Поняття та форми власності.

ТЕМА: ПРАВОВЕ РЕГОЛЮВАННЯ

ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. Правове регулювання відносин власності України.

1.1 Поняття та форми власності.

Розділ 2. Право спільної власності.

2.1 Його різновиди.

Розділ 3. Право спільної часткової власності.

3.1 Поняття спільної часткової власності .

Право спільної сумісної власності.

Висновок

Список використаної літератури

Розділ 1. Правове регулювання відносин власності України.

1.1 Поняття та форми власності.

Розділ 2. Право спільної власності.

2.1 Його різновиди.

Розділ 3. Право спільної часткової власності.

3.1 Поняття спільної часткової власності .

Право спільної сумісної власності.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Кожен громадянин України має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.

Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними.

Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об’єднались для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).

Право спільної часткової власності – це володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди – спір вирішується судом.

Колективна власність охоплює майно, що належить окремим організаційно оформленим колективам громадян, а також інших колективних організацій. Члени таких організацій об’єднують свою працю (підприємницьку діяльність) і свої кошти для досягнення певних цілей. Вони безпосередньо або через створюванні органи визначають порядок використання майна, управління ним та розподілу доходів. Колективна власність в економіці України, яка прийшла на зміну традиційним колгоспно-кооперативній власності та власності громадських організацій, набуває сьогодні іншого характеру. Вона має значні можливості для розвитку і могла б бути використана протягом тривалого часу.

В спільній частковій власності кожному її учаснику належить право на визначену частку (1/1, 2/3, 3/5 і тд). Це є підставою називати такий вид спільної власності – (спільною частковою власністю). Кожному співвласнику належить частка в праві на спільне майно.

Суб’єктами спільної часткової власності можуть бути всі відомі цивільному праву суб’єкти майнових правовідносин – громадяни, юридичні особи, держава.

Спільна часткова власність громадян. Підстави виникнення спільної часткової власності громадян різноманітні. Вона може утворитися внаслідок сумісної купівлі речі, отримання спадкового майна кількома спадкоємцями. Спільна власність між громадянами може виникнути результат їх спільної праці, наприклад, на відведені земельній ділянці кількома громадянами було збудовано будинок.

На відміну від права спільної часткової власності, право спільної сумісної власності може виникнути тільки на підставах, прямо передбачених законом.

До прийняття Закону України “Про власність” право сумісної власності могло виникнути тільки на підставах, прямо передбачених законом.

Розділ І. Правове регулювання відносин власності.

Поняття та форми власності.

Власність як науковий термін вживається у двох аспектах: в економічному і юридичному. В економічному – це присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, окремим колективам чи індивідам. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими. Курсова робота Правове регулювання відносин власності. Поняття та форми власності Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними (пункт 4 статті 2 в редакції Закону України від 07.07.92 p. N 2544­ХІІ, з доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 14.10.92р. N2690­XII).. Власність в Україні існує в різних формах. Україна створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту. Належність (присвоєння) у цьому випадку означає відношення суб'єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до своїх і відповідно відношення до них усіх інших осіб як до чужих. Це матеріально­ речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ – це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що грунтуються на розмежуванні "мого" і "чужого". Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь­яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку невласника. Згідно зі ст. 2 Закону України "Про власність" власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. При цьому в законі встановлено, що всі форми власності є рівноправними. Інакше регулюються відносини власності в Конституції України. По­перше, у Конституції11 Статті 41, 116, 142 і 143 Конституції України щодо власності вживаються терміни "приватна", "державна" та "комунальна" і нічого не говориться про колективну власність. При цьому комунальна власність (власність територіальних громад сіл, селищ, міст) розглядається відокремлено від державної. По­друге, на відміну від Закону України "Про власність" у Конституції йдеться не про рівноправність форм власності, а про рівність перед законом усіх суб'єктів права власності (ч. 4 ст. ІЗ). Зазначені новели зумовлюють необхідність внесення відповідних змін до Закону "Про власність". Право власності. Економічні відносини власності дістають юридичне закріплення у праві власності, яке виникає внаслідок правового регулювання зазначених економічних відносин. Правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямів нормотворчої діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих чи інших об'єктів власності певному суб'єктові (громадянину, колективу, державі); обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок і форми їх реалізації стосовно різних об'єктів; засоби і способи правової охорони відносин власності тощо. Сукупність зазначених правових норм, що регулюють відносини власності, становить право власності в об'єктивному розумінні. Суб'єктивне право власності визначається Законом України "Про власність" та Цивільним кодексом як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Володіння – це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками – індивідами і колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб. Користування – це вилучення з речей їхніх корисних властивостей, які дають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу. Розпорядження ­ це визначення власником юридичної або фактичної долі речі. Індивід або колектив здійснює володіння, користування і розпорядження речами (матеріальними благами) за своїм інтересом, незалежно від волі і бажання інших осіб. Кожне із зазначених повноважень власник може передати іншій особі, не втрачаючи при цьому права власності. Так, при здаванні майна до камери схову володіння ним здійснює охоронець; орендар користується зданим йому в оренду чужим обладнанням; комісіонер володіє і розпоряджається речами, зданими на комісію. Проте ні охоронець, ні орендар, ні комісіонер власниками майна, що перебуває в їх володінні, не стають. Право власності продовжує належати тому, кому воно належало до здавання майна на схов, в оренду чи на комісію. Можливі й такі випадки, коли права володіння, користування і розпорядження одночасно зосереджуються в особи, яка не є власником майна (наприклад, право власності на майно, закріплене за державним підприємством, належить державі, а не підприємству, яке ним володіє, користується і розпоряджається). Способи виникнення і припинення права власності. Всі способи набуття права власності, зазначені в законодавстві, поділяються на первісні і похідні. Первісними визначаються такі способи, коли право власності виникає на річ вперше або незалежно від попередніх власників. До них належать, зокрема, створення нової речі внаслідок виробничої діяльності, націоналізація, реквізиція, конфіскація, вилучення безгосподарно утримуваного майна, безхазяйне майно, знахідка, скарб, бездоглядна худоба. Похідними визнаються такі способи набуття права власності, за яких право нового власника грунтується на праві попереднього власника і виникає внаслідок волевиявлення останнього. В усіх випадках похідного набуття права власності має місце правонаступництво, тобто перехід прав від однієї особи до іншої. Найпоширеніший похідний спосіб набуття права владності – передача майна за договором (поставки, купівлі­продажу, міни тощо). Підстави припинення права власності поділяються на такі, що залежать від волі власника (угоди щодо відчуження майна, повне споживання майна внаслідок користування ним), і такі, що від неї не залежать (примусовий продаж чи примусове вилучення майна згідно із законом, загибель майна внаслідок стихійного лиха тощо). Суб'єкти права власності. Суб'єктами права власності в Україні визнаються народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Суб'єктами права власності відповідно до ст. З Закону України "Про власність" можуть бути також інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства. Іноземні юридичні особи та громадяни можуть стати власниками майна в Україні у разі придбання об'єктів приватизації (див. закони України "Про приватизацію державного майна" та "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)"), а також внаслідок здійснення іноземних інвестицій у формах, визначених Законом України "Про режим іноземного інвестування". Для забезпечення здійснення підприємницької діяльності законодавство допускає об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, в тому числі власності спільних підприємств з участю юридичних осіб і громадян інших держав.

