Фінансовою діяльністю підприємства

Процес управління фінансовою діяльністю базується на певному механізмі. Механізм фінансового менеджменту представляє собою систему основних елементів, що регулюють процес розробки і реалізації фінансових рішень підприємства.

Таблиця 15.1

Характеристика основних функцій фінансового менеджменту

В розрізі окремих груп

Групування основних функцій фінансового менеджменту
як управлінської системи	як спеціальної області управління підприємством
1.	Розробка фінансової стратегії підприємства	1.	Управління реальними інвестиціями
2.	Створення організаційних структур, що забезпечують прийняття і реалізацію управлінських рішень по всім аспектам фінансової діяльності	2.	Управління фінансовими інвестиціями
3.	Формування ефективних інформаційних систем, що забезпечують обґрунтування альтернативних варіантів фінансових рішень	3.	Управління формуванням фінансових ресурсів
4.	Здійснення аналізу різних аспектів фінансової діяльності	4.	Управління грошовими потоками
5.	Здійснення планування фінансової діяльності підприємства за її основними напрямами
6.	Розробка дієвої системи стимулювання реалізації прийнятих управлінських рішень в області фінансової діяльності
7.	Здійснення ефективного контролю за реалізацією прийнятих управлінських рішень у сфері фінансової діяльності

Лекція 16. Міжнародні фінанси

Фінанси зовнішньоекономічних зв'язків становлять невід'ємну частину фінансів держави. Особливістю фінансів зовнішньоекономічних зв'язків є те, що вони охоплюють відносини, які складаються з приводу утворення та використання грошових фондів, що формуються в зв'язку із здійсненням зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів світового ринку в іноземній, національній валютах та міжнародних платіжних засобах.

Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності можуть виступати держава, галузеві, міжгалузеві і територіальні структури управління (міністерства, відомства), виробничі об'єднання, підприємства різних форм власності тощо.

В Україні приватизовано близько 70% підприємств, більше половини працездатного населення зайнято в недержавному секторі, проте зовнішньоекономічною діяльністю займаються лише біля 15% загальної кількості господарюючих суб'єктів. Це пов'язано, насамперед, з

еадаптованістю більшості підприємств до швидкозмінних ситуацій на зовнішньому ринку.

Включення України у світове економічне співто­вариство - це не просто процес кількісного нарощування показників експортно-імпортних операцій. Це - цілеспря­моване створення такої економічної ситуації, коли вітчизняні господарські ланки зможуть витримувати конкуренцію іноземних фірм, зможуть знайти своє місце на західних ринках товарів і послуг.

Зовнішньоекономічні відносини України із зарубіжними державами здійснюються на основі взаємної вигоди, екві­валентного обміну і дотримання принципів міжнародного права.

Основними напрямами зовнішньоекономічної діяль­ності є: зовнішня торгівля, фінансово-кредитні відносини, техніко-економічні і науково-технічні зв'язки тощо.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності та основні вектори зовнішньоекономічної політики держави суттєво впливають на формування стратегічних і тактичних планів та прогнозів підприємств у цій сфері.

Зовнішньоекономічна політика являє собою систему заходів, спрямованих на досягнення економікою даної країни певних переваг на світовому ринку та захист внутрішнього ринку від конкуруючих імпортних товарів.

Зовнішньоекономічна політика будь-якої держави по­винна сприяти виконанню основного завдання - стимулю­вати чи обмежувати експорт або імпорт товарів з метою утворення позитивного сальдо щодо зовнішньоторго­вельних операцій та забезпечення додаткових надходжень коштів для розвитку національної економіки. Класифікація методів та інструментів регулювання експортно-імпортних операцій зображена на рис. 16.

Складовою зовнішньоекономічної політики є митна політика, яка може проводитись у формах протекціонізму або вільної торгівлі.

Політика вільної торгівлі передбачає відсутність обме­жень у сфері зовнішньоекономічної діяльності, мінімі­зацію ставок мита та усунення нетарифних бар'єрів. Протекціонізм - це політика держави, що спрямована на захист національного виробника від іноземної конкуренції та стимулювання розвитку вітчизняної економіки.

На практиці більшість держав, які дотримуються прин­ципів вільної торгівлі, при проведенні власної зовнішньо­економічної політики використовують різного роду обме­ження, котрі поділяються на тарифні та нетарифні.

Основу тарифних інструментів становить митний тариф. Митний тариф у практичній економічній політиці - це систематизований перелік мит, якими обкладаються товари при імпорті або експорті з даної країни. В перехідній еконо­міці він може бути ефективним інструментом економічної політики держави, оскільки впливає не лише на сферу зовнішньоекономічних відносин, а й на стан економіки країни загалом. Така масштабність дії тарифу пояснюється його функціональними можливостями: по-перше, захищати національних виробників від іноземної конкуренції; по-друге, бути джерелом надходжень коштів до Державного бюджету; по-третє, поліпшувати умови виходу націо­нальних товарів на світовий ринок; по-четверте, пози­тивно впливати на стан платіжного балансу країни.

Нетарифні обмеження імпорту - комплекс заходів обмежуючо-заборонного характеру, які перешкоджають проникненню закордонних товарів на внутрішній ринок. Сюди відносяться паратарифні заходи, міри по контролю за цінами, фінансові заходи, автоматичне ліцензування, кількісний контроль, монополістичні та технічні заходи.

