Сучасні концепції зовнішньоекономічної теорії.
В основі сучасної теорії управління лежать насамперед дві основні течії економічної науки: кейнсіанство і класичний підхід, або неокейнсіанство та монетаризм (неокласичний підхід). Саме ці два теоретичні напрями створили і визначають сьогоднішні механізми, інструменти та критерії оцінки управління зовнішньоекономічною діяльністю країн із ринковою економікою і міжнародних економічних та фінансових інституцій.
Уся система управління зовнішньоекономічною діяльністю й економікою загалом, починаючи з термінології, статистичних показників, багатофакторних економічних моделей і закінчуючи виробленням зовнішньоекономічної політики і стратегії, ґрунтується на вченні Джона Мейнарда Кейнса та класиків монетаризму.
КЕЙНСІАНСТВО. Наприкінці 20-х - на початку 30-х років XX ст. Кейнс працював над створенням теорії управління народним господарством. Економічні кризи вже тоді викликали необхідність теоретичного осмислення і створення системи управління економікою, включаючи і зовнішню торгівлю. "Велика депресія" 1929-1932 pp. трагічно підтвердила таку потребу і змусила політичні кола й уряд переглянути свої ліберальні погляди на можливість активного втручання в господарське життя, побудоване на принципах вільного підприємництва.
Іншими словами, наукові погляди Кейнса, котрий закликав до більшої ролі держави в управлінні економікою, збіглися з історичною необхідністю розвитку інституційного управління. На початку 30-х років макроекономіка стала не тільки основним розділом економічної науки, а й найважливішою галуззю державного управління.
Підсумкова праця Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936 р.) стала фундаментом сучасної економічної думки і практики.
Новий крок у розвитку економічної думки про управління був зроблений вже в останні три десятиліття, коли інтернаціоналізація господарського життя і взаємозалежність стали всеосяжним процесом і роль зовнішньоекономічних зв'язків як чинника зростання і процвітання значно зросла. Саме в цей період узгодження національної зовнішньоекономічної політики окремих країн та її координація на міжнародному рівні стали особливо важливими для стабільності й економічного зростання.
Участь країни в міжнародному поділі праці, з одного боку, і забезпечення її міжнародної економічної безпеки, з іншого, є стратегічними напрямками управління зовнішньоекономічною сферою країни.
Загальновідома істина - "Теорія випереджає практику"- підтвердилася практичним застосуванням як кейнсіанства, так і монетаризму.
МОНЕТАРИЗМ. Ще в 50-60-ті роки кейнсіанский напрям дістав гідного суперника - монетаризм, який, однак, почав застосовуватися у практиці державного регулювання лише на початку 80-х років. Інтелектуальним лідером монетаристів став професор Чиказького університету Мілтон Фрідман.
Теоретичним положенням про неприйнятність жорсткого кейнсіанського підходу до регулювання світової економіки монетаристи пояснювали потребу в ліберальних методах управління (що не порушують принципів суверенітету), сутність яких полягає у широкому застосуванні фінансово-кредитних, антиінфляційних, цінових і грошових інструментів.
Монетаристи стверджують, що пропозиція грошей є головною детермінантою короткострокових змін валового національного продукту і довгострокових змін у цінах. Звичайно, кейнсіанська теорія макроекономіки також визнає роль грошей у визначенні сукупного попиту. Основні ж відмінності між двома течіями полягають: а) у підході до визначення чинників, що впливають на зміну сукупного попиту (кейнсіанці вважають, що сукупний попит формується під впливом багатьох чинників, а монетаристи головним називають пропозицію грошей); б) у трактуванні ролі держави (кейнсіанці виступають за більший ступінь втручання, монетаристи - за менший, за дерегулювання).
На початку 80-х років, наприкінці другого за складністю економічних проблем періоду в економічній історії розвиненого капіталізму, монетаристські концепції актуалізувалися під впливом десятирічної структурної кризи у світовій економіці в уже сформованій залежності між країнами. Структурні реформи і макроекономічна адаптація, що відбулися спочатку в США, а потім у Західній Європі, передбачали дерегулювання в макро-і зовнішньоекономічній сферах на національному рівні, зрушення у бік міжнародних механізмів конкуренції й у зв'язку з цим перехід до більш ліберальних і демократичних форм регулювання фінансовими і монетарними інструментами, зокрема до координації внутрішньої макроекономічної політики.
