Принципи, функції та методи управління підприємством.

Управління підприємством – складний процес, який повинний забезпечити єдність дій і цілеспрямованість колективів всіх підрозділів підприємства, ефективне використання в процесі праці різноманітної техніки, взаємопов’язану та координовану діяльність працюючих. Таким чином, управління можна визначити як процес цілеспрямованого впливу на виробництво для забезпечення ефективного його здійснення.

Підприємство являє собою складну соціально-організовану систему. Будь-яка система має підсистеми – керуючу та керовану. Перша – це сукупність органів управління, друга – складається з ряду взаємопов’язаних виробничих комплексів: основних і допоміжних цехів та різного роду служб. Обидві підсистеми зв’язані через інформацію, що поступає від об’єктів управління, а також від зовнішніх джерел інформації в керуючу підсистему, та прийняття на основі цієї інформації рішень, які у вигляді команд поступають у керовану підсистему для виконання.

Схематично управління виробництвом можна уявити у вигляді ряду основних етапів, які охоплюють: збір потрібної інформації, передачу її керівникам відповідних підрозділів, обробку та аналіз, вибір рішень і, насамкінець, аналіз результатів виконаних робіт і збір нової вихідної інформації.

До основних його функцій належить: планування, організація, координація та контроль.

Принципи управління, які актуальні і сьогодні, розробив сучасник Ф.Тейлора француз А. Файоль. Всі здійснювані на підприємстві операції він поділив на шість груп: технічні, комерційні, фінансові, охорона майна і осіб, адміністративні.

Власне до управління він відніс останню групу і вважав, що процес управління полягає в тому, щоб передбачати , організовувати, узгоджувати, розпоряджатися, контролювати.

В управлінні сучасною економікою необхідно керуватись такими принципами:

- чіткого розподілу праці;

- додержання дисципліни і порядку:

- повноваження і відповідальність;

- використання мотивацій високопродуктивної праці;

- забезпечення рівної справедливості для всіх;

- впевненість в постійності і стабільності роботи;

- дотримання взаємовідносин із співробітниками згідно ієрархічного ланцюга;

- заохочення ініціативи.

Основою використання методів управління є закони, закономірності і принципи суспільного виробництва, науково-технічний рівень розвитку фірми, підприємства, соціальні, правові і психологічні відносини між людьми.

Методи управління поділяються на:

· економічні;

· адміністративно-правові;

· соціально-психологічні.

Економічні методи управління –це прийоми і способи управління, які мають в своїй основі використання економічних законів, економічних інтересів та показників. Ці методи включають:

· матеріальну відповідальність;

· стимулювання;

· ціноутворення;

· податки;

· державне регулювання.

Адміністративно-правові методи управлінняпередбачають юридичний (правовий і адміністративний) вплив на відносини людей в процесі виробництва, оскільки ці відносини регулюються певними правовими нормами: законодавчими актами, положеннями, інструкціями, наказами і розпорядженнями.

Адміністративно-правові методи передбачають і застосування відповідних матеріальних. адміністративних і карно-правових санкцій.

Соціально-психологічні методи управлінняреалізують мотиви соціальної поведінки людини, оскільки традиційні форми матеріального заохочення поступово втрачають свій стимулюючий вплив. Ці методи передбачають вивчення соціальних запитів та інтересів членів колективу, середовища виробництва, громадської думки.

Всі ці методи повинні поєднуватись і створювати необхідний арсенал засобів для найефективнішого управління фірмою.

В умовах автотранспорту, коли виробничий процес виходить за межі безпосередньо підприємства, дуже важливо організувати чітку взаємодію окремих служб і підрозділів підприємства, окремих груп робітників і в цілому трудового колективу.

Окремі складові частини виробництва являють собою ланки виробництва , сукупність яких утворює певні рівні виробництва. Так, сукупність дільниць, пов’язаних, наприклад з ремонтом і технічним обслуговуванням рухомого стану, утворює цеховий рівень виробництва, сукупність цехів і колон-підприємство, сукупність підприємств підгалузь чи галузь.