Паратарифні засоби регулювання зовнішньої торгівлі -це платежі і збори, що стягуються з товарів, які перетинають митний кордон країни; збільшують вартість експорту на додаткову величину зверх мита (податок на додану вартість, акцизний збір, особливі види мита).

До особливих видів мита відносяться антидемпінгове, компенсаційне та спеціальне мито.

Антидемпінгове мито застосовується для захисту внутрішнього ринк^ від імпорту товарів по демпінгових цінах, які є нижчими від цін національного виробника аналогічних товарів, або нижчими від світових цін. Демпінг, по своїй суті, є характеристикою певного типу поведінки окремої фірми, яка намагається отримати перевагу на ринку іншої країни шляхом дискримінаційних цінових домовленостей, спираючись при цьому лише на власні фінансові кошти. Існують різні види демпінгу, серед яких найбільш небезпечними є монополізуючі.

Окрім демпінгу, досить поширеним у світовій практиці методом недобросовісної конкуренції є надання державою експортних або імпортних субсидій підприємствам з метою підвищення їх конкурентоздатності. Експортна субсидія - це певна сума грошей, яку держава сплачує національному виробнику для заохочення експорту товарів та послуг. Імпортна субсидія представляє собою певну суму, яку держава надає на безповоротній основі вітчизняному товаровиробнику для підвищення конку­рентоздатності його продукції на внутрішньому ринку і захисту від конкуренції іноземних товарів. Тут має місце цінова дискримінація, яка принципово відрізняється від демпінгу тим, що базується не на власних фінансових ресурсах, а на державних субсидіях, котрі надаються урядом в прямій чи опосередкованій формі. Державні субсидії є прихованим методом регулювання зовнішньоекономічної діяльності, який досить важко виявити. Ефективним інструментом захисту від такого роду імпортних товарів є компенсаційне мито.

Компенсаційне мито є особливим видом мита, що вво­диться у випадках: ввезення на митну територію товарів, при виробництві або експорті яких прямо або побічно використовувалась субсидія, якщо таке ввезення завдає шкоди вітчизняним виробникам; вивезення за межі митної території товарів, під час виробництва або під час експорту яких прямо чи побічно використовувалась субсидія, і якщо таке вивезення завдає шкоди державним інтересам.

Спеціальне мито може вводитись як захисний захід, якщо товари ввозяться на митну територію країни в такій кількості або за такими умовами, які загрожують нанести шкоду вітчизняним виробникам; як захід попередження щодо учасників зовнішньоекономічної діяльності, котрі порушують загальнодержавні інтереси в цій галузі, а також як захід у відповідь на дискримінаційні або неприязні дії з боку іноземних держав.

Особливі види мита можуть вводитись лише після спеціального розслідування, яке проводиться у встанов­леному порядку Міністерством економіки, Державною митною службою та Міжвідомчою комісією з міжнародної торгівлі. Ставка особливого мита встановлюється окремо у кожному випадку.

Квотування - це встановлення кількісних обмежень щодо експорту та імпорту продукції. Квоти бувають: глобальні, групові та індивідуальні.

Глобальні квоти встановлюються щодо конкретного товару без зазначення країн, у які товар експортується, або з яких товар імпортується. Групові квоти встановлюються з визначенням групи країн, куди товар експортується, або звідки імпортується. Індивідуальні квоти встановлюються щодо товару з визначенням конкретної країни, куди товар експортуються або звідки імпортуються.

Ліцензування - введення спеціальних дозволів (ліцензій) на експорт чи імпорт товарів, які видаються на розсуд відповідних органів влади або на основі певних критеріїв. Ліцензії є відкриті, генеральні та разові. Відкрита (індивідуальна) ліцензія - це дозвіл на експорт чи імпорт товару протягом певного періоду часу з визначенням його загального обсягу. Генеральна - дозвіл на експортні або імпортні операції з певним товаром (або з певною країною) протягом дії режиму ліцензування. Разова ліцензія являє собою разовий дозвіл, що має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єк­том зовнішньоекономічної діяльності на необхідний період.

Добровільні експортні обмеження - обмеження країною-ексщортером поставок товарів і послуг, обумовлене угодою, з метою уникнення більш жорстких протекціоністських заходів з боку країни-імпортера.

Окреме місце в адміністративних методах нетарифного регулювання відведено технічним бар'єрам. Технічні бар'єри - це вимоги дотримання національних стандартів. Близько 40 законодавчих актів України, що направлені на захист прав споживачів, складають основу національної системи стандартизації. Технічні бар'єри реалізуються через наступні види контролю: ветеринарний, фітосанітарний, екологічний, санітарно-гігієнічний, контроль за ввезенням металобрухту чорних і кольорових металів, гемологічний та експортний контроль. Завдяки технічним бар'єрам ринок України не став звалищем неякісної і небезпечної продукції.

Ембарго - це часткова або повна заборона на торгівлю. Раніше в економічній літературі використовувався термін "економічна блокада", що передбачав застосування всіх тарифних та нетарифних бар'єрів з метою придушення економіки окремо взятої країни. В 60-х роках СІЛА засто­сували економічну блокаду стосовно Куби.

Іншою складовою зовнішньоекономічної політики є валютне регулювання, тобто сукупність заходів, що реалізуються міжнародними організаціями та державою у сфері валютних відносин.

