Монополія в умовах імперіалізму утворюється на базі високого рівня концентрації виробництва і капіталу

Монополієюназивають те підприємство, компанію чи об'єднання компаній, які концентрують у своїх руках капітал (у вигляді певних засобів виробництва, робочої сили визначеної кваліфікації) у розмірах, що дозволяють виробляти основну частку продукції певного виду і здійснювати визначальний вплив на рівень цін – встановлювати монопольні ціни і завдяки цьому систематично отримувати монопольний прибуток, який включає надприбуток.

Можливість виникнення монополій обумовлена пануванням в галузі небагатьох великих підприємств, які можуть домовитись про умови виробництва і реалізації товарів. Необхідний високий рівень концентрації і централізації капіталу – бо багато дрібних підприємств не можуть укласти угоду й панувати в галузі.

В залежності від ступеню усуспільнення виробництва, ступеню міцності зв’язків підприємств, що входять до монополістичного об’єднання, розрізнюють такі форми монополій: картелі, синдикати, трести, концерни, конгломерати.

Картель – галузеве об’єднання підприємств, що укладають угоду про умови збуту: скільки продати (квота), де і за якими цінами продати. Виробнича і комерційна самостійність не втрачаються. Є лише деякі обмеження в комерційній самостійності членів картелю.

Синдикат– галузеве об’єднання підприємств, у яких усуспільнений збут товарів, цим займається контора синдикату. Виробнича самостійність членів синдикату зберігається, а комерційна – втрачається.

Трест– повністю втрачається виробнича і комерційна самостійність підприємств, що увійшли до треста. Власники підприємств перетворюються в акціонерів треста, отримують дивіденди по акціям. Керує – правління тресту.

Ці об’єднання відображають горизонтальну інтеграцію – монопольні об’єднання в межах одної галузі.

Концерн– міжгалузеве об’єднання підприємств, що пов’язані технологічним процесом і знаходяться під загальним фінансовим контролем, монополізовані не лише виробництво і збут, але й кредит, фінанси.

У концерні буває «ядро» – крупний промисловий трест, банк чи спеціально створена холдингова компанія, учасники якої володіють контрольними пакетами акцій різних компаній, що входять у концерн. Концерни можуть об’єднувати фірми, що пов’язані єдиним технологічним процесом. Починаючи з добичі сировини і закінчуючи реалізацією готової продукції.

Одразу після 1-ої світової війни в концерни найчастіше об’єднувались підприємства однієї галузі промисловості. З кінця 40-х років ХХ сторіччя утворення концернів відбувалось по принципу диверсифікації – об’єднання фірм, що функціонують в різних галузях економіки (промисловість, транспорт, торгівля, банки, страхові компанії). Вертикальна диверсифікація – це коли фірма починає виробляти товари, які в технологічному та маркетинговому аспекті пов’язані з існуючими товарами фірми; вона вкладає капітал в розвиток виробництва, що пов’язаний з різними етапами виробництва, обробки, зборки продукції, що випускається і реалізується фірмою («технологічний ланцюжок»). Це фірма робить для зниження ризиків і витрат, що пов’язані з поставщиками і посередниками. Яскравий приклад – корпорація "Дженерал моторз", яка відрізняється найвищим рівнем вертикальної диверсифікації – власна продукція становить близько 65% загальної вартості автомобіля.

Конгломерат– це об’єднання підприємств з різнорідними виробництвами, що не мають прямих виробничо-технологічних зв’язків, але знаходяться під єдиним фінансовим контролем. Очолюють такі об’єднання зазвичай банки. Від концернів їх відрізняє відсутність чітко визначеної виробничої спрямованості, домінуючого галузевого ядра. Типова сильна децентралізація виробничої і збутової діяльності чисельних підрозділів, що сполучається з високою централізацією основних фінансових ресурсів. Центральний орган конгломерату перерозподіляє фінансові кошти таким чином, щоб вони спрямовувались в найбільш прибуткові на даний момент галузі економіки – досягається стабільне отримання прибутку.

У наш час найбільш розповсюджений різновид монополії – багатогалузевий концерн (Дженерал Моторз, Форд Моторз…).

