Займенник у діловому мовленні

Займенник – це самостійна частина мови, яка узагальнено вказує на предмет, ознаку, кількість, але не називає їх.

Отже, з-поміж усіх частин мови займенник вирізняється способом репрезентації (вказівність). Морфологічно вони дублюють іменники, прикметники, числівники. На це вказує й сама назва – замість іменних частин. Проте, входячи до названих класів слів, займенник має властиві тільки йому семантичні ознаки та синтаксичні функції.

Специфіка семантики займенників полягає в опосередкованості їх лексичного значення, тобто лише в сфері мовлення вони наповнюються конкретним змістом. З огляду на це займенники використовують тільки у відповідному контексті, у зв’язку з конкретною ситуацією, яка дає змогу визначити обсяг їх значень. Закріпленість займенників за ситуативною предметністю мовлення визначає їхнє основне функціональне призначення – текстотвірне, тобто займенники можуть замінювати назви предметів, присудки, навіть цілі речення і виступають засобом розгортання та встановлення змістових зв’язків у тексті, напр.: Це місто – монстр. Воно себе пасе. Воно не знає, де його коріння (Л. Костенко). У такий спосіб вони сприяють скороченню елементів тексту, конденсації висловлювання.

Кількість займенників у лексичному складі сучасної української літературної мови обмежена, але частота їх вживання дуже висока. Без допомоги займенників важко уявити собі процес побудови речення, хоча, звичайно, їх нагромадження без відповідного словесного оточення утруднює розуміння тексту.

За значенням займенники поділяють на дев’ять розрядів:

1. Особові – займенники, які вказують на особи: перша особа – мовець або група осіб, до яких входить мовець (я, ми); друга особа – співрозмовник, адресат мовлення або група осіб, до складу якої входить співрозмовник (ти, ви); третя особа – особа або особи (конкретний предмет, абстрактне поняття), які не беруть участі у розмові, але про які йдеться у комунікативному акті (він, вона, воно, вони).

Давня українська традиція передбачає вживання займенника Ви як пошанної множини у стосунку до батьків. Зникнення його у звертанні до рідних дехто сприймає не як звичайне руйнування граматичної форми, як занепад моральних засад українського суспільства: „Вже рідні діти з матір’ю на ти” (Л. Костенко). Займенник Ви, звичайно, використовують для називання особи, старшої за віком чи посадою.

Узагальнена вказівка на учасників комунікативного акту може бути засобом протиставлення дій, процесів, станів мовця, адресата мовлення, третьої особи і на основі такого протиставлення дає змогу будувати стилістично марковані тексти-мініатюри, напр.:

ДІЄВІДМІНЮВАННЯ ЗА ОСОБАМИ

(граматична вправа 70-их – початку 80-их рр. ХХ ст.)

– Ну, гаразд, нехай Я мовчу.

А чому ТИ мовчиш

І чому ВІН мовчить?

– ВІН мовчить, очевидно, тому,

що МИ мовчимо – Я і ТИ.

А МИ чому мовчимо?

А ВИ чому мовчите?

А ВОНИ, ВОНИ – їх багато –

чому мовчать і ВОНИ? (В. Ганущак)

2.Зворотний – це займенник, який вказують на кого- або що-небудь, що є об’єктом, адресатом і под. власної дії, процесу або стану суб’єкта. Основним репрезентантом зворотності виступає займенник себе. Йому не властива форма називного відмінка, оскільки називає виконавця / виконавців зворотної дії, названих особовими займенниками, напр.: Я (ти, він) впевнений в собі. Лише в контексті виявляється числове протиставлення через поєднання з узгоджуваними формами дієслів, напр.: Я бачу себе / Ми бачимо себе.

У формі давального відмінка собі може втрачати самостійність лексичного значення та синтаксичної функції і переходити до розряду часток і втрачати значення вказівки на предметність, вживається при дієсловах, а також інших словах, які виступають у ролі присудка, наголошуючи, що дія відбувається вільно, незалежно. Функціонує переважно у текстах, що мають розмовний характер, напр.: А братія мовчить собі, витріщивши очі. – Нехай, – каже, – може так і треба? (Т. Шевченко).

Використання цього займенника в усному діловому мовленні пом’якшує категоричність наказу. напр.: Не беріть собі до серця!

У складі виразу нічого собі передає значення „досить добре, непогано” або „такий, як треба; досить добрий, непоганий”, напр.: Він хлопець нічого собі! З виразним оцінним значенням, що супроводжує захоплення та здивування, звучить вираз Нічого собі! з уст ведучої радіопередачі про незвичайні історії та події.

