Міста. Становище міщанства.
Вище вже була мова про те, що міста України не відіграли ролі у визвольній війні. Місто було ізольоване від українського життя Магдебурзьким правом, але не мало тих вигід, які воно давало в інших країнах. По містах діяли дві влади: по-зацького сотника та міщанська. Козацька влада взагалі виявляла мало уваги містам, і тому вони охоче приймали московську опіку. За Брюховецького навіть сам гетьман пропонував московському урядові прийняти міста в своє управління «зо всіма доходами».
За Самойловича і особливо за Мазепи міста почали втягуватися в загальне життя: Мазепа запрошував міські делегації на засідання старшинських з'їздів.
Устрій міст залишався той, що був раніше: міста, які мали Магдебурзьке право, мали магістрати з війтами та лавниками, бурмістрами та «райцями». Менші міста мали не магістрати, а ратуші, виборний персонал яких залежав від городового отамана.
В ХVІІ-ХVШ ст. Магдебурзьке право було в таких містах: Київ Ніжен, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Новгород-Сіверський, Погар, Почеп, Глухів, Мена, Короп, Кролевець, Остер, Козелець, Березне, Полтава, Гадяче і пізніше — Батурин. Як бачимо, більша частина міст з «маґдебурґіею» були в північних полках.
Міста, що мали Магдебурзьке право, відрізнялися числом урядовців: у більших містах, з розвиненішою торгівлею, їх було більше, в менших — менше. Взагалі в містах не дотримувалися порядків Магдебурзького права щодо розподілу функцій між війтами і лав-никами, бурмістрами і «райцями». В менших містах управління значною мірою підпадало під вплив центральної й полкової адміністрації. В них часто обирали на війтів представників знатного військового товариства. В деяких містах зобов'язували місцеві статути — «Вільчур» — уложені за єдиним зразком, які показували, як далеко відійшли українські міста від магдебурзьких зразкових статутів.
Соціальне положення міщан залежало від їх майнового стану і роду занять. Його верхівку становили купці, цехові майстри, чиновники, а основну масу – ремісники, дрібні торговці та міська біднота. Міщани ні в кількісному, ні тим більше в якісному відношенні, не становили основної групи населення навіть у привілейованих містах Гетьманщини. Саме ця обставина і визначала характер відносин між міщанами та іншими станами.
– В економічному відношенні міщанські господарства не були достатньо потужними і спеціалізувалися, головним чином, на виробництві різних товарів, які збувалися переважно на місцевих ринках та ярмарках. У міській торгівлі міщанам відводилась роль перекупників товарів, що узалежнювало їх від російських та інших іноземних купців. Лише окремі міщани, власники великих капіталів, здійснювали самостійні поїздки закордон для закупівлі та продажу товарів. У виробництві й збуті товарів конкурентами міщан були старообрядці, посполиті, козаки, козацькі підсусідки, які займалися виробництвом і торгівлею, не сплачуючи при цьому податків на магістрат. Значної шкоди міській економіці завдала митна реформа 1754 р. та введення заборон на виробництво алкоголю. Через відсутність грошових і натуральних надходжень магістрати не могли забезпечити нормального функціонування всіх міських служб, благоустрою міст, проведення санітарних і протипожежних заходів, охорони правопорядку та ін.
– Організаційна структура та діяльність магістратів і ратуш залежала від багатьох чинників. Рівень самоуправління в більш розвинутих економічно Ніжині та Стародубі був вищим, ніж в Острі, Мглині чи Новгород-Сіверському. В останніх, в окремі періоди, діяльність магістратів взагалі припинялася й поступалася ратушному правлінню, яке мало менш самостійний характер. Магістрат мав свою владну ієрархію. На чолі міського уряду перебував війт. При магістраті існували дві колегії – рада (на чолі з бурмістром) і лава (на чолі з війтом). Їх розмежування було не завжди чітке. Як правило, лава виступала як судова установа, переважно в кримінальних та цивільних справах, а рада – у справах адміністративних та складних цивільних. Членами ради магістрату були райці, які опікувалися міським господарством і благоустроєм. Лавники займалися лише судовими справами. Всі члени магістрату мали обиратися із середовища міщан на конкурентній основі.