Такий підхід, застосований на практиці американською адміністрацією президента Р. Рейгана на початку 80-х років, а потім і в Західній Європі, дав змогу подолати стагфляційний процес, побудувати нову систему регулювання світових господарських зв'язків монетарними засобами, яка не стримувала зростання, враховувала реалії національних суверенітетів і не створювала надмірної наднаціональної директивності.
Структурні реформи та макроекономічна адаптація стали стрижнем Стратегії на IV десятиріччя розвитку ООН, обговореної і прийнятої в 1990 р. на 18-й Спеціальній Сесії Генеральної Асамблеї ООН. Делегація України зробила значний внесок у розроблення, узгодження і прийняття підсумкового документа "Декларації про Стратегію на IV десятиріччя розвитку ООН".
Підсумком реалізації цілей Стратегії в розвинутих і нових індустріальних країнах став тривалий, майже десятирічний період безкризового розвитку, високих темпів економічного зростання та становлення нової системи багатостороннього регулювання і національного управління зовнішньоекономічною діяльністю. У сучасній економічній літературі ведуться широкі дискусії про майбутній механізм регулювання світової економіки, співвідношення національних і міжнародних механізмів регулювання. Більшість поглядів збігаються у тому, що роль багатосторонніх інституцій зростатиме. Проте дискусійним залишається питання: чи збереже свою ефективність нинішня монетарна (неокласична) система, чи вона поступиться місцем наднаціональним інституціям при значному обмеженні національного економічного суверенітету? Практичних підтверджень зниження ефективності монетарних форм регулювання й управління зовнішньоекономічною діяльністю розвиток світового господарства науці поки що не надав.
ТЕОРІЯ ХЕКШЕРА-ОЛІНА. Економісти-неокласики мало додали суттєвого до теорії міжнародної торгівлі Мілла. Взагалі теорією міжнародної торгівлі ми називаємо теорію, основним питанням якої є таке: якщо платіжний баланс підтримується у стані рівноваги, тоді якими є доходи від торгівлі і як ці доходи розподіляються між країнами залежно від умов торгівлі? Проте в наш час ця теорія була перероблена Хекшером й Оліном - двома шведськими економістами.
Теорія Хекшера-Оліна пропонує модель торгівлі в термінах порівняльної забезпеченості країн факторами виробництва. Країна матиме відносну перевагу в тих продуктах, виробництво яких потребує інтенсивного використання чинника, що є в даній країні в достатку, і тому вона буде імпортувати ті продукти, виробництво яких потребує інтенсивного використання чинника, порівняно рідкісного в даній країні. Ця теорія ґрунтується на "законі порівняльних витрат" Рікардо, доповненому і підсиленому концепцією обопільного попиту Мілля, але вона йде далі, пов'язуючи модель міжнародної торгівлі зі структурою економіки країн, які торгують.
Таким чином, теорія Хекшера-Оліна пропонує інструмент для аналізу впливу змін у торгівлі на власні економічні структури країн і, зокрема, на внутрішній розподіл прибутків. Ця теорія надає чіткості старій класичній теоремі, згідно з якою торгівля замінює рух факторів між країнами, і тому вона ставить питання про те, чи може одна тільки торгівля - за відсутності повної міжнародної мобільності факторів - вирівнювати ціни на всі фактори виробництва в усіх країнах, що торгують. У цьому зв'язку зауважимо, що хоча теорія міжнародної торгівлі Рікардо-Мілля пройшла випробування з більшим успіхом, ніж багато інших елементів класичної політичної економії, навіть ця теорія сьогодні ґрунтовно перероблена.
СУЧАСНА ТЕОРІЯ МІЖНАРОДНОГО РУХУ КАПІТАЛУ. У західній економічній науці теорія міжнародного руху капіталу набула найбільшого розвитку в останні десятиріччя. Ліквідація обмежень на рух капіталу в межах територій, які охоплюються західноєвропейським "Загальним ринком", і прогресуючі процеси інтеграції в інших районах світового ринку призвели до того, що міграція приватних капіталів стала основною формою проникнення сильніших з фінансового погляду держав в економіку порівняно менш розвинутих країн. У цих умовах процес концентрації капіталів виходить із тісних рамок національних господарств, утворюючи міжнародні монополістичні об'єднання, які, ставлячи під контроль усе виробництво ринку розвинутих країн, докорінно змінюють попередні форми міжнародного поділу праці та національної виробничої спеціалізації. Вони руйнують традиційні національні виробничі структури і, створюючи нові космополітичні виробничі комплекси, вносять суттєві зміни в структуру зовнішньоторговельних зв'язків.