3. Присвійні – вказують на належність (або стосунок) предмета особі: першій особі (мій, наш), другій особі (твій, ваш), третій особі (їхній, його, її, їх),першій, другій, третій особі (свій), напр.: Фірма постійно планує свою діяльність.

Із сукупності присвійних займенників вирізняється група його, її, їх, якій характерна омонімічність з формами родового відмінка особових займенників, таким чином, їхня присвійність виражена синтаксичною позицією на відміну від займенника їхній. З метою уникнути двозначності в текстах ділового мовлення перевагу надають займеннику їхній, пор.: їх запрошення і їхнє запрошення, їх вибір і їхній вибір[119].

4. Вказівні – стосуються широкого діапазону ознак (кількості) предмета (цей, той, такий, стільки), тобто спроможні замінити широке коло співвідносних з ними прикметників або числівників, напр.: Річний звіт включає такі типові форми.

Супроводжувальною функцією займенників цей, той є означення просторової та часової близькості, напр.: у цьому будинку – у тому будинку, ця конференція – та конференція. Для окреслення часового проміжку, позначеного іменником рік, використовують слова цей і минулий, пор.: цього року і минулого року.

Під впливом діалектного оточення можлива підміна форм – займенник той вживають у значенні „цей”, а його функцію виконує діалектний займенник тамтой.

У сполученні з прикметниками

5. Означальні – пов’язані з вираженням кількісно-означальних значень (сам, самий, весь, усякий, кожен (кожний), жоден (жодний), інший).

Займенник сам, самий (сама, саме, самі) вказує на виокремлення особи чи предмета, які виконують дію самостійно, без сторонньої допомоги, напр.: Він сам вирішив цю задачу.

Інше значення „крайня просторова або часова межа” виражає займенник сам, самий (сама, саме, самі), що має наголос на першому складі, напр.: Край дороги гне тополю до самого долу (Т. Шевченко).

У формі середнього роду саме цей займенник може виконувати роль частки і вживатися для підсилення значення часу, причини, напр.: саме тому не прийшов; саме тоді не прийшов.

Високою частотою вживання в діловому мовленні відзначається займенник інший, напр.: інші види діяльності, кредити банків та інших кредиторів, інші джерела фінансування, придбання майна іншого підприємства. Він вказує на предмет чи особу, виражаючи відокремлення, відмежування його від подібних йому або раніше названих, напр.: Фірма здійснює реалізацію продукції, інших матеріальнихцінностей.

Синонімічними є займенники кожен (кожний) і всякий (усякий, всяк), які виражають значення „виділення окремого із сукупності”, тобто виконують функцію розділовості, напр.: Ми оцінюємо роботу кожного на основі його вкладу в загальний результат; Ми є прибічниками компетентної роботи кожного з нас на всіх рівнях; Кожен думай, що на тобі міліонів стан стоїть, що за долю міліонів мусиш дати ти отвіт (І. Франко); І кожен з нас те знав, що слави нам не буде, ні пам’яті в людей за сей кривавий труд (І. Франко). До речі, з двох паралельних форм означального займенника кожний і кожен в офіційно-діловій мові перевага надається повній формі кожний.

Поширеним є в усному діловому мовленні є вираз всіх і кожного, в якому поєднано значення сукупності та окремішності, напр.: Це стосується всіх і кожного, а також вислів швидше за все, напр.: Роботу в сучасному банку можна, швидше за все, порівняти з греблею, ніж зі спринтом.

6. Питальні – використовують для вираження питання про істот та предмети-неістоти чи невласне-предмети (дії, стани) – хто? що?; ознаку предмета (якість, властивість чти належність) – який? чий?; кількість (предметів, явищ) чи порядок їх при лічбі – скільки? котрий?

Займенники хто? що? неозначено вказують на одну особу (предмет) чи кількох осіб, пор.: Хто ти такий? Хто ви такі? Що впало? Морфологічною ознакою їх є координація у ролі підмета з присудком: питальний займенник хто? вимагає дієслівної форми чоловічого роду, а займенник що? – дієслівної форми чоловічого роду середнього роду, пор.: Хто приїхав? Що трапилося? Залежні слова прикметникового типу словозміни допомагають виявити родові ознаки чоловічого і жіночого роду та ознаки числа займенника хто?, напр.: Хто такий? і Хто така? Хто такі?.

