Есе–1 як жанр письмової творчої роботи

Мета творчого (есе–1), як нам бачиться, в тому, щоб відійти від «формалізованих» рамок традиційної письмової роботи студента. В есе–1 домінує не стільки логіка, скільки асоціації. Якщо студента обмежують чіткі рамки реферату, задана структура письмової роботи, необхідність все обґрунтувати та повністю перераховувати докази, рекомендуємо звернутися до есе як більш вільної, дина­міч­ної форми письмової навчальної роботи.

З формалізованих вимог до есе-1 потрібно віднести тільки одне: наявність заголовка. Внутрішня структура есе може бути довільною (хоча в рекомендаціях ми пропонуємо структуру есе). Оскільки есе – це мала форма письмової роботи, необов’язковим, але бажаним, є повторення висновків в кінці; висновки можуть бути включеними до основного тексту або заголовка. Також аргументація може переду­вати формулюванню проблеми. Формулювання проблеми може спів­падати з остаточним висновком.

При формулюванні проблеми потрібно враховувати, що есе від­різняє конкретна тема та суб’єктивне її трактування. Об’єм теми в есе набагато вужчий, ніж, наприклад, в трактаті.

Успішне есе можливо тільки при наявності несподіваного ходу в розкритті теми: «Всі ми думали, що... а виявляється — навпаки...» Така «точка подиву» і є передумовою для есе. «Точка подиву» — це те, чим студент може здивувати й збагатити, навіть обурити читача-викладача.

Наприклад, з 1019 по 1036 рік Київська Русь була поділена між Ярославом Мудрим і Мстиславом Хоробрим по Дніпру. Есе «Краще хоробрість, чим мудрість» може доводити, що Мстислав, як правитель, був би кращим історичним вибором для Русі.

Оскільки есе — жанр суб'єктивний, то й оцінка його може бути суб’єктивною. Робити ставку на новизну завжди ризиковано, але хто не ризикує, той не перемагає. За умови, що джерела цитуються коректно, а власні висновки ґрунтовно аргументовані, завжди є надія на успіх.

НОТАТКИ на полях

Кращий спосіб навчитися чого-небудь: орієнтуватися на успішні зразки.

Парадоксальність і проблематичність в есе-1.Розглянемо, як приклад, трохи вдалих есе. В 2000 році в російському перекладі вийшли есе відомого фахівця культури Умберто Эко[2]. Книга Эко містить п'ять різнопланових мініатюр з таких питань, як: підстави етичної системи безбожника; безглуздість війни в сучасному світі; історія поняття «фашизм»; змістовна криза щоденної преси; тер­пимість (толерантність) у контексті глобалізації. Той факт, що ви­бір і розташування статей належать авторові, зайвий раз підкреслює єдність збірника за змістовними та ідейними параметрами. Однак ми будемо цікавитися не філософсько-етичною позицією У. Эко, а способом вибудовування ним проблеми в есе, як в особливому жанрі.

Проаналізуємо, як формулюються проблемні тези в цих кількох есе. Ці формулювання не завжди явно видно, однак їхнє порів­няння можливе. Це відповіді на питання: заради чого, заради якої нової думки автор відбирає й вишиковує свої міркування й аргу­менти?

В есе «Осмислюючи війну» сама назва фіксує читацьку увагу на головну авторську тезу про те, що сучасна війна (у всіх її змістах) - безглузда. Це вдалий приклад парадоксального зіткнення заголовка й формулювання проблеми в есе.

Есе написано в період, коли починалася операція НАТО проти Іраку («Буря в пустелі»), тому автор спеціально розділяє злобо­денність теми й більш широкий контекст для розуміння тези про безглуздість війни: «Проте нижче викладені міркування повинні пролунати незалежно від того, як повернуться справи на війні. Вони повинні пролунати тим більше, якщо війна дозволить досягти «позитивного» результату і, тим самим, створиться висновок-ілюзія, що в якихось випадках війна – це розумний вихід «з положення». Тим часом цей висновок необхідно розгромити». Далі викладаються аргументи, що показують політичну та економічну недоцільність і стратегічну безглуздість війни в умовах зростання глобалізації.

Класична формула проблеми: хтось думає, що війна може мати позитивні наслідки, а «я вам доведу», що немає. Парадоксальний розворот проблеми: а випадку, якщо ця конкретна війна дасть ілюзорні вигоди, то ще важливіше буде довести безглуздість війни взагалі.

Есе «Вічний фашизм» також у відомій мірі засновано на авто­біо­гра­фічних враженнях. Тут Эко вбачає протиріччя в широкому вживанні терміна «фашизм» стосовно до різномастих політичних течій в усьо­му світі. Таке вживання сприймається всіма, хоча суперечить первіс­но­му, вихідному змісту терміна, як назви італійського політичного ру­ху.

Проблема: «Фашизм повинен асоціюватися з Італією» (с. 56).

Протиріччя знімається введенням поняття в буквальному «пра-фашизм», 14 ознак якого пропонує автор.

Ми запропонували для розгляду два приклади есе. Всі вони так чи інакше відбивають парадоксальність тези, в якій представлена проб­ле­ма для обговорення, тобто відповідають формулі «всі ми думаємо, що А, але я вам доведу, що не-А». Зрозуміло, що гарне есе відображає переконання автора, який володіє відомою суспільною цінністю. У цьому змісті есе — не просто полемічна репліка, але й, так сказати, корегуюча репліка, що істотно уточнює картину загальновідомого.