Валюта (в перекладі з латинської "уаіиїе" означає "вартість") являє собою грошову одиницю, що використо­вується для вимірювання величини вартості товарів. Поняття "валюта" вживається у трьох значеннях: 1) як грошова одиниця країни та її типи (золота, кредитно-паперова, срібна); 2) як іноземна валюта (грошові знаки іноземних країн); 3) як міжнародна грошова розрахункова одиниця і платіжний засіб (євро, СДР).

Сучасна валюта поділяється на вільно конвертовану, частково конвертовану, неконвертовану.

Виділяють також національну валюту (грошову одиницю країни, яка використовується у зовнішньоекономічних роз­рахунках з іншими країнами) і резервну валюту (націо­нальні кредитно-грошові ресурси провідних країн світу, що використовується у міжнародних розрахунках: долар США, євро, англійський фунт стерлінгів, японська ієна).

Валютне регулювання здійснюється на двох рівнях: міжнародному та національному. Функції регулювання міжнародних валютних відносин покладено на Міжна­родний Валютний Фонд, який у своїй діяльності керується статутом, ухвалами та домовленостями. На державному рівні валютне регулювання визначається законодавчими актами кожної країни.

Важливою складовою валютного регулювання є валютний контроль, мета якого полягає в дотриманні валютного законодавства країни під час здійснення валютних операцій за участю резидентів і нерезидентів.

Механізм валютного регулювання в Україні включає сукупність заходів, які проводяться Національним банком, Міністерством фінансів, Державною податковою адміні­страцією, іншими органами валютного контролю у сфері валютних відносин.

Валютне регулювання, в основному, здійснюється у наступних формах.

Девальвація - це зниження обмінного курсу національ­ної валюти щодо іноземних валют. Основою для здійснення девальвації є завищення офіційного валютного курсу порівняно з реальною купівельною спроможністю грошової одиниці. Причинами девальвації є:

1) нерівномірність інфляційного процесу в різних країнах;

2) нестабільність платіжних балансів;

3) нестабільність світової економіки.

Наслідки девальвації:

1) стимулювання експорту;

2) стимулювання споживчого попиту на внутрішньому ринку;

3) підвищення конкурентоспроможності країни на світовому ринку.

Ревальвація - це підвищення курсу національної валюти щодо імпортних валку^ ^ Наслідками ревальвації є:

1) стимулювання імпорту;

2) утримання на внутрішньому ринку споживчого попиту;

3) приплив імпортних інвестицій.

Валютна інтервенція - це операції щодо купівлі та продажу власної валюти або конкурентної валюти іншої держави.

Наслідками валютної інтервенції є:

1) зміна попиту і пропозиції певної грошової одиниці на валютному ринку;

2) кореляція обмінних курсів валют.

Валютна інтервенція може здійснюватися:

1) за рахунок використання власних іноземних валютних резервів (через "своп"-угоди);

2) за рахунок продажу цінних паперів, розміщених в інозем­ній валюті.

Однією із форм валютного регулювання є також вста­новлений державою порядок розподілу валютних доходів підприємств-суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Зокрема, до 1991 року українські підприємства-експор-тери продавали державі 40% отриманої валютної виручки, яка йшла на погашення зовнішнього боргу України.

З 1992 року для підприємств були встановлені диферен­ційовані нормативи обов'язкових відрахувань у валютні резерви держави (від 15% до 70%), і розмір цих норма­тивів залежав від виду продукції, що йшла на експорт.

З 1993 року в Україні почав діяти єдиний норматив, а саме: держава викуповувала у підприємств за офіційним курсом (а був він тоді надто заниженим) 50% валютної виручки.

В 1994 році відбулася певна лібералізація в розподілі валютних доходів. Із 50% валюти, яку держава вилучала, 10% ішло на поповнення валютного резерву і 40% надхо­дило на біржу. Весь цей продаж здійснювався за офіційним курсом, максимально наближеним до ринкового.

З 1997 року обов'язковий продаж валюти було відмінено. Але, у зв'язку з фінансовою кризою в Росії, у 1998 році знову був введений 50% обов'язковий продаж валютної виручки підприємств державі, який згодом було скасовано.

Основними формами міжнародних економічних відносин України у галузях матеріального виробництва є встанов­лення прямих контактів між спорідненими підприємствами, створення спільних підприємств, міжнародних господарсь­ких об'єднань, центрів для підготовки спеціалістів тощо. Проте найпоширенішою формою міжнародної економічної співпраці продовжують залишатися спільні з іноземними учасниками підприємства.

Створення спільних підприємств має ряд переваг у порівнянні з використанням інших форм економічного співробітництва. Перш за все, це:

> довгостроковість угод про спільне підприємництво;

> обмеження підприємницького ризику: при невдачах спіль­ного підприємства учасник ризикує не всім капіталом, необхідним для даного проекту, а тільки своєю часткою, обмеженою вкладом в статутний капітал;

> спільне підприємство нерідко виявляється єдиною можли­вістю проникнення іноземної фірми на місцевий ринок, оскільки без місцевого учасника організувати справу або неможливо, або надзвичайно важко;

> через спільне підприємство іноземному партнеру легше утверджуватися на місцевому ринку, забезпечувати зв'язок з місцевими постачальниками, органами влади, банківсь­кими структурами;

> спільні підприємства забезпечують найбільшу соціальну ефективність співробітництва, оскільки працівники спіль­ного підприємства мають, як правило, вищу соціальну захищеність в порівнянні з працівниками національних підприємств аналогічної кваліфікації.

