Фінансування — це залучення необхідних коштів для покриття потреби підприємства в основному і оборотному капіталі. 3 страница

ü термін окупності (час, за який відшкодовуються початкові інвестиції);

ü внутрішню норму дохідності (ставку дисконта, за якої чиста теперішня вартість проекту дорівнює нулю).

Викладення питань, пов’язаних із визначенням ефективності впровадження виробів у виробництво подано у підручнику
[2 с. 178—186].

Оскільки основною метою планування витрат є забезпечення зростання прибутку, збільшення рентабельності виробництва, то при плануванні витрат, пов’язаних із оновленням продукції, необхідно приділяти особливу увагу вибору такого варіанта технологічного процесу виготовлення нової продукції, витрати за яким є найнижчими.

Поточні витрати, чи собівартість продукції у порівнюваних варіантах, розраховується, як правило, за змінними елементами витрат. Сума порівнюваних поточних витрат, які залежать від прийнятого варіанта технологічного процесу, називаються технологічною собівартістю [5].

У більшості випадків зміни собівартості залежно від варіанта технологічного процесу визначається наступними витратами: вартість основних матеріалів; вартість технологічної енергії; заробітна плата основних і допоміжних працівників із нарахуваннями; витрати на амортизацію, ремонт обладнання та пристроїв; витрати на інструмент. За даними елементами визначається технологічна собівартість. Але інколи потрібно розширювати склад елементів технологічної собівартості в залежності від особливостей того чи іншого технологічного процесу.

До капітальних вкладень, які враховуються при визначенні річ­ного економічного ефекту та виборі варіанта технологічного процесу, відносяться: вартість обладнання, пристроїв, виробничої площі, зайнятої обладнанням; зміни заділівдеталей, якщо останнє має місце і викликане технологічними особливостями виробництва; витрати на науково-дослідні роботи, випробування, технологічну підготовку виробництва, на заходи з охорони навко­лишнього середовища.

Розраховуючи технологічну собівартість і капітальні витрати, необхідно враховувати увесь технологічний ланцюг, не обмежуватися окремими процесами чи групою операцій, оскільки це може призвести до неправильної оцінки варіанта технологічного процесу.

Величина елементів технологічної собівартості, а також окремих видів капітальних витрат залежить від обсягу випуску продукції. Частина витрат є постійною (умовно-постійною), а частина — змінною.

Розрахунок змінних поточних витрат за окремими елементами є досить трудомістким, тому він використовується переважно у масовому та великосерійному виробництві, де необхідно забезпечувати високу точність економічних обґрунтувань. У дрібносерійному та одиничному виробництві розрахунки спрощують шляхом використання кошторисних ставок вартості станко-годин роботи обладнання. За такими ставками неважко визначити суму змінних поточних витрат для певного варіанта технологічного процесу.

Для різних технологічних процесів технологічна собівартість має різну структуру. У загальному випадку річна її величина визначається за формулою [5]:

, (12.3)

де С¢ — змінні витрати на одиницю продукції;

C² — умовно-постійні витрати за рік;

N — річний випуск продукції, шт.

Аналогічно виокремлюють капітальні витрати. Вкладення в універсальне обладнання та вартість площі, яку воно займає, витрати на універсальне облаштування можна вважати змінними капітальними витратами.

Витрати на високопродуктивне спеціалізоване обладнання (включаючи вартість площі, яку воно займає), спеціальні пристрої у межах їх повного завантаження не залежать від обсягу випуску продукції по даному технологічному процесу і повністю на нього відносяться. Це — умовно-постійні капітальні витрати. До них також відносяться витрати на науково-дослідні роботи, технологічну підготовку виробництва.

Звідси випливає, що для відповідного варіанта технологічного процесу капітальні вкладення будуть:

, (12.4)

де — питомі змінні та умовно-постійні капітальні витрати.

Порівняння двох варіантів технологічних процесів можна здійснити, виходячи із співвідношень:

, (12.5)

, (12.6)

де С₁ і С₂ — технологічна собівартість у першому та другому варіанті.

