Безоплатне користування майном. 2 страница

На відміну від розглянутого договору на виконання науково-дослідних робіт, під час виконання дослідно-конструкторських і технологічних робіт результат має бути обов'язково позитивним. Відсутність позитивного результату має розцінюватись для другої групи договорів як відсутність належного результату, тобто невиконання договірного зобов'язання. Слід зазначити,що відомості про предмет договору на виконання дослідних робіт, є конфіденційною інформацією, обов’язок по забезпеченню схоронності якої покладається як на замовника і виконавця.

Інколи ці договори відносять до підрядних, але х-тер робіт, що виконуються за цими договорами, і особливо їх результати істотно різняться. У підрядних договорах на виконання звичайної роботи завжди мають бути чітко передбачені конкретні результати цих робіт, чого немає у договорах на виконання науково-дослідних робіт. Схожість є і з ліцензійним дог., але предмет ліцензійного договору – готові результати науково-технічної діял., а предмет договору на виконання науково-дослідних робіт – лише розробка, створення цих самих результатів.

14. Зобовязання у сфері довірчого управління.

Відповідно до ЦК, право довірчої власності є особливим видом права власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном.

Основні особливості права довірчої власності полягають: у здійсненні його особисто довічрчим власником виключно для досягнення мети управління майном, визначеної установником. За своєю природою довірча власність є належним довірчому власнику речовим правом, обтяженим зобов’язанням діяти в чужих інтересах.

На право довірчої власності поширюються положення ЦК про поняття і здійснення права власності. Довірчий власник здійснює належне йому право на річ за власною волею, незалежно від волі інших осіб, з обмеженнями своєї діяльності, встановленими законом або договором.

Право довірчої власності може встновлюватися для досягнення різних цілей: забезпечення виконання зобов’язання, досягнення комерційної, благодійної чи іншої мети.

Учасниками відносин фідуціарної власності виступають установник (фідуціант), довірчний власник (фідуціарій) і вигодонабувач (бенефіціарій).

Довірча власність виникає на підставі договору управління майном або в силу прямої вказівки закону

Підставою припинення довірчої власності може бути досягнення мети, для якої майно передавалося в довірчу власність, а також за ініціативою установника у випадку неналежного виконання довірчим власником умов договору.

За цільовим призначенням виділяють два основних види довірчої власності: з метою забезпечення (забезпечувальна ДВ) і з іншою соціально-корисною метою (номінальна ДВ).

Особливість довірчої власності полягає в існуванні залежного характеру й наявності обмежень при здійсненні права власності довірчим власником. Довірчий власник набуває юридично повне право власності, з одночасною втратою цього правового титулу установником, який передає належне йому на праві власності майно для досягнення конкретно встановлених цілей в інтересах визначених осіб. Замість втраченого права власності установник може набувати виключних прав контролю, надання згоди на розпорядження та\або відчуження майна до закінчення відносин довірчої власності.

Установник також володіє реальним правом вимоги зворотного повернення титулу власності від довірчого власника або від третіх осіб, які незаконно заволоділи цим майном, з моменту виникнення обставин, настання яких припиняє право довірчої власності.

15. Зобовязання у сфері корпоративних відносин.

Нормативні визначення корпоративних прав міститься у Законі "Про акціонерні товариства", ГКУ та інших законах. Вперше нормативне визначення терміну "корпоративні права" з'явилося саме в законі «про оподаткування».

Натомість ГК міститься інше і визначає корпоративні права як права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською орг-цією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної орг-ції та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Корпоративні права виникають у особи, яка в обмін на майнову участь у господарській організації (підстава виникнення корпоративних прав) отримує право на частку в її статутному фонді (майні), а відтак — і пов'язані з цим можливості, що гарантуються законом.

Комплекс корпоративних прав складний і включає такі їх види: а) основні корпоративні права (притаманні учасникові будь-якої господарської організації, включають правомочності на участь суб'єкта цих прав в управлінні господарською організацією, отриманні певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі її ліквідації); б) спеціальні, наявність яких пов'язується з участю в суб'єкті господарювання певної організаційно-правової форми або з певним видом виключної діяльності та закріплюється відповідними нормами ЦК; Прикладом спеціальних корпоративних прав може бути право акціонерів/учасників фондової біржі, створеної у формі АТ чи ТОВ, брати участь у торгах в) локальні

У ЦК відсутні норми, спеціально присвячені корпоративним правам та корпоративним відносинам. Але ЦК оперує поняттями «участь у господарському товаристві», «членство у виробничому кооперативі», «права учасників господарського товариства», «права членів виробничого кооперативу».