Ланкам і рівням виробництва відповідають також ланки та рівні управління. При цьому під ланкою управління розуміють відокремлений осередок з відповідними функціями управління. Рівень управління – єдність ланок управління на даному рівні ієрархії управління. Рівні управління показують послідовність підпорядкування одних ланок (органів) управління іншим, як правило, знизу доверху.

Кожна фірма є унікальною, тому не існує єдиної моделі управлінняСистема Існують різні типи організаційних структур управління АТП, основними з них є:

Лінійна – це така структура, між елементами якої існують лише одно канальні взаємодії, кожен підлеглий має лише одного лінійного керівника, який виконує всі адміністративні та інші функції у відповідному підрозділі. Використовується у невеликих підприємствах з нескладною технологією виробництва. Перевагами такої структури є:

а) чіткість взаємовідносин;

б) оперативність і несперечливість управлінських рішень;

в) надійний контроль.

Недоліками є те, що керівник повинен виконувати, крім основних координуючих функцій, цілий ряд робіт по обліку, роботі з кадрами, контролю якості тощо.

Лінійно-штабна структура передбачає створення при лінійному керівництві спеціальних функціональних служб (штабів), які допомагають йому вирішувати певні виробничі завдання і формувати відповідні управлінські рішення. При цьому штаби не дають безпосередніх розпоряджень лінійним керівникам. Головна перевага такої структури в тому, що лінійні керівники мають можливість сконцентрувати увагу на поточному лінійному керівництві, а недоліки – ріст управлінських витрат, зниження оперативності. Така структура є ефективною в масовому виробництві з незначними технологічними змінами.

Функціональна структура також передбачає наявність штабів, але їх персонал має не лише дорадчі права, а й право керівництва і прийняття рішень. Тому кожний виробничий підрозділ отримує розпорядження одночасно від декількох керівників функціональних підрозділів підприємства. Функціональна структура забезпечує компетентне керівництво по кожній функції управління. В цьому її головна перевага, а недоліками є можлива суперечливість і неузгодженість рішень, зниження оперативності.

Дивізіональна структура управління будується не за функціональними ознаками, а за принципами групування виробничих підрозділів за продуктами, групами споживачів, за місцем розташування. Виникнення цієї структури пов’язане із поглибленням поділу управлінської праці, тобто вищі ланки управління займаються лише загальними питаннями ( фінансовими, юридичними, кадровими), а решту своїх функцій делегують виробничим підрозділам ( відділенням), які мають свою власну структуру управління і можуть автономно функціонувати. Розповсюдження цієї структури пов’язано з процесом диверсифікації виробництва і виникненням корпорацій, конгломератів.

Матрична стриктура передбачає створення поряд з лінійними керівниками та функціональним апаратом управління тимчасових проектних груп, які формуються із спеціалістів функціональних підрозділів і займаються створенням нових видів продукції. Після завершення робіт над проектом спеціалісти повертаються до своїх функціональних підрозділів. Керівник проекту виконує роль лінійного керівника по відношенню до членів групи.

Множинна структура управління використовується сучасними компаніями, які включають ряд підприємств. В її основі лежить поєднання різних організаційних структур управління. Таке багато структурне рішення буде все більше використовуватись в майбутньому.

функції управління.

Критеріями раціональної структури управління можуть служити:

- оперативність управління (відповідність швидкості підготовки

та прийняття рішень темпам здійснення виробничих процесів);

- надійність функціонування системи управління ( забезпечення

достовірності відображення фактичного стану виробництва та рішень, які приймаються);

- гнучкість керуючої системи ( тобто мобільність, динамічність, здатність до швидкої перебудови у відповідності до змін, що проходять на виробництві);

- економічність (тобто досягнення найбільшої продуктивності праці з найменшими затратами);

- оптимальність рішень, які приймаються ( створення працівникам управління можливості знаходити найкращі в даних конкретних умовах технічні, економічні, організаційні рішення).