бізнесу;

— неможливість забезпечити рішення з оптимального обсягу залучення ресурсів.

Методика «альтернативних ринкових витрат» містить у собі три етапи.

Перший етап — вибирається один підрозділ банку, що найбільше відповідає ринку залучення капіталу — «опорний сегмент». Як такий «опорний сегмент» виступає ринок міжбанківських кредитів чи великих термінових депозитів.

Другий етап — визначається вартість залучення капіталу для опорного сегмента.

Третій етап — встановлюється трансферт-ціна на залучені казначейством ресурси від функціональних підрозділів банку, яка дорівнює альтернативним витратам з залучення відповідних ресурсів в «опорному сегменті».

Виходячи з логіки методики «альтернативних ринкових витрат», діяльність з прийому приватних внесків буде малорентабельною, оскільки альтернативна ціна залучення міжбанківського кредиту завжди буде меншою від ціни внеску фізичної особи.

Отже, рішення про встановлення трансферної ціни можна приймати тільки після визначення необхідної структури пасивів з погляду ціни і терміновості попиту та пропозиції ресурсів на ринках капіталів. При цьому трансферна ціна повинна враховувати не тільки кращі, а й гірші умови залучення засобів.

Необхідно також звертати увагу на пріоритетність використання різних видів пасивів у формуванні окремих активних послуг банку відповідно до їх терміновості і ліквідності. Довгостроковий актив, фінансований за рахунок короткострокового міжбанківського кредиту, може і не принести бажаного прибутку, у той час як довготерміновий приватний вклад чи продана об­лігація відразу дозволять банку планувати маржу. Вважається, що може виявитися проблематичним сформувати в достатньому обсязі довгострокові пасиви на міжбанківському кредитному ринку (маючи довгострокові ресурси, банки знайдуть можливість продати їх дорожче, ніж міжбанківський кредит).

Як альтернатива традиційному підходу до трансферного ціноутворення, розглядаються спрощені варіанти вирішення проблеми, а саме трансферне ціноутворення, засноване на організації роботи банків на основі принципу загального фонду коштів і принципу банків усередині банку.

При орієнтації на модель загального фонду коштів казначейство тільки регулює і координує внутрішньобанківські потоки, не одержує доходу за виконання посередницької функції з розподілу даних потоків, а одержує доход тільки за послуги управлінського центру.

Набагато привабливішим видається метод поділу джерел коштів і встановлення різного рівня трансферних цін залежно від виду джерел ресурсів.

При такому підході казначейство виконує роль посередника в керуванні ресурсами і, координуючи свою роботу з аналітичною службою, забезпечує встановлення адекватної ціни для ресурсів різної терміновості, а разом з комітетом з управління активами і пасивами визначає напрями використання залучених засобів.

Як набір показників, що визначають трансферну ціну, виділяються:

— очікувані відсоткові ставки міжбанківського ринку;

— рівень інфляції і ставки рефінансування Центрального банку;

— внутрішня вартість ресурсів і рівень неопераційних витрат;

— прогноз прибутковості активних операцій банку;

— точка нульової прибутковості і необхідна норма рентабельності;

— перспективні цілі банку щодо розвитку фінансових операцій;

— цінова позиція банку серед конкурентів.

Наши рекомендации