Ознаки корпоративних прав:

1) ці права можуть належати будь-якій фізичній або юридичній особі, Але згідно ГК України, Законом „Про оподаткування прибутку підприємств” можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення;

2) ці права зумовлюються належністю особі частки в статутному фонді (майні) господарської організації

3) ці права включають трійку "базових прав":

- право на управління господарською організацією;

- право на отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної господарської організації;

- право на отримання активів даної господарської організації в разі її ліквідації,

-а також можуть включати інші права, передбачені законом або установчими документами.

Можуть виникати у разі:

1) заснування господарської організації 2) набуття особою вже існуючих корпоративних прав на підставі вчинення правочинів, спадкування, рішення суду

Коссак В.М.: Не правильним є твердження коли вживають таке поняття, що до товариства переходить частка особи яка вийшла з нього, бо товариство є власником всього майна, яке передали йому засновники чи учасники, але взамін них виникають корпоративні права. Тому не може саме товариство мати до себе корпоративне право.

16. Зобов’язання в сфері надання послуг.

Договори про надання послуг у системі договірних зобов’язань становлять самостійну групу цивільно-правових договорів. Послуги — це певна діяльність, що не пов'язується зі створенням речі (її відновлення, ремонт), однак яка сама по собі породжує відповідне благо, що має споживну вартість і внаслідок цього стає об'єктом цивільного права.

Послуги групуються на такі види: 1).договори про надання послуг юридичного характеру( напр.., договір доручення); 2).договори про надання послуг фактичного характеру ( напр.., договір зберігання); 3).договори, які передбачають здійснення виконавцем юридичних та фактичних дій (напр.., договір транспортного експедирування).

Характерною рисою договорів про надання послуг є те, що послуга споживається у процесі її надання. Тобто корисний ефект послуги полягає у самій дії (бездіяльності), яку здійснює виконавець. Це дозволяє відрізняти договори про надання послуг від договорів про виконання робіт. Останні передбачають виконання певної роботи, яка також проявляється у вчиненні підрядником відповідних дій (діяльності). Водночас, робота підрядника завжди об’єктивується у певному матеріалізованому результаті, який підлягає передачі замовникові. На відмінну від цього, суть послуги полягає у самій дії. Договір про надання послуг може бути як відплатним, так і безвідплатним. Договір може бути безвідплатним, але це повинно бути прямо передбачено у самому договорі.

Основні види договорів про надання послуг одержують закріплення у ЦКУ: перевезення, транспортне експедирування, зберігання, страхування, доручення, комісія, управління майном, позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг, розрахунки і вони регулюються у спеціальному законодавстві.

Виконавець повинен надати послугу особисто, однак має право покласти виконання договору про надання послуг і на третю особу, залишаючись відповідальним перед замовником за порушення договору в повному обсязі.
Збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням договору про сплатне надання послуг, підлягають відшкодуванню виконавцем у повному обсязі лише за наявності вини виконавця.
Збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням договору про безоплатне надання послуг, підлягають відшкодуванню виконавцем у розмірі, що не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів заробітної плати, якщо договором не передбачено іншого розміру відповідальності виконавця.
Договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі в односторонньому порядку, на підставах, передбачених ЦКУ, законом або угодою сторін.

17 ЗОБОВ’ЯЗАННЯ У СФЕРІ НАДАННЯ ПОСЛУГ ЮРИДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ

Положення глави 63 ЦК дозволяють певною мірою заповнити прогалини у правовому регулюванні тих договорів про надання послуг, які не врегульовані спеціальними нормами у ЦК та інших законах, зокрема це договори про надання юридичних послуг.

Відповідно до ЦКУ за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Тобто надання юридичних послуг передбачає вчинення виконавцем певної дії або здійснення певної діяльності.

Залежно від характеру дії (діяльності), яку зобов’язаний здійснити виконавець, договори про надання послуг поділяються на такі види:

- послуги фактичного характеру (перевезення, зберігання); - послуги юридичного характеру (доручення, комісія); - послуги як юридичного, так і фактичного характеру (експедиторські послуги); - послуги грошово-кредитного характеру (банківські послуги).