Зростання масштабів вивозу і ввозу капіталів часто спричинюють перетворення зовнішньої торгівлі з домінуючої форми міжнародних економічних зв'язків у підпорядковану підлеглу. Усе це разом стає причиною того, що старі канонічні положення "класичної" теорії зовнішньої торгівлі піддаються перегляду. Сучасні західні економісти ревізують основні положення "класичного" аналізу міжнародних економічних відносин, які ґрунтувалися на теорії міжнародної торгівлі. Системі рікардіанських ідей про міжнародний обмін у даний час протиставляються різні версії теорії міжнародного руху факторів виробництва, що ґрунтуються на принципово іншому підході до процесів міжнародного обміну.
Ставлячи під сумнів рікардіанську ідею про визначальну роль світової торгівлі як головного прискорювача міжнародного поділу праці і каталізатора зростання світової продуктивності, прихильники цих теорій (Р. Кевіс, А. Юасей, Р. Кенен та ін.) висувають на перше місце і вважають домінуючим у світовому економічному прогресі міжнародне переміщення факторів виробництва, маючи на увазі насамперед міжнародний рух капіталу, їхні вихідні позиції повністю збігаються з поглядами класичної" школи: в основу міжнародного поділу праці ними покладені відмінності в наявності факторів виробництва - капіталу, праці, природних ресурсів, кліматичних умов. Вони поділяють думку "класиків", що причини торгівлі лежать у відмінностях національних природних умов. Однак, на противагу класичній" школі, переконані в тому, що поряд із торгівлею, яка закріплює і поглиблює ці відмінності, у результаті прогресуючої спеціалізації діє й інша, протилежна, тенденція - ліквідація цих відмінностей як наслідок міжнародного переміщення факторів виробництва. А саме: країни, яким не вистачає капіталу, стануть імпортувати капіталомісткі товари, тоді як країни, що відчувають брак у праці, увозитимуть трудомісткі товари. Брак капіталу відіб'ється на нормі прибутку, котрий пропорційно збільшиться, а капіталомісткі товари відповідно подорожчають.
Таким чином, країна, що відчуває брак у капіталі, ввозитиме капіталомісткі товари і вивозитиме інші, у виробництві яких вона має перевагу. Отже, торгівля замінить рух капіталу, поступово стираючи відмінності між країнами, що мають надлишок капіталу, і країнами, які страждають від його дефіциту, згладжуючи при цьому різницю у нормі прибутку там, де вона особливо помітна. І навпаки, міжнародний рух капіталу змінить зовнішню торгівлю, оскільки він приведе до однакової забезпеченості факторами виробництва в різних країнах і ліквідує різницю в нормах прибутку.
В останні десятиріччя, що характеризуються активізацією процесу національного відродження держав, з'явилися нові тенденції в теоретичному трактуванні процесів міжнародного руху капіталу. Іноземний капітал усе частіше трактується західними економістами як необхідний для прискорення процесів національного нагромадження ресурс, що доповнює внутрішні можливості фінансування інвестицій.
У більшості західних теорій індустріального розвитку червоною ниткою проходить думка про те, що будь-яка країна, яка розвивається і прагне до швидкого збільшення національного доходу, стикається з нездоланними труднощами, якщо вона намагається здійснити програму капіталовкладень, обмежуючись лише мобілізацією національних коштів. Західні економісти (С. Кузнец, Г. Хаберлер, Г. Джонсон, Дж. Хікс, Г. Мейер та ін.) у своїх працях посилено популяризують ідею про те, що планування економічного зростання у країнах, які розвиваються, у сучасних умовах немислиме без урахування можливості допуску в економіку країни іноземного капіталу як одного із зовнішніх джерел нагромадження.
При цьому в єдине пов'язуються зовнішньоекономічні функції держав, котрі є об'єктом інтересів міжнародного фінансового капіталу, із процесами їх внутрішнього господарського зростання. Унаслідок цього між іноземним капіталом і процесами національного нагромадження встановлюється пряма залежність. Це дає змогу інтерпретувати допуск іноземних монополій і держав у національне господарство країн, що розвиваються, як єдиний надійний спосіб прискорення економічного прогресу. Для того щоб довести правильність своїх ідей, багато авторів вдаються до спроби формалізувати процеси впливу експортованого капіталу на розвиток національних господарств, які ввозять цей капітал.