7. Відносні – займенники, які виконують роль сполучних слів у складнопідрядному реченні (хто, що, який, чий, котрий, скільки).

Для займенників хто, що найтиповішою є функція зв’язку підрядного речення з головним, в якому наявні співвідносні займенники той, такий, кожний, все, напр.: Відповідати буде той, хто вчинив злочин; Здатність повірити в свої сили, в те, що ти робиш, – неодмінна риса працівника банку; Працівники банку повинні бути чесними і такими, що заслуговують на довіру.

Рідше ці займенники можуть стосуватися також іменника в головному реченні, приєднуючи підрядне означальне речення, напр.: Сума коштів, що надійшла на банківський рахунок; Треба пошукати серед працівників, у кого є досвід роботи. Власне атрибутивні відношення між частинами складнопідрядного речення передають займенники який, чий, котрий, пор.: У системі торгівлі налічується велика кількість підприємств, що породжує конкуренцію, в якій тяжко існувати; Річний бухгалтерський звіт включає такі типові форми, які складають малі підприємства...; На кожний сорт і артикул товару, котрому визначену окрему ціну, відкривають окремий аналітичний рахунок.

8. Заперечні – узагальнено вказують на весь клас істот та неістот, абстрактних понять та ознак, на які поширюється заперечення, на їх відсутність (ніхто, ніщо, ніякий, нічий, нікотрий, ніскільки). Вони виступають другою формою вираження заперечення при основному запереченні, що здійснюється за допомогою частки не, напр.: Ніхто не промовив ні слова.

Заперечні займенники ніхто, ніщо у формі нікого, нічого вказують на відсутність суб’єкта, об’єкта, адресата, знаряддя дії в безособовому реченні, напр.: Нікому передати досвід; Нічого було втрачати. В текстах ділових паперів практично не використовуються.

9. Неозначені – вказують на невизначеність особи, предмета, кількісного їх вияву чи ознаки. Специфічних значень невизначеності надають займенникам цього розряду частки де-, аби-, -сь, будь-, -небудь, хтозна-, казна-, які приєднуються до займенників хто, що, який, чий, котрий, скільки, напр.: дехто, дещо, деякий, декотрий, абихто, абищо, абиякий, абикотрий і под.

Використання неозначених займенників у текстах ділового та наукового стилю обмежене. Звичайно, окремі з них беззастережно функціонують у професійному мовленні, напр.: дехто з учасників, деякі фірми, будь-який час. Однак займенники, в структурі яких є частки аби-, казна-, хтозна-, вживають лише в розмовній мові.

У багатьох випадках значення займенників переймають інші частини мови, зокрема прикметники. Неозначений займенник деякий замінюють прикметниками окремий, певний, напр.: в окремих випадках, певний час.

У текстах ділового мовлення існують певні застереження щодо використання окремих займенників з огляду на їх змістове наповнення чи стилістичне забарвлення:

1. Займенник Ви у стосунку до однієї особи вживають в усному та писемному діловому мовленні для висловлення поваги, пошани, ввічливості до особи, якій минуло 16 років, до осіб, старших за посадою.

У документах (заява, доповідна записка, пояснювальна записка, наказах, розпорядженнях, ділових листах і под.) намагаються уникати особових займенників, напр.: Прошу дозволити (звільнити, допустити); Доводжу до Вашого відома; Наказую; Пропоную; Нагадуємо...; Надсилаємо...; Повідомляємо....

2. У присутності тих, про кого йде мова, не слід вживати займенники він, вона. Краще у такій ситуації назвати особу на ім’я чи на ім’я та по батькові або використати слова пан, добродій. Коли третя особа відсутня, то для її позначення можна вживати займенники 3-ої особи.

3. У діловому мовленні часто використовують займенник ми, коли хочуть уникнути категоричності тону, пом’якшити наказ, прохання, напр.: Ми повинні дбати про авторитет нашої фірми. Замінюють займенник я на авторське ми в науковому стилі з метою залучити слухача (читача) до участі в міркуваннях, напр.: У процесі дослідження ми прийшли до таких висновків. Особливого забарвлення набуває займенник ми у мові лікаря, за допомогою якого він наближає себе до пацієнта, напр.: Як ми себе почуваємо?

4. Присвійний займенник свій не вживають, якщо він дублює наявне у тексті слово, наприклад, прикметники власний, який набув у сучасній українській літературній мові значення „свій”, напр.: свій власний дім, але Він перетинається у своєму функціонуванні з... або Це випадок з власної практики.