Серед аналізу фінансових ресурсів спільного підпри­ємства зупинимося детальніше на особливостях форму­вання статутного капіталу.

Оскільки закон дозволяє учасникам вносити в якості частки до статутного капіталу майно та майнові права з їх оцінкою, то варто відмітити, що користуватися цією можли­вістю потрібно з великок^обережністю. Справа в тому, що для іноземного учасника ситуація принципово різниться. Внісши гроші в статутний капітал підприємства, він уже прямо зацікавлений, щоб підприємство закупило необхідне йому обладнання та інше майно якнайдешевше - від цього залежить загальний прибуток підприємства і розмір частки іноземного учасника в ньому. Навпаки, внісши майно, іноземний учасник зацікавлений оцінити його якнайдо­рожче - в цьому полягає його економія на своєму внеску в статутний капітал спільного підприємства. З іншого боку, український учасник іноді не здатний твердо відстоювати свою позицію при оцінці майна, яке вноситься іноземним партнером, - адже мова не йде, здавалося б, про придбання цього майна за власні гроші.

Але може статися, що іноземний учасник раптом вирішив вийти з підприємства, тоді він отримує право на повернення свого вкладу в грошовій чи товарній формі, і весь договір про спільне підприємство миттєво перетворюється в зви­чайний договір купівлі-продажу, умови якого до того ж продиктовані уже заздалегідь.

Особливо важливо мати на увазі всі ці міркування при прийомі у вигляді внеску до статутного капіталу спільного підприємства різного роду майнових прав, на які ринкових цін немає, а "якість" важко перевірити (у зв'язку з чим їх оцінка іноземним партнером буває, як правило, досить завищена).

Зважаючи на це, вчені-економісти пропонують прибуток спільного підприємства розподіляти не пропорційно до часток партнерів у статутному капіталі (як це практи­кується сьогодні), а з урахуванням ступеня активності різних частин статутного капіталу в процесі виробництва і отри­мання прибутку. Це підвищило б зацікавленість іноземних інвесторів у внесенні до статутного капіталу прогресивної техніки і технологій, "ноу-хау", використання яких підви­щило б конкурентоспроможність виробленої продукції.

Лекція 17. Фінансова безпека держави

Фінансова безпека – це стан фінансової сфери держави, який характеризується збалансованістю і якістю системної сукупності фінансових інструментів, технологій і послуг, стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних чинників (загроз), здатністю цієї сфери забезпечувати захист національних фінансових інтересів, достатні обсяги фінансових ресурсів для всіх суб’єктів господарювання і населення і в цілому - ефективне функціонування національної економічної системи і соціальний розвиток .

Основними загрозами фінансовій безпеці держави признаються: недосконалість бюджетної політики і нецільове використання коштів бюджету; значні розміри державного та гарантованого державою боргу, проблеми з його обслуговуванням; різкі зміни рівня цін та курсу національної валюти; невисокий рівень капіталізації банківської системи, невеликі обсяги довгострокового банківського кредитування та значний рівень відсоткових ставок по кредитах; неспроможність банків до акумулювання коштів і довгострокового кредитування; криміналізація та масштабний відплив капіталу у «тінь» і за кордон.

До напрямів, що забезпечують фінансову безпеку країни належать: безпека грошового й кредитного сектору, безпека бюджетного сектору, безпека валютного сектору, безпека банківського й інвестиційного сектору, безпека фондового й страхового сектору та боргова безпека

Більш бетально розглянемо грошово-кредитну безпеку, бюджетну та боргову безпеку.

Грошово-кредитна безпека. Головним завданням грошово-кредитної політики НБУ є забезпечення стабільності національної грошової одиниці – гривні. Антиінфляційна спрямованність грошово-кредитної політики – це підтримування такої динаміки монетарних агрегатів, яка, відночас, задовольняє попит на гроші і не створює загрози для значної зміни цін.

У 2002 році спостерігалась дефляція 0,6 %, індекс інфляції у 2007 році склав 17,3 %, а на 2008 рік прогнозують рівень інфляції від 9,6% до 13,8%. Проте МВФ прогнозує інфляцію 20-22%.

Рада затвердила основні макроекономічні показники розвитку України на 2008 рік, у тому числі зростання ВВП - 7,2%, інфляцію - 9,6%. Інфляція в Україні у січні-березні 2008 року склала 9,7%.

Бюджетна безпека. Бюджетна безпека – це спроможність бюджетної системи забезпечити фінансову самостійність держави та ефективне використання нею бюджетних коштів в процесі виконання функцій соціального захисту; державного управління і міжнародної діяльності; фінансування науки, освіти, культури і охорони здоров’я; забезпечення національної безпеки і оборони, реалізації інвестиційної та екологічної політики.

За оперативними даними Державного казначейства України надходження до загального фонду Державного бюджету за січень-березень 2008 року склали 37,5 млрд. грн., що на 43 % або на 11,3 млрд. грн. більше, ніж за аналогічний період 2007 року. Виконання плану за 1-й квартал 2008 року склало 109 %, – понад план зібрано майже 3 млрд. грн. доходів.

Боргова безпека. Державний борг – це сума, отримана від емісії державних боргових зобов’язань чи кредитів, наданих іноземними кредиторам, а також відсотки, які необхідно сплатити кредиторам за користування коштами.