Точка перетину двох прямих (рис. 12.5), що відповідає рівності витрат за обома варіантами, характеризує так звану критичну програму N_кр. Для цього:

. (12.7)

Тоді:

, (12.8)

Розрахований за формулою (12.8) чи шляхом побудови графіку (рис. 12.4) обсяг випуску N_кр порівнюють із плановим випуском N_пл. Варіант із меншими постійними і більшими змінними витратами вигідніший при N_пл < N_кр (див. рис. 12.4, варіант 1). При N_пл > N_кр вигідніший варіант із більшими постійними і меншими змінними витратами (варіант 2).

Рис. 12.4. Графік порівняльної оцінки двох варіантів технологічного процесу:

область І (АБВГ) — ефективніший І варіант;

область ІІ (ГВДЕ) — ефективніший ІІ варіант;

Окрім того, при визначенні варіанта технологічного процесу необхідно враховувати ще й величину можливого доходу від реалізації нової продукції (рис. 12.5).

Рис. 12.5. Графік беззбитковості

При цьому за конкретної величини постійних витрат і збільшення обсягу виробництва продукції до певного рівня її виробництво є збитковим (область 1 на рис. 12.5), а після його досягнення — прибутковим (область 2 на рис. 12.5). Тому у процесі розробки проекту організації виробництва нових виробів постає завдання визначення точки беззбитковості чи критичного обсягу виробництва даної продукції N_кр:

, (12.9)

де С_пост — постійні витрати на виробництво продукції у розрахунковому році;

Ц — ціна одиниці продукції;

С_зм — змінні поточні витрати на виробництво одиниці продукції.

Питання вибору більш ефективного технологічного процесу виготовлення продукції детально подано у підручниках [5, с. 161—168] та [3, с. 146—148].

У результаті вивчення питання про планування витрат на підготовку й освоєння виробництва нової продукції та планування собівартості нових виробів на етапах їхньої розробки та освоєння студент повинен розуміти особливості планування собівартості нових виробів, вміти враховувати закономірності зниження собівартості (трудомісткості) у процесі освоєння виробництва нової продукції, навчитися складати кошторис витрат на підготовку виробництва нової продукції та планову калькуляцію нових виробів.

На етапах розробки нової продукції, коли немає комплекту технічної документації та нормативної бази, витрати, пов’язані з цим, визначаються як прогнозні величини. Тому при плануванні собівартості нових виробів важливо ознайомитися із основними принципами та методами щодо визначення величини витрат, пов’язаних із впровадженням у виробництво нових виробів. У результаті вивчення методів прогнозних оцінок, серед яких основними є параметричні методи обчислення собівартості продукції (методи питомих витрат, валовий, кореляційний, агрегатний), студент повинен розуміти переваги і недоліки кожного методу та вміти використовувати їх при плануванні витрат на виробництво нового виробу. Зміст даних методів розкрито у [2, с. 421—423].

Планування науково-технічної підготовки виробництва нової продукції охоплює всі стадії та етапи і включає: розробку планів виконання робіт по кожній стадії та їхнє взаємоузгодження; скла­дання зведеного плану-графіка або координаційного плану підготовки виробництва, який забезпечував би своєчасний вихід на серійний чи масовий випуск виробів; розробку кошторису витрат на підготовку виробництва.

При підготовці особливо складних виробів розробляється самостійна цільова програма, що включає роботи, які виконуються всіма організаціями та підприємствами-виконавцями. Вона розробляється на увесь цикл розробки і освоєння продукції та перед­бачає ресурсне забезпечення всіх видів робіт. Як правило, вона має вигляд матриці, в якій по вертикалі перелічені завдання, що включені в програму, а по горизонталі — організації та форми їхньої участі.

На стадії розробки технічного завдання є дуже обмежене коло даних, тому розрахунки окремих показників носять орієнтовний характер, широко використовуються методи екстраполяції, моделювання, аналогів і т. д. А при оформленні результатів науково-дослідних робіт (НДР), розрахунки, що обґрунтовують доцільність проведення дослідно-конструкторських робіт та впровадження об’єкта у виробництво, повинні бути виконані значно точ­ніше, із використанням обсягу інформації, накопиченого в процесі НДР. На цій стадії можуть широко використовуватися методи математичного моделювання, з урахуванням ієрархічної схеми об’єкта, його основних конструкторських характеристик, результатів дослідження фізичних моделей і т. д.