Розділ 2. Право спільної власності. Його різновиди. Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними11 Поняття спільної власності 112­114 ст Конституції України. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам. Розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність). Право спільної часткової власності Володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди – спір вирішується судом. Не може бути встановлено такий порядок користування жилим будинком, при якому учаснику спільної часткової власності виділяються в користування тільки непридатні для проживання або підсобні приміщення (підвал, коридор, комора тощо). Кожний учасник спільної часткової власності відповідно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, відповідає перед третіми особами по зобов'язаннях, пов'язаних з спільним майном, і повинен брати участь у сплаті всякого роду податків і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільного майна. Кожний учасник спільної часткової власності має право на оплатне або безоплатне відчуження іншій особі своєї частки в спільному майні.11 Із змінами, внесеними Указом ПВР № 278­11 від 20.05.85) Право привілеєвої купівлі частки в спільній власності. При продажу частки в спільній власності сторонній особі решта учасників спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частки, що продається по ціні, за якою вона продається, і на інших рівних умовах, крім випадку продажу з прилюдних торгів. Продавець частки в спільній власності зобов'язаний повідомити в письмовій формі решту учасників спільної часткової власності про намір продати свою частку сторонній особі з зазначенням ціни та інших умов, на яких продає її. Якщо решта учасників спільної часткової власності відмовиться від здійснення права привілеєвої купівлі або не здійснить цього права щодо будинків протягом одного місяця, а щодо іншого майна протягом десяти днів з дня одержання повідомлення, продавець вправі продати свою частку будь­якій особі. Якщо кілька учасників спільної часткової власності виявили бажання придбати частку в спільній власності, право вибору покупця надається продавцю. При продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про перевід на нього прав і обов'язків покупця22 Із змінами, внесеними Указом ПВР № 2135­8 від 15.10.73). Виділ частки з спільного майна33 Ст. 112 Конституції України. Кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділу своєї частки з спільного майна. Якщо угоди про спосіб виділу не досягнуто, то за позовом будь­кого з учасників майно ділиться в натурі, коли це можливо без нерозмірної шкоди для його господарського призначення. В противному разі власник, що виділяється, одержує грошову компенсацію. Звернення стягнення на частку в спільному майні. Кредитор учасника спільної часткової власності вправі пред'явити позов про виділ частки його боржника для звернення на неї стягнення. Припинення права спільної часткової власності держави і громадян, кооперативних або інших громадських організацій і громадян11 С т а т т я 117 Цивільного Кодексу України ( Стаття 117 виключена на підставі Закону № 3718­12 від 16.12.93 ). Право спільної часткової власності держави і громадян, кооперативних або інших громадських організацій і громадян підлягає припиненню протягом одного року, що обчислюється з дня виникнення спільної власності, шляхом: 1) розділу майна в натурі, коли цей розділ можливий; 2) викупу державою, кооперативною або іншою громадською організацією часток, належних громадянам; 3) продажу громадянам частки, належної державі, кооперативній або іншій громадській організації; 4) продажу всього майна з наступним розподілом вирученої суми між учасниками спільної власності відповідно до їх часток. Вибір одного з наведених способів визначається угодою громадянина з відповідним державним органом, кооперативною або іншою громадською організацією, а при відсутності такої угоди – судом. Право спільної власності держави і громадян на майно, що являє собою особливу цінність, може бути в кожному окремому випадку припинено на підставі постанови Ради Міністрів Української РСР шляхом викупу державою часток, належних громадянам. При продажу державним органом, кооперативною або іншою громадською організацією своєї частки в спільній власності на жилий будинок привілеєве право купівлі належить особам, які проживають у цій частині будинку, з додержанням вимог частин другої і третьої статті 114 цього Кодексу, а при їх відмові або нездійсненні цього права – решті учасників спільної власності. Порядок користування жилим будинком, що є спільною частковою власністю. Якщо учасники спільної часткової власності на жилий будинок за угодою між собою встановили порядок користування відособленими приміщеннями будинку (квартирами, кімнатами) відповідно до частки кожного і така угода нотаріально посвідчена і зареєстрована у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів, то вона обов'язкова і для особи, яка згодом придбає частку в спільній власності на цей будинок. Наслідки надбудови, прибудови або перебудови будинку, що є спільною частковою власністю. Коли учасник спільної часткової власності на жилий будинок збільшить в ньому за свій рахунок корисну площу будинку шляхом прибудови, надбудови або перебудови, проведеної за згодою решти учасників і в установленому порядку, частки учасників у спільній власності на будинок і порядок користування приміщеннями в ньому підлягають відповідній зміні. Власність колгоспного двору11 С т а т т я 120 Цивільного Кодексу України. ( Стаття 120 виключена на підставі Закону № 3718­12 від 16.12.93 ). Майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності . Колгоспний двір може мати у власності підсобне господарство на присадибній ділянці землі, що знаходиться в його користуванні, жилий будинок, продуктивну худобу, птицю та дрібний сільськогосподарський реманент відповідно до статуту колгоспу. Крім того, колгоспному дворові належать передані в його власність членами двору їх трудові доходи від участі в громадському господарстві колгоспу або інше