Простори глобалізації: ресурсний простір

Ресурси (фр. ressources - засоби, запаси, можливості, джерела) в економіці розглядаються як складові елементи виробничого потенціалу, якими володіє окрема країна чи світове співтовариство і які використовуються для економічного, соціального, науково-технічного розвитку. Економічні ресурси поділяють на матеріальні, природні, трудові, технологічні, фінансові, інформаційні. Отже, розглядаючи ресурсний потенціал сучасної індустріальної цивілізації, необхідно проаналізувати його складові частини. До матеріальних ресурсів належать передусім знаряддя та предмети праці. Розвиток знарядь праці - найперший показник технічного прогресу людства. Предмет праці взагалі - це речовина, яку люди так чи інакше відокремлюють своєю працею від природи й перетворюють або на кінцевий продукт, або використовують для подальшої переробки. Звичайно, найважливіше значення мають мінерально-сировинні та паливні ресурси.

Забезпечення економічних систем сучасної індустріальної цивілізації мінеральною сировиною та паливом - первинними субстанціями матеріального виробництва - є однією з глобальних проблем, вирішення якої вимагає комплексного підходу і скоординованих дій усього світового співтовариства. Велике значення для вирішення цієї проблеми мають також зовнішньоекономічні зв'язки та МПП у сфері добування й використання палива і сировини.

РОЛЬ МІНЕРАЛЬНОЇ СИРОВИНИ В СУЧАСНІЙ СВІТОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Досліджуючи сукупність факторів і явищ, причетних до залучення мінеральних ресурсів у суспільне виробництво, недостатньо вивчати їх лише на рівні окремих, відносно ізольованих й автономних народногосподарських комплексів чи економічних систем. Навпаки, їх необхідно й доцільно розглядати водночас і в межах максимально можливого цілісного підходу з огляду на глобальну взаємозалежність сучасної індустріальної й постіндустріальної цивілізації.

Забезпечення мінеральною сировиною сучасного світового господарства дуже тісно пов'язане з енергетичною проблемою, оскільки в сучасному енергозабезпеченні провідну роль відіграють корисні копалини, такі як нафта, газ, вугілля, уран, торф, горючі сланці. І хоча світова забезпеченість копалинними енергетичними ресурсами досить висока, нерівномірність розподілу їх, а особливо тих, що використовуються найбільше (нафта й природний газ), коливання світових цін на них роблять проблему енергозабезпеченості досить складною для багатьох країн (особливо тих, які не володіють достатніми запасами власних енергоресурсів і не мають потрібних фінансових нагромаджень для купівлі їх на світовому ринку).

Індустріальне розвинуті країни, які не мають великих родовищ нафти, вугілля та природного газу, забезпечують себе енергоносіями за рахунок міжнародного поділу праці, реалізуючи на світовому ринку продукцію високого ступеня обробки та купуючи сировину, а от менш розвинуті країни таких можливостей майже не мають і змушені витрачати на купівлю енергетичних ресурсів значні фінансові ресурси, збільшуючи свою зовнішню заборгованість.

Одна з проблем забезпечення енергоресурсами сучасної цивілізації полягає в тому, що економіка більшості країн світу протягом тривалого часу розвивалась, орієнтуючись на нафту й продукти її переробки. Перехід на інші джерела енергопостачання вимагає значних капіталовкладень, пов'язаних зі структурною перебудовою економіки, які досить часто не під силу окремим країнам. В аналогічній ситуації опинилась і Україна після розпаду СРСР. Щодо нафти, то її запасів у світі значно менше, ніж інших енергетичних ресурсів. При таких темпах її споживання, які існували у 80-ті роки, розвіданих запасів вистачить світовому господарству лише на 37-40 років, а якщо взяти до уваги прогнозні ресурси, то нафтова ера триватиме близько 120 років. Отже, проблема, яка сьогодні досить жваво дискутується в усьому світі, зводиться до того, чи встигнуть усі країни перевести свою економіку на новий вид енергозабезпечення і які ресурси для цього мають бути використані.

Виникнення й загострення сировинної проблеми змусило переоцінити наявні мінеральні ресурси, в результаті чого стало ясно, що резерви багатьох видів корисних копалин пов'язані з екологічно шкідливими джерелами, такими, зокрема, як нафтові піски, бітумні сланці та ін., розробка яких загрожує навколишньому середовищу й погіршує екологічну ситуацію в світі. Про екологічно небезпечні наслідки неконтрольованого і неефективного використання природних ресурсів у світі наголошувалось на всесвітній конференції "Навколишнє середовище і розвиток" (Ріо-де-Жанейро, 1992 p.).

З усього обсягу мінеральних ресурсів, що їх використовує світове співтовариство, лише 3- 5% перетворюються на кінцевий продукт, а решта - різноманітні відходи.

Іншою проблемою, яка ускладнює сучасну сировинну ситуацію, є нерівномірне і незалежне від рівня споживання розміщення різних видів корисних копалин по окремих регіонах планети. Потреби в мінеральних ресурсах, сировині майже всіх держав світу не можуть бути забезпечені за рахунок власних, національних ресурсів. Водночас країни, що розвиваються, які мають значні запаси мінеральних ресурсів, зокрема енергоносіїв, не в змозі їх самостійно розробляти й споживати у значних кількостях. Сировина, що добувається в цих країнах з допомогою і за участю промислово розвинутих країн, у більшості випадків становить переважну частину експорту і є єдиним джерелом надходження коштів для вирішення проблем соціально-економ ічного розвитку. Зростання політичної й економічної самостійності країн "третього світу" веде до усвідомлення несправедливості у використанні їхнього ресурсного потенціалу. Намагання змінити таке становище нерідко призводить до конфліктів і порушення стабільності світогосподарських зв'язків. Така ситуація вимагає активного пошуку й розробки нових форм співробітництва в галузі мінеральної сировини країн-експортерів і країн-імпортерів.

Проблема забезпеченості та використання мінеральних ресурсів, індустріальної цивілізації тісно пов'язана з проблемами послаблення міжнародного напруження, скорочення озброєнь та роззброєння, оскільки на військові цілі навіть у мирний час витрачається близько 11,5% загального світового споживання міді, 8,1 свинцю, 6,3 алюмінію й нікелю, 6 цинку, 5 олова й 5% нафти. Причому споживання нафти для військових потреб в усьому світі становить половину обсягу споживання країн, що розвиваються. Крім того, вирішення такої глобальної проблеми, як продовольча, залежить також від мінерально-сировинної бази, оскільки одним із головних шляхів підвищення врожайності є використання мінеральних добрив, виробництво яких пов'язане з переробкою різних корисних копалин і використанням значної кількості енергії. Неможливість отримання країнами, що розвиваються, паливно-енергетичних ресурсів у достатній кількості змушує їхнє населення використовувати на паливо величезні масиви тропічних лісів, де сконцентровано більше третини світового генофонду. В результаті генофонд катастрофічне знищується, а ґрунти руйнуються.