Джерела монопольного прибутку:

1. Додаткова вартість, в тому числі надлишкова додаткова вартість, що створюється робітниками підприємств монополії в межах країни й за кордоном – в іноземних філіалах даної фірми і в дочірніх фірмах (“система участі”: “компанія-мати” купляє контрольний пакет акцій “дочірньої компанії”, котра підкоряє завдяки контрольних пакетів акцій “унучаті компанії”, таким чином компанія-мати контролює всіх “родичів”).

2. Частина додаткової вартості, що вироблена робітниками немонополізованих підприємств.

3. Частина додаткового продукту і навіть необхідного продукту в грошовому вираженні, що створили дрібні товаровиробники.

4. Частина національного доходу і національного багатства інших країн (слабо розвинутих).

Методи привласнення монопольного прибутку:

1) система монопольних цін, що включає монопольно-низькі ціни, по яким монополії купляють сировину, матеріали, напівфабрикати, та монопольно-високі ціни, по яким монополії реалізують власну продукцію;

2) через державний апарат – вигідний розпродаж державної власності (“приватизація” – лат. “приватний”, перетворення державної власності на приватну, по термінології країн з розвинутою ринковою економікою, до приватної відносять будь-яку недержавну власність – акціонерну власність без контрольного пакету держави, кооперативну), пільгові кредити та оподаткування, субсидії (фінансова допомога, яку не треба повертати).

3 питання.В умовах монополістичного капіталізму, можуть проявлятися 2 тенденції науково-технічного прогресу (НТП): до розвитку НТП і тенденція до гальмування НТП. Перша тенденція – до розвитку НТП – проявляється у зв’язку з конкурентною боротьбою. Друга тенденція – монополія породжує тенденцію до застою, до гальмування НТП – означає, що виробничі відносини капіталізму не дозволяють повною мірою використовувати продуктивні сили суспільства, здійснюють на них гальмуючий та руйнівний вплив. Зайнявши пануюче положення в сфері виробництва та обігу певних товарів чи послуг, монополії мають можливість отримувати монопольно високий прибуток за рахунок монопольних цін, тому певною мірою слабкіше стають стимули до технічного прогресу (впровадження новацій передбачає великі витрати, може не окупитися вже діючий основний капітал). Однак повного застою нема, тому що діє й протилежна тенденція, – до розвитку НТП (яка зараз має перевагу).

Конкуренція (лат. “стикаюсь”) – властива товарному виробництву боротьба товаровиробників за вигідні умови виробництва і збуту товарів, за прибуток. Конкуренція – властивий товарному виробництву стихійний метод вибору оптимального господарчого рішення, механізм стихійного регулювання пропорцій суспільного виробництва.

Форми конкурентної боротьби:

1) Конкуренція в межах групової монополії (олігополії). На початку ХХ ст. в основному були одногалузеві монополії, які панували в своєї галузі. В наш час типовою стала олігополія (грецьке – «олігос»: декілька, небагато і «полео»: продаю) – коли декілька крупних фірм монополізують виробництво і збут основної маси продукції і ведуть між собою переважно нецінову конкуренцію має місце групова монополія як форма переплетіння монополії та конкуренції. Виникнення олігополій значною мірою пояснюється дією антитрестовського законодавства, яке забороняло 100% монополізацію галузі однією корпорацією. Для олігополії типова нецінова конкуренція, що пов’язана з технічними перевагами, якістю і надійністю товарів, наявністю привабливого стилю продукції, наданням покупцям гарантій, пільг та послуг, окрім того до цього різновиду конкуренції відносять економічне шпигунство та рекламу. Оскільки в умовах олігополії є узгодження між фірмами по ціновій політиці, остільки така конкуренція може бути лише в прихованому вигляді (прихована цінова конкуренція) – таємні знижки і уступки, у порівнянні з проголошеними цінами, сезонні розпродажі по зниженим цінам.

2) Конкуренція між монополіями різних галузей, що виробляють взаємозамінну продукцію. Монополія крупної корпорації в межах галузі може бути підірвана в умовах НТР у зв’язку з появою нових галузей виробництва, що випускають аналогічні товари (наприклад, хтось почне виробляти нові різновиди напоїв, які будуть конкурувати з взаємозамінними напоями – кавою, чаєм), а також у зв’язку з виникненням альтернативних джерел сировини, які не контролює дана монополія (меблі можна виробити з дерева або із штучних матеріалів – пластмаси).