– Втручання козацької влади у справи магістратів у другій половині ХVII ст. було незначним. Однак, з початку ХVIIІ ст. полковники і сотники активно впливають на справи магістратів і присутність представника полковника на засіданнях магістратського суду стає обов’язковою. Козацька адміністрація втручається також у процеси формування міських органів влади. Якщо в перші три десятиліття ХVIIІ ст. козацтво надає підтримку окремим кандидатам на посади війтів, писарів, бурмістрів, то з 40-х років висуває і затверджує власних кандидатів. Саме в цей період захоплюються магістратські й міщанські землі, вводяться додаткові податки і повинності на користь полкової старшини, відбувається самочинне переведення міщан під владу приватних осіб. Магістрати більшості міст Гетьманщини у 50-х роках ХVIIІ ст. стали слухняними виконавцями волі полкової старшини.
– Занепад міст і розорення міщан спричинювала й внутрішня політика Російської держави. Внаслідок воєнних подій 1708 р. на територію Гетьманщини введено російські війська, чисельність яких постійно збільшувалася. Війська розквартировувалися по містах, головним чином, у помешкання міщан і посполитих, оскільки оселі козаків і духовенства звільнялися від постоїв. Продовольче, а згодом і грошове, утримання військ також покладалося на місцеве населення. Російські військові не завжди задовольнялися кількістю і якістю наданого їм провіанту і силоміць відбирали необхідні їм речі. Однією із повинностей було надання селянами та міщанами гужового транспорту. Зростання державних податків та повинностей призводило до ухиляння населення від їх виконання. Не будучи в змозі сплачувати податки, міщани переходили до інших станів – у козаки, або під протекцію заможних козаків і шляхти. Економічні наслідки переходів міщан до стану козаків чи в підсусідків проявлялося у погіршенні фінансового становища магістратів і підлеглим їм міщанам, оскільки “вибулі” міщани продовжували жити в місті, займалися ремеслом і торгівлею, але вже переставали сплачували податки і відбувати загальноміські повинності.
Селянство
Селянство на Лівобережній Україні в кінці XVII — на початку XVIII ст. переживало процес дальшого збільшення «підданських» повинностей і загального зубожіння. Концентрація землеволодіння і політичної влади в руках козацької старшини мала своїм головним джерелом і разом з тим своїм головним наслідком зростання визиску селянської маси. Ще в перший період існування Гетьманщини, за відомою формулою «Генерального слідства про маєтності» 1729 р., «можнЂйшіе пописались в козаки, a подлЂйшіе остались в мужиках». Протягом другої половини XVII ст. на Лівобережжі загальновживаним був термін «піддані», який цілком чітко визначав суть і форму відносин між селянами і державцею.
ідданський стан селянства, власне основної його маси — посполитих, визначений був ще до гетьманства Мазепи, переважно за часів Самойловича. Підданські повинності — натуральні данини й різні шарварки, грошові данини (чинш), зародки панщини — усе це було ще до Мазепи. Але саме в часи Мазепи, з одного боку, зростають усі ці повинності, а з другого боку, змінюється співвідношення окремих видів повинностей. Зокрема збільшуються грошові данини, а також панщина. Однак тимчасом як грошові й натуральні данини переважають в маєтностях «вільних військових» і особливо ранґових (в тому числі й гетьманських) 52, посилення панщини було характернішим для маєтностей «зуполного» володіння (насамперед монастирських).
На жаль, збереглися лише уривчасті дані про збільшення селянських повинностей у цей час. Наприклад, у гетьманському селі Пушкарях (Шептаківської сотні) за Самойловича збиралося на «гетьманську кухню» по 25 золотих, за Мазепи — 50 золотих.
