Пріоритетом державної політики була турбота про землеробство, а отже – турбота про державну казну.

До часів появи Римської імперії у 5-4 століттях до н.е. існували держави – міста. Це було характерно для Стародавньої Греції та Риму. Форма правління – переважно республіканська, вибірна. Так в Афінах у 5-4 століттях до н.е. існувало 3 гілки влади: 1) вибірний орган, що приймав закони, 2) рада «500», що здійснювала управління містом, і 3) судові органи. Всі органи управління мали публічно звітувати про свою роботу.

Стародавня Греція не мала будь-якої системності у збиранні податків. Характерною рисою було негативне ставлення до особистих податків, адже вважалося, що вони несуть в собі тавро рабства. Основний податковий тягар несли іноземці, доходи також надходили від експлуатації рудників, гаваней, морів, державного майна та рабів. Непрямі податки платили всі. Акцизи були як універсальні так і специфічні. Акцизи з продажу алкогольних напоїв, солі.

В містах-полісах проживали вільні громадяни (кверити). Звідси назва Римського права до появи Римської імперії – кверитське право. Землю мав кожний вільний громадянин, община організовувала захист угідь. Вільні громадяни не платили прямих податків, але були зобов’язані приходити на допомогу державі у разі ведення війни або потреби у захисті від набігів. Вони приходили у військо з власним спорядженням, і це була честь. Пізніше общинники зубожіють, закладають або продають свою землю і йдуть найманцями до армії, отримуючи невелике грошове утримання (тут з’являються фінансові відносини у грошовій формі).

У містах-полісах існували примусові позики під час війни, пізніше держава зобов’язувалася повернути позику своїм громадянам. Сума позики розкладалася по адміністративно-територіальним одиницям і назвалася ТРИБУТ. У разі виграшу у війні отримані від завойованих земель кошти використовувалися на проведення свят. Всі їли і пили за кошт державної казни.

За часів Римської імперії доходи держави також не мали системного характеру, а державна казна поповнювалася за рахунок підкорення все нових і нових земель. Зростала територія, підконтрольна Імперії, ускладнювалася система державного управління.

Вводяться подушні податки. Вільні громадяни Риму не платили подушних податків, лише жителі провінцій. Зі зростанням доходів від завоювань були скасовані податки на майно і землі для вільних римлян. Головним джерелом податків у провінціях був

2. Фінанси феодальних держав

Класичний феодалізм – 6 - 12 ст. н.е.

Основою доходів феодального суспільства була рента.

Все засновувалося на приватно-правових відносинах.

Сеньор – головний власник землі - наділяв своїх васалів майном на умовах

1. несення ним військової служби,

2. виконання грошових повинностей

3. та участі в суді.

Такі наділи землі носили назву «ФЕОД». Феод був спадковим. Пізніше феоди могли бути подрібненими.

Пізніше старшим сеньором став король.

Основою доходів феодальних держав були:

- домени – майно феодала-короля – таке, як землі, корисні копалини, тощо.,

- регалії – виключна власність короля на певні види промислу. Регаліями ставали промисли, що виключалися зі сфери приватної діяльності у зв′язку з їх

- суспільною значимістю

- виключною доходністю (сіль, питейное дело)

- поземельний податок

- подушні податки – дуже обтяжливі

- акцизи

- мита – дуже розповсюджені, особливо внутрішні, до 17-18 ст.

- доходи від продажу посад – сенегури.

- штрафи – розповсюджені. 1/3 суми штрафа надходила до казни, а 2/3 – потерпілому.

В цілому податків було дуже багато, вони були непомірними – бунти.

Між сеньорами і васалами велася війна за зменшення податків і повинностей. Англія 1215р – Хартія вольностей – обмежила право короля на встановлення податків. Податки стали встановлюватися за спільною згодою васалів та короля. Девіз – «жодного податку без згоди короля».

Видатки держав епохи класичного феодалізму:

- військові витрати

- управління

- викуп короля з полону

- утримання двору.