5. Уникати форм орудного відмінка особових займенників для називання суб’єкта дії, напр.: ми запропонували (було запропоновано) замість нами запропоновано; ви довели (було доведено) замість вами доведено.

За особливостями морфологічних форм займенники поділяються на дві групи.

До першої групи належать особові займенники першої й другої особи я, ти, зворотний займенник себе, які відмінюються за іменною відміною.

До другої групи належать усі інші займенники, які відмінюються за займенниковою відміною.

ІМЕННЕ ВІДМІНЮВАННЯ ЗАЙМЕННИКІВ: ОСОБОВИХ І ЗВОРОТНОГО СЕБЕ

н. | я | ти | — ми | ви

р. | мене | тебе | себе | нас | вас

д. | мені | тобі | собі | нам | вам

3. | мене | тебе | себе | нас | вас

0. | мною | тобою | собою | нами | вами

м. | (на) мені | тобі | собі | (на) нас | вас

ВІДМІНЮВАННЯ ОСОБОВО-ВКАЗІВНИХ ЗАЙМЕННИКІВ

Н. | він | воно | вона | вони

Р. | його (нього) | її (неї) | їх (них)

Д. | йому | їй | їм

З. | його (нього) | її (неї) | їх (них)

О. | ним | нею | ними

М. | (на) ньому (нім) | (на) ній | (на) них

Запам'ятайте: характерною особливістю відмінювання особових і осооо-во-вказівних займенників є те, що під час відмінювання змінюється не тільки закінчення, а й основа: я — мене; ти — тебе; він — його; вона — її; ми — нас; ви — вас; вони — їх; зворотний займенник себе не має форм називного відмінка, роду, множини. Відмінюється як особовий займенник другої особи ти.

ЗАЙМЕННИКОВЕ ВІДМІНЮВАННЯ

Відмінювання вказівного займенника цей (це, ця)

чоловічий рід | середній рід | жіночий рід | для всіх родів

Н. | цей | це | ця | ці

Р. | цього | | цієї | цих

Д. | цьому | | цій | цим

3. Н. або Р. | | це | цю | Н. або Р

0. | цим | | цією | цими

М. | (на) цьому (цім) | | (на) цій | (на) цих

Відмінювання вказівного займенника той (те, та)

чоловічий рід | середній рід | жіночий рід | для всіх родів

Н. | той | те | та | ті

Р. | того | того | тієї (тої) | тих

Д. | тому | тому | тій | тим

З. Н. або Р. | | те | ту | Н. або Р.

О. | тим | тим | тією (тою) | тими

м. | (на) тому (тім) | (на) тій | (на) тих

Запам'ятайте: вказівні й означальні займенники мають стягнені форми. Але з метою стилізації вживаються і нестягнені форми: тая, теє, тую, тії; цяя, цеє, ції;

вказівний займенник жіночого роду та в родовому відмінку однини має дві форми: тієї, тої (остання форма вживається рідше);

означальний займенник сам у називному і знахідному відмінках множини має паралельні форми: самі, сами. Літературною нормою є форма самі;

означальні займенники кожний (кожен), жодний (жоден); всякий, самий, інший відмінюються як прикметники твердої групи.

питальний та відносний займенник чий у давальному та місцевому відмінках однини має паралельні форми: чийому, чиєму; на чиєму, на чиїм;

питальні та відносні займенники хто, що у відмінкових формах мають різні основи. Вони не мають форми множини;

питальний та відносний займенник скільки, як і кількісні числівники, не має граматичної категорії числа.

Разом

Через дефіс

Окремо

3 частками ні-, аби-, де-, -сь: ніхто, абиякий, котрийсь

3 частками будь-, (-будь), -небудь, казна-, хтозна-, бозна-, невідь-:

будь-що, який-небудь, казна-хто, невідь-чий

Якщо прийменник стоїть між часткою і займенником (у непрямих відмінках):

ні в кого, будь з чим, невідь у скількох: аби в чому (але: в нікого, у хтозна-чому, до декого та ін.)
§ 5. Дієслово в діловому мовленні

Дієслово – це повнозначна частина мови, яка означає дію або стан і виражає це значення в граматичних категоріях виду, стану, способу, часу, особи (роду), числа.

Дієслово як частина мови являє собою систему п’ятьох граматичних форм:

1. Інфінітив.

2. Власне дієслово (особово-родові форми).

3. Дієприкметник.

4. Дієприслівник.

5. Предикативні форми на -но (-ено), -то.

1. Інфінітив – це початкова форма дієслова, яка називає дію безвідносно до діючої особи, часу, способу та стану.