Здійснення планування процесу освоєння виробництва перед­бачає вивчення та виявлення характерних особливостей практики початкового етапу виробництва, максимально повне урахування закономірностей руху параметрів даного процесу, визначених на основі аналізу їх реальної поведінки.

Загальною економічною закономірністю періоду освоєння випуску нової техніки є наявність підвищених витрат початкового виробництва.

Численними дослідженнями вітчизняних і зарубіжних економістів встановлено, що вироби, які відрізняються абсолютним рів­нем собівартості та трудомісткості, мають однотипну динаміку їхнього зниження на етапі освоєння. Емпіричним шляхом було отримано ряд залежностей, які в узагальненому вигляді представ­ляються як теорія «кривих освоєння».

Питання закономірності зниження трудомісткості складних виробів у процесі освоєння виробництва та зміни собівартості за різних характеристик кривих освоєння, розкрито у [3, с. 151—153] та [6, с. 201—211].

Ступінь освоєння виробу залежить від кількості виготовлених виробів із початку виробництва. Існує певна кореляційна залежність між порядковим номером виробу та його трудомісткістю. Аналогічна залежність існує між номерами виробів і собівартістю. Дана залежність визначається формулами [3]:

; , (12.10)

де С_i ; Т_і — собівартість і трудомісткість N_i-го виробу з моменту початку випуску виробів; С₁; Т₁ — собівартість і трудомісткість першого випущеного виробу (трудомісткість у момент початку освоєння); N_i — номер виробу з початку випуску; b — показник ступеня.

Показник ступеня b характеризує крутизну кривої освоєння. Величина b досить вузько обмежена — (0,25—0,45) (рис. 12.6).

Рис. 12.6. Залежність трудомісткості від обсягу випуску
при різних характеристиках кривих освоєння [3,6]

Для кожного підприємства цей показник розраховують на основі досвіду освоєння виробництва виробів, що випускалися раніше.

При плануванні трудомісткості та собівартості нових виробів необхідно брати до уваги значення коефіцієнта освоєння та харак­тер кривої освоєння. Зниження трудомісткості залежить від коефіцієнта освоєння (k_ос), який показує, в скільки разів зменшується трудомісткість при кожному подвоєнні числа випущених виробів. Наприклад, якщо трудомісткість першого виробу дорівнює 100 нор­мо-годин, то при найбільш характерній кривій освоєння (k_ос = 0,8) трудомісткість другого виробу буде дорівнювати 80, четвертого — 64, восьмого — 51,2 нормо-год і т. д. Чим менше k_ос (і відповідно більше показник b), тим більші збитки понесе підприємство на етапі освоєння, оскільки кінцева трудомісткість досягається пізніше, тобто період освоєння збільшується. Дослідження показують, що початок серійного виробництва до моменту 80%-ої готовності спеціального обладнання й оснащення призводить до підвищення витрат; що криві освоєння є більш пологими тому, що менший кут нахилу відповідає меншим значенням показника ступеня b, і саме їм надається перевага. Вихідна трудомісткість у цьому разі (з початку освоєння) є значно меншою завдяки кращій підготовці виробництва, чим при кривих освоєння, які круто понижуються. Таким чином, правильна організація та планування підготовки та освоєння виробництва призводить до значної економії, оскільки початкова трудомісткість мало відрізняється від кінцевої.

На кожній кривій освоєння можна відмітити характерні для даного типу виробництва точки переходу від крутої ділянки гіпербо­ли — ця ділянка характеризує період власного освоєння — до пологої її гілки, що відповідає наближенню до встановленого випуску.

У лінійній системі координат для малих значень N_i досить важко визначити ординату — трудомісткість виробу (Т_і). Також при наближенні до кінця періоду освоєння криві освоєння можуть бути досить близько розташовані одна біля одної, що практично унеможливлює визначення трудомісткості виробів для різних кривих освоєння.

Зображення кривих освоєння у прямокутних координатах із логарифмічними шкалами виключає цей недолік. Детальніше про це у [6, с. 202—205].