-

Починаючи з ХІV ст. в економіці передових країн Західної Європи відбувалося витіснення натурального господарства товарно-грошовими відносинами, умовою господарського життя ставав товарний обмін. Багатство - як приватне, так і національне - виражається тепер не сукупністю натуральних благ та послуг, що належали феодалам, а грошима, тобто загальним еквівалентом товарної економіки. Головним предметом стають гроші, а сила держави починає вимірюватися безпосередньо грошовими ресурсами.

У ХІV-XV ст. починається занепад феодального способу виробництва. Феодали замість панщини (оброку) запроваджують грошову ренту. Це змушує селян продавати частину виробленої продукції на ринку. Так поступово долається залежність від феодальних господарств і формується єдиний національний ринок, початковою формою якого було проведення ярмарків.

3. Фінанси міст в епоху феодалізму

Специфіку мала організація фінансових відносин у феодальних містах. Так у італійській Флоренції вже у 14 столітті всі фінансові відносини були грошовими. Класичні фінанси з’явилися спочатку у містах, а потім у державах. Міста активно домагалися незалежності від феодалів. Однією з найвідоміших систем міського права було Магдебурзьке право. Воно виникло у ХІІІ столітті у німецькому місті Магдебурзі як феодальне міське право, згідно з яким економічна діяльність, майнові права , суспільно-політичне життя міста регулювалися власною системою юридичних норм.

Жителі міст, які одержали Магдебурзьке право, звільнялися від феодальних повинностей та суду феодалів.

Міста отримували право організації купецьких гільдій, право управління власними фінансами.

Магдебурзьке право стало першим в Європі універсальним законом, який можна було застосувати в будь-якому великому торговельно-ремісничому місті і основним принципом якого було самоврядування городян.

Феодали продавали землі, на яких стояли міста, городянам, а ті використовували їх з більшою ефективністю. У містах активно розвиваються промисли, товарно-грошові відносини, торгівля. З’являється комунальне господарство (колодязі, система каналізації), поліція, система оборони міста. Наявність власних фінансових ресурсів спонукала до появи та розвитку системи фінансових органів.

Основними видами доходів середньовічних міст були:

1) доходи від міської общинної власності

2) судові доходи (штрафи)

3) непрямі податки (мито за в’їзд на територію міста, податки на торгівлю)

4) прямі податки ( на майно, на воду, на вікна, податки на промисел).

Основними напрямками витрачання коштів були:

1 – будівництво та утримання укріплень

2 – Утримання поліції та військових загонів

3 – дарунки королям

4 – купівля земель (млинів, пекарень) у сеньорів в общинну власність міста

5 – фінансування народної освіти та притулків для бідних (ХІІІ ст.) Освіта була тільки церковною, а для купців потрібна була світська школа, де навчали би читати та рахувати.

За часів пізнього феодалізму відбувається масове зубожіння феодалів, багато селян біжать у міста, щоб стати вільними. Велика кількість жебраків та волоцюг, що проживали у містах, створювала соціальне напруження і потребувала фінансових ресурсів для забезпечення їх засобами проживання. В містах починають будувати «дома общественного призрения» , мануфактури у в’язницях. Вводяться податки на бідних.

Доходи і видатки міської казни набувають виключно грошової форми, закладаються основи місцевого самоврядування.

4. Роль держави в первісному нагромадженні капіталу.

Первісне нагромадження капіталу створює капіталістичні відносини. Це процес, який перетворює, з одного боку, засоби виробництва і засоби до життя в капітал, а з іншого — безпосередніх виробників у найманих робітників.

Основу цього процесу становив розвиток товарного виробництва. З розвитком ремесел і торгівлі відбувалась усе більша диференціація ремісників, причому багаті цехові майстри перетворювались спочатку в скупників, а потім у промислових підприємців, що створювали капіталістичні майстерні та мануфактури.