Формальною ознакою інфінітива є фіналь -ти (-ть), напр.: писати (писать), читати (читать), знати (знать). У системі ділового мовлення вживають звичайно неозначену форму дієслова із формантом -ти (паралельна форма на -ть поширена в розмовному та художньому стилях).

Маючи дієслівну лексичну семантику, інфінітив функціонує у позиціях двох протиставлених одна одній частин мови – іменника та дієслова.

Особливість вживання інфінітива в позиції дієслова (присудок односкладного чи двоскладного речення) полягає в аналітичності синтаксичних одиниць – інфінітив виконує роль лексичної частини дієслівного складеного присудка, а допоміжні слова (фазисні, модальні дієслова; модальні прикметники, прислівники) вказують на фази перебігу дій або їх перебування в станах, можливість чи неможливість, доцільність чи недоцільність їхнього здійснення, напр.: Економіка починає працювати стабільно; Працівники готові (повинні) докласти максимум зусиль для покращення діяльності банку; Треба ліквідувати безробіття.

Часто в ролі головного члена речення інфінітив виступає самостійно або в складі стійкого словосполучення, часто виражаючи модальне значення повинності, напр.: Провести конференцію 5 травня; Ввести в дію з часу прийняття.

Форму інфінітива доконаного виду використовують в ухвальній частині ряду документів, зокрема протоколу, наказу, розпорядження тощо, для вираження наказовості. напр.: затвердити на посаді; взяти інформацію до вдома; допустити до участі в конкурсі; позбавити пільг; встановити доплату в розмірі...; вважати увалу зборів трудового колективу недійсною; запропонувати ректорові кандидатуру ... для ...; вважати таким, що обраний за конкурсом.

Іменну функцію інфінітив реалізує, виконуючи функцію означення, додатка чи присудка двоскладного речення, напр.: Самоповага, впевненість в собі, здатність повірити в свої сили пов’язані з бажанням досягти мети; Вміння працювати в команді є однією з вимог до банківського працівника; Звітність дає змогу оцінити результати діяльності, прогнозувати напрямки підвищення ефективності; У конкурентів завжди є чому повчитися; Головне завдання – всією діяльністю заслужити та виправдати довіру клієнтів.

2. Власне дієслова – це дієвідмінювані, або особово-часові та особово-способові, форми, які є основними і типовими формами дієслова і найповніше подають його граматичні ознаки.

Дієвідмінювання – це тип словозміни дієслів за особами в теперішньому, майбутньому часі дійсного способу (І, ІІ дієвідміна), особова парадигма дієслів наказового способу та зміна дієслів за родами в минулому часі та умовному способі.

Парадигма теперішнього – майбутнього часів будується на основі протиставлень 1, 2, 3-ої особи в однині та множині. Розрізняють дві парадигми особових закінчень у теперішньому та простій формі майбутнього часу: -у (-ю), -еш (-єш), -е (-є), -емо (-ємо), -ете (-єте), -уть (-ють) – І дієвідміна; -у (-ю), -иш (-їш), -ить (-їть), -имо (-їмо), -ите (-їте), -ать (-ять) – ІІ дієвідміна.

Особова парадигма дієслів наказового способу має спеціалізовані особові флексії тільки в трьох формах – 2-ої особи однини та 1, 2-ої особи множини, які систематизують у два типи: -и, -ім (-імо), -іть (-іте) та нульове закінчення, -мо, -те. Аналітична форма утворюється за допомогою частки хай (нехай), яка додається до дієсловних особових форм, омонімних формам теперішнього – майбутнього часу.

Дієслівна парадигма минулого часу дійсного способу та умовного способу має морфологічний показник роду – закінчення та суфікси у формах однини, напр.:

О д н и н а М н о ж и н а

чол. рід чита-в, біг

жін. рід чита -л(а), біг-л(а) чита-л(и), біг-л(и)

середн. рід чита-л(о), біг-л(о)

У мові існують дієслова, що позначають дію, яку не може виконувати мовець чи співрозмовник, а тільки той, хто не бере участі в розмові (третя особа). Відповідно вони не мають форм 1, 2-ої особи, тобто їх особова парадигма є неповна, пор.: боліти – болить, болять (зуб, голова, серце), цвісти – цвіте, цвітуть (сад, вишня, дерево).