передане ними у власність двору майно, а також предмети домашнього вжитку і особистого користування, придбані на спільні кошти. Володіння, користування і розпорядження майном колгоспного двору11 Стаття 121 Цивільного Кодексу України. (Стаття 121 виключена на підставі Закону № 3718­12 від 16.12.93). Володіння, користування і розпорядження майном колгоспного двору здійснюється за згодою всіх членів двору. При відсутності згоди спір про володіння, користування або розпорядження майном колгоспного двору вирішується судом за позовом будь­якого члена двору, який досяг шістнадцяти років. Особи віком від п'ятнадцяти до шістнадцяти років можуть такий позов пред'явити за згодою своїх батьків (усиновителів) або піклувальника, а позов в інтересах осіб, що не досягли п'ятнадцяти років, може бути пред'явлений їх батьками (усиновителями) або опікуном. Відповідальність колгоспного двору по зобов'язаннях його членів22 С т а т т я 122 Цивільного Кодексу України. ( Стаття 122 виключена на підставі Закону № 3718­12 від 16.12.93 ). По угодах, укладених главою колгоспного двору, відповідає своїм майном колгоспний двір, якщо з обставин справи не випливає, що угода укладена в особистих інтересах самого глави двору. Інші члени двору відповідають по своїх зобов'язаннях своїм особистим майном і своєю часткою в майні двору (стаття 123 цього Кодексу), якщо з обставин справи не випливає, що угода укладена в інтересах двору. Стягнення відшкодування за шкоду, заподіяну злочинною дією члена колгоспного двору, може бути звернене на майно двору, якщо вироком суду встановлено, що це майно придбане на кошти, здобуті злочинним шляхом або збільшилось за рахунок цих коштів. Перелік майна колгоспного двору, на яке не може бути звернене стягнення по претензіях кредиторів, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом Української РСР (1001­05, 1002­05, 1003­05). Визначення частки в майні колгоспного двору23 С т а т т я 123 Цивільного Кодексу України. ( Стаття 123 виключена на підставі Закону № 3718­12 від 16.12.93 ) . Частка члена колгоспного двору в майні двору визначається: 1) при виході його з складу двору без утворення нового двору (виділ); 2) при утворенні з одного двору двох і більше дворів (поділ); 3) при зверненні стягнення по особистих зобов'язаннях члена двору. Розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних. Частку працездатного члена двору в майні двору може бути зменшено або у її виділенні зовсім відмовлено в зв'язку з недовгочасним його перебуванням у складі двору або незначною участю своєю працею чи коштами в господарстві двору. Вихід з колгоспного двору11 С т а т т я 124 Цивільного Кодексу України. ( Стаття 124 виключена на підставі Закону № 3718­12 від 16.12.93 ) . При виході одного або кількох членів колгоспного двору з його складу виділ частки в натурі провадиться з таким розрахунком, щоб не позбавити двір необхідних для ведення його підсобного господарства будівель, худоби та сільськогосподарського реманенту. При неможливості виділити належну членові двору частку майна в натурі її вартість виплачується йому грішми. Право вимагати виділу майна при виході з складу двору мають члени двору, які досягли шістнадцяти років. Особи віком від п'ятнадцяти до шістнадцяти років можуть вимагати виділу за згодою своїх батьків (усиновителів) або піклувальника, а в інтересах осіб, що не досягли п'ятнадцяти років, виділу можуть вимагати їх батьки (усиновителі) або опікун. Поділ колгоспного двору22 Стаття 125 Цивільного Кодексу України. ( Стаття 125 виключена на підставі Закону № 3718­12 від 16.12.93 ). При поділі колгоспного двору його майно ділиться між дворами, що знов утворюються, відповідно до часток їх членів і з врахуванням господарських потреб кожного з дворів. Право вимагати поділу колгоспного двору мають повнолітні члени двору, що є членами колгоспу. Поділ майна, належного колгоспному дворові і збереженого після припинення колгоспного двору, провадиться за правилами статей 123 і 126 Цивільного Кодексу України. Втрата права на частку в майні колгоспного двору11 С т а т т я 126 Цивільного Кодексу України. ( Стаття 126 виключена на підставі Закону № 3718­12 від 16.12.93 ) . Працездатний член колгоспного двору втрачає право на частку в майні двору, якщо він не менше трьох років підряд не брав участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору. Це правило не застосовується, якщо член двору не брав участі у веденні господарства в зв'язку з призовом на строкову військову службу, навчанням в учбовому закладі або хворобою. Власність господарства громадян, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю у сільському господарстві22 Стаття 127 Цивільного Кодексу України. ( Стаття 127 виключена на підставі Закону № 3718­12 від 16.12.93 ) . У власності господарства громадян, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю у сільському господарстві, що ґрунтується виключно на особистій праці членів господарства, крім майна, зазначеного в статті 120 Кодексу, може бути робоча худоба і сільськогосподарський реманент, необхідні для обробітку ділянки землі, відведеної в користування цим громадянам. Майно господарства громадян, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю у сільському господарстві, зазначене у частині першій цієї статті, належить їм на праві сумісної власності. До відносин сумісної власності господарства громадян, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю у сільському господарстві, застосовуються правила статей 121­126 Цивільного Кодексу України. В особистій власності окремих членів господарства громадян, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю у сільському господарстві, не може бути майно, зазначене в частині першій цієї статті11 Стаття 127 ЦК України із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№278­П від 20.05.85 Колективна власність охоплює майно, що належить окремим організаційно оформленим колективам громадян, а також інших колективних організацій. Члени таких організацій об'єднують свою працю (підприємницьку діяльність) і свої