На забезпеченість світового співтовариства мінеральною сировиною зростаючий вплив справляє науково-технічна революція, яка охоплює всі сфери і галузі економіки, спричинюючи не лише кількісні, а й якісні зміни господарської структури як окремих країн, так і світового господарства в цілому. Під її тиском промислово розвинуті країни Заходу перейшли до ресурсозберігаючого типу відтворення, що істотно знизило щорічний обсяг використання ними мінерально-сировинних ресурсів і змусило переглянути перспективну потребу світового господарства в найважливіших видах сировини. Відомо, що прогнози 70-х і навіть початку 80-х років передбачали значне збільшення потреб світового співтовариства в сировині і - як наслідок - виникнення реальної загрози для людства у зв'язку з вичерпаністю надр. На цей час припадає і найбільша кількість песимістичних прогнозів розвитку цивілізації, її колапсу, що публікувались у західній соціально-економічній літературі. Проте щойно згадані зміни світогосподарських зв'язків змусили переглянути прогнозні оцінки. Сьогодні дедалі більше прихильників точки зору, згідно з якою індустріальна цивілізація має досить шансів для подолання світової енергетичної кризи, вирішення глобальної сировинної та енергетичної проблем. Освоєння прогнозних і нетрадиційних ресурсів, повторне використання металів та іншої сировини значно сприятимуть забезпеченості людства мінерально-сировинними ресурсами.

Фактори, що визначають рівень забезпеченості мінеральною сировиною окремих країн і світового співтовариства в цілому, мають чітко окреслений економічний характер. У загальному вигляді економічною межею виснаження будь-якого виду сировини є такі витрати на видобування та переробку, перевищувати які суспільство з різних причин не буде. Ці причини, як і величина витрат, для різних країн неоднакові. Для розвинутих індустріальних країн рівень економічно обґрунтованих витрат визначається світовою ціною, яка разом з нормою прибутку утворює так звану елементарну ціну, що визначає найнижчу межу допустимих витрат. Проте вирішальну роль у формуванні рівня витрат відіграють розмір інвестиційного капіталу та місце мінерально-сировинного сектора серед інших галузей з огляду на його використання.

Для країн, що розвиваються, а також для більшості країн СНД, включаючи Україну, на даному етапі вирішальними для формування критичного рівня внутрішніх витрат стають розміри валютних надходжень і витрат в інших експортних галузях. Для країн, які не мають необхідної кількості власних запасів сировини, і в яких обмежені можливості імпорту, .суспільне необхідний рівень витрат визначається рівнем дефіцитності того чи іншого виду сировини й можливістю економіки здійснювати виробництво всередині країни.

Кожна із щойно згаданих причин може бути властива як окремим групам держав, що відрізняються рівнем техніко-економічного розвитку та значенням мінерально-сировинного сектора в економіці, так і всім іншим. Розумінню цих причин сприяє аналіз еволюції підходів до вирішення мінерально-сировинної проблеми окремими країнами - від первісного нагромадження капіталу і становлення індустріальної цивілізації до сучасних структурних змін у світовому господарстві.

ТЕХНОЛОГІЧНІ РЕСУРСИ

Важливу й дедалі зростаючу роль у розвитку сучасної індустріальної цивілізації відіграє технологія, або технологічні ресурси. Поняття "технологія" найчастіше розуміється як сукупність знань про впровадження або вдосконалення машин, обладнання виробництв, що забезпечує обробку, виготовлення, зміну стану, властивостей і форми сировини, матеріалів чи напівфабрикатів, а також про реалізацію продукції. До цієї частини технології, яка інколи визначається як "Software", належать патенти, ліцензії, товарні знаки, технічні послуги у сфері дизайну, контролю й поліпшення якості, методів управління і маркетингових "ноу-хау". У структуру технології включається і "hardware", тобто сукупність засобів виробництва, яка необхідна для цих процесів та виробництва благ і послуг. У такому трактуванні технологія й технологічний прогрес виступають як ресурс, що має вирішальне значення для соціально-економічного розвитку, оскільки є основою сучасного розширеного відтворення в масштабах світового господарства.

Збільшення значення науки й техніки як одного з фундаментальних факторів становлення постіндустріальної цивілізації в сучасних умовах визначається не лише внутрішніми потребами окремих країн, а й тими якісними змінами в продуктивних силах світового співтовариства в цілому, які знаменують комплексне використання найновіших науково-технічних досягнень, широкомасштабну перебудову технічної бази певних галузей і секторів суспільного виробництва. На цій основі відбувається різке посилення інтенсифікації виробництва, праце- і матеріалозберігаючих тенденцій в економіці. У свою чергу, ці процеси викликають і викликатимуть у майбутньому серйозні зміни в міжнародному поділі праці і впливатимуть на внутрішній розвиток як промислово розвинутих країн, так і країн, що розвиваються.

Нині можна говорити про існування світового ринку технологій, формування якого припадає на другу половину 50-х - 60-ті роки XX ст. Якраз до цього часу обсяг міжнародних комерційних операцій у технології перевищив масштаби національного обміну. Згідно з даними Міжнародного валютного фонду, кількість країн, що обмінюються технологіями, від 1960 по 1995 р. збільшилась із 22 до 84, розширився національний склад і продавців, і покупців технологій. Істотно зріс і обсяг щорічних ліцензійних операцій, що наочно свідчить про зростаючу економічну роль цього виду товарів для всіх учасників обміну технологіями. За деякими оцінками, в розрахунку на одиницю затрат валютний ефект від реалізації технологічного ресурсу на світовому ринку н абагато вищий від експорту звичайних товарів.