У процесі первісного нагромадження капіталу велику роль відігравали торговельний та лихварський капітали, які сприяли розвиткові товарно-грошових відносин. Торговельний капітал часто рухався в промисловість, і купець у цьому разі перетворювався в капіталіста-мануфактурника. Лихварі ставали іноді банкірами. Водночас із формуванням верстви найманих робітників відбувалось виникнення буржуазії — власників грошового і продуктивного капіталу.

Первісне нагромадження капіталу – це формування ринкової економіки перехідного типу. Період – 16 – перша половина 18 століття в Європі. В цей період основним принципом фінансів стає загально-правовий принцип.

Пожвавлення економічної активності держави призвело до суттєвих змін у формуванні її доходів. Усі податкові надходження стали грошовими, змінився склад платників податків. За часів феодалізму духовенство та феодали мали податковий імунітет (не платили податків). Під час первинного накопичення капіталу з’являються нові класи – промислова буржуазія та робітники, які поряд із селянами стали платниками податків.

Буржуазія, що постійно посилюється, добивається відміни права короля на встановлення і стягнення податків. Проголошується лозунг – «Немає податків без закону парламенту». Паралельно знімається податковий імунітет з духовенства. Це значно пришвидшує крах абсолютної монархії.

В цей час ДОХОДИ держави відокремлюються від доходів монарха. Затверджується так званий «Цивільний лист», де встановлюється розмір видатків з бюджету на утримання двору.

В цей період був прийнятий першийпрообраз бюджету. В Англії у 1688 році згідно «Біллю про права» був прийнятий документ, що зазначав доходи казни держави та розподіл її видатків. Причому він чітко встановлював суму коштів, що йшли на утримання короля

Падає значення доменів і регалій. Регалії перетворюються у фіскальні монополії .

Відбувається повна комутація податків – перетворення натуральних податків у виключно грошові.

Держава відіграє значну роль у початковому накопиченні капіталу. За участю державного капіталу , наприклад, в Англії велися колоніальні війни, стимулювався розвиток торгівлі та промисловості. В континентальній Європі держава фінансувала інвестиційні проекти, зокрема розробку Рурського вугільного родовища у Німеччині. Велику роль відіграли й інші методи нагромадження багатства, за участю держави - такі як система колоніального грабунку народів, колоніальна торгівля, система державних позик, митна політика держави тощо.

5. Фінанси в індустріальній і постіндустріальній економіці

Індустріальний розвиток починається з другої половини 18 ст. і закінчується приблизно 70-ми роками ХХ століття.

Після 70-х років ХХ століття починається постіндустріальний розвиток.

Кінець 18 – 19 століття характеризуються колосальним зростанням виробництва, формуванням нової фінансової системи держави, яка переходить від політики невтручання в економічне життя до фінансування окремих галузей і підприємств. Держава перетворюється на великого споживача, підприємця, кредитора і позичальника, що приводить до значного зростання видатків держави. Доля держави у ВВП розвинених країн світу у цей період перевищує 50%.

1) Значно змінюється податкова система держави. Якщо за часів феодалізму основними податками були поземельні, то в індустріальному суспільстві провідну роль відіграють вже податки на доходи. Відбувається диференціація доходів – заробітна плата, рента, доходи від власності, тощо. З’являється принципово новий вид платника податків – вільний, незалежний громадянин, що отримує доходи від вкладання власної праці.

Формуються три основних види податків: податки на доходи, податки на капітал і податки на споживання. Основною формою оподаткування доходів виступає податок з доходів фізичних осіб. Майнові податки поступово втрачають свою значимість. Значні зміни торкнулися системи непрямого оподаткування. З початку існувало різко негативне ставлення до непрямих податків. А. Сміт вважав що непрямі податки зменшують можливості капіталіста у накопиченні капіталу. Він закликав до максимального зменшення таких податків. Згодом, ближче до ХХ століття, непрямі податки значно зростають і стають основою доходів бюджетів різних рівнів. У 20-х роках ХХ століття вводиться податок з обороту, який дозволив відмовитися від великої кількості акцизів на товари широкого попиту.