3) Конкуренція між монополіями і немонополізованими підприємствами – аутсайдерами (сторонні). В умовах НТР навіть дрібні та середні компанії часто опиняються серед першовідкривачів чогось перспективного з точки зору прибутку. Немонополізовані фірми добре закріплюються в деяких нових галузях бізнесу – обробка інформації, програмне забезпечення, консультаційний бізнес, випуск товарів малими партіями (таких як одежа, прикраси для житла – клієнти хтять бути особливими), сфера послуг, роздрібна торгівля.

4) Конкуренція між монополіями різних країн (автомобільні, винні, нафтові “війни”).

5) Боротьба монополій різних галузей за гроші покупця (завдяки рекламі, він свої гроші може витратити на комп’ютер і не купить пилосос або диван).

6) Конкуренція в межах монополії (за контрольний пакет акцій, за представництво в раді директорів корпорації, за пости провідних менеджерів).

7) Боротьба монополій за командні позиції в державному апараті (вигідні державні замовлення, субсидії, пільги).

Таким чином, навіть в сучасному капіталізмі, де спостерігаються дуже сильні монополістичні тенденції, існує конкуренція. Конкуренція ведеться за високі прибутки, за монополізацію результатів НТР, джерел сировини, ринки збуту, вигідних умов кредитування, за монополізацію кваліфікованої робочої сили, за мінімізацію ризику (інколи стабільне положення фірми цінується вище за прибуток).

4 питання. Утворення і сутність фінансового капіталу.

Укрупнення виробництва викликає збільшення розмірів вкладів, що знаходяться в банках, і зростає попит на крупний кредит, тому процес усуспільнення виробництва, підвищення рівня концентрації і централізації виробництва та промислового капіталу сприяє концентрації і централізації банківського капіталу (концентрація за рахунок зростання власного капіталу банку і за рахунок вкладів: на початку сторіччя власний капітал в банках – 25%, зараз – 5-10% ; централізація – приєднання до певного банку інших банків). Це приводить до утворення банківських монополій.

Банки із невибагливих посередників перетворюються у всесильних монополістів, які регулюють господарчу діяльність. До колишніх функцій банків додаються нові функції: 1) збір інформації про клієнта, на основі чого вирішується питання про кредит, доля підприємця; 2) купівля акцій промислових підприємств.

Банківські і промислові монополії зрощуються шляхом: 1) системи участі (купівля акцій один одного); 2) особистої унії банкірів і промисловців (представники банків є членами правлінь промислових корпорацій і навпаки).

Зрощування монополістичного банківського з монополістичним промисловим капіталом приводить до виникнення фінансового капіталу, що включає в себе всі форми капіталу. У наш час більш типова ситуація – зрощування банківського з промисловим капіталом без ознак монополізму.

Основною формою фінансового капіталу є фінансова група, що об’єднує банківських, промислових та інших фірм шляхом довготермінового фінансування: відносини системи участі та особистої унії. На чолі цих груп стоїть фінансова олігархія (грецьке – влада не багатьох), капіталістична еліта. До неї відносять і вищих менеджерів (деякі з них отримують платню 1 млн. дол. чи навіть більше + дивіденди по акціям).

5 питання. Вивіз (міграція) капіталу.

На межі ХІХ-ХХ сторіч вивезення капіталу за кордон починає переважати вивезення за кордон товарів. Це пов’язано з появою «надлишкового» капіталу, надлишок капіталу має відносний характер: в своїй країні його можливо було б використати, але це не принесло б монопольного прибутку, тому – експорт капіталу. Капітал вивозять як в економічно слабо розвинуті країни, так і в розвинуті країни.

Після ІІ світової війни капітал почали вивозити переважно в розвинуті капіталістичні країни (починаючи з 70-х років це приблизно 70% всіх прямих закордонних капіталовкладень). В слабо розвинуті країни капітал вигідно вивозити із-за недостачі капіталів, відносно низької ціни на землю, низької зарплати, дешевої сировини. Однак там можуть бути й непривабливі для іноземного капіталу нестабільна політична та економічна обстановка, політичні перевороти, недостатньо розвинута ринкова інфраструктура, дефіцит високих технологій та висококваліфікованої робочої сили. Тому капітал прямує в розвинуті країни. Вигоди: 1) подолання митних бар’єрів (створення товарів в своїх філіалах в інших країнах, уникнення виплати мита); 2) проникнення в нові галузі виробництва, що базуються на передовій техніці, технології, організації виробництва, і приносять надлишкову додаткову вартість у формі додаткового прибутку; 3) економія на витратах виробництва із-за різниці в зарплаті найманих робітників – в Японії зарплата нижче за зарплату у Західній Європі, а там нижче ніж у США.