При цьому необхідно мати на увазі, що продаж технології дає можливість продавцю задовольнити широке коло економічних інтересів, які виходять за межі традиційного підходу, що полягає у зміні форми вартості товару. З точки зору покупця технології її економічний ефект також не є однозначним і дає можливість реалізувати різноманітні інтереси й мотиви. Йдеться про отримання покупцем не просто додаткових партій товару, а про новий елемент продуктивних сил. Саме цим пояснюється той факт, що технологічний обмін переважав і переважає над традиційними світогосподарськими потоками як товарів, так і грошових капіталів. Ці випереджаючі щорічні темпи приросту технологічного обміну відображають об'єктивну потребу в становленні нових систем продуктивних сил, впровадження в них технологічного компонента, що виконує дедалі зростаючу роль у світогосподарських зв'язках.

Основою міжнародного обміну технологіями, його форм і динаміки є загальноекономічний процес - насичення продуктивних сил новим, нетрадиційним елементом, що виник під впливом прогресуючого поглиблення суспільного поділу праці в умовах, коли розвиток продуктивних сил індустріальної цивілізації відбувається на науковій основі. Міжнародний обмін технологічними ресурсами стає одним із способів такого насичення, коли поділ праці у сфері науки й промислового освоєння результатів науково-дослідних та конструкторських розробок поглиблює спеціалізацію, а отже, й потребу в кооперації зусиль і капіталів різних країн.

Головними центрами, де сконцентровані світові технологічні ресурси, є США, Японія та країни Західної Європи, зокрема члени ЄС. Проте останнім часом стрімко зростає кількість науково-технічних працівників і, відповідно, зміцнюються позиції у галузі високих технологій тих країн, які раніше належали до країн так званого "третього світу".

У 1994 р. загальний темп економічного зростання в країнах, що розвиваються, наблизився до 6%, що в три рази більше, ніж у США, Японії чи Західній Європі.

Це явище охопило значні райони "третього світу", особливо Південну Корею, Тайвань, Таїланд і Сингапур, у яких темпи зростання економіки досягали двозначних цифр протягом 80-х років. Дещо пізніше цей процес охопив кілька латиноамериканських країн та Індію.

Починаючи з 70-х років багато країн, що розвиваються, нагромаджували людський капітал набагато швидше, ніж на той час зростало їхнє населення. У 1970 р. на ці країни припадало менше третини випускників вищих навчальних закладів світу. Наприкінці 80-х років вони могли похвалитися біьш як половиною випускників.

Чимало таких країн випереджають традиційних конкурентів у галузі науки, техніки, програмного забезпечення. Зокрема, Мексика готує стільки ж учених та інженерів, скільки Франція. Південна Корея випускає таких висококваліфікованих фахівців більше, ніж будь-яка країна Європи, крім Німеччини. Індія й Китай (кожна окремо) мають більше науковців та інженерів, ніж Франція та Німеччина разом. Майже 2/5 дисертацій на одержання наукових ступенів із технічних дисциплін у США захищають аспіранти з країн, що розвиваються, в основному з Азії.

Внаслідок зростання інтелектуальної еліти "третій світ" упевнено завойовує позиції у таких передових галузях промисловості, як, скажімо, напівпровідники. Затратила експлуатацію заводу напівпровідників у Східній Азії з її великими пропозиціями щодо робочої сили та наростаючим бізнесом приблизно вп'ятеро нижчі, ніж у Японії та США, й майже на третину - ніж у Європі.

Індія, де вдвічі більше інженерів-програмістів, ніж у Японії, а також у Німеччині, створила зростаючу індустрію програмного забезпечення, в якій зайнято понад 300 тис. чоловік. Компанії зі штаб-квартирами в Індії розробляють комп'ютерні програми, мікросхеми, а також специфікації комп'ютерів для кількох провідних американських фірм.

Найбільший вплив у цій сфері справляє Східна Азія. Країни цього регіону можуть похвалитися вищим рівнем грамотності, ніж у США. Південна Корея, яка 1960 р. була на рівні країн Африки південніше Сахари, за прогнозами, може обігнати до 2000 р. Англію у показниках ВНП.

Східноазіатські та латиноамериканські ринки вже мають важливе значення для багатьох американських експортерів, особливо виробників дорогих споживчих товарів і засобів виробництва, оскільки Японія та Європа переживають спад. За п'ять останніх років обсяг американського експорту в Мексику зріс майже втричі й ще більше прискорив зростання після утворення інтеграційного об'єднання "Нафта". Протягом 80-х років американський експорт у Сингапур, Тайвань та Гонконг зріс на 160%. Ці три "китайські міні-держави" нині є більшим ринком для США, ніж будь-яка європейська країна.

У цьому плані Україна нині переживає далеко не кращі часи. Глибока економічна та соціальна криза, що її зазнала Україна від початку 90-х років, призвела до того, що досить значний технологічний і науковий потенціал держави використовується несповна. Більше того, щорічно наукову сферу в Україні залишають 30 тис. учених та спеціалістів. Лише 1% промислових підприємств України займався освоєнням нових технологій.

ІНФОРМАЦІЙНІ РЕСУРСИ

Науково-технічна революція сприяла різкому зростанню ролі й такого ресурсу сучасного світового господарства, як інформаційний. Інформація як один з видів ресурсів, економічних по суті, зафіксована на матеріальних носіях наукових знань. На сучасному етапі суспільного розвитку інформатизація економіки та інших сфер життя стала центральним соціально-економічним процесом в усіх розвинутих країнах. Бази даних, суперкомп'ютери, волоконно-оптичні лінії зв'язку, персональні ЕОМ - усе це складові частини або елементи експлуатації інформаційних систем. Саме ця система стала основою формування нової моделі економічного зростання окремих країн, сприяла появі нової парадигми розвитку сучасної цивілізації.

"Країна, яка є лідером у світі по суперкомп'ютерах та штучному інтелекту,- писав журнал "Тайм",- буде тримати в своїх руках ключ до економічного та технічного розвитку в 90-ті й наступні роки". Інформація - це сукупність знань, даних про матеріальний і духовний світ, про закономірності й тенденції його розвитку. Вона позитивно впливає на зростання продуктивності праці, підвищення ролі ресурсозберігаючих технологій, поліпшення якості послуг. Західні вчені й спеціалісти, говорячи про соціальне значення інформації, вказують, що інформація - це не лише знання, а й влада.

Управління інформацією є, по суті, управлінням соціальними й економічними процесами. Через це проблеми розповсюдження інформації, широкого її використання набувають не лише суто економічного, а й політичного характеру як у межах окремої країни, так і на міжнародній арені. Інформаційні ресурси суспільства характеризують загальний рівень розвитку продуктивних сил і передусім самої людини. Тому не випадково, що найбільш жорстка конкуренція у світі в сучасних умовах відбувається саме у сфері науки, виробництва знань, бо лідерство у цій сфері в кінцевому результаті забезпечує лідерство і в усіх інших сферах діяльності, включаючи економічну та військову.