2) До податкової системи включаються внески на соціальне страхування, розвивається система державного соціального страхування. Так звані «соціальні податки» в різних країнах становлять від 8 до 30% всіх податків.

3) В індустріальний період з’являється державний бюджет, як документ, що затверджується парламентом. В конституціях країн визначаються бюджетні права адміністративно-територіальних одиниць і формується бюджетна система. Але практично з перших років бюджет має хронічно дефіцитний характер. Державний борг став постійною складовою державних фінансів. А управління державним боргом стало постійною видатковою статтею державних бюджетів.

4) Із загостренням соціальних і демографічних проблем виникає необхідність у державному фінансуванні соціальної сфери.

1883р. – урядом Бісмарка у Німеччині встановлюються витрати на страхування від хвороби. В Англії та у Франції на початку ХХ століття виплачуються пенсії по хворобі, сирітстві, вдівстві, тощо. У США у 1930 – 1933 роках з бюджету фінансуються суспільні роботи для зменшення безробіття, а у 1935 році приймається Акт про соціальне забезпечення.

5) Значно зростають витрати держави на освіту. За державний кошт фінансується система загальної середньої освіти

6) Створюється та активно розвивається фінансова система держави. Поряд з державними фінансами створюється сфера мікрорівня. Розвиваються фінанси підприємств та фінанси домогосподарств.

7) Процеси інтернаціоналізації та інтеграції економічного життя, розширення інтересів економічних суб’єктів за межі однієї території, призвели до створення торгових, політичних та митних союзів. Відбувається часткове передання економічних інтересів на користь союзу, часткова втрата суверенітету.

Постіндустріальний розвиток - 70-ті роки ХХ століття – по теперішній час.

Відбувається подальше розширення світового господарства. Включаються нові країни, регіони, з’являються нові галузі виробництва. Поглиблюється міжнародний розподіл праці.

У зв’язку із розширенням ринків збуту та сфер прикладання капіталу поступово відбувається глобалізація світової економіки.

Фінансова глобалізація відображає процес руху фінансових ресурсів за межами державних кордонів. Окрім безпосереднього руху фінансових ресурсів, фінансова глобалізація охоплює також сукупність відносин, що пов’язані з формуванням, акумулюванням і використанням фінансових ресурсів, незважаючи на існування державних кордонів.

Починаючи з 90-х років ХХ століття у світовому економічному розвитку чітко простежуються нові тенденції, що значно вплинули на створення сучасної глобальної фінансової архітектури. Основними з них є такі:

- Швидке зростання зовнішньої торгівлі в порівнянні з обсягами виробництва. Об’єктами зовнішніх відносин почали виступати не тільки товари та послуги, а й фактори виробництва, включаючи грошовий капітал та робочу силу.

- Розвиток міжнародної транспортної системи. Виникнення транснаціональних транспортних систем пришвидшує перевезення вантажів, підвищує ефективність виробництва і торгівлі, а також полегшує переміщення робочої сили між країнами та континентами. Скорочення часу обороту товарів призводить до значної економії коштів , а також збільшує вільні фінансові ресурси.

- Революція в інформаційній сфері, зокрема розповсюдження Інтернету. Сучасні методи передачі інформації інтенсифікували всі види міжнародних зв’язків, у тому числі економічні і фінансові.

Сучасний постіндустріальний світ формується як відносно замкнута господарська система, елементи якої взаємодіють насамперед із тими країнами і регіонами, що вже досягли, чи здатні в недалекому майбутньому досягти аналогічного рівня технологічного й економічного прогресу.

Починаючи з середини 80-х років ХХ століття у більшості країн світу відбуваються зміни політичної надбудови та фінансово-економічного курсу. Змінюється структура світової і національних фінансових систем. Державні фінанси, що були найважливішою сферою економічних відносин в індустріальній економіці, поступаються своїм місцем на користь фінансового ринку та ТНК. З середини 80-х років до кінця ХХ століття кількість ТНК зросла з 7 до 40 тисяч, при цьому 50 ТНК нині контролюють 70% світової торгівлі, а 400 корпорацій – половину всіх прямих капіталовкладень.