Зниження собівартості, розрахованої у вигляді суми змінних та умовно-постійних витрат залежно від часу, що минув із початку освоєння, показано на рис. 12.7.

Рис. 12.7. Графік зміни собівартості за різних
характеристик кривих освоєння (для виробів А, В, С, D)

У дослідному виробництві зниження собівартості виробу (S_досл.(t)) відбувається значною мірою за рахунок збільшення ступеня освоєння виробництва, обробки документації та підвищення навичок у персоналу, що викликає зниження трудомісткості [6]:

, (12.11)

де В_досл. — змінні витрати у дослідному виробництві;

N_i — порядковий номер виробу з початку освоєння;

— умовно-постійні витрати у дослідному виробництві.

Для серійного виробництва зміна величини собівартості виробу із врахуванням залежності цієї зміни від рівня відпрацювання виробництва виробу, досягнутого у дослідному виробництві, мож­на представити залежністю [6]:

, (12.12)

де В_{пост.сер.}; В_зм.сер. — відповідно умовно-постійні та змінні витрати у серійному виробництві;

h — перерахунковий коефіцієнт, що характеризує конкретне серійне виробництво;

С_ідосл.(t) — собівартість виробу у дослідному виробництві, що відпрацьовується у даний момент;

С_одосл.— собівартість виробу у початковий період часу t його відпрацювання у дослідному виробництві.

Якщо в останню формулу підставити значення попередньої, то отримаємо досить складний вираз для визначення зміни величини собівартості виробу у серійному виробництві.

Дану залежність можна виразити за допомогою гіперболи за умови припущення приблизної пропорційності кількості випущених виробів і часу: Nt

, (12.13)

де А₁, В₁ — відповідно коефіцієнти, які залежать від величини умовно-постійних і змінних витрат.

У тих випадках, коли освоєння принципово нової продукції відбувається на підприємствах серійного типу виробництва без попереднього відпрацювання у дослідному виробництві, має місце нерівність:

, (12.14)

де , — відповідно значення собівартості одного й того ж виробу у початковий період часу в серійному і дослідному виробництві.

Процес освоєння виробництва можна вважати закінченим, коли трудомісткість чи собівартість стануть відповідати плановим.

Визначення витрат виробництва проводиться на підставі кошторисів виробництва продукції. На основі вже набутих знань щодо складання кошторисів виробництва студент повинен, насамперед, з’ясувати зміст та особливості елементів кошторису та методику їхнього обчислення. З метою отримання та закріплення знань про обчислення собівартості окремих виробів необхідно пригадати вивчений матеріал щодо калькулювання собівартості продукції, а також урахувати особливості калькулювання нових виробів (для цього необхідно звернути увагу на склад витрат, які включаються до кожної калькуляційної статті, та встановити взає­мозв’язки окремих калькуляційних статей).

Номенклатура статей кошторису витрат на підготовку виробництва нової продукції (за економічними елементами):

ü матеріальні затрати;

ü витрати на оплату праці;

ü відрахування на соціальні заходи;

ü амортизація;

ü інші операційні витрати.

Номенклатура калькуляційних статей витрат на підготовку виробництва:

ü прямі матеріальні витрати;

ü прямі витрати на оплату праці;

ü інші прямі витрати;

ü загально-виробничі витрати.

В окремих галузях економіки номенклатура калькуляційних статей відхиляється від наведеної з урахуванням специфіки підготовки виробництва нової продукції. Тому склад статей калькулювання виробничої собівартості нової продукції встановлюється підприємством.

Питання складання кошторису та кошторисної калькуляції по­дано у підручнику [2, с. 412—421, 3, с. 165], а також в Українських стандартах бухгалтерського обліку (УСБУ 16 «Витрати»).

Об’ємно-календарне планування підготовки виробництва передбачає доведення до підрозділів і безпосередніх виконавців тематики та номенклатури робіт із підготовки виробництва, проведення необхідних розрахунків із обсягу робіт, складання графіків виконання останніх.