Крім них, виділяють дієслова, що означають дію поза зв’язком з виконавцем (діячем, особою) – це безособовідієслова. Історично вони споріднені з 3-ою особою однини та формою середнього роду минулого часу і виражають значення ”стан людини, природи, міра наявності”, напр.: світати – світає, світало; нудити – нудить, нудило; не спиться, не сидиться, вистачає, бракує. Безособового значення можуть набувати особові дієслова у формі 3-ої особи однини, вжиті в безособовому реченні, напр.: Пахне морем; Віє свіжістю. Безособові дієслова не змінюються ні за особами, ні за родами, ні за числами. Використання дієслів цієї групи у діловому мовленні допомагає звернути увагу на дію, яка формує структурно-граматичне і змістове ціле, напр.: Вам бракує досвіду; Нам не вистачає спеціалістів у цій галузі.

У текстах ділового спрямування (інструкції, статути тощо) часто використовують безособові дієслова, утворені від особових за допомогою постфікса -ся, з метою констатації факту, напр.: не дозволяється, (категорично) забороняється; не допускається.

Отже, зміна більшості дієслів сучасної української літературної мови стосовно особи та числа або роду та числа органічно пов’язана з граматичними категоріями часу та способу.

Час – це дієслівна граматична категорія, яка виражає відношення дії до моменту мовлення. В сучасній українській літературній мові розрізняють теперішній, майбутній, минулий і давноминулий час.

У діловому мовленні поширені дієслова теперішнього часу із значенням позачасовості – теперішній постійний, виражені формами 1-ої особи множини, 3-ої особи однини та множини, напр.: вважаємо за доцільне звернутися до ректора університету з пропозицією відкликати...; рівень інфляції становить; банк впроваджує нові форми роботи з клієнтами; допускають до участі в конкурсі осіб... .

Теперішній час може вживатися в значенні майбутнього, якщо треба підкреслити обов’язковість виконання дії, напр.: Нарада розпочинається об 11 годині!

Майбутній час представляють дієслова недоконаного виду (складена форма), напр.: На засіданні вченої ради буде доповідати завідувач кафедри.

Спосіб – це дієслівна граматична категорія, яка виражає відношення дії до дійсності. Категорія способу об’єднує три граматичні значення – дійсного, умовного, наказового способу. Дійсний спосіб репрезентують часові форми дієслів, про особливість вживання яких зазначалося. Окрім них, можливе використання форм дієслів наказового способу, здебільшого в усному мовленні, напр.: виконайте, допоможіть, прочитайте, ознайомтесь, вимагайте; хай попрацює, нехай запросять. У творенні форм наказового способу українського дієслова не бере участі допоміжне слово давайте. Отже, вирази типу давайте проголосуємо, давайте привітаємо не є нормативні!Вживаючи форми наказового способу, варто враховувати ситуацію спілкування, зважати на норми мовленнєвого етикету: паралельно із дієсловами наказового способу можна вживати варіантні описові звороти або слова, що пом’якшують категоричність наказу, напр.: пробачте (пробачте, будь ласка; прошу пробачення); заходьте (прошу заходити).

Стан – це дієслівна граматична категорія, яка виражає відношення дії до суб’єкта та об’єкта одночасно. Логічні відношення дії до безпосереднього виконавця та об’єкта, на який спрямована ця дія. граматично виражається формами дієслів пасивного, пасивно та зворотного стану.

Дієслова активного стану позначають дію суб’єкта, спрямовану на об’єкт, виражений формою знахідного відмінка без прийменника (у випадку вживання дієслова з часткою не об’єкт названий формою родового відмінка) або родового із значенням частина від цілого, напр.: Банк проводить валютні операції (Банк не проводить валютних операцій); Банк встановлює нормативи; Залік дозволяє скоротити заборгованість і прискорити розрахунки.

У більшості випадків надають перевагу активній конструкції. Це відбувається навіть тоді, коли реальний суб’єкт мислиться неозначено, напр.: Грошові доходи (витрати) оцінюють за такими статтями; Розрізняють такі нормативи питомих капітальних вкладень.

Використання дієслів пасивного стану пов’язані з потребою акцентувати увагу на об’єкті, а не на дії, напр.: Нормативи встановлюються банком. Однак зловживати такими структурами не варто.

Суб’єктно-об’єктні відношення не властиві безособовим, неперехідним дієсловам, оскільки вони позначають дію безвідносно до суб’єкта або замкнену в самому суб’єкті, напр.: Гранична кількість матеріальних витрат на виробництво одиниці продукції служить для розрахування потреби в матеріальних ресурсах та для контролю за її використанням; Під час золотого і грошового стандартів поняття валютний паритет збіглося з поняттям золотого паритету.