У м. Янполі (Ніженський полк) і околичних селах (гетьманські володіння) наприкінці XVII ст. з посполитих збиралося: від робочого коня по 2 золотих, з пішого «пожилого» чоловіка — по 1 гривні. «Показанщини» (від ґуральництва) посполиті платили по 2 таляри, «затулщини» — по 1 золотому; від селянських солодовень платили по 3 копи.
Посполиті с. Смичина (Чернігівського полку), які протягом чотирьох років не відбували «жадной повинности тяглой» своєму панові — чернігівському полковому писареві П. Булавці 53, в 1703 р. зобов’язалися «в прежней посполитой тяглости найдоватися». Зокрема, вони мали платити річний чинш від 20 до 40 золотих, сплачуючи його двічі на рік. Замість того державця обіцяв не вимагати від них «подвод отбуванія» і жадних «работизн». А втім, посполиті зобов’язані були працювати на пана під час косовиці — тиждень, під час жнив — тиждень, восени — протягом тижня «з своее проможности, нашим товаром и працею» орати панське поле. Крім того, вони зобов’язані були виконувати всі державні повинності (утримання сердюків і виряджання їх у похід). Нарешті, селяни зобов’язувалися «на потребу... панскую, куда нам роскажет, быть готовыми и отбувати службу своими конми и працею».
Посполиті сіл Конотопа, Хрипківки й Смяча (Чернігівський полк) в кінці XVII ст. відбували державці (бунчуковому товаришеві К. Фридрикевичу, пасинкові Мазепи) такі повинності: чинш (грошова «осенщипа» 54, пересічно щороку по 9 золотих з людини, і різні натуральні данини (птиця, яйця, горіхи, хміль, прядиво і т.ін.).
Нарешті, селянство завжди могло бути притягнуте до різних шарварків (наприклад, гачення гребель).
Дуже цікаві відомості про ріст повинностей селянства й міщанства у Прилуцькому полку в кінці XVII — на початку XVIII ст. У невеликому сотенному містечку Варві, з переважно сільськогосподарськими зайняттями його населення, під час полковництва Лазаря Горленка (до 1687 р.) з посполитих («на наЂзди») збиралися «денги» двічі й тричі на рік. Розмір цих грошових данин не був обмежений якоюсь сталою нормою, а залежав, мабуть, від звичаю — з одного боку — і полковницького «лакомства» — з другого. Крім того, від кожного міщанського й посполитого двору збиралося грішми «на служителей сотенних»: на хорунжого — по 1 копійці, на писаря — по 2 копійки, на «сторожей сотнЂ Варвинской полевих» — по 2 копійки; на останніх, крім того, збиралося по одному четверику вівса, по одному хлібу, по гусці соли, по кварті пшона. Доводилося населенню оплачувати й послуги «мистра» (ката) прилуцького: по 1 копійці від кожного міщанського й посполитого двору. Натуральні повинності «свободних посполитих» за часів прилуцьких полковників Л. Горленка й І. Стороженка (до 1692 р.) ішли на полковницький двір та на міську ратушу: «Для нереЂздов сЂно... косять и тое укошенное сЂно как в двор полковничий, так и в ратуш своим скотом перевозят, да на лошади артилерій полковой прилуцкой сЂно... косят же». Інших зборів (грошових і натуральних) на ратушу не збиралося. Зате полковники Горленко й Стороженко широко вживали стягнення з місцевого населення різних екстраординарних поборів; зокрема перед Великоднем збиралося й відвозилося на полковницький двір «з мЂстечка и сел з посполитих свободпих гуси, утки, кури, яйця и поросята».
