Тема 11. Економіка регіонів України: стан та перспективи розвитку

11.1. Регіональна політика розвитку регіонів України

Важливим аспектом розробки економічної політики у регіоні є комплексний розвиток, що реалізується на основі раціонального використання всіх територіальних ресурсів багатоцільового призначення (трудових, земельних, водних, енергетичних, рекреаційних тощо). Для максимальної мобілізації внутрішніх ресурсів, міжрегіональних зв'язків необхідна розробка та реалізація регіональної господарської політики на локальному рівні, що пов'язано з інвестиційною політикою у регіоні. Її наслідком має стати регіональний господарський механізм, основу якого становить система стимулів та регуляторів територіальних відносин. Це ціни й тарифи, ставки платежів за територіальні ресурси, система нормативів формування державного і місцевих бюджетів, централізовані державні й місцеві фонди розвитку тощо. Окрім того, сюди входять договірні та інші економічні форми організації територіальних стосунків. Дієвість економічного механізму забезпечить така організація всіх його елементів, яка дозволила б органічно сполучати у єдиній системі централізовані, тобто державні, та децентралізовані засади територіального управління.

Механізм централізованого економічного управління покликаний забезпечити економічними засобами проведення загальнодержавної регіональної політики, включно з вирішенням таких завдань як раціональне розміщення великих підприємств, поліпшення використання територіальних ресурсів.

Світовий досвід показує, що глибока централізація управління економікою регіону неефективна. Без ініціативи регіонів неможливо забезпечити ефективний розвиток їхнього господарства: з розвитком суспільства децентралізація управління економікою, у тому числі регіональною, має зростати. Одним із проявів цього є зміна відносин місцевих господарських органів та ланок вищого підпорядкування. Саме це висвітлює Закон України “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні". Згідно з цим законом територіальною основою місцевого самоврядування є місто, район у місті, селище чи село. При цьому основна цінність децентралізації полягає у можливості враховувати специфічні місцеві умови – як природні, так і господарські.

У кожному регіоні можуть бути виділені галузі, що є провідними у розвитку його господарства, тобто галузі спеціалізації. Регіональна спеціалізація може бути внутрішньорегіональною, міжрегіональною та міжнародною. Галузі спеціалізації поділяються на профільні, які мають значну питому вагу уструктурі господарства даного регіону, та непрофільні, що мають незначну питому вагу.

Основою визначення спеціалізації є ступінь участі регіону у територіальному поділі праці. Територіальний поділ праці – це одна з форм суспільного поділу праці, нерозривно пов'язана з галузевою її формою. Саме поділ праці диференціює процес виробництва, зумовлює глибину його спеціалізації, формує галузеву структуру, забезпечуючи тим самим високу ефективність індустріального розвитку. При цьому галузі розташовують свої підприємства на території, найбільш сприятливій для їх розвитку.

До спеціалізованих належать ті галузі господарства, які зосереджують свою діяльність на обмеженій території, можуть ефективно обслуговувати потреби не лише свого, а й інших регіонів. Найбільш розвинуті міжрегіональні зв'язки у паливній, металургійній, машинобудівній, лісозаготівельній промисловості завдяки концентрації виробництва в обмеженій кількості районів. Завдяки широкому асортименту відбувається значний обмін продукцією легкої та харчової промисловості.

Завдяки міжрегіональному обміну використовуються найбільш унікальні особливості природно-господарських регіональних комплексів, відбувається взаємодоповнення економіки.

Спеціалізація характеризується галузями, підгалузями і навіть окремими виробництвами усередині сфери господарства. Таким чином, основою характеристики регіональної спеціалізації є високий рівень концентрації та висока питома вага даного виробництва у регіоні, а також ефективне обслуговування не лише своєї, а й інших регіональних структур, активна участь у загальнодержавному поділі праці.

Для визначення спеціалізації регіонів країни застосовуються такі показники:

- частка виробництва продукції галузей спеціалізації (промисловості, сільського господарства) регіону стосовно загального в країні виробництва продукції відповідної галузі;

- коефіцієнт локалізації (зосередження) даної галузі (виробництва) на території регіону;

- коефіцієнт виробництва продукції на душу населення: цей показник обчислюється за виробництвом продукції у вартісному та натуральному вираженні й розраховується як відношення виробництва на душу населення того або іншого продукту в регіоні до аналогічного показника в країні;

- коефіцієнт товарності: визначається як відношення вартості завезеної продукції до тієї, що виробляється у регіоні, а за деякими видами продукції – як відношення вивезення з району даної продукції до її виробництва у натуральних показниках.

Отже, виробничо спеціалізованими можна вважати галузі, що мають коефіцієнт локалізації та виробництва продукції на душу населення понад одиницю та продукція яких великою мірою задовольняє потреби інших регіонів країни.

11.2. Зони пріоритетного розвитку в Україні

Рішення країни про створення вільних економічних зон (ВЕЗ) повинне бути обґрунтоване рядом економічних міркувань з погляду витрат і очікуваного прибутку. Однак це початкове міркування не завжди є правильним, кінцевий успіх чи провал зони значною мірою визначається тим, як вона потім керується і розвивається. Більше того, початковий економічний аналіз звичайно не враховує того, що, імовірно, є найважливішою довгостроковою перевагою таких зон, а саме: їх модернізувальний вплив на економіку приймаючої країни. Можливість проводити експеримент, використовуючи не випробувані раніше політико-економічні засоби і способи, не випробувані в галузях національної економіки, безсумнівно, полегшить перехід до відкритого суспільства.