Уявлення про інформацію як економічний ресурс почало формуватися відносно недавно, в кінці 60-х років. Проте "ресурсом" у сучасному розумінні цього слова інформація стала лише останнім часом. І справді, сучасні уявлення про різні ресурси пов'язуються насамперед з їх крупномасштабністю і, як результат, з індустріальними методами роботи з ними. Відносно інформації таке становище склалося тоді, коли, по-перше, в суспільстві сформувалось її справді масове виробництво та використання і коли, по-друге, для подолання "інформаційних бар'єрів" були створені і впроваджені принципово нові види техніки для переробки, зберігання й передачі інформації. Якраз відтоді почало швидко формуватися ставлення до інформації як до економічного р есурсу.

Сфера практичної діяльності, в якій ЕОМ та інша техніка виступають засобами виробництва, а інформаційні ресурси - предметом праці, в останні десятиріччя перетворилась на самостійний і досить вагомий сектор економіки - інформаційний. Як і в інших сферах економічної діяльності, тут розвиваються процеси механізації й автоматизації, виникають види спеціалізації, кооперації і міжгалузевої взаємодії, формуються специфічна інфраструктура та адекватні їй прийоми і методи оцінки ефективності. Тому значна кількість робіт, пов'язаних з інформаційними ресурсами, може бути охарактеризована такими поняттями, які використовуються при оцінці інших ресурсів (наприклад, розробка, сортування, транспортування тощо).

Про зростаюче значення інформаційних ресурсів досить красномовно свідчить досвід Японії, де обсяг виробництва різних видів інформації у структурі ВНП складає близько 10%. Згідно з прогнозами експертів, за 1990- 2000 pp. середньорічні темпи приросту інформаційних послуг становитимуть приблизно 12,5- 14,5%, а їхня частка у валовому продукті наблизиться до 15%.

Багато питань, пов'язаних з інформаційними ресурсами, по суті, лише починають входити в науковий обіг, на що звертають увагу вчені - дослідники цієї сфери. Конкретна постановка питання про кількісну оцінку цих ресурсів і їхній зв'язок з іншими економічними категоріями ще чекають розробки й вимагатимуть спільних зусиль спеціалістів і вчених різноманітних галузей знань.

З економічної точки зору інформація - це: 1) вид економічної діяльності, її певна галузь; 2) фактор виробництва, ресурс; 3) певний товар; 4) суспільний здобуток; 5) елемент ринкового механізму; 6) фактор конкурентної боротьби.

Під інформаційними ресурсами на мікрорівні розуміють інформацію, яка є цінністю для підприємства і може дістати таку саму оцінку, як і інший матеріальний ресурс. Якщо ж розглядати інформаційні ресурси на мікрорівні, то вони виступають безпосереднім продуктом інтелектуальної діяльності найбільш кваліфікованої й творчо активної частини працездатного населення країни. Інакше кажучи, інформаційні ресурси ототожнюються, по суті, зі всією корисною інформацією, що її виробляє суспільство або світове співтовариство. Основу інформаційних ресурсів складають результати наукових досліджень і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР), які дають змогу створювати наукомісткі вироби, використовувати технічні та наукові ідеї, зафіксовані в різних документах та виданнях. Як особливу частину виділяють активні інформаційні ресурси, тобто інформацію, доступну для автоматизованого пошуку, зберігання та обробки (програми, бази даних, бази знань, документи тощо) й для широкого користування. Ефективність використання інформаційних ресурсів визначається відношенням активної їх частини до загального обсягу інформаційних ресурсів.

У сучасному світі інформація ставиться в одну шеренгу з матеріальними та енергетичними ресурсами і розглядається як важливий фактор якісних змін у житті суспільства. При цьому в повній відповідності до реалій сучасної цивілізації виділяють два варіанти експлуатації інформаційних ресурсів: з одного боку, використання інформатизації у промисловості та соціальній сфері, а з іншого - перехід до високоорганізованих індустріальних методів здійснення самих інформаційних процесів. Отже, перетворення інформації в економічний ресурс привело до взаємопроникнення двох значних соціально-економічних процесів - індустріалізації інформатики та інформатизації суспільства, що створило важливі передумови для формування й реалізації нової моделі розвитку економіки і суспільства, становлення постіндустріальної цивілізації.

Про це свідчить як зростання обсягу інформаційних послуг в індустріально розвинутих країнах, так і кількість зайнятих у цій сфері. Так, у США частка зайнятих обробкою інформації в 80-ті роки складала 45% усіх найманих робітників. Згідно з деякими прогнозами, вона може досягти до 2000 р. 60% чи навіть 75%. У Японії розвиток інформаційного сектора йде більш швидкими темпами.

Середньорічне зростання обсягів інформаційного обслуговування там становить 17%. Якщо у 80-ті роки частка інформаційної індустрії в ВНП дорівнювала 6-7%, то до 2000 р. вона повинна збільшитися до 20,7%.

Незважаючи на відмінності окремих видів інформації (технічної, економічної, соціальної, політичної, культурної та ін.), усім їм притаманні загальні властивості, які визначають інформацію як особливий продукт людської діяльності поряд з матеріальними благами та послугами. У процесі використання інформаційних ресурсів вони не скорочуються, а навпаки, збільшуються. Невикористання веде до їх швидкого знецінення й старіння, а це, в свою чергу, призводить до втрати дієвої вартості і збуту даного виду ресурсів. Тому найважливішою вимогою до інформації є її своєчасність. В умовах інформаційної революції першою і необхідною умовою існування інформаційних ресурсів є їх постійне оновлення, розширене відтворення. Найменша затримка країни в нагромадженні та оновленні інформації призводить до її відставання, втрати лідируючих позицій на світовому ринку.