кошти для досягнення певних цілей. Вони безпосередньо або через створювані органи визначають порядок використання майна, управління ним та розподілу доходів. Колективна власність в економіці України, яка прийшла на зміну традиційним колгоспно­кооперативній власності та власності громадських організацій, набуває сьогодні іншого характеру. Вона має значні можливості для розвитку і могла б бути використана протягом тривалого часу. Чинним законодавством значно розширено коло суб'єктів колективної власності. Стаття 20 Закону України "Про власність" відносить до нього трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні організації, що є юридичними особами. Разом з тим, стосовно такого специфічного об'єкта права власності, як земля, коло суб'єктів обмежене колективними сільськогосподарськими підприємствами, сільськогосподарськими кооперативами, садівницькими товариствами, сільськогосподарськими акціонерними товариствами. Трудовий колектив державного підприємства може бути суб'єктом права колективної власності щодо частини чистого прибутку державного підприємства, яка може передаватися йому у випадках, передбачених статутом підприємства11 п. 3 ст. l 8 Закону України "Про підприємства в Україні". Порядок розподілу і використання цієї частини прибутку встановлює рада або збори (конференція) трудового колективу. У власності колективного підприємства є вироблена продукція, одержані доходи, а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом. Відповідно до Закону України "Про власність"22 п. 2 ст. 23 Закону України у майні колективного підприємства визначаються вклади його працівників. Розмір вкладу працівника у майні колективного підприємства визначається залежно від його трудової участі в діяльності державного або орендного підприємства, а також участі у збільшенні майна колективного підприємства після його створення. На вклад працівника колективного підприємства нараховуються і виплачуються проценти в розмірі, що визначається трудовим колективом виходячи з результатів господарської діяльності підприємства. Працівникові, який припинив трудові відносини з підприємством, а також спадкоємцям померлого працівника виплачується вартість вкладу. Окрему групу об'єктів права колективної власності становить майно, належне кооперативам (колективним сільськогосподарським підприємствам). За своїм правовим режимом до цієї групи належить майно споживчої та сільськогосподарської кооперації, а також майно колективних сільськогосподарських підприємств (КСП). Власність споживчої кооперації – одна з форм колективної власності. Вона складається з власності споживчих товариств, спілок, підпорядкованих їм підприємств і організацій та їхньої спільної власності. Власністю споживчих товариств є засоби виробництва, вироблена продукція та інше майно, що належать їм і необхідні для здійснення статутних завдань. Споживчим товариствам та їхнім спілкам можуть належати будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, машини, товари, кошти та інше майно відповідно до цілей їх діяльності. Власність споживчих товариств створюється з внесків їхніх членів, прибутків, одержуваних від реалізації товарів, продукції, послуг, цінних паперів та іншої діяльності, не забороненої чинним законодавством. Об'єктами прав власності такого підприємства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена ними продукція, одержані доходи, майно, придбане на законних підставах. Об'єктами права власності підприємства є також частки у майні та прибутках міжгосподарських підприємств та об'єднань, учасником яких є підприємство11 Ст. 7 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" від 14 лютого 1992р. . До характерних особливостей права колективної власності кооперативу (КСП) слід віднести визначення часток (паїв) членів кооперативів (КСП) у майні, що належить кооперативу (КСП). Так, кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні, яка визначається розмірами обов'язкового пайового та інших внесків, а також нарахованих на них дивідендів22 n. l ст. 9 Закону України "Про споживчу кооперацію" від 10 квітня 1992 р. . У колективному сільськогосподарському підприємстві його члену щорічно нараховується частина прибутку залежно від частки у пайовому фонді, яку, за його бажанням, може бути виплачено або зараховано у збільшення частки в пайовому фонді. Ці відносини регулює статут підприємства. Пай є власністю члена колективного сільськогосподарського підприємства, проте право розпоряджатися своїм паєм на власний розсуд член підприємства набуває після припинення членства в підприємстві. Пай може успадковуватися відповідно до цивільного законодавства України. У разі добровільного виходу з кооперативу (КСП) громадянин має право на виділення належної йому частки в майні кооперативу (КСП) в натурі, грошах або цінних паперах. Здійснюючи повноваження власника, колективне підприємство самостійно володіє, користується і розпоряджається належними йому об'єктами власності. Право колективної власності здійснюють загальні збори членів підприємства, збори уповноважених або створений ними орган управління підприємства, якому передано окремі функції господарського управління колективним майном. Разом з тим, передати належне колективному сільськогосподарському підприємству майно державним, кооперативним та іншим підприємствам, організаціям і громадянам можна лише за рішенням загальних зборів членів підприємства або зборів уповноважених. Майно споживчих товариств та їх спілок може бути продано, передано в оренду, надано в позичку і безплатне тимчасове користування членам споживчих товариств, державним, кооперативним та іншим організаціям, трудовим колективам, окремим громадянам тільки за рішенням загальних зборів, конференцій та з'їздів відповідних спілок або уповноважених ними органів. При ліквідації кооперативу (КСП) майно, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами кооперативу (КСП). Це загальне правило конкретизовано11 Закон України "Про споживчу кооперацію" (ст. 18) та "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (ст. 33)..