Ще тяжче стало посполитим і козакам Прилуцького полку за часів полковника Дмитра Горленка. Наступник його на уряді І. Ніс свідчив, що Горленко, «здобячи свои доми и распространяючися оними, гдЂ было якое згодное ку пожитку людскому в полку нашем мЂстце, все он своими пооднимал хуторами, под такою кондицією: будто одному заплатит, a сотцЂ и другое людей мусит и от своих добр уступати; настроил хуторов на волних здавна степах, не толко себЂ, але и своим дЂтям, на которих бЂдние люде многіе в заживаню поль, в кошеню сЂнов, для отбуваня тяжких своих повинностей, чинили пожитки, а он все тое поотЂздил на себе и на свои дЂти; сЂна по килкодесять скирд кошовалися здавна на особливих в степу сЂножатех за бывших антецессоров панов полковников прилуцких, на полковничую потребу; а (Д. Горленко) когда стал полковником прилуцким, то не толко тие особливие сЂножати, якіе на бывших панов полковников прилуцких кошовалися, плугами поизоровал и пообкоповал скопцами, себЂ и дЂтям своим на потомніе часи, леч и мизерних людей власніе сЂножати и поля пахотніе, нивы и облоги, все загонами своими пооднимал и до хуторов своих поприворочовал, же до сего часу без найманя трави в старостов его трудно било бЂдному человЂкови и на воз сЂна вкосити. И такое щуплому полку... хуторами своими и дЂтей своих учинил стЂснене, же гдЂ осмотрЂти, то все... теперь его власное, будто купил; и купчіе отбирает, хотя хто и не рад продавати, а он, яко многомощний будучи властелин, все, що хотЂл, тое и привлащивал...». Крім власних підданих (їх було у нього понад тисячу), «все збоже по хуторах насЂяное по достатку, бЂдних людей з усего полку згоняти — зжинати и спрятовати, оним росказовал, за которою то его работизною не еден бЂдний человЂк своего не могл спрятати збожя, а так роблячи на его все лЂто, мусЂл себЂ в людей зимою заробляти хлЂба. Що всяк... признати мусит, хто тилко лядзких панов памятает, же далеко барзЂй горшая мука в работизнЂ была од полковника бывшего (Д. Горленка) всЂму... полку, нежели за панов лядзких; и так не мордовали пани лядскіе своих подданих и не забивали кіями, як отец его (Д. Горленко) мужиков и козаков» 35.
До цих повинностей треба ще додати стягувану з населення річну «стадію», тобто чинш на гетьмана («и гетманскую музику и на его кухню») з кожного мешканця «по пропорцій их имуществ», «мукою ржаною, пшеничною и гречаною, солодами, сЂмям конопляним, горохом, маком, кабанами и птаством».
Дедалі більше зростання підданських повинностей у кінці XVII ст. викликало велике невдоволення селянської маси, яке нерідко переходило у відкриті виступи проти державського визиску. Уряд Мазепи в інтересах держави й громадського ладу мусів втручатися в цю справу й обмежувати надужиття державців і визиск посполитих. З цього погляду дуже характерний лист Мазепи до переяславського полкового писаря Михайла Мокієвського 56 з 10 листопада 1688 р. «Дойшло нам вЂдати, — писав Гетьман, — же як село якоесь Кучаков, так и всЂм городом Баришполем завладЂвши, великіе людем прикрости чиниш в замишля... для своих потреб им послушенства, меновите в будуваню ся и в инших господарствах». Гетьман наказував Мокієвському, «абисте конечне до того села помененного не втручалися и в городЂ БаришполЂ з людми як найскромнЂй обходилися». «А так, — додавав Гетьман, — если хочеш будоватися и що колвек собЂ чинити, то за грош свой наймаючи справу, а не вигоном панщан», мотивуючи це тим, щоб «нам самим неславы не было и поговору от тих же людей». Факт надмірного обтяження «тяглих людей» старшиною гетьманський уряд констатував і пізніше (наприклад, у 1691 р.). Політику стримування державських апетитів Мазепа застосовував і далі.