Становлення й розвиток інформації як ресурсу - процес історичний. Він почався з виникнення людини і суспільства. Обмежені фізичні можливості людини щодо нагромадження, запам'ятовування та передачі знань викликали появу й розвиток технічних засобів масової інформації і зв'язку. Найбільш знаменні етапи на шляху розвитку інформатизації суспільства - це поява писемності, книгодрукування, пошти, періодичної преси, телефону, телеграфу, фотографії, звукозапису, радіо, телебачення, відеозапису. Революційне значення для розвитку інформаційної індустрії мало створення кібернетичних машин. Прогрес у розвитку комп'ютерної техніки сприяв запровадженню ЕОМ в усі сфери людської діяльності - від військового бізнесу до охорони здоров'я, від мікробіології до освоєння космічного простору. Про розвиток ринку електронно-обчислювальної і комп'ютерної техніки досить красномовно свідчать статистичні дані США, де за три останні десятиріччя кількість ЕОМ збільшилась з 700 штук до більш як 4 млн. Проте попри, здавалось би, неосяжність інформаційних ресурсів індустріальної чи постіндустріальної цивілізації в розрахунку на одного жителя планети припадає всього Декілька сот мільйонів знаків інформації, або ж, простіше кажучи, декілька книг середньої величини.

В останні роки у промислово розвинутих країнах сформувався електронно-інформаційний комплекс (ЕІК), структурними елементами якого виступають:

1) різні корпорації (концерни), які виробляють електронно-обчислювальну, кіно-, радіо-, відеотехніку, поліграфічне обладнання, засоби зв'язку;

2) приватні, державні та змішані інформаційні й рекламні агентства, газетно-видавничі концерни, інформаційні центри, наукові заклади, консалтингові та інжинірингові фірми;

3) державні органи, установи та відомства, які займаються збиранням, обробкою та розповсюдженням інформації (статистичні органи, патентні відомства та ін.).

Швидке зростання обсягів інформаційних ресурсів людства викликає докорінні зміни в житті людини, її психології. Нові можливості, що їх відкриває інформатизація суспільства, сприяли розробці різних теорій, підходів, проектів щодо перспектив розвитку людської цивілізації в наступному тисячолітті, найбільш-поширеними серед яких є теорія "інформаційного суспільства" А. Тоффлера та "постіндустріального суспільства" Д. Белла.

ТРУДОВІ РЕСУРСИ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Розгляд ресурсного потенціалу сучасної індустріальної цивілізації буде неповним без аналізу трудових ресурсів. У матеріалах та документах статистичних служб різних країн при аналізі й плануванні трудових ресурсів використовуються такі поняття, як "населення", "трудові ресурси", "економічно активне населення" (зайняте і незайняте у виробництві), "непрацездатне населення". Категорія "трудові ресурси" не має досить чіткого визначення порівняно з категорією "населення". Під трудовими ресурсами розуміють частину населення, яка досягла необхідного фізичного розвитку, розумових здібностей і знань для праці у народному господарстві. Останнім часом у літературі часто трапляється поняття "людський капітал" (Human capital), яке зі складу трудових ресурсів виділяє найбільш підготовлену частину для участі в сучасному виробництві. Масштаби трудових ресурсів характеризують потенційну масу живої праці, або ж "запас" робочої сили, яким володіє суспільство для задоволення своїх потреб. Економічно активне населення-це частина працездатного населення, зайнята суспільно корисною працею, яка дає їй доход, необхідний для відтворення самої себе. До структури економічно активного населення включаються особи найманої праці, власники підприємств, члени сімей, що допомагають підприємцям. Частка економічно активного населення залежить від частки працездатних в усьому населенні, а також від ступеня зайнятості окремих вікових груп. Термін "економічно активне населення" використовується у міжнародній системі понять, але в багатьох країнах він статистичне чітко не визначений. Часом в економічних виданнях "економічно активне населення" (economicaly active population) і "робоча сила" (labour force) вживаються як синоніми і часто ототожнюються з трудовими ресурсами, що дещо ускладнює аналіз статистичних даних цих понять.

Статистика промислово розвинутих країн включає до економічно активного населення громадян віком від 15 років, тоді як у країнах, що розвиваються, - із 12- 14 років, а в окремих африканських країнах - навіть із шестирічного віку. Ця частина населення у промислово розвинутих країнах складає трохи більше 45%, у країнах, що розвиваються, даний показник у середньому трохи менший від 40%. Прогнози показують, що до 2000 р. усе населення землі досягне приблизно 6,2 млрд чоловік, у тому числі економічно активне населення буде сконцентроване переважно в країнах "третього світу" (приблизно 1,9 млрд чоловік), а в індустріально розвинутих країнах у результаті старіння населення ця частка скорочуватиметься. На кінець 80-х - початок 90-х років у галузях матеріального виробництва всього світу було зайнято 1360 млн чоловік, з яких 140 млн - у промислово розвинутих країнах Заходу, 650 млн - у країнах, що розвиваються. У США в цій сфері працювали 37 млн, Західній Європі - 66 млн та в Японії - 26 млн чоловік.

В останні десятиріччя демографічна ситуація на Заході, а також у деяких державах СНД, у тому числі в Україні, характеризується тривожними тенденціями. Йдеться про те, Що в окремих країнах населення збільшується або повільно, або ж не зростає зовсім. Чисельність населення України від 01.01.1994 p. по 01.0.1.1996 p. зменшилась із 52,1 млн чоловік до 51,3 млн, або на 1,5%. Таке зниження є наслідком як природного, так і міграційного руху населення. Крім того, помітна й така небезпечна тенденція - збільшення кількості "міні-сімей", тобто сімей, що складаються з однієї особи (Франція - одна з лідерів). З індустріальне розвинутих країн США - єдина держава, де населення стабільно збільшується, причому не лише за рахунок природного приросту, а й в результаті притоку іммігрантів, який на кінець 80-х років становив у середньому 600 тис. чоловік у рік. Найбільш високі темпи приросту населення (природного) спостерігаються в країнах "третього світу", про що свідчить таблиця 1.

Високі темпи приросту населення країн, що розвиваються, при збереженні його "омолодженої" вікової структури (майже 34% людей у віці до 15 років) форсують збільшення масштабів трудових ресурсів. Це призводить до необхідності створення нових робочих місць з метою ліквідації часткового чи повного безробіття (до 2000 р. потрібно створити майже 1 млрд робочих місць). Розрахунки експертів Міжнародної організації праці (МОП) показують, що для задоволення потреби в зайнятості й ліквідації безробіття до 2025 р. на планеті необхідно щорічно додавати 50 млн робочих місць, в тому числі 40 млн - у країнах, які розвиваються.