Об'єктом права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, не заборонених законом. Держателями акцій можуть бути підприємства, установи, організації, державні органи, працівники цього товариства, а також інші громадяни, якщо інше не передбачено законодавчими актами України або статутом товариства. Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками акціонерного товариства нарівні з громадянами та юридичними особами України, крім випадків, встановлених законодавчими актами України. Слід мати на увазі, що Декретом Кабінету Міністрів України "Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств"1 З Закону України "Про господарські товариства" у частині права державних підприємств бути засновниками та учасниками господарських товариств (у тому числі й акціонерних). Державне підприємство за спільним рішенням трудового колективу та уповноваженого на те державного органу може бути перетворено на акціонерне товариство шляхом випуску акцій на всю вартість майна підприємства. Кошти, одержані від продажу акцій, після покриття боргів державного підприємства надходять до відповідного бюджету11 Від ЗІ грудня 1992 р. № 24­92 зупинено дію частин 1 та 2 ст.. Розділ 3. Право спільної часткової власності. Поняття спільної часткової власності. В спільній частковій власності кожному її учаснику на­лежить право на визначену частку ( 1/1, 2/3, 3/5 і т.д.). Це є підставою називати такий вид спільної власності спільною частковою власністю. Кожному співвласнику належить частка в праві на спільне майно. Цим підкреслюється: по­перше, що право кожного співвласника не обме­жується якоюсь конкретною часткою спільної речі; по­друге, що об'єктом цього права власності є річ; по­третє, що права інших співвласників також роз­повсюджуються на все майно в цілому, що ця власність є багатосуб'єктною; по­четверте, що кожному співвласнику належить ви­значена частка в праві власності. Саме в цьому виявляється специфіка часткової власності як особливого виду спільної власності. Суб'єктами спільної часткової власності можуть бути всі відомі цивільному праву суб'єкти майнових правовідносин — громадяни, юридичні особи, держава. Спільна часткова власність громадян. Підстави виник­нення спільної часткової власності громадян різноманітні. Вона може утворитися внаслідок сумісної купівлі речі, отримання спадкового майна кількома спадкоємцями. Спільна власність між громадянами може виникнути результат їх спільної праці, наприклад, на відведеній земельній ділянці кількома громадянами було збудовано будинок. Виникнення спільної часткової власності громадян може відбуватися й на інших підставах. Після виникнення спільної часткової власності громадян виникає багато питань з приводу володіння, користування і розпорядження спільним майном. Деякі з них питань врегульовані правовими нормами11 статті 113—116, 118, 119 ЦК України, вирішення інших повинно не протирічити загальним правилам. У ЦК України правовому регулюванню відносин між громадянами, які є учасниками спільної часткової власності. Регулювання відносин може відбуватися і між юридичними особами як учасниками спільної часткової власності, але за умови, що вони не суперечать статутній діяльності останніх. Правовий режим спільної часткової власності визна­чається з урахуванням інтересів всіх її учасників. Володіння, користування і розпорядження майном, при спільній частковій власності на нього проводиться за згодою всіх його співвласників, а при відсутності згоди — спір вирішується судом. Співвласники мають рівне право голосу у здійсненні правомочностей щодо належного їм спільного майна незалежно від розміру їх часток. Якщо ж йдеться про правомочності учасника спільної часткової власності стосовно не об'єкта спільної власності, а частки в праві, що належить даному власнику, годі діє не загальна воля співвласників, а індивідуальна воля конкретного співвласника, який здійснює свої права стосовно належної йому частки в спільному майні. Кожний учасник спільної власності відповідно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, а також несе обов'язки перед третіми особами по зобов'язаннях, щодо спільного майна, і повинен брати участь у сплаті всякого роду податків і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільного майна. Але це не означає, що співвласники не можуть передбачити й інший порядок розподілу вказаних обов'язків. Учаснику спільної часткової власності надається право на сплатне чи безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у смільному майні (шляхом укладення договорів купівлі­продажу, дарування, міни. Після смерті співвласника його частка може переходити до спадкоємців як за законом, так і за заповітом). Набувачами такої частки можуть бути інші співвласники або сторонні особи, Як уже зазначалося, право спільної власності пов'язане з обмеженням права власника, але у законі встановлені також і гарантії захисту прав співвласників, які не заінтересовані у відчуженні частки у спільній власності стороннім особам. Однією із таких гарантій є право привілеєвої купівлі частки в спільній власності11 Ст. l 14 ЦК України. При продажу одним із співвласників своєї частки в спільній власності сторонній особі решта учасників спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частки, що продається, по ціні, за якою вона продається, і на інших рівних умовах, крім випадку продажу з прилюдних торгів. Право привілеєвої покупки має місце тоді, коли співвласник за своєю волею вирішив продати свою частку в праві спільної власності. Але у випадках продажу частки співвласника не за його волею це право не діє. Хоча закон згадує лише один випадок такого продажу (не за волею співвласника) — з прилюдних торгів, сюди слід віднести всі форми реалізації прав кредиторів, пов'язаних з примусовим стягненням майна боржника. Застосування в цих випадках права привілеєвої купівлі надзвичайно ускладнило б процес примусового стягнення, що призвело б до порушення прав кредиторів одного із співвласників. Право привілеєвої купівлі не застосовується при від­чуженні частки шляхом укладання договорів дарування, довічного утримання, міни. Це можна пояснити тим, що співвласнику не байдуже, хто набуде права на його частку. В одному випадку він хоче, щоб його частка перейшла безоплатно тим, а не іншим особам, в другому — він передає свою частку взамін на довічне утримання, а при договорі міни він бажає отримати необхідну йому річ, якої може не виявитись у співвласників. Обмежувати такі бажання власника було б безпідставним.