Особливої уваги потребують неперехідні дієслова з постфіксом -ся, утворені від перехідних дієслів. Виділяють похідні постфіксальні дієслова із зміненою семантикою, використання яких у структурі українського речення не викликає заперечень, напр.: дивувати – дивуватися, утверджувати – утверджуватися, оглядати – оглядатися. Однак ті дієслова, семантичні відтінки яких майже непомітні, оскільки виражають значення пасивного стану, варто замінити дієсловами без -ся, напр.: Протиріччя пояснюються теорією корисності → Протиріччя пояснюють теорією корисності; При цьому до розрахунку береться половина залишків на початок і кінець року → При цьому до розрахунку беруть половину залишків на початок і кінець року; Виплата проводиться у визначеному законом порядку → Виплату проводять у визначеному законом порядку.

3. Дієприкметник – це особлива форма дієслова, що виражає динамічну ознаку предмета за дією, яку він сам виконує (активні дієприкметники) або яка на нього спрямована (пасивні дієприкметники).

Активні дієприкметники бувають теперішнього та минулого часу, утворюються відповідно від основ теперішнього часу дієслів недоконаного виду за допомогою суфіксів -уч- /-юч- або -ач- / -яч та від основи інфінітива дієслів доконаного виду неперехідних за дпомогою суфікса -л-, напр.: контролюючий, терплячий; збанкрутілий.

У сучасній українській діловій мові вживання активних дієприкметників теперішнього часу обмежене. Ущербною є навіть твірна база цих дієслівних форм. Наприклад, вони зовсім не утворюються від дієслів з постфіксом -ся. У такому разі використовують перифрастичний вираз, напр.: вчитися → той, хто вчиться.

Пасивні дієприкметники утворюються від основи інфінітива перехідних дієслів, як правило, доконаного, рідше недоконаного виду за допомогою суфіксів -н-, -ен- (-єн-), -т-, напр.: прочита-ти → причита-н(ий), запроси-ти → запрош-ен(ий), приклеї-ти → прикле-єн(ий), висуну-ти → висуну-т(ий), висун-ен(ий), писа-ти → писа-н(ий).

Пасивні дієприкметники відзначаються вищою частотою вживання в науковому та діловому стилях мови порівняно з активними (їх співвідношення у тексті складає 5:1[120]). Їх використовують для лаконічного вираження думки (часто вони замінюють ціле підрядне речення). Виступаючи у ролі означення (поширеного означення, тобто дієприкметниковий зворот), пасивні дієприкметники уточнюють, конкретизують зміст означуваного ними слова, напр.: Витрати на придбання будівель і споруд, призначених для виробничих потреб, не належать до кошторисної документації будов; Витрати на будівлі та об’єкти, споруджувані на час будівництва за рахунок накладних витрат будівельної організації, не належать до вартості основних фондів. Функціонуючи як присудки, вони набувають здатності виражати різні часові значення за допомогою допоміжних слів (бути,ставати, здаватися тощо), напр.: Робота буде завершена вчасно (майбутній час); Робота була завершена вчасно (минулий час). Відсутність допоміжного дієслова свідчить проминулийчас, напр.: Робота завершена вчасно. Аналогічно може бути виражене часове значення активних дієприкметників з суфіксом -л-, напр.: Тоді банк не вважатимуть збанкрутілим(майбутній час).

Щоб уникнути помилок при вживанні дієприкметників, варто пам’ятати про різні засоби української мови, якими можна передати відповідні граматичні форми та конструкції, а саме: підрядні речення, прикметники, дієприслівники, іменники, іменниково-прикметникові словосполучення тощо, напр.: інформуючий – той, що інформує; слідуючий – наступний, подальший, такий; діючий (закон) – чинний; існуючі (недоліки) – наявні; вражаючий (ефект) – могутній; галопуюча (інфляція) – обвальна, нестримна; пануюча (тенденція) – панівна; існуюча (категорія) – наявна; обнадіюючи (показники) – обнадійливі; знеболюючий (засіб) – знеболювальний або засіб від знеболення; контролюючі (органи) – органи контролю; підслуховуючий (пристрій) – пристрій для підслуховування; зростаюча (інфляція) – щораз більша інфляція; керуючий (банком) – керівник, завідуючий (відділом)– завідувач (відділу).

Активні дієприкметники минулого часу та пасивні дієприкметники відзначаються вищою частотою вживання, напр.: збіднілий, збанкрутілий; підтверджений, покритий (акредитив); опротестований, преюдиційований (вексель), втрачена (вигода), вироблений (дохід).