Однак такі оцінки не дають підстав для оптимізму, оскільки зробити це практично неможливо з багатьох причин, однією з яких є НТР. Відомо, що науково-технічна революція, крім позитивних результатів, має й негативні, один з яких - зростання безробіття внаслідок витіснення живої праці. Так, у Японії кожний робот позбавляє роботи трьох-чотирьох чоловік. У Франції, за прогнозами уряду, до 2000 р. запровадження мікроелектроніки призведе до скорочення чисельності промислових робітників на 40%, а службовців - на 1/3 (1994 р. у цій країні безробіття складало 9- 10%). Згідно з даними МОП, найбільш гостро від безробіття страждають Іспанія, Болівія та Пуерто-Ріко, де більше 20% активного населення - безробітні. Так, в Іспанії за 1974- 1985 pp. було ліквідовано майже 2 млн робочих місць, і безробіття охопило 21% економічно активного населення.

Перехід до ринкових відносин країн Східної Європи та держав СНД відбувається на тлі спаду виробництва, структурної перебудови економіки та супроводжується зростанням безробіття і, як наслідок, збільшенням еміграційних процесів. Уже 1991 р. рівень безробіття складав від 3% (Румунія) до 12% (Болгарія, Польща) економічно активного населення при середньому показникові в 7% у країнах ОЕСР. Згідно з оцінками, рівень безробіття в країнах Східної Європи буде збільшуватись і найближчим часом досягне 15%, що, в свою чергу, створить критичну масу нестабільності в. суспільстві. Перші кроки до ринку в країнах СНД викликали зростаючу нестійкість зайнятості, збільшення масштабів вивільнення робочої сили. В 1994 р. у Росії нараховувалось 223,7 тис. безробітних, які були офіційно зареєстровані. Проте справжня чисельність їх значно більша і, згідно з даними Комітету по зайнятості, зросла в Росії в 1995 р. від 7 до 10 млн чоловік. Подібна тенденція спостерігається в Україні та інших державах СНД. Згідно з даними Міністерства праці України, у 1996 р. у нас було офіційно зареєстровано 468,9 тис. безробітних, що в 5,7 раза більше, ніж у 1993 р. За неофіційними даними, приховане безробіття (неоплачувані відпустки, скорочений робочий тиждень тощо) в країні досягло 7 млн чоловік.

Науково-технічна революція "сприяла" розвиткові й таких явищ, як плинність кадрів, міжнародна (міждержавна) міграція робочої сили і, зокрема, науково-технічної інтелігенції. Сьогодні "зарубіжний внесок" інтелектуальної еліти в розвиток знань світового співтовариства настільки високий, що про нього можна говорити як про новий феномен. Сучасна система транспорту і зв'язку, розгалужена інформаційна інфраструктура, трансграничний характер багатьох економічних процесів, численні міжнародні, міжурядові та суспільні організації створили матеріальну й правову основу для інтенсифікації міграційних потоків. Але у 50- 60-ті роки міжнародна міграція висококваліфікованих кадрів (brain drain) відбувалась головним чином серед промислово розвинутих країн Заходу, у 60- 70-ті цей процес іде по лінії "Південь - Північ", тобто відплив науково-технічних кадрів та спеціалістів проходить головним чином з країн, що розвиваються, в розвинуті країни, а від середини 80-х років виникає новий емігрантський потік кваліфікованих кадрів - з СРСР і країн Східної Європи. Його поява знаменує третій етап "відтоку умів". Лише з 1986 по 1990 р. із країн Східної Європи та республік колишнього Союзу до США й країн Західної Європи виїхало приблизно 1,3 млн чоловік, спеціалістів серед яких 25- 30%.

Міграційні зв'язки України з далеким зарубіжжям останнім часом пожвавилися. Так, у 1987 р. в Україну з-за кордону прибуло 40 тис. і вибуло 34 тис., а в 1991 p.- відповідно 47 тис. і 74 тис. чоловік. Іммігрантів у республіці представляють робітники й службовці, що прибувають на роботу за контрактами (на початок 1995 р. їх налічувалось більше 20 тис., з них 1/3 - в'єтнамці), предста вники ділових кіл та ін. Щодо еміграції робітників із України на Захід, то їхня загальна кількість, незважаючи на жорсткі заходи індустріально розвинутих країн до мігрантів з країн СНД, зростає і може найближчим часом досягти 100 тис. чоловік у середньому за рік. В останні роки в Україні (і не лише в ній, а й в інших республіках колишнього Союзу) має місце таке явище, як нелегальна міграція. Найближчим часом, за багатьма прогнозами, поряд із безробіттям та зростаючою злочинністю на нашу країну вихлюпнеться "дев'ятий вал" нелегальних мігрантів із так званого "третього світу", котрі у пошуках ліпшого життя використовують територію України як своєрідний трамплін для подальшого проникнення у західноєвропейський "рай". У 1993 р. кількість нелегальних мігрантів в Україні, затриманих на кордоні, становила 17 тис., а за шість місяців 1994 р. ця цифра сягнула 9 тис.

Масові притоки і витоки мігрантів дестабілізуюче впливають на соціально-економічні й політичні процеси як у країнах, що приймають мігрантів, так і в країнах, що їх втрачають. Цей третій етап міграції внаслідок його масштабності загрожує перетворитися на "еміграційний бум", який стосуватиметься всього світового співтовариства й усієї системи міжнародних економічних відносин.

Таким чином під впливом НТР відбуваються не лише кількісні, а й якісні зміни в "людських ресурсах", або "людському капіталі" сучасної індустріальної цивілізації. В умовах загального підвищення наукомісткості виробництва наукові знання, "ноу-хау", кваліфікація, організаційні принципи набувають вирішального значення для економічного прогресу.

ФІНАНСОВО-КРЕДИТНІ РЕСУРСИ СУЧАСНОГО СВІТУ

Посилення інтернаціоналізації господарського життя, зростання міжнародної торгівлі породили потребу у постійно зростаючій масі фінансово-кредитних ресурсів. У широкому розумінні слова вони є специфічною формою виробничих відносин, підсистемою економічного базису з певною регулюючою основою, видом економічних відносин. У більш вузькому значенні термін "фінанси" (лат. finantia - платіж) спочатку означав завершення розрахунків (платежів) у грошових відносинах між населенням і державою, а потім розповсюдився як на всі платежі на користь держави й різноманітних державних інститутів, так і на грошові операції по відкупах та чеканці монет. Із встановленням контролю й регламентації з боку держави термін "фінанси" використовується для характеристики сукупності грошових відносин, пов'язаних із системою державних доходів і витрат. З цієї точки зору фінансові ресурси поділяються на фінансові ресурси держави та фінансові ресурси підприємств, фірм, організацій.