Встановлюються також умови здійснення співвласниками права привілеєвої купівлі, а також наслідки їх недодержання22 Ст. l 14(ч. 2) ЦК України. Так, співвласник­продавець зобов'язаний письмово повідомити решту учасників спільної часткової власності про намір продати свою частку сторонній особі з зазначенням ціни та інших умов, на яких він продає її. Якщо співвласники (співвласник) відмовляються від здійснення права привілеєвої купівлі, або не здійснять цього права щодо будинків протягом місяця, а щодо іншого майна протягом десяти днів з дня одержання повідомлення, продавець вправі продати свою частку будь­якій особі. Інколи буває так, що кілька учасників спільної власності виявлять бажання купити частку в спільній власності, тоді продавець має право вибору покупця з числа цих співвласників. Незгода співвласників із запропонованими продавцем умовами по­ винна прирівнюватися до відмови реалізувати своє право привілеєвої купівлі. Звернемо увагу на те, що це положення може дати підставу порушити права співвласників на привілеєву купівлю. Змовившись із покупцем, продавець може назвати більшу суму, ніж він отримує насправді. Оплата мита за оформлення угоди може бути встановлена також відповідно завищеної суми, що фактично утруднює змогу виявити правопорушення. Але у разі виявлення цього або іншого порушення інші учасники спільної власності можуть звернутися до суду з позовом про перевід на них прав і обов'язків покупця. Такий позов може бути заявлений протягом трьох місяців з дня, коли позивачі дізналися про порушення їх прав. Це один із випадків скороченого строку позовної давності. При розгляді цього позову суд повинен перевіряти реальність вимог позивачів. Доказом бажання і реальних можливостей позивача щодо переводу на нього прав і обов'язків покупця є внесення позивачем на депозитний рахунок суду всіх сум, які за договором зобов'язаний оплатити покупець. Невиконання позивачем цих умов може бути підставою для відмови в позові про перевід на нього прав і обов'язків покупця. Одним із прав співвласника є його право на виділ належної йому частки із спільного майна11 Ст. І 15 ЦК У країни.. Ніяких мотивів співвласнику не потрібно наводити при використанні цього права. Якщо угоди про спосіб виділу не досягнуто, то такий спір вирішується в судовому порядку. Пленум Верховного Суду України при розгляді цього питання дійшов висновку, що з виділом учаснику спільної власності на будинок (а отже, слід думати, і на інше майно) його частки в натурі спільна власність на цю частку припиняється, що тягне за собою втрату права решти учасників спільної власності на привілеєву купівлю цієї частки. Необхідно розрізняти виділ частки майна в натурі і встановлення порядку користування відособленими при­міщеннями будинку. При виділі співвласнику передаються у власність окремі приміщення і він може ними користуватися як своїми. Він не має права користуватись іншими частинами будинку, а інші колишні співвласники — виділеною йому частиною будинку. При встановленні порядку користування відособленими приміщеннями, частина приміщень (кухня, коридор тощо) може залишатись у загальному користуванні учасників спільної часткової власності. Підкреслимо, що хоча Пленум Верховного Суду України і дав роз'яснення про припинення спільної власності щодо виділеної частки будинку в натурі, але цим не вирішив питання по суті. Адже і після такого виділення частина конструкцій може залишитися у спільному користуванні (дах, фундамент). Якщо буде доведено, що частини будинку залишаються в спільному користуванні, слід вважати, що право спільної власності на річ в цілому не припинилося. Такий висновок може мати практичне значення при вирішенні спорів, пов'язаних з правомочностями власників квартир у будинках ЖБК, а також в державних будинках. Як відомо, відповідно до нового законодавства про власність, у приватній власності громадян можуть бути квартири в будинках ЖБК, державних та інших житлових фондів. Якщо всі квартири будинку перейшли у власність громадян, то виникає спільна власність власників квартир на загальнобудівельні конструкції житлового будинку. Якщо викуплено кілька квартир, то виникає право спільної власності громадян і ЖБК або іншого власника будинку. Проблеми можуть виникати як при користуванні спільним майном, так і при розпорядженні виділеною часткою в спільному майні. Право спільної власності громадян може виникнути при створенні трудового господарства. У власності трудового господарства можуть бути: будь­яке мале підприємство у сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, в інших галузях, транспортні засоби, машини, інше майно, необхідне для ведення трудового господарства. Все це може належати на праві спільної приватної власності громадянам, які спільно ведуть трудове господарство. Учасниками спільної власності трудового господарства можуть бути й члени сім'ї, які спільно ведуть це господарство. Право громадян на утворення трудових господарств передбачено ст. 6 Закону України "Про підприємництво". Безумовно, право спільної власності в трудовому господарстві виникає не у кожного працюючого в цьому господарстві (там можуть працювати робітники на умовах трудового договору). Учасниками спільної власності трудового господарства можуть бути тільки його засновники (про це може свідчити установчий договір і статут трудового господарства як юридичної особи). Право спільної часткової власності з участю юридичних осіб. ЦК України передбачає в основному дві правові форми об'єднання юридичних осіб, які ведуть до виникнення спільної власності11 Ст. 430—434 ЦК України. 1. Спільна власність юридичних осіб виникає на підставі договору про сумісну діяльність і має на меті внесення коштів або трудову участь в сумісній діяльності. Нові юридичні особи 112 ЦК України. До того часу, поки існує спільна сумісна власність, потрібно виходити з того, що право одного співвласника на все майно є таким же, як і права інших співвласників цього майна. Крім того, в більшості випадків учасники спільної власності пов'язані між собою ще й особистими правами: реєстрацією шлюбу, родинними зв'язками тощо. Ст. 3 Закону України "Про власність" передбачає можливість виникнення спільної сумісності власності з участю громадян, юридичних осіб і держави. На нашу думку, ця норма закладена на майбутнє. Що ж до діючих суспільних відносин у сфері спільної сумісної власності, то Закон України "Про власність" передбачає виникнення спільної сумісної власності подружжя. До спільної сумісної власності відноситься також майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, а також майно, що належить особам, які ведуть селянське (фермерське) господарство11 Ст. 16­18 Закону України „Про власність". Право спільної сумісної власності осіб, які ведуть се­лянське (фермерське) господарство. Суб'єктами селянського (фермерського) господарства є особи, які ведуть таке господарство. Детальніше регламентує це питання Закон України "Про селянське (фермерське) господарство"22 Прийнятий 20 грудня 1991 р.. В ст. 2 цього закону дається визначення селянського (фермерського) господарства. У ч, І названої статті зазначено, що це господарство є формою підприємництва .