Входячи до складу термінологічних сполук, дієприкметники часто послаблюють значення дії і вступають у синонімічні чи антонімічні відношення подібно до прикметників, напр.: фіксовані (витрати) – постійні, рентні; передавальні (платежі) – трансферні.

Дієприкметники можуть втрачати ознаки дієслова і прикметника та переходити в іменники, напр.: Береженого Бог береже!

4. Дієприслівник – це незмінна форма дієслова, яка виражає супровідну до основної дію (завершену або незавершену).

Дієприслівники недоконаного виду утворюються від основи теперішнього часу дієслів недоконаного виду за допомогою суфіксів -учи / -ючи (від дієслів І дієвідміни) або -ачи / -ячи (від дієслів ІІ дієвідміни), напр.: тонути (тон-уть) → тонучи, купувати (купу-ють) → купуючи, просити (прос-ять) → просячи, кричати (крич-ать) → кричачи. У зіставленні з основним дієсловом-присудком конкретизується їх часова співвіднесеность: а) одночасності, напр.: Шумлять, з’їжджаючись на свято, люди; б) попередності, напр.: Дивуючись зі спритності виконавців, керівник, однак, похвалив їх роботу; в)наступності, напр.: Готуючи бланків, він забув попередньо узгодити їх структуру з керівником.

Дієприслівники доконаного виду утворюються від основи інфінітива за допомогою суфіксів -ши або -вши, вибір яких зумовлений характером кінцевого звука основи (приголосний або голосний), напр.: прибіг-ти → прибігши, сказа-ти → сказа-вши. Виражають, як правило, додаткову дію, яка відбувається перед основною, напр.: Заслухавши та обговоривши звітну доповідь керівника відділу, працівники одноголосно ухвалили... .

Особливістю вживання дієприслівників є їх неодмінний зв’язок із суб’єктом – виконавцем основної дії. Порушення такої співвіднесеності призводить до логіко-синтаксичних помилок, напр.: Перевірка пройшла, не виявивши ніяких порушень; Зважаючи на подвійну функцію, їх кількість коливається від двох до п’яти..

Дієприслівники можуть відноситись також до предикативних прислівників, інфінітивів, безособових дієслів і виступати в еліптичних конструкціях, напр.: Важко стає, таке згадуючи; Треба заспокоїтися, забувши про неприємності; Перебираючи факти, не віриться у непричетність їх до справи.

5. Предикативні форми на -но (-ено), -то – це незмінні форми дієслова, що виступають головним членом (присудком) в безособових реченнях.

За своєю семантикою та використанням форми на -но, -то становлять специфіку української мови, яка вирізняє її з-поміж інших слов’янських мов[121].

Утворюються від основи пасивних дієприкметників за допомогою суфікса -о, напр.: завершен(ий) → завершен-о, написан(ий) → написан-о, здобут(ий) → здобут-о. Саме ці форми вживають замість пасивних дієприкметників, якщо хочуть наголосити на дії, а не на ознаці, пор.: Запрошення розіслано вчасно замість Запрошення розіслані вчасно.

Особливого звучання набувають предикативні форми на -но, -то в текстах художньої літератури, напр.:

Все розтрачено, розгублено,

Бо воно було людьми

Не шановано, не люблено (Олександр Олесь).

Виражаючи значення результативного стану, що є наслідком виконаної дії, такі форми дієслова зосереджують в собі „усю силу вислову”. Їх використовують на останньому етапі пасивізації[122] суб’єкта дії двоскладних речень, пор.: Адміністрація виплатила заборгованість → Заборгованість виплачена(адміністрацією) → Заборгованість виплачено.

За характером своєї семантики виражають дію перехідну. минулу, пасивну. Однак можуть передавати значення майбутньої дії за допомогою допоміжного дієслова бути, напр.: Роботу буде завершено вчасно.

Як правило, безособові дієслівні форми на -но, -то вживають у значенні „хтось щось зробив”, напр.: Роботу завершено (хтось завершив); Лист відправлено (хтось відправив). Рідко їх використовують стосовно явищ природи, напр.: Поля затоплено (дощ, вода затопила).

Слід пам’ятати, що форми на -но, -то в українській мові є суто безособовими і не можуть мати при собі пасивного суб’єкта, вираженого формою орудного відмінка, типу Нами проаналізовано, а треба У роботі проаналізовано.

Розділ 5