Фінансові ресурси держави - це грошові засоби, які утворюються в процесі розподілу й перерозподілу частини вартості валового національного продукту та національного доходу в грошовій формі й призначені для задоволення суспільних потреб. Склад і структура фінансових ресурсів, напрямки їх використання визначаються фінансовою політикою держави, зміна якої призводить до змін у формуванні й використанні фінансових ресурсів. Фінансові ресурси бувають як централізованими, так і децентралізованими. Централізовані фінансові ресурси сконцентровані головним чином у державних бюджетах країн, різноманітних фондах (пенсійних, соціального страхування і т. п.), а децентралізовані перебувають у розпорядженні підприємств, фірм, компаній, об'єднань та організацій.

Використання як централізованих, так і децентралізованих фінансових ресурсів держави визначається сукупністю економічних, соціальних, політичних та інших факторів і реалізується шляхом певної фінансової політики.

Особливостями фінансових ресурсів за сучасних умов є те, що вони активно використовуються для нагромадження капіталу, який багато в чому задає темпи економічного зростання в світовому господарстві, впливають на реалізацію суспільного продукту та відтворення робочої сили. У країнах з розвинутою ринковою економікою у 80-ті роки спостерігались зростання й інтенсифікація частки інвестицій у ВНП, що зумовило темпи їхнього економічного зростання. Так, у Японії в 1989 р. частка інвестицій у ВВП становила 23,5%, а на початку 90-х років - уже 25, у ФРН - 24,5, США - 15%. Крім цього, фінансові ресурси світове співтовариство через бюджети держав використовує для розвитку економічної і соціальної інфраструктури, охорони навколишнього середовища як на національному, так і глобальному рівнях. Особливу роль фінансові ресурси відіграють у розвитку НДДКР. На початку 90-х років частка держави у фінансуванні фундаментальних досліджень, які визначають стратегічні напрями науково-технічного прогресу країни, становила від 15 до 65% витрат.

У цілому в країнах із розвинутою ринковою економікою фінансові ресурси, що акумулюються й перерозподіляються державою і які пов'язані з її економічними функціями, складають 10- 15%. Частка державних видатків у ВВП в усіх країнах світу за останні три десятиріччя мала тенденцію до збільшення, про що свідчить таблиця 2.

Отже, однією з характерних особливостей фінансових ресурсів сучасного світового господарства є те, що в їх формуванні та розподілі дедалі помітнішу роль відіграє держава. Вона активніше й активніше втручається у сферу міжнародних валютних, фінансових, кредитних відносин та товарного обміну. Завдяки їй фінансові ресурси втягуються у процес розширеного відтворення, сприяють розвиткові внутрішнього й розширенню зовнішнього ринку, впливають на розвиток світової економіки в цілому.

З поняттям "фінансові ресурси" тісно пов'язані поняття "кредит" та "кредитні ресурси". В економічній літературі вони дуже часто використовуються як єдине ціле, хоча й мають кожне власний зміст. Кредит визначається як рух позичкового капіталу, як економічна категорія, що віддзеркалює певну систему економічних відносин між суб'єктами господарської діяльності на локальному, регіональному та глобальному рівнях, тобто охоплює всю світову економіку. Кредитні ресурси - це сукупність позичкових капіталів у грошовій чи товарній формі. При допомозі кредитних ресурсів відбувається перерозподіл капіталів у світовому господарстві. Функція перерозподілу здійснюється через світову банківську систему, яка акумулює грошові засоби держав, приватних осіб та різноманітних фірм.

За належністю до тієї чи іншої країни кредити поділяються на національні та іноземні, або ж міжнародні. Останнім часом кількість іноземних банків у західних країнах зростала високими темпами. Лише у Великобританії наприкінці 80-х років нараховувалось 450 іноземних банків - рекордна кількість. Характерною особливістю розвитку фінансово-кредитної системи сучасної цивілізації є продовження процесу концентрації і транснаціоналізації банківського капіталу, поява й розвиток транснаціональних банків. Наприкінці 80-х років ресурси провідних банків Західної Європи та США перевищили рівень у 150 млрд дол., а японських банків - у 200 млрд дол. Швидке зростання ресурсів дає змогу банківським установам збільшувати обсяги активних операцій. Особливо це помітно на прикладі великих комерційних банків Західної Європи, США та Японії. Активи ста наймогутніших банків наприкінці 80-х років досягли майже 11 трлн дол., з яких 92% припадали саме на західноєвропейські, американські і японські банки.

Від середини 80-х років відбувається процес перетворення Японії на фінансову наддержаву. Японські банки надали 25% кредитів всього західного світу. Згідно з деякими оцінками, невдовзі чисті зарубіжні активи Японії зможуть досягти 558 млрд дол. Нині ця країна перетворилася на найбільшого кредитора сучасного світу. Перетворення Японії у важливий міжнародний фінансовий центр віддзеркалюється у значенні Токійської фондової біржі. Наприкінці 80-х років по обороту та вартості цінних паперів, які котирувалися тут, ця біржа поступалася лише Нью-Иоркськ ій (80% її обороту), а загальна вартість акцій досягла 300 трлн єн. Продовжують посилюватись і позиції японських банків у світовій фінансово-кредитній системі, які посідають перші шість місць серед найбільш відомих банків світу. Із 25 найбільших банків світу 16 - японські.

Значну роль у концентрації фінансово-кредитних ресурсів сучасного світового господарства відіграють міжнародні фінансові організації, зокрема, Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Світовий банк (МБРР). Створений 1945 р. відповідно до Бреттон-Вудської угоди, МВФ перетворився на провідну міжнародну фінансово-кредитну організацію, членами якої є більш як 150 країн (1991 р. - 156. членів), а загальна сума фінансових ресурсів складала наприкінці 1991 р. 91,2 млрд спеціальних позичкових прав (SDR). Найбільшу частку в цьому фонді мають США (17,9 млрд SDR), Великобританія (6,2 млрд), ФРН (5,4 млрд). Капітали Світового банку наприкінці 80-х років складали майже 70 млрд SDR і використовувалися для надання позик країнам Західної Європи, країнам, що розвиваються, а останнім часом і країнам, що утворилися на терені колишнього СРСР. Фінансові взаємовідносини України з близьким та далеким зарубіжжям перебувають у гостро критичному стані. Всього Україна вже винна близько 9 млрд доларів США. За попередніми підрахунками нагальна потреба України в кредитних ресурсах - близько 5 млрд доларів, їх могли б надати МВФ, Світовий банк, Європейський банк реконструкцій та розвитку, інші міжнародні організації. Але надання такої допомоги цими організаціями вимагає рішучого проведення економічних реформ в Україні. Реалізація реформ може досить швидко привести до отримання кредитів на пільгових умовах і під низький відсоток на початку програми 350 млн дол. (МВФ), потім щорічно (відповідно): 1 млрд дол., 1 млрд дол., понад 1 млрд дол.