Завдяки ВЕЗ процес інтеграції в зовнішній світ може здійснюватися тоншими методами, ніж глобальна лібералізація національної економіки. ВЕЗ, упроваджуючи гомеопатичними дозами конкуренцію, нову технологію і методи нового керування, може дати приймаючій країні можливість за визначений термін адаптуватися до зовнішніх змін.

Піонери ідеї створення ВЕЗ, здається, ніколи не замислювалися над їх функцією як перехідного механізму. Вона поступово сформувалася як випадкове побічне явище, викликане наявністю таких зон, і зараз можна задатися питанням, а чи не з'явиться цей елемент у потенціалі одним з найважливіших результатів чи переваг ВЕЗ? Погодившися з таким поглядом, слід зробити висновок, що такі зони повинні плануватися по-іншому, ніж це робилося б, якби їх головна мета полягала тільки в сприянні експорту чи зайнятості. Як передбачити функцію перехідного механізму на первісному етапі створення ВЕЗ? Ця проблема вимагає детального опрацювання, але вже й зараз можна сказати, що такі зони повинні розглядатися не як кінцевий продукт, а як тимчасова структура.

Першим законодавчим актом, який визначив порядок формування ВЕЗ в Україні, став Закон “Про загальні основи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”, прийнятий у 1992 році. В ньому зазначається, що “метою створення спеціальних (вільних) економічних зон є залучення іноземних інвестицій і сприяння їм, активізація разом з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, постачань на внутрішній ринок високоякісної продукції і послуг, залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України”.

Згідно з цим законом, в Україні передбачено створити, по-перше, вільні митні зони і порти, митні склади, експортні і транзитні зони; по-друге, технологічні парки і технополіси; по-третє, комплексні виробничі зони, а також туристсько-рекреаційні, страхові, банківські й ін. Окремі зони, відповідно до закону, можуть поєднати в собі функції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон.

ВЕЗ створюються в Україні вищим законодавчим органом (Верховною Радою) з ініціативи Президента України, Кабінету Міністрів України чи місцевих представницьких органів і місцевої адміністрації.

30 червня 1995 р. Президентом України був підписаний Указ “Про Північнокримську експериментальну економічну зону “Сиваш”, який поклав початок функціонуванню першої в Україні експериментальної економічної зони, що було законодавчо підтверджено прийняттям 23 лютого 1996 року Верховною Радою України Закону “Про деякі питання валютного регулювання й оподатковування суб'єктів ВЕЗ “Сиваш”.

З часу прийняття Закону “Про загальні основи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” у 1992 р. в Україні з'явилося понад 20 проектів ВЕЗ, у тому числі: у Закарпатській області – “Європа – Центр”, “Чоп – Інтер-порт”, “Закарпаття”; у Харківській – “Лідія – Харків”; у Волинській – “Інтерпорт – Ковель”; в Одеській – “Південна Пальміра”, “Южненська”, “Порто-франко”, а також у портах Рені та Ізмаїлі; у Київській області – в аеропорту “Бориспіль”, у м. Біла Церква; у Донецькій – ВЕЗ “Азов'я” у Маріуполі; у Херсонській – у порту м. Скадовськ; у Криму – проекти ВЕЗ 1992-1995 pp. у Чорноморському, Феодосії, Керчі, Ялті, Сімферополі, Севастополі, і Північнокримська експериментальна економічна зона “Сиваш” та ін.

Ініціаторами створення ВЕЗ виявилися практично всі приморські регіони України. “Зональна активність” останнім часом проявляється не тільки на морському узбережжі і на західному кордоні України, а й у Харківській, Чернігівській, Луганській областях – на кордоні з Росією, а також у внутрішніх регіонах країни (Кременчук, Дніпропетровськ).

В Україні були створені такі ВЕЗ і спеціальні режими інвестиційної діяльності: ВЕЗ “Славутич”, “Донецьк”, “Азов”, спеціальний режим інвестиційної діяльності в м. Донецьку і Закарпатській області, експериментальна економічна зона “Сиваш”, ВЕЗ “Закарпаття”, “Яворів”, “Курортополіс Трускавець”.

Накопичений досвід створення і функціонування вільних зон в Україні ініціювало підписання Президентом України Указу “Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку і у спеціальній економічній зоні “Порт “Крим” в Автономній Республіці Крим” у 1999 році.

Концепція програми створення ТПР і ВЕЗ передбачає створення в Автономній Республіці Крим семи територій пріоритетного розвитку (“Велика Ялта”, “Алушта”, “Судак”, “Феодосія”, “Керч”, “Сиваш”, “Східний Крим”), а також спеціальної економічної зони “Порт “Крим”. Ця концепція враховує макроекономічні і регіональні особливості життєво важливих, бюджетотвірних, перспективних територій і галузей автономії. Принцип соціально-економічного зонування дозволяє сконцентрувати наявні на півострові ресурси, стимулювати приплив капіталу в пріоритетні, конкурентоспроможні виробництва.

Реалізація програми дозволяє протягом розрахункового терміну (30 років) послідовно, безконфліктно, виходячи з реальних ресурсних можливостей автономії, змінити структуру економіки республіки, привівши її у відповідність із сучасними умовами світового ринку.

Роботи, які провели в Криму з вивчення можливостей реструктуризації економіки автономії, використовуючи метод галузевого і територіального зонування з урахуванням сучасних світогосподарських процесів, привели до розуміння необхідності комплексного вирішення економічних проблем цілісної господарської системи Азово-Чорноморського регіону України. Тому реалізація програми функціонування ТПР і ВЕЗ “Порт “Крим” в АРК не тільки вплине на соціально-економічний розвиток Кримського регіону, а й стимулюватиме процес економічного відновлення інших регіонів України.