Року 1692 московський уряд, стривожений повстанням Петрика й заворушеннями на півдні Гетьманщини, запропонував Гетьманові вжити певних заходів, щоб заспокоїти селянську й козацьку масу. Це питання обговорювалось на Старшинській раді у вересні 1692 р. Насамперед ухвалено було відібрати маєтності від тих державців, які не гідні були ними володіти. «Которые особы еще в войску и в народЂ мнятця быти к службЂ негодны, а за нашими универсалами к маетностям пріобщилися, — писав Гетьман, — тЂх угодно бы от того владЂнія отставити». Ще раніше, влітку 1692 р., під час походу на Полтаву, Мазепа позбавив декого маєтностей у Полтавському полку (це, мабуть, торкалося осіб, причетних до справи Петрика). Однак цього було замало для заспокоєння народнього невдоволення, і Гетьман, зважаючи також на вимогу Запоріжжя, надіслав у вересні 1692 р. до всіх полків універсали з наказом, «дабы нихто из тЂх владЂтелей не дерзал работами великими и поборами вымышленными людей, в селах, собЂ данных, обрЂтающихся, отягощати, и чималой в землях, полях, лЂсах, сЂножатех и всяких угодьях чинити им обиды и насилія, и чтоб владЂли ими в мЂру, ничего вновь и выше мЂры не налагая, по извычайными дачами и работами от них доволствуяся». Неслухняним державцям гетьман загрожував карою й навіть позбавленням маєтків.
Наприкінці XVII ст. на Лівобережній Україні звичайний розмір панщини підвищився до двох днів на тиждень. Але чимало державців перевищували цю норму, примушуючи підданих працювати на панщині значно більше. Року 1701 посполиті с. Смоляжа (Ніженського полку) скаржилися Гетьманові на свого державцю сотника веркіївського Самійла Афанасійовича 57, що його дозорця «великіе и нестерпиміе им в работизнЂ дЂял прикрости, незносніе чинячи обиды, а в панщинЂ непрестанніе вимисли», і просили в Гетьмана «полегкости і оборони». Генеральний суд визнав скаргу селян справедливою. Гетьман своїм універсалом з 28 листопада 1701 р., хоч і залишив село за тим сотником, але висловив йому догану («ему, сотныку, не похвалилисьмо такого прикрого владЂнія») й наказав, «абы не болшей, але толко два днЂ в тиждень роботу его панщизною отправовали, а іншіе днЂ на свои оборочалы потребы, и в рок по пол осмачкы овса от рабочей товарини давали; над що жадных датков и повинностей не мает и не повинен будет он, п. сотник, вимагати под неласкою нашею и под срокчим каранем 58».
О. Лазаревський, який опублікував цей універсал, зауважив, що фактично «розмір панщини залежав лише від сваволі державці». Універсал 28 листопада 1701 р., на його думку, фіксував звичайний тоді на Гетьманщині мінімальний розмір панщини. Але значення цього універсалу було, без сумніву, ширше. Він, мабуть, вперше законодавчим порядком реґулював певну норму панщини, що визнавалася українським урядом і пізніше, у XVIII ст. 59
Боронячи посполитих од державських надужить, Гетьман, з другого боку, дбав про те, щоб посполиті не виламувалися з підданства й виконання своїх обов’язків щодо державців. Це, зокрема, виявилося у справі монастирських підданих села Уланова (Глухівської сотні), яке належало Чернігівській катедрі. Звичайно посполиті, які сиділи або на своїх «предківських ґрунтах», або на зайнятих ними землях, вважали себе їх власниками. Раніше це майже не викликало заперечень з боку влади. Але в кінці XVII ст. питання стає вже спірним. Старшина й монастирі часто заперечують право селян вільно розпоряджатися своїми землями. Коли уланівські селяни, «удалившися... за границю», все ж і далі користувалися своїми ґрунтами, Гетьман універсалом 1708 р. заборонив їм це, посилаючися на «право здавна ухвалене»: «поневаж всюды такое обыкновеніе есть, же по одейшлих на иншіе мЂйсца для житія подданних, кгрунта их на державцов спадают, а они тратят свою сукцессію».