Крім згаданих, до міжнародних фінансово-кредитних інститутів, що акумулюють значні кредитні ресурси, належать Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Банк Міжнародних розрахунків (БМР), а також деякі банки регіональної спеціалізації (Африканський банк розвитку, Азіатський банк розвитку, Міжамериканський банк розвитку та ін.).

Отже, ресурсний потенціал сучасного світу є певною сукупністю елементів, співвідношення між якими і значення яких для розвитку світової економіки непостійні. Під впливом об'єктивних факторів роль деяких видів ресурсів зростає, інших, навпаки, знижується, з'являються і будуть з'являтися в майбутньому нові, досі невідомі ресурси, які, можливо, відіграватимуть вирішальну роль у подальшому прогресивному розвиткові нашої цивілізації.

8. Простори глобалізації: соціокультурний простір

Соціокультурна глобалізація

Останнім часом значна увага дослідників сконцентрована на вивченні культурного аспекту глобалізаційних процесів. Частина західних соціологів і політологів трактує процес глобалізації однозначно позитивно й оптимістично, вважаючи, що він веде до консолідації і подолання конфліктів, підвищення рівня життя народів і соціальної стабільності. Дослідник Луман, наприклад, розуміє процес глобалізації світового співтовариства як становлення такої соціальної системи, що не має ні вершини, ні центра, а є поліцентричним, полі концептуальним завдяки розмаїттю культур, суспільством, в якому взаємодіють між собою різні політичні, етнічні, релігійні, соціокультурні ідентичності індивідів і соціальних груп.

Сучасна соціокультурна глобалізація полягає передусім у формуванні нового соціокультурного поля ХХІ століття. Це нове соціокультурне поле формується під впливом таких факторів, як:

1) Зміна світосприйняття у споживача культури

2) Формування нових наук, що змінюють сучасну наукову парадигму

3) Диференціація суспільства на еліту (технічна, художня, управлінська тощо) і масового споживача

4) Глобалізація суспільного життя і від’ємна на неї реакція значних мас населення

5) Наростання соціальної апатії у частини населення, що стало наслідком несприйняття стереотипів у розвитку культури, і виникнення почуття власної неповноцінності

Глобалізація життєвого світу, за визначенням М.Уотерса, - це соціальний процес, в якому обмеження, що накладаються географією на соціальний і культурний устрій, слабшають, і люди це слабшання все більше усвідомлюють. Завдяки глобалізації територіальність перестає бути організуючим принципом соціального і культурного життя, а соціальні практики звільняються від територіальних прив’язок і вільно перетинають просторові границі. Глобалізацій ні процеси розглядаються як поступове перетворення різнорідного світового соціального простору в єдину глобальну систему, в якій вільно переміщаються інформаційні потоки, ідеї, послуги, стандарти поведінки й моди, видозмінюючи світоуявлення, діяльність соціальних інститутів, спільнот та індивідів, механізми їх взаємодії.

Значна кількість зарубіжних дослідників справедливо відзначає загострення під впливом процесів глобалізації проблем у соціальній, а також у соціально-психологічній сфері, проявом яких став ріст безробіття, поглиблення диференціації між багатими і бідними, ослаблення традиційних моральних норм, зростання десолідаризації суспільства і т. д. Фахівці науково-дослідного інституту соціального розвитку при ООН, визнаючи неоднозначність і суперечливість впливу глобалізації, відзначають: “Відкриваючи небувалі можливості одним людям і цілим країнам, ті ж глобалізаційні сили відіграють не останню роль у зростанні зубожіння інших людей і країн, їхньої непевності в завтрашньому дні, в ослабленні соціальних інститутів і систем соціального захисту, у розмиванні традиційних особистісних і суспільних цінностей”.

Очевидно, що глобальні зміни не можуть не заторкнути саму людську особистість, життєвий простір якої в останні десятиліття змінюється темпами, що дедалі більше прискорюються.. Змінюється сприйняття людиною навколишнього світу. Сучасна людину, з огляду на глобалізацій ні культурні тенденції, постійно змінює свою систему цінностей, а, відтак, і світобачення. Це призводить до формування нових типів особистостей. Це, окрім вже сформованого історично типу ТРАДИЦІОНАЛІСТА, типи МАРГІНАЛА, ЧУЖИНЦЯ та НЕОФІТА. Зміна глобальних життєвих цінностей призводить до конфліктів як на особистісному рівні, так і на рівні соціальному – між різними соціальними групами (субкультурами), що кардинально різняться між собою ідеологічним сприйняттям оточуючого світу. Сучасна соціокультурна глобалізація суспільства – це, на жаль і передусім, - уніфікація цінностей і знецінення національно-культурної ідентифікації особистості. З огляду на такі чинники, сформувалась категорія «громадянин світу», тобто людина, що не ідентифікує себе за культурно-соціальними критеріями як частину певного національного культурного об’єднання.

Сучасний етап соціокультурної глобалізації характеризується формуванням нових наук. До них можна віднести тотальну інформатизацію та комп’ютеризацію суспільства, утворення філософії пост-модерністської людини та інше. Ці науки, чи то пак, елементи соціокультурного поля людини, неможливі без існування глобальних інформаційних зв’язків. Суспільство, під впливом глобалізації, поступово дисоціює на еліту і масовго споживача. Крім того, серед населення (загалом, немає значення, якої саме країни) поширюється негативне відношення до глобалізації як явища. Поступово наростає соціальна апатія через несприйняття стереотипів соціального і культурного розвитку.

Таким чином, можна виділити наступні позитивні риси глобалізації:

1) зростання доступності загальнокультурних цінностей

2) культурна консолідація, що, однак, може бути і негативним фактором

3) подолання глобальних світових культурних протиріч і протистоянь

Негативні чинники:

1) Деідентифікація особистості, як носія певної культурна, відтак, «культурна стерильність», як ознака носія глобальної культури

2) Уніфікація цінностей, зростання впливу масової культури

3) Насадження чужої для багатьох культурної ідеології

4) Породження внутрішніх конфліктів та диференціації між різними соціальними та культурними утвореннями тощо

5) Культурне зубожіння значних мас населення

6) Усунення розмаїття культур, створення культури одного зразка.