В сфері державних фінансів країн світу спостерігається тенденція до уповільнення темпів зростання одержавлення ВВП. За рахунок державних фінансів в більшості країн світу вирішуються такі завдання:

1) зменшення диспропорцій в розвитку регіонів , фінансове вирівнювання

2) фінансування за рахунок бюджетних коштів сфери охорони здоров’я, широке розповсюдження державної системи охорони здоров’я;

3) розв’язання соціальних проблем, пов’язаних з природним старінням населення і забезпеченням пенсіонерів. У видатках сучасних бюджетів зростає частка соціальних виплат, що в деяких випадках знижує конкурентоспроможність національних товарів на світовому ринку.

Глобальний фінансовий ринок пришвидшує обертання фінансових ресурсів та збільшує обсяги міжнародних фінансових потоків. Так у 2010 році щоденний обсяг угод, укладених на світовому фінансовому ринку, коливається в межах 3-5 трлн. дол. Переміщення величезних мас капіталів значно впливає на стан національних економік, особливо країн, що розвиваються та трансформуються. Причому деструктивний вплив на економіку справляє не тільки відтік капіталу, а й масований приплив у країну іноземного капіталу, орієнтованого лише на отримання високих прибутків (спекулятивного капіталу). В середньому лише 15% угод на валютному ринку пов’язано з експортом, імпортом та довгостроковим обігом капіталу. Решта носять суто спекулятивний фінансовий характер. Взагалі, постіндустріальні економіки стають взаємозалежними, відбувається їх віртуалізація , підвищується ризик дефолтів та фінансових крахів.

Інформаційні технології знижують до мінімуму витрати на здійснення операцій та ціну входу на глобальні фінансові ринки, усуваючи тим самим перешкоди для всякого відокремлення цих ринків. Формування єдиних загальносвітових ринків у фінансовій сфері ставить на порядок денний питання про виникнення глобальних монополій, як наслідок фінансової глобалізації. Сьогодні міжнародне переміщення капіталу на 70 – 80% зосереджено в розвинутих країнах. Експорт капіталу став потужним фактором подальшого поглиблення фінансової глобалізації.

Інтеграційні процеси в економіці, глобалізація фінансового ринку ведуть до стирання державних кордонів, до послаблення державного суверенітету у фінансовій сфері.Постає необхідність введення нових правових норм, що регулюють відносини в сфері фінансів. Починає формуватись глобальна правова система, з’являються нові міжнародні джерела права (наприклад Директиви ЄС), що мають пріоритетність перед національним законодавством у фінансовій сфері. Отже проявляються тенденції до перенесення частини державних функцій по регулюванню валютно-фінансової сфери на наддержавний рівень. Розвиток процесів глобалізації підштовхує держави до все більшої координації своєї політики в інших галузях.

Фінансова глобалізація є багатогранним процесом, який відзначається як позитивним, так і негативним впливом на розвиток людства. Вона неоднозначно впливає на різні країни залежно від ступеня їхньої економічної розвиненості та політичного впливу в світі. Основними небезпеками фінансової глобалізації є такі:

- небезпека глобальних фінансових криз

- небезпека підриву суверенітету країн із невисоким рівнем розвитку з причини боргової та іншої фінансової залежності.

- можливе підпорядкування країн з невисоким рівнем розвитку більш розвинутим країнам (політична залежність)

- подальше поглиблення розшарування країн світу за рівнем економічного розвитку;

- фінансиалізація культурних та інших нематеріальних цінностей.

В економіках країн світу відбувається подальша інтелектуалізація технологічних укладів, зростає роль людського фактора та інтелектуальної еліти. Впроваджуються інновації в бюджетній та податковій політиці, направлені на підвищення конкурентоспроможності країни на світовому ринку.