Державний бог України зростає. Його обсяг на 1.01.08 року склав 84,5 млрд. дол. США (60,2% ВВП) у порівнянні з 51% ВВП у 2006 році. Фактичний розмір зовнішнього боргу вже перевищів як критичний, так і оптимальний рівень. Експерти МВФ обгрунтували, що пороговою сумою зовнішнього боргу для держав з низьким і середнім рівнем доходів є 49,7% ВВП. За станом на 29 лютого 2008 року державний та гарантований державою борг України становив 17,83 млрд.дол.США, в тому числі: державний та гарантований державою зовнішній борг – 14,17 млрд.дол.США; державний та гарантований державою внутрішній борг –3,66 млрд.дол.США.

Таким чином, стан фінансової безпеки є головним критерієм оцінки ефективності державної політики і діяльності владних структур під час реформування і розвитку фінансово-кредитної сфери. І тому так важливо саме на сучасному етапі розвитку нашої держави здійснити необхідні заходи, що стосуються підвищення рівня фінансової безпеки.

Для підвищення рівня фінансової безпеки необхідно: розробити стратегію фінансової безпеки України; створити надійну систему фінансового контролю; запровадити чіткий порядок у справі отримання і відшкодування іноземних кредитів для господарських суб’єктів усіх форм власності; створити єдину державну інформаційну базу, яка охоплювала б усі фінансово-кредитні установи; створити умови для збільшення реальних грошових доходів населення.

Фінансова безпека держави – багатопланове в економічному контексті поняття та надзвичайно актуальне в політичному, оскільки є результатом заходів з боку законодавчої та виконавчої влад держави в сфері фінансів. Вона визначається конкретними показниками функціонування економічної системи держави за певний проміжок часу. До числа цих показників належать: величина внутрішнього та зовнішнього боргів; рівень інфляції; стійкість національної валюти; сальдо платіжного балансу.

Внутрішні і зовнішні борги давно вже є невід’ємною складовою фінансової системи більшості країн світу. Вони зумовлені наявністю дефіциту бюджету, тобто держава не завжди має змогу провести скорочення витрати відповідно до наявних доходів. Тоді виникає потреба в додаткових фінансових ресурсах, які можна одержати або завдяки емісії грошей, або запозиченням як всередині держави, так і ззовні. Покриття дефіциту бюджету через запозичення має низку переваг, до яких належать: керованість інфляційними процесами в державі, підвищення касового виконання бюджету, зміцнення фінансового становища в державі тощо.

Але непродумане і надмірне використання запозичень для покриття витрат бюджету має низку негативних ознак. Так, використання запозичень на покриття поточних витрат призводить у подальшому до зростання дефіциту бюджету. Значне використання запозичень протягом двох-трьох років створює фінансову піраміду, яка зумовлює фінансовий крах системи в цілому, оскільки повернення боргів і виплата відсотків за ними призводить до постійного зростання боргів, а це скорочує витрати бюджету за іншими статтями. Як правило, при надмірному зростанні боргів держава вдається до їх реструктуризації, що в свою чергу викликає недовіру до неї з боку інших держав і міжнародних інститутів.

Відповідно до міжнародних стандартів і загальноприйнятих наукою показників оптимальний розмір боргів держави не повинен перевищувати 70 відсотків від річного обсягу валового внутрішнього продукту. При перевищенні цього рівня держава може втратити фінансову незалежність і стати державою-банкрутом.

Використання запозичень має низку принципів, порушення яких може суттєво впливати на фінансову безпеку держави. Розміщення короткотермінових боргових зобов’язань створює нестабільність і постійне напруження у фінансуванні витрат бюджету, тому перевага повинна надаватися довгостроковим запозиченнм. У свою чергу довгострокові запозичення можливі при наявності довіри до уряду і держави в цілому. Важливе значення має також наявність системи страхування ризиків.

При здійсненні запозичень повинна провадитися політика обмеження допуску нерезидентів на ринок державних цінних паперів, оскільки нерезиденти можуть суттєво вплинути на фінансову стабільність у державі шляхом спекулятивних дій як на первинному, так і на вторинному фондовому ринках. Крім того, нерезиденти здійснюють вивіз із держави капіталу, одержаного у формі відсотків.

Розміщення державних запозичень всередині держави повинно бути зорієнтовано також на участь населення, тобто фізичних осіб. Це, крім усього, сприятиме зростанню добробуту населення за рахунок одержаних відсотків на вкладені кошти.

Борги держави економічно виправдані лише у тому випадку, якщо здійсювані за їх рахунок видатки сприяють збільшенню майбутніх доходів або приводять до скорочення майбутніх бюджетни видатків, тобто мають позитивний рівень прибутковості, що дає змогу державі в подальшому погасити основну суму боргу й сплатити відсотки за ним. До таких видатків належать інвестиції, і тому приріст державної заборгованості згідно з економічною теорією не повинен перевищувати суми державних інвестицій. У багатьох країнах таке обмеження закріплене у конституціях. Останніми роками щорічний приріст державних боргів в Україні на порядок перевищував обсяги бюджетних інвестицій.

Високі темпи зростання боргових зобов’язань, як наслідок збереження високого рівня бюджетного дефіциту, неминуче зменшують довіру до уряду з боку вітчизняних та іноземних інвесторів, а отже, призводять до зростання процентних ставок (як плати за ризик) і подальшого загострення бюджетних проблем – зростання видатків держави на обслуговування своїх зобов’язань, до необхідності скорочення видатків, не пов’язаних із виплатою відсотків, або ж необхідності нових запозичень.