громадян України, які виявили бажання переважно особистою працею членів цього господарства виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією. Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16­річ­ного віку, інші родичі, які об'єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не є особи, в тому числі о родичі, які працюють у ньому за трудовим договором. Селянське (фермерське) господарство може бути створене однією особою. Таким чином, у разі, якщо членами такого господарства є кілька осіб, всі вони є спільними сумісними власниками майна сільського господарства. У їх власності можуть бути земля, жилі будинки, квартири, предмети особистого користування!, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Володіння, користування і розпорядження майном здійснюється членами селянського (фермерського) господарства за взаємною домовленістю. Висновок В даній курсовій роботі, тема якої "Правої спільної власності", ми дали визначення поняттю і охарактеризували види права спільної власності. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними. Сукупність зазначених правових норм, що регулюють відносини власності, становить право власності в об'єктивному розумінні. Суб'єктивне право власності визначається Законом України "Про власність" та Цивільним кодексом як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Володіння це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками ­ індивідами і колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб. Користування ­ це вилучення з речей їхніх корисних властивостей, які дають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу. Розпорядження ­ це визначення власником юридичної або фактичної долі речі. Індивід або колектив здійснює володіння, користування і розпорядження речами (матеріальними благами) за своїм інтересом, незалежно від волі і бажання інших осіб. Кожне із зазначених повноважень власник може передати іншій особі, не втрачаючи при цьому права власності. З викладеного в даній роботі теоретичного матеріалу, який базується на нормативно­ правовій базі України і цілого ряду міжнародних договорів в яких Україна приймає безпосередню участь, можна зробити наступні висновки про поняття спільної власності: майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними; ­ майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі; ­ майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам; ­ розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність). Право спільної часткової власності. Володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди ­ спір вирішується судом. Не може бути встановлено такий порядок користування жилим будинком, при якому учаснику спільної часткової власності виділяються в користування тільки непридатні для проживання або підсобні приміщення (підвал, коридор, комора тощо). При продажу частки в спільній власності сторонній особі решта учасників спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частки, що продається по ціні, за якою вона продається, і на інших рівних умовах, крім випадку продажу з прилюдних торгів. Продавець частки в спільній власності зобов'язаний повідомити в письмовій формі решту учасників спільної часткової власності про намір продати свою частку сторонній особі з зазначенням ціни та інших умов, на яких продає її. На відміну від права спільної часткової власності, право спільної сумісної власності може виникнути тільки на підставах, прямо передбачених законом. До прийняття Закону України "Про власність" право сумісної власності могло виникнути у подружжя після реє­страції шлюбу. Цим правом могли користуватися члени колгоспного двору, а з 20 травня 1985 р. — члени спільного господарства громадян (громадяни, які займалися індиві­дуальною трудовою діяльністю у спільному господарстві). В чому ж суть права спільної сумісної власності? В су­місній власності, як і в частковій, право кожного із спів­власників не обмежене якоюсь конкретною частиною спі­льного майна і розповсюджується на все майно в цілому. В той же час у сумісній власності, на відміну від часткової, кожному із співвласників до виділу або поділу не належить заздалегідь визначена частка в праві власності на спільне майно. Це основна ознака сумісної власності. В законі спільна сумісна власність характеризується як власність без визначення часток (ч. 2 ст. 112 ЦК України). Список використаної літератури 1. Гречко В.В., Зіоменко Ю.І. Конституційне право на особисту власність ­ К.: Политвидав України, 1999. ­ 65 с. 2. Заболотний В. Організаційно­правові основи і особливості функціонування різних форм власності // Політика і час ­ 1991. ­№ 13. С. 15­23. 3. Закон України "Про власність" від 07.02.91р. // Юрид. вісник України ­ 1997. ­№11. 4. Закон Украины "О предприятиях" от 27.03.91 с изм. и доп. 5. Комах Е. Право коллективной собственности в Украине // Предпринимательство, хозяйство и право ­ 1997. ­№6.­С. 3­7. 6. Конституція України. 7. Майнові права громадян юридичних осіб // Михайленко О. Р. Основи правознавства ­ К., 1997. ­ С. 171­181. 8. Мартемьянов В. С. Хозяйственное право ­ БЭК, М., 1994.­Т. 1.­298С. 9. Правовое регулирование отношений собственности в Украине // Юрид. вестник­ 1997. ­ №1.­С. 84­89. 10. Правоведение 92 г. ­ № 4 Толстой Ю. К. Собственность и пр. Собственности в условиях перестройки. 11. Приходько И.А. Молодому предпринимателю ­ М.: Мол. гвардия, 1991. ­ 189с. 12. Пронська Г. Правове становище орендного підприємства // Юрид. вісник України ­ 1996. ­№11. І3.Селіванов В. Проблеми трансформації власності права в Україні // Віче­ 1997. №6.­С. 86­100. 14. Сиплувий Ю.М. Підприємцям ­ про захист власності //Юрид. вісник України ­ 1997.­ №16. 15. Система форм собственности переходных обществ // Экономика Украины ­ 1996. ­ №6. ­ С. 54­62. 16. Собственность: право и свобода ­ М.: ИГПАН, 1992. ­127с. 17. Суханов Е. А. лекции о праве собственности ­ М.: Юрид. лит., 1991.­238 с. 18. Цивільний Кодекс України 19. Шемякин Л. Конституционное обеспечение прав субъектов права собственности и хозяйствования // Юрид. вестник ­ 1997. ­ №2