Найбільшу складність у вищезазначеному контексті становлять договори про юридичні послуги, адже саме в цьому випадку замовник налаштований оплачувати лише кінцевий результат, тим більше за умов жорсткої конкуренції на ринку цих послуг.

Отже, до юридичних послуг застосовуються загальні положення про послуги. Зокрема, виконавець повинен надати послугу особисто, якщо інше не передбачено договором, але навіть в такому разі виконавець залишається відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.

Проблема оплати юридичних послуг полягає в тому, що, з одного боку, замовник найчастіше готовий сплачувати лише за певний результат (вирішення на його користь справи у суді), з іншого – Цивільний кодекс чітко розмежовує договори про платне і безоплатне надання послуг. Зрозуміло, що договірне надання юридичних послуг, як правило, є платним, отже, іноді виникає питання про розрахунки між сторонами у разі відсутності очікуваного замовником результату. Через це в юридичній практиці досить часто розрізняють такі поняття, як оплата за надані послуги (гонорар) і відшкодування понесених виконавцем фактичних витрат.

Також в договорі про надання юридичних послуг сторони можуть передбачити строк договору про надання послуг, тобто час, в межах якого сторони здійснюють свої права та виконують обов’язки.

Договір про надання юридичних послуг може бути розірваний за домовленістю сторін або у випадках, встановлених Цивільним кодексом України (за рішенням суду на вимогу однієї із сторін; у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувались при розірванні договору).

18. ЗОБОВ’ЯЗАННЯ В СФЕРІ ПЕРЕДАЧІ У ВЛАСНІСТЬ ОСНОВНИХ ФОНДІВ.

Основні фонди – це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше 1 року (або операційного циклу, якщо він триваліший за рік). Законодавство до основних фондів виробничого і невиробничого призначення відносить будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів.

Набуття у власність

Підприємство, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, має право продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям та установам, обмінювати, здавати оренду, надавати безоплатно в тимчасове коритування або в позику належні йому будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу. Водночас слід мати на увазі, що відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державними підприємствами, здійснюється виключно на конкурентних засадах.

У разі відчуження шляхом продажу загальнодержавного майна рішення приймається безпосередньо підприємством, але дозвіл на продаж дає орган державного управління, уповноважений управляти майном, що належить до загальнодержавної власності, або Фонд державного майна України за умови обов'язкового погодження з відповідним міністерством.

Державному підприємству також надано право, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, продавати, передавати безоплатно, обмінювати, здавати в оренду громадянам засоби виробництва та інші матеріальні цінності, за винятком тих, які відповідно до законодавчих актів України не можуть перебувати в їхній власності.

Передача у користування

За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. В Господарському кодексі зазначаються ще такі вимоги до предмета лізингу: майно, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого нема обмежень про передачу його в лізинг. Майно, яке є державною чи комунальною власністю може бути об’єктом лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює управління цим майном.

Договір лізингу має бути укладений у письмовій формі.

Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів, інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди

23. Зобовязання в сфері страхової діяльності.

Договір страхування — це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
Договір страхування є двосторонньо зобов'язуючим. Взаємний характер договору страхування очевидний, оскільки обидві сторони приймають на себе один перед одним зобов'язання-страхувальник — повідомити відомості про об'єкт страхування, сплачувати страхові внески, якщо страхова премія не була сплачена повністю вже при укладенні договору, повідомити страховика про настання страхового випадку та. ін., а страховик — здійснити страхову виплату тощо.
Цей договір є сплатним, оскільки страхувальник сплачує страхову премію, а страховик — несе ризик настання страхового випадку, а за наявності останнього здійснює страхову виплату.
Як правило договір страхування є реальним, тому що він набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування.

Сторонами договору страхування є страховик і страхувальник. Страховик — це юридична особа, яка має дозвіл (ліцензію) на здійснення страхування певного виду. Метою ліцензування є забезпечення відповідності страховика стійкості та платоспроможності, необхідним їм для нормального здійснення своєї діяльності і тим самим — для забезпечення інтересів страхувальників.

Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Дозволяється виконання зазначених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків на підставі укладених цивільно-правових угод, надання послуг (виконання робіт), якщо це безпосередньо пов'язано із зазначеними видами діяльності, а також будь-які операції для забезпечення власних господарських потреб страховика.
Забороняється страховим організаціям безпосередньо самим займатися виробничою, торговельно-посередницькою і банківською діяльністю. Інші види діяльності їм не заборонені.

Страхувальники можуть укладати із страховиками договори про страхування третіх осіб (застрахованих осіб) лише за їх згодою, крім випадків, передбачених чинним законодавством.

Застрахована особа — це фізична особа, життя або здоров'я якої застраховані за договором особистого страхування або страхування відповідальності. Застрахована особа завжди має страховий інтерес. В його ролі можуть виступати як страхувальник, так і вигодонабувач. Тоді застрахована особа несе права й обов'язки страхувальника (вигодонабувача) і спеціально не виділяється тоді, коли ні страхувальник, ні вигодонабувач не мають страхового інтересу і в той же час беруть участь в договорі.
2. Вигодонабувач — це особа, на користь якої страхувальник уклав договір страхування. Ця конструкція є одним із прикладів договору на користь третьої особи. Вигодонабувач набуває права та обов'язки по договору страхування лише за наявності його згоди на це.
Вигодонабувач повинен мати страховий інтерес і може бути призначений за договором як особистого, так і майнового страхування.

21. Зобовязання в сфері транспортних послуг

Серед транспортних договорів вирізняють договори перевезення та транспортного експедирування. Належать до договорів про надання послуг.

За предметом договорів перевезення поділяється на три види:

- перевезення вантажу; - перевез. пасажира; - перевез. багажу (вантажобагажу)

Залежно від виду транспортного засобу перевезення поділяються на:

- перевезення залізничним транспортом; - автомобільним транспортом; - повітряним транспортом; - морським транспортом; - річковим транспортом .

Єдиною правовою підставою здійснення перевезення вантажів, пасажирів і багажу є договір перевезення, що повинен бути засвідчений відповідним письмовим документом Договір перевезення-реал. або консенсуал., взаємний., відплатний.

Істотними умовами договору перевезення є:

1)предмет договору; 2)транспортний засіб; 3)провізна плата; 4)строки доставки за договором.

За наявності ряду спільних рис договір перевезення вантажу і договір перевезення пасажира і багажу мають значні правові особливості, і ЦК встановлює для них поряд із загальними нормами також ряд спеціальних правил про вантажі та пасажирські перевезення. Договір перевезення вантажу у свою чергу також має ряд різновидів на залізничному і водному транспорті.

Загальні норми, що регламентують відносини, які виникають між перевізниками, з одного боку, і пасажирами, відправниками вантажу, вантажоодержувачами, з іншого боку, передбачені ЦК.

Крім того існують багато-, двосторонні міжнародні угоди, які стосуються окремих видів перевезення (наприклад, Конвенція 00Н "Про морське перевезенні вантажу" 1978 р.), спеціальні закони (наприклад, Закони України "Про залізничний транспорт"), нормативні акти, правила, які більш детально передбачають умови здійснення перевезення пасажирів, вантажів і багажу та відповідальність сторін за цими перевезеннями.

Перевізником може були лише юридична або зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності фізична особа, яка має відповідну ліцензію.

Окремо виділяється договір чартеру. За договором чартеру (фрахтування) одна сторона (фрахтівник) зобов'язується надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою, якщо це не суперечить закону та іншим нормативно-правовим актам.

Транспортне експедируванняЦК. ГК, Закон України “Про транспортно-експедиторську діяльність”

За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

Транспортно-експедиторською діяльністю є підприємницька діяльність із надання транспортно-експедиторських послуг з організації та забезпечення перевезень експортних, імпортних, транзитних або інших вантажів.

-Договір є консенсуальним - Двостороннім - Оплатним.

Звернути увагу на те, що особливістю договору транспортного експедирування є те, що він містить елементи договору комісії. Адже за даним договором експедитор зобов'язується за плату і за рахунок клієнта виконати чи організувати виконання послуг, визначених договором, що пов'язані з перевезенням вантажу (ст. 929 ЦКУ, ст. 316 ГКУ . Але саме на цій умові ознаки комісії в даному договорі і закінчуються.