Вивезення капіталу відбувається в підприємницькій формі (3/4 експорту капіталу) і позичковій формі. Підприємницька форма – створення за кордоном власних філіалів і фірм-дочок, придбання контрольного пакету акцій іноземних фірм. Позичковий капітал вивозиться у вигляді позик і кредитів як приватних, так і державних.

Вивезення капіталу має суперечливий вплив як на свою економіку, так і на економіку країн, куди вивозять. Наслідки для країн, куди вивозять капітал: прискорення розвитку виробництва, створення нових робочих місць, однак може посилюватись однобічний розвиток економіки (сировинний напрям, екологічно небезпечні виробництва). Наслідки для країн, що вивозять капітал: збільшення прибутків із-за кордону сприяє зростанню інвестицій та розвитку виробництва і в межах власної країни; в той же час вивезення капіталу означає відволікання економічних ресурсів від забезпечення суспільних потреб в певній країні, що може викликати застій національної економіки, особливо небезпечне явище – вивезення тіньового капіталу – відмивання за кордоном брудних грошей.

Вивезення капіталу підготовляє виникнення міжнародних монополій – могутність монополій розповсюджується на світовий ринок, виходить за рамки окремих країн. В основі – зростання концентрації виробництва і капіталу.

Економічний розподіл світу на зони впливу. В результаті створення національними монополіями мережі своїх закордонних підприємств і філіалів формуються транснаціональні корпорації (ТНК). Країну, звідкіля має походження ТНК, називають країною базування, а країну, де діє ТНК – приймаючою країною.

Деякі ТНК стають транснаціональними монополіями (не будь-яка корпорація – монополія). Транснаціональні монополії представляють крупний висококонцентрований капітал, в якому привласнення прибутків пов’язане з регулюванням світових господарських відносин, обмеженням конкуренції на світовому ринку, встановленням монопольних цін.

На початку ХХ ст. міжнародні монополії, головним чином існували у вигляді картелів, а в наш час – більше міжнародних концернів.

ТНК відіграють дуже велику роль в національному і світовому господарстві. 37 тисяч найкрупніших акціонерних компаній (ТНК) разом з 200 тис. їх філіалів охоплюють майже всю планету. Володіючи 1/3 всіх виробничих фондів планети, вони виробляють понад 40% загального світового продукту, здійснюють понад 50% зовнішнього торгового обороту, понад 80% торгівлі найновітнішими технологіями і контролюють більш за 90% вивозу капіталу за кордон.

Коли Ленін писав про 5-ту ознаку імперіалізму– територіальний розподіл світу між найкрупнішими державами і боротьба за його перерозподіл,– то він мав на увазі колоніальну систему імперіалізму (багато країн були юридично закріплені за іншими державами), а зараз вже цієї системи нема (розпалась внаслідок звільнення колоній в 60-десяті роки минулого століття).

Але, як вважають деякі економісти, ядро цієї ознаки збереглося – економічні відносини, які відображають залежність країн, що розвиваються, від могутніх держав, які нав’язують їм економічну і політичну поведінку як в своїй країні, так і в міжнародній сфері:

1) кабальні договори про економічне співробітництво («ножиці цін» – продаж своєї продукції по високим цінам, а продукції залежних країн – по заниженим цінам; продаж морально застарілої продукції, фальсифікованої продукції);

2) “допомога” економічно слабим країнам (економічна, воєнна) – умовами надання нових кредитів і позик стає вимога скорочувати зарплату на підприємствах ТНК; відміна обмежень, перешкод для надходження іноземних капіталів і товарів; купівля озброєння на ці кредити та іншої продукції виробників з країни-кредитора; обмеження ролі державного сектору економіки; скорочення бюджетних видатків на соціальні потреби;

3) експорт капіталу – ТНК розміщують в країнах, що розвиваються, найбільш трудо-, матеріало-, енергоємні виробництва, а також екологічно небезпечні виробництва; технологічний колоніалізм – технологічна залежність, прив’язування країн, що розвиваються, до зовнішніх джерел фінансування, науково-технічної інформації і проектів, неповний виробничий цикл (зборка окремих компонентів товарів), надання застарілих технологій;

4) створення слухняних урядів;

5) прямий воєнний тиск на країни, що стали юридично вільними.