ЕКОНОМЕТРИЧНЕ ТРАКТУВАННЯ РОЛІ ІНОЗЕМНОГО КАПІТАЛУ В ЕКОНОМІЧНОМУ РОЗВИТКУ З ПОЗИЦІЙ КРАЇНИ-ЕКСПОРТЕРА.
Сучасні західні теорії міжнародної торгівлі, поділяючи країни, що утворюють світовий ринок, на розвинуті і ті, що розвиваються, характеризують їх за ознакою наявності вільних капіталів відповідно як країни, що володіють надлишковим капіталом і експортують його, та країни, що потребують вільних грошових коштів і у зв'язку з цим ввозять капітал з-за кордону. Згідно з таким розподілом надлишок капіталів або їх дефіцит стає немовби показником ступеня економічної зрілості тієї або іншої держави, а сам процес економічного розвитку трактується при цьому виключно як процес нагромадження.
Поділ країн на ті, що ввозять капітал, і ті, що вивозять його, відповідає при такому підході класифікації цих держав, яка грунтується на співвідношенні обсягів їх експорту й імпорту. Вважається, що надлишок вільних капіталів поєднується з надлишком товарів і це веде до перевищення експорту товарів над імпортом. І, навпаки, брак капіталів і пов'язаний із ним низький рівень розвитку національної промисловості тягне за собою необхідність перевищення ввозу товарів над їх вивозом.
Вивіз або ввіз капіталу разом із торговельним балансом країни утворюють ніби співвідношення між національними платежами та валютними надходженнями. Ці співвідношення обумовлені рівнем розвитку економіки і строго фіксовані для кожного даного рівня. За логікою цих міркувань для індустріальне розвинутих держав вивіз капіталу стає органічною функцією національного господарства. Він так само необхідний, як і вивіз товарів, що переповнюють внутрішній ринок.
Водночас для країн, що розвиваються, державний платіжний баланс нібито незмінно повинен передбачати значний дефіцит, який може бути зрівноважений лише ввозом іноземного капіталу. Відносний обсяг цього дефіциту ніби то перебуває в строгій відповідності з рівнем національного господарського розвитку, скорочуючись у міру зростання національного доходу. Після подолання в процесі зростання якоїсь уявної межі платіжний дефіцит перетворюється в позитивне сальдо платіжного балансу, і країна, вийшовши із розряду відсталих, досягає заповітної мети, стаючи сама експортером капіталу у слаборозвинуті країни.
Але на цьому зв'язок між економічним розвитком країни та її зовнішньоторговельною та зовнішньо фінансовою діяльністю не припиняється. Подальше зростання національного доходу супроводжується збільшенням експорту товарів і капіталу не тільки в абсолютних, а й у відносних розмірах. Чим вищий ступінь розвитку економіки, тим більшу частку національного доходу держава змушена капіталізувати за кордоном.
Таким чином, основна ідея цієї теорії полягає в тому, що незалежно від соціальних і політичних умов національного економічного розвитку для кожного рівня господарського зростання існують строго оптимальні з погляду найкращих можливостей її подальшого розвитку співвідношення між обсягом ввезених або вивезених капіталів і національним доходом. Ці розрахункові співвідношення кожна держава повинна використовувати як контрольний інструмент над господарською практикою і по можливості дотримуватися їх, тому що відхилення від цих оптимальних співвідношень нібито ускладнює умови подальшого зростання, вносячи певну дисгармонію у взаємодію внутрішнього та зовнішнього ринків. Ця теорія залежності розвитку національних господарств від міжнародного руху капіталів підтверджується побудовою ілюстративних математичних моделей.
Розглянемо один із варіантів таких моделей, розроблених західним економістом Кенетом К. Курихарою. Для індустріальне розвинених і економічно відсталих країн автор використовує два дещо відмінні підходи. У першому випадку при характеристиці кількісної залежності між ввозом капіталу і темпами зростання слаборозвиненої економіки його зусилля спрямовані на визначення відносного обсягу потрібних іноземних капіталів для швидкого зростання національного доходу. Друга модель, призначена для економічно високорозвинутих держав, має проілюструвати їхню потребу у вивозі капіталу і показати його вплив на подальше рівномірне зростання.