Розуміння процесу об’ємно-календарного планування підготовки виробництва нового виробу допоможе майбутнім менеджерам підприємства виділяти відповідні етапи діяльності, що пов’язані із виробництвом нової продукції: вибір та обґрунтування тактичних дій підприємства (з концентрацією уваги на задоволення потреб ринку новими високоякісними товарами); обґрунтування форми організації підготовки виробництва; визначення логістичної схеми руху матеріальних потоків; розробка основних календарно-планових нормативів; оперативне планування роботи виробничих підрозділів; організаційна підготов­ка виробництва; безпосередня організація оперативної роботи; поточний контроль та регулювання ходу підготовки виробництва нового продукту. Головним завданням при вивченні питання об’ємно-календарного планування підготовки виробництва нової продукції повинно бути набуття теоретичних навичок у забезпеченні на підприємстві ритмічності виробничих процесів із метою найбільшого задоволення основних потреб ринку, раціонального використання наявних економічних ресурсів і максимізації прибутку.

За умов становлення ринку важливим є скорочення термінів технічної підготовки з метою прискорення впровадження досягнень науки та техніки у виробництво; зменшення витрат на вироб­ництво; підвищення якості робіт та своєчасного зайняття власної ринкової ніші.

Із метою скорочення термінів підготовки використовується метод паралельного та паралельно-послідовного ведення робіт. Паралельне та паралельно-послідовне виконання всіх робіт скорочує терміни технічної підготовки й освоєння нової продукції. У результаті поєднання різних стадій проектування загальний цикл підготовки різко скорочується.

Організація робіт із технічної підготовки виробництва базу-
ється на послідовному чи паралельно-послідовному виконанні робіт по стадіях і етапах.

Послідовне виконання полягає в тому, що кожна наступна стадія (етап) починається тільки після повного завершення поперед­ньої. У цьому разі загальний цикл технічної підготовки виробницт­ва у календарних днях визначається за формулою [3]:

, (12.15)

де n — кількість стадій (етапів) технічної підготовки виробництва нової продукції.

Цикл технічної підготовки можна скоротити шляхом скорочення циклу виконання окремих стадій або частковим поєднанням виконання стадій. При цьому дотримуються правила: якщо наступна стадія (етап) більш тривала, то її можна починати майже одночасно з попередньою; якщо наступна стадія менш тривала, то її початок потрібно змістити вправо по шкалі часу у відношенні до початку пов’язаної з нею попередньої стадії.

Цикл технічної підготовки виробництва нової продукції при поєднанні за часом стадій (етапів) визначається за формулою [3]:

, (12.16)

де k₄ — середній коефіцієнт паралельності виконання стадій (етапів) технічної підготовки виробництва в залежності від кон-
кретних умов виробництва (k₄ = 0,3 ¸ 0,7).

Із метою координації у часі стадій і етапів підготовки виробництва складаються (з урахуванням можливого поєднання часу їх виконання) графіки підготовки виробництва, що дозволяє відобразити календарні терміни початку та завершення, цикли стадій і етапів, а також всю підготовку виробництва. Приклад такого графіка показано в [4, с. 59].

У результаті опанування питання щодо використання сітьових методів у процесі планування підготовки виробництва та освоєння нових виробів студент повинен вміти використовувати сітьові методи при плануванні підготовки виробництва нової продукції, визначати основні показники, будувати та оптимізувати сітьові моделі.

Сітьове планування — одна з форм графічного відображення змісту робіт і тривалості виконання планів і довгострокових комплексів проектних, планових, організаційних та інших видів ді-
яльності підприємства, яка забезпечує наступну оптимізацію розробленого графіка на основі економіко-математичних методів та комп’ютерної техніки [1]. Разом із лінійними графіками та табличними розрахунками сітьові методи планування знаходять широке використання при розробці перспективних планів та моделей створення складних виробничих систем та інших об’єктів довгострокового використання. Сітьові плани робіт підприємств із створення нової конкурентоспроможної продукції містять не тільки загальну тривалість всього комплексу проектно-виробни­чої та фінансово-економічної діяльності, але й тривалість та послідовність здійснення окремих процесів чи етапів, а також потребу в необхідних економічних ресурсах.

Сітьова модель — множина поєднаних між собою елементів для опису технологічної залежності окремих робіт і етапів майбутніх проектів.

Основним плановим документом системи сітьового планування є сітьовий графік, що являє собою інформаційно-динамічну модель, яка відображає всі логічні взаємозв’язки та результати робіт, необхідних для досягнення кінцевої мети планування.