Не менш важдивим показником фінансової безпеки держави є рівень інфляції. Загалом інфляція – це системне явище, яке пов’язане не лише з грошовим обігом, а з усією економічною системою, із загальним становищем в економіці, її місцем у світовому розподілі праці. Важливо наголосити, що інфляція не завжди проявляє себе у зростанні цін. Ціни можуть бути досить стабільними, а інфляція може бути прихованою, бути насамперед у формі бюджетної заборгованості громадянам із заробітної плати й інших соціальних виплат, неплатежів тощо.

Інфляція – це завжди сигнал про фінансову небезпеку, яка потребує певних заходів із боку владних структур держави. Вона є проявом порушення рівноваги всієї економічної системи і насамперед у сфері грошового обігу. Основною причиною інфляції є спад виробництва, коли товарне забезпечення грошей зменшується, що призводить до зростання цін. Обмеження грошової маси в обігу гальмує зростання цін, але негативно впливає на виробництво, породжує систему неплатежів і зростання боргових зобов’язань.

Спад виробництва може бути зумовлений, з одного боку, зменшенням споживчого попиту, а з другого – технологічною відсталістю виробництва, зростанням його матеріало- та енергомісткості, низьким рівнем використання виробничих потужностей тощо. Відповідно до цього й антиінфляційні заходи повинні бути різними.

При зменшенні споживчого попиту на товари інфляція в розмірі до 4 відсотків може сприяти зростанню виробництва і стати стимулом до економічного зростання. Коли темпи інфляції переходять межу 4-5 відсотків, темпи економічного зростання починають зменшуватися, а коли інфляція сягає 24-25 відсотків, економічне зростання припиняється, на зміну йому приходить стагнація і спад виробництва, який поступово поглиблюється. При стагнації понад 5 років фінансову незалежність держава втрачає.

Інфляція, зумовлена технологічними і технічними причинами, не може бути усунена лише монетарними заходами. Для цього потрібні інвестиції в економіку з метою її технічного переоснащення, вирівнювання умов господарювання для всіх виробників, підвищення конкуретно-спроможності продукції, стимулювання щодо збільшення насленням заощаджень у фінансових активах, які повинні згодом стати інвестиціями, спроможними пожвавити виробництво. Антиінфляційна політика в умовах перехідної економіки має вжити низку заходів у сферах зовнішньо-економічної, виробничої, інституційної, фінансової, кредитної, соціальної діяльностей. Заходи у всіх цих напрямках повинні проводитися паралельно, оскільки затримки з їх запровадженням в якій-небудь із них може зумовити зростання інфляції й поглиблення фінансової кризи.

У сфері зовнішньоекономічної діяльності замість надмірної ліберализації доцідбно було б використовувати гнучку систему митних тарифів, диференційованих за різними видами товарів. Це дасть змогу вирівняти умови діяльності на національному ринку як вітчизняних, так і іноземних виробників.

У перехідній економічній системі як антиінфляційні мають бути використані заходи в сфері антимонопольної політики, спрямовані на стримування підвищення цін виробників-монополістів. Це підвищить ступінь конкурентності ринку і знизить ціни. Додатковими заходами антиінфляційної політики є, зокрема, процес розвитку ринку цінних паперів і завдяки цьому мобілізація вільних коштів юридичних і фізичних осіб.

Ринок цінних паперів є також необхідним елементом у перетворенні наявних, але не працюючих нині заощаджень, в інвестиції, що дасть змогу пожвавити інвестиційну сферу та ліквідувати накопичені у виробництві диспропорції.

Важливим елементом антиінфляційної політики може стати відома на заході теорія “бюджетного мультиплікатора”. Суть її у тому, що за рахунок бюджетних витрат створююється нові підприємства і робочі місця.Це дає можливість отримати додаткові реальні доходи, які можуть знов спрямовуватися на нові інвестиції. Усе це безпосередньо сприяє розширенню попиту, який стимулює подальше виробництво.

Особливої уваги потребують бюджетні кошти та їх роль у сьогоднішніх умовах. Справа в тому, що всі інші джерела інвестиційних ресурсів, необхідних для поновлення економічного зростання, сьогодні дуже обмежені. Власні кошти підприємств поки що надто незначні, їх не вистачає не лише на інвестиції, а й на поточні витрати. Підприємства не можуть ні оплатити сировини, ні виплатити заробітної плати, ні розрахуватися з бюджетом. Про інвестиції, навіть за сприятливого податкового режиму, ніхто не дбає.

Слід враховувати й те, що в наявних умовах бюджетні ресурси обмежені, тому є зміст виділити державні інвестиції в окремий бюджет – бюджет розвитку. Джерелами формування його доходів можуть бути запозичення як на міжнародних фінансових ринках, так і на внутрішньому, у тому числі цільові запозичення під конкретні проекти. Ними можуть бути доходи від приватизації та грошова емісія. Використання бюджетних коштів на інвестиційні цілі створює кращі умови для економічного зростання в порівнянні з витратами на соціальні цілі.

Створення бюджету розвитку є лише початком, наступним кроком має стати створення загального інвестиційного клімату для вітчизняних і зарубіжних інвесторів, у тому числі й за рахунок широкого застосування практики прискореної амортизації та пільгового режиму оподаткування тих підприємств, які активно проводять інвестування у сферу розширення виробництва на території України за приорітетними напрямками.