6 питання. Державно-монополістична стадія еволюції капіталістичної економічної системи.

Ленін визначив державно-монополістичний капіталізм (ДМК) як сходинку монополістичної стадії капіталізму, для якої характерне посилення панування монополій за допомогою державного апарату і постійного втручання держави в економіку, у відтворення капіталу.

Тенденція до переростання монополістичного капіталізму в ДМК проявилась в роки І світової війни, подальший поштовх – економічна криза 1929-1933 років і ІІ світова війна.

Сутність ДМК: поєднання в особливий механізм сили монополізованого капіталу з силою держави для забезпечення життєздатності капіталізму, згладжування його протиріч.

Форми ДМК:

1) державно-монополістична і державна власність, державне підприємництво;

2) державно-монополістичне регулювання і програмування економіки;

3) перерозподіл державного бюджету в інтересах монополій і капіталістичного виробництва в цілому;

4) мілітаризація економіки;

5) державно-монополістичні комплекси;

6) регулювання міжнародних економічних відносин. (Почитати у підручнику!).

Сучасна держава виконує ряд функцій, котрі не здатний виконати ринок:

1) забезпечення правової основи, що сприяє ефективному функціонуванню ринкової економіки;

2) виробництво товарів і послуг, що невигідні підприємцям або передбачають непосильні окремим підприємцям витрати (енергетика, транспорт, зв’язок, деякі добувні галузі, наука, охорона здоров’я, освіта);

3) здійснення крупних структурних зрушень в економіці, обумовлених НТР;

4) пом'якшення економічних криз і стимулювання економічного зростання;

5) вирішення екологічних проблем;

6) соціальний захист населення.

Методи державного регулювання економіки – це способи впливу держави в особі законодавчих та виконавчих органів на споживацький, підприємницький, державний та міжнародний сектори економіки, на інфраструктуру ринку у відповідності з метою державної економічної політики.

За формами впливу методи державного регулювання економіки поділяють на дві групи: методи прямого та непрямого впливу.

Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб’єктів ринку. Це можуть бути нормативно-правові акти, державна підтримка макроекономічних планів та цільових комплексних програм, державні контракти та державні замовлення, субсидії, дотації, прямі витрати уряду, стандарти, ліцензії, квоти, ліміти, встановлення фіксованих цін та валютних курсів.

Методи непрямого регулювання впливають на суб’єктів економічних відносин опосередковано, через їх економічні інтереси, шляхом створення стимулів для раціональної поведінки, що відповідає задачам державного регулювання. До таких методів належать: рівень оподаткування та система податкових пільг; регулювання цін; плата за ресурси, процентні ставки за кредит і кредитні пільги; митне регулювання експорту й імпорту, валютні курси та умови обміну валют.

Способи впливу держави на економіку:

1. Законодавчо-правове забезпечення господарчої діяльності по принципу “дозволено все, що не заборонено законом”.

2. Регулювання обсягу і структури виробництва в державному секторі економіки.

3. Індикативне планування соціально-економічного розвитку (рекомендаційне, а не директивне – обов’язковий для виконання наказ, як в економіці радянського типу) – економічними засобами зацікавити підприємства у виконанні програм по структурній перебудові економіки, по НТП, по розвитку освіти, охорони здоров’я, по вирішенню екологічних проблем.

4. Державні контракти, що розміщуються на конкурсній основі.

5. Створення і підтримка стабільної фінансово-кредитної системи і організація грошового обігу (рівень і різновиди податків, рівень норм амортизації, процентів за банківський кредит, стабільна та вільно конвертована національна валюта).

6. Соціальний захист населення: встановлення низьких цін на обмежене коло товарів, що забезпечують прожитковий мінімум (дотації виробникам цієї продукції), гарантування мінімального рівня зарплати і пенсійного забезпечення, система індексації доходів у відповідності з темпами інфляції; встановлення максимальної тривалості робочого дня; система підготовки і перепідготовки кадрів, стимулювання створення робочих місць, допомога безробітним, багатодітним родинам, інвалідам, гарантування певного рівня охорони здоров’я, освіти.