Роботами у сітьовому графіку називаються будь-які виробничі процеси чи інші дії, які призводять до досягнення певних результатів, подій. Роботою слід вважати і можливі очікування початку наступних процесів, пов’язані із перервами чи додатковими витратами часу.

Подіями називаються кінцеві результати попередніх робіт. Подія являє собою момент завершення планової дії. Події бувають початковими, кінцевими, простими, складними, проміжними, попередніми, наступними і т.д.

На всіх сітьових графіках важливим показником є шлях, що визначає послідовність робіт чи подій, в якій результат однієї стадії збігається із початковим показником наступної за нею іншої фази. На будь-якому графіку прийнято розрізняти декілька шляхів:

ü повний шлях від початкової до кінцевої події;

ü шлях, що передує даній події від початкової;

ü шлях, наступний за даною подією до кінцевої;

ü шлях між декількома подіями;

ü критичний шлях від початкової до кінцевої події максимальної тривалості.

Сітьові моделі використовуються на вітчизняних підприємствах при плануванні підготовки виробництва та освоєнні нових виробів. Сітьове планування дозволяє не тільки визначати потреби різних виробничих ресурсів у майбутньому, але й координувати їхнє раціональне використання на даний момент.

Найважливішими етапами сітьового планування випуску нового виробу є такі:

ü розділ комплексу робіт на окремі частини і їхнє закріплення за виконавцями;

ü виявлення й опис кожним виконавцем усіх подій і робіт, необхідних для досягнення поставленої мети;

ü побудова первинних сітьових графіків і уточнення змісту планових робіт;

ü об’єднання окремих частин сіток і побудова зведеного сітьового графіка виконання комплексу робіт;

ü обґрунтування чи уточнення часу виконання кожної роботи у сітьовому графіку.

На початку сітьового планування випуску нового виробу необхідно виявити, якими подіями буде характеризуватися комплекс робіт. Кожна подія повинна встановлювати завершеність попередніх дій. Усі події і роботи, що входять у заданий комплекс, рекомендується перераховувати у порядку їхнього виконання, проте окремі з них можуть виконуватися одночасно.

Далі проводиться побудова первинних сітьових графіків, їх перевірка та об’єднання окремих сіток у зведену модель.

Завершальним етапом сітьового планування є визначення тривалості виконання окремих робіт чи сукупних процесів. Для встановлення тривалості будь-яких робіт необхідно, насамперед, користуватися відповідними нормативами чи нормами трудових затрат. А у разі відсутності вихідних нормативних даних тривалість усіх процесів і робіт може бути встановлена різними методами, у тому числі і за допомогою експертних оцінок. По кожній роботі, як правило, дається декілька оцінок часу: мінімальна, мак­симальна та найвірогідніша. Отримана найвірогідніша оцінка часу не може бути прийнята як нормативний показник часу виконання кожної роботи, оскільки у більшості випадків дана оцінка є суб’єктивною і багато у чому залежить від досвіду відповідального виконавця. Тому для визначення часу виконання кожної роботи експертні оцінки підлягають статистичній обробці.

Приклади розрахунків тривалості виконання робіт, критичного шляху, резервів часу здійснення подій подано у підручнику [1, с. 117—141].

На основі даних розрахунків можна також побудувати лінійну діаграму чи діаграму Ганта. Відмінною рисою такої діаграми є паралельно-послідовний порядок проведення робіт, що дозволяє скоротити загальну тривалість підготовки та терміни освоєння нового виробу у виробництві.

Розрахунки основних параметрів сітьових графіків повинні бути використані при аналізі й оптимізації сітьових стратегічних планів.

Оптимізація сітьових графіків полягає у покращенні процесів планування, організації й управління комплексом робіт із метою скорочення витрат економічних ресурсів і підвищення фінансових результатів при заданих планових обмеженнях. Способи оптимізації сітьових графіків за критерієм мінімізації витрат часу на виконання окремих робіт, мінімізації витрат матеріальних ресурсів та за рахунок мінімізації вартості всього комплексу запланованих робіт розглянуто у [1, с. 135—141].