До найзручніших заходів держави, що спрямовані на створення сприятливого інвестиційного клімату, належать також заходи щодо стимулювання платоспроможного попиту кредитними інструментами: кредитна експансія (збільшення пропозиції позиченого капіталу шляхом зниження обов’зкових резервів та облікової ставки); кредитування за рахунок бюджетних ресурсів тих сфер економіки, у розвитку яких зацікавлена держава; гарантування платоспроможності позичальників, у діяльності яких зацікавлена держава.

Для активізації у державі економічного життя і задоволення потреб у фінансових ресурсаї при здійснення структурної перебудови економіки може бути також використана кредитна емісія. Вона допомагає розв’язати проблему нестачі грошей в економіці та звузити сферу взаємозаліків, інших грошових сурогатів.

Важливим показником фінансової безпеки держави є стабільність і конвертованість національної валюти. Цього можна досягти за наявності досконалого валютного законодавства, достатніх резервів національного банку, ефективної валютної політики в державі. Звичайно, основу стабільності нацціональної валюти насамперед забезпечує стабільний розвиток економіки і відповідно рівень дефіциту бюджету, про що мовилося вище.

Одночасно стабільність національної валюти, її забезпечення мають свої особливі форми і методи виявлення та функціонування. Так, важливого значення набувають джерела надходження іноземної валюти в державу і напрямки її використання, можливість вільного доступу до купівлі валюти на ринку, проведення політики курсоутворення шляхом встановленого режиму “плаваючого” курсу тощо.

Фінансова криза – глибокий розлад фінансової системи держави, зумовлений економічними і політичними чинниками. До числа економічних, тих, що зумовлють фінансову кризу, належать становище та рівень матеріального виробництва в державі. Висока вартість виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг, яка зумовлена великою матеріало- та енергомісткістю виробництва, високими трудовими затратами, зменшує обсяги нагромаджень в економіці у формі прибтку, що призводить до скорочення фінансових можливостей самих підприємницьких структур, доходів держави і відповідно купівельної спроможності населення.

Фінансову кризу можуть зумовлювати також нераціональна структура виробництва, яка наамперед характеризується великою питомою вагою воєнно-промислового комплексу, залежність держави від поставок за коопераційними зв’язками енергоносіїв, сировини, матеріалів, палива. Кризові явища у сфері фінансів можуть бути викликані трансформаційними процесами в економіці, тобто зміною моделі економічного розвитку, втратою конкурентноспроможності економіки.

Усі згадані вище явища в кінці кінців негативно позначаються на обсягах виробництва валового внутрішнього продукту в державі й відповідно призводять до зменшення фінансових ресурсів, що обслуговують увесь відтворювальний процес. Вони потребують жорсткої політики в обмеженні споживання і витрат як на державному, так і на рівні підприємницьких структур і наслення.

Фінансова криза може бути зумовлена також політичними явищами. Це, насамперед, вожнні витрати, нераціональне й неефективне витрачання коштів державного бюджету та інших ланок бюджетної системи, наявність значних сум державного боргу як внутрішнього, так і зовнішнього.

Фінансова криза може бути зумовлена зовнішніми причинами, насамперед тими процесами, які проходять на світових фінансових ринках. Рівень впливу зовнішніх факторів залежить від наявності й розмірів активів держави, розміщених на світових фінансових ринках. Все це становить сукупність глибинних факторів. На поверхні явищ фінансова криза в кожній державі характеризується наявністю й величиною дефіциту бюджету та стабільністю національної грошової одиниці.

Дефіцит бюджету є причиною грошової емісії, яка викликає інфляційні процеси. Інфляція є причиною недовіри до національної валюти, бажання позбутися її шляхом обміну на стабільнішу іноземну валюту. За цих умов, якщо центральний банк держави не має достатньо резервів, що задовольнити попит на іноземну валюту, відбувається знецінення національної грошової одиниці і відповідні втрати як на державному рівні, так і на рівні господарюючих суб’єктів і населення.

Рівень інфляції насамперед характеризує масштаби зниження платоспроможності населення та підприємницьких структур. Для покриття дефіциту бюджету урядові структури часто вдаються до введення нових податків, що теж зменшує платоспроможність населення і посилює кризові явища в економіці.

Дані спостережень у світовій економіці за фінансовими кризами останніх трьох століть дають наукові підстави стверджувати, що фінансові кризи мають певну періодичність і характеризуються циклічністю.

Глибина кризи залежить від того, як швидко інтелектуальні сили суспільства можуть її передбачичи та вжити відповідних заходів щодо її усуненняю Досвід майже трьох століть підтверджує, що фінансові кризи погано піддаються прогнозуванню, однак суспільство навилося досить ефективно їх локалізувати. Якщо держава зуміє своєчасно скоротити видатки бюджету і зупинити спад виробництва, фінансова криза не матиме серйозного руйнівного впливу. Практика свідчить, що не завжди вдається вжити антикризових заходів, якщо перетинають і суперечать між собою інтереси різних суспільних і політичних сил. Тоді криза стає затяжною і весь тягар лягає на доходи населення.

Згідно О.Д.Василик, фінансова криза в Україні “має не тільки глибоке історичне коріння, залишене суспільсту у спадок від тоталітаризму, а й грубі прорахунки та помилки, припущені в ході трансформаціних процесів”.