У першому випадку в основу моделі для країн, що розвиваються, покладена рівність
I + X = S + M + B,
де І - народногосподарські (внутрішні) інвестиції; X - експорт товарів і послуг; S - національні заощадження; М - імпорт товарів і послуг; В - іноземні фінансові засоби.
Вихідні умови рівноваги між інвестиціями та джерелами їх фінансування в широкому розумінні трактуються в другому випадку як
I + X + L = S + M,
де на додаток до прийнятих у першому разі позначень L означає "чисті" експортовані фінансові засоби, тобто довгострокові стабільні інвестиції.
ЕКОНОМІЧНИЙ АСПЕКТ МАРКСИСТСЬКОЇ ТЕОРІЇ ІМПЕРІАЛІЗМУ.
У марксистському вченні проблемам економічного розвитку держав, а також розриву між бідними та багатими країнами з погляду динаміки закордонних капіталовкладень капіталістичних країн присвячена "теорія імперіалізму".
Під "імперіалізмом" тут розуміють зовнішню політику, яка прагне до політичного й економічного контролю над відсталими територіями, щоб забезпечити для метрополії сферу застосування вільних заощаджень і надлишок промислових товарів в обмін на стратегічні сировинні ресурси. Марксистська теорія передбачає, що закрита капіталістична економіка, безумовно, потерпає від хронічно недостатнього ефективного попиту, від основних диспропорцій, які можна виправити тільки відкриттям зовнішніх ринків. Тому імперіалізм, а саме пряма чи опосередкована експлуатація відсталих територій, є невід'ємною властивістю будь-якої розвинутої капіталістичної економіки.
Але всупереч поширеному переконанню дохід від капіталу, як правило, вищий в економіці з надлишковими капіталами, ніж у країнах, що розвиваються, оскільки в розвинутих країнах капітал вкладається не стільки в обробні, скільки в базові галузі, транспорт та енергетику. За відсутності розвинутої інфраструктури - автомобільних доріг, залізниць, гаваней, доків, гребель і енергетичних установок - потенційно високий прибуток із капіталу в бідних країнах одержати неможливо.
Марксистська теорія імперіалізму - це редукціоністська теорія тією мірою, якою вона відстоює право редукувати всі значущі змінні до змінних економічних і, зокрема, до максимізуючої прибуток поведінки національних корпорацій, зайнятих пошуком сировини, нових інвестицій і додаткових ринків збуту кінцевої продукції. Ця теорія багата на передбачення: закордонні капіталовкладення рухаються переважно у напрямку бідних країн у відношенні, обернено пропорційному рівню ефективного попиту в себе вдома; закордонні капіталовкладення у бідних країнах сконцентровані, як правило, у видобувних галузях; залежні країни є головними ринками збуту для товарів із великих імперіалістичних держав; найбагатші країни - це ті, котрим пощастило бути найбільшими імперіями, а найбідніші країни - ті, які були колоніями; і, на завершення, кінець імперіалізму означає також кінець капіталізму, і навпаки.
Розвиток марксистської теорії імперіалізму найбільше пов'язаний з ім'ям В. І. Леніна. Йдучи вслід за німецькими послідовниками К. Маркса, у своїй відомій праці "Імперіалізм, як вища стадія капіталізму" він стверджував, що у відсталих країнах прибутки, як правило, невисокі, оскільки тут недостатньо капіталу, ціна на землю відносно низька, а сировина дешева. Можливість експорту капіталу створюється в міру входження більшої кількості відсталих країн у міжнародні капіталістичні відносини; головні залізниці там або вже були побудовані, або тільки будувалися, елементарні умови для промислового розвитку були підготовлені. Необхідність експорту капіталу є результатом того, що в небагатьох країнах капіталізм уже "перезрів" і (через відсталість сільського господарства та зубожіння мас) капітал не може знайти "вигідних" місць свого вкладення.
Як бачимо, марксистсько-ленінська теорія імперіалізму багата і приваблива передбаченнями, але реальний світ не менш багатий прикладами її спростування. Справді, у суспільних науках існує не багато теорій, які б стільки разів спростовувалися практикою, як це відбувалося і буде, очевидно, відбуватися з теорією імперіалізму.