Загальною причиною розладу фінансів в Україні є суттєвий спад виробництва внутрішнього валового продукту (ВВП) при загальному падінні фізичного обсягу товарної продукції та послуг, які, в сою чергу, є неконкуретноспроможні. Так, валовий внутрішній прдукт в Україні впродовж 1991-1998 років у незмінних цінах зменшився більш як наполовину, продукція галузей промисловості – майже втричі. За найважливішими показниками виробництва продукції у натуральному вираженні Україну відкинуто назад на 20-25 років.

У промисловості кожне друге підприємство є збитковим, у сільськогосподарському виробництві збиткових підприємств понад 50 відсотків. Втратили рентабельність галузі машинобудування та металургії, легка промисловість.

За умов спаду виробництва на фінансах макрорівня позначалося подальше послаблення фінансів мікрорівня. Відбувається загрозливе розбалансування між реальною структурою економіки, її якісними характеристиками (насамперед галузевим складом і рівнем переважаючих технологій) й основними макроекономічними регуляторами структурних та фінансових зв’язків – ціновими, грошовими, кредитними, бюджетними, податковими.

Фінансова криза в Україні пов’язана з руйнівними інфляційними процесами, викликаними деформацією національної системи грошового і кредитного обігу. Найбьільших темпів інфляція набула в 1992 році, коли вона становила 1445 %, у 1993 році – 6288 %, у 1994 році – 850 %. Після грошової реформи у 1996 році вдавалося підтримувати стабільність національної грошової одиниці, однак дорогою ціною завдяки великій заборгованості з виплати з бюджету заробітної плати населенню, зменшенню різних видів допомог і пенсій, а також у зв’язку із зростанням заборгованості бюджетних установ за розрахунками за електроенергію та інші види послуг, завдяки постійному зростанню зовнішнього й внутрішнього державних боргів і витрат на його обслуговування. Адже саме це закладає підвалини щодо майбутніх кризових явищ у сфері фінансів.

Фінансова криза пов’язана також із штучним звуженням місткості внутрішнього ринку з огляду на безпідставне обмеження доходів більшості юридичних і фізичних осіб. Це трапилося внаслідок випереджаючих темпів спаду національного товаровиробництва, слабких імпортних можливостей, недосконалості державної політики регулювання ринкової рівноваги і діяльності банківської, кредитної та фінансової систем. Звідси – криза платоспроможності, яка набула загрозливої для фінансової системи держави сили.

Фінансова криза проявляється у зростанні бюджетного дефіциту. Так, якщо в 1991 році він становив близько 12 відсотків від загальної суми видатків державного бюджету, то в 1993 році – 27,4 відсотка, в 1994 році – 24,0 відсотка, в 1995 році – 23, 2 відсотка, в 1996 році – 16,8 відсотка, в 1997 році – 27,3 відсотка. До глибинних причин виникнення бюджетного дефіциту можна віднести спад виробництва і зростання витрат на виготовлення продукції, а також невиважена політика бюджетних витрат щодо доходів бюджету. Конкретними особливостями розвитку економіки, які зумовлюють дефіцит бюджету є:

- структурний дисбаланс народного господарства;

- збереження значної кількості нерентабельних державних підприємств, що одержують дотації;

- неефективний механізм оподаткування суб’єктів господарювання;

- крупномасштабний оборот тіньового капіталу;

- необгрунтовано великі соціальні програми і значні державні непродуктивні витрати;

- приписки, крадіжки, втрата виробленої продукції.

Під час фінансової кризи в Україні поширюються такі методи фінансування державних витрат, як грошова емісія й державні позики, а тому постійний дефіцит державного бюджету спричиняє збільшення державного боргу як внутрішнього, так і зовнішнього, а також процентів за ним. У 1999 році обсяг державного боргу становив понад 50 відсотків від обсягів валового внутрішнього продукту. Зростання державної заборгованості створює напруження на ринку позичкових капіталів, зменшує можливості їх використання для фінансування народного господарства, уповільнює темпи розвитку економіки.

Фінансова криза в Україні призводить до різкого зниження життєвого рівня населення. В 1998 році він порівняно з 1991 роком зменшився в 6 разів. Фінансова криза впливає і на процеси соціального розшарування в суспільстві, призводить до зубожіння більшості наслення, яке має низький рівень доходів.

Отже, фінансова криза в Україні характеризується насамперед ослабленням (а часто і розривом) узгоджених зв’язків між найважливішими елементами фінансової системи держави, хронічною незбалансованістю бюджетних доходів і видатків, лавиноподібним зростанням державної заборгованості, нераціональною структурою бюджетних витрат, неоптимальним рівнем податкових вилучень для формування бюджетів усіх рівнів.

Основними напрямками подолання фінансової кризи мможуть бути зокрема:

- запровадження жорсткого режиму економії щодо витрачання бюджетних коштів, передусім на управління, оборону, фінансування збиткових і низькорентабельних виробництв, різні види дотацій;

- визначення доцільності фінансування деяких соціальних витрат;

- зменшення обсягів фінансових запозичень для покриття дефіциту державного бюджету;

- вдосконалення інструментів залучення до інвестиційної сфери особистих накопичень наслення;

- забезпечення фінансової підтримки малого бізнесу;

- оптимізація рівня податкових вилучень до бюджету.

Лекція 18. Фінанси країн з розвиненою ринковою економікою