22. Зобов’язання з безпідставного придбання або збереження майна

Відносини з приводу набуття, збереження майна без достатньої правової підстави є одним із видів позадоговірних зобов’язань. Це зобов’язання з одного боку направлене на захист майнових прав суб’єктів цивільного права, а з іншого — пов’язане з цивільним правопорушенням, оскільки боржник незаконно і за рахунок кредитора набув майно або зберіг його. Ці зобов’язання визначають ще як безпідставне збагачення. Юридичні факти, які породжують зобов’язання з безпідставного придбання або збереження майна:

1) збільшення або збереження майна однієї особи за рахунок іншої особи, тобто, водночас відбуваються 2 процеси – придбання або збереження майна однією особою (набувачем), втрата (витрачання) майна іншою особою (потерпілим);

2) збільшення або збереження майна має бути безпідставним, тобто, без достатньої правової підстави (передбаченої не лише законом, а й адміністративним актом та односторонньою угодою).

Зобов’язання у зв’язку з придбанням, збереженням майна без достатньої правової підстави мають особливі підстави виникнення, специфічний зміст.

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Для виникнення цього зобов’язання важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якою це відбулося, тобто, це зобов’язання виникає з моменту безпідставного набуття або збереження набувачем незалежно від того, знав він чи міг знати про безпідставність набуття майна.

Суб’єкти зобов’язання: особа, яка набула майно або зберегла його у себе (боржник, у ЦКУ – набувач), і особа, яка має право на отримання від боржника безпідставно набутого або збереженого майна (кредитор, у ЦКУ ця особа називається потерпілим).

На ці зобов’язання поширюються загальні принципи виконання зобов’язань, в т.ч. в натурі: набувач зобов’язаний повернути потерпілому те саме майно, яке було безпідставно ним набуте. Якщо неможливо виконати це зобов’язання в натурі, суд може зобов’язати набувача відшкодувати вартість безпідставно набутого майна.

ЦКУ передбачає випадки, коли безпідставно набуте майно не підлягає поверненню (зар. плата тощо), за умови добросовісності набувача. Доведення недобросовісності набувача або наявності рахункової помилки – це обов’язок потерпілого.

Безпідставність набуття може полягати у набутті не тільки майна, але й майнових прав.

Одним із найбільш спірних питань в юридичній літературі є питання про суб’єктивні умови виникнення зобов’язань з безпідставного придбання або збереження майна (Берестова). ЦКУ не містить прямих вказівок про те, яким повинно бути психічне відношення набувача до дій, які він вчиняє щодо безпідставно набутого майна. Тому виникають різні погляди на значення та місце суб’єктивних умов виникнення цих зобов’язань (концепція «відсутності вини», концепція «об’єктивної протиправності безпідставного збагачення», концепція «обмеженої вини»). Найбільш обґрунтованою є концепція «відсутності вини» - незалежно від поведінки набувача, яка передує утворенню на його стороні майнової вигоди, і може бути як правомірною, так і протиправною, сам факт наявності наявності на стороні набувача безпідставного збагачення робить його поведінку протиправною.

23. Зобовязання з договорів купівлі-продажу (особливості термінології та окремих видів зобовязань).

1.Загальні положення про купівлю-продаж.

Належить до групи договорів про передання майна у власність або інше речове право.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийнято майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

1) двосторонній або односторонній; 2) консенсуальний або реальний; 3) відплатний.

2.Сфера застосування договору купівлі-продажу визначається з урахуванням двох критеріїв:

-суб’єктного складу договору; -кола суспільних відносин у яких діє договір купівлі-продажу.

Відповідно до сфери застосування договорів купівлі-продажу у ЦК України виділяються такі види договорів купівлі-продажу:

1) загальна купівля-продаж; 2) роздрібна купівля-продаж; 3) поставка; 4) контрактація сільськогосподарської продукції; 5) постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу; 6) міна.

Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

3.Сторонами договору купівлі-продажу можуть виступати будь-які учасники цивільних відносин у межах встановленої дієздатності, тобто:1) фіз. ос;2) юр. ос;3) держава У-на;4) АРК;5) територіал. громади;6) іноземні д-ви та інші суб’єкти цивільного права.

Якщо сторонами договору купівлі-продажу стають суб’єкти господарювання і не господарюючі суб’єкти-юридичні особи, такий договір купівлі-продажу називається господарським (ч.4 ст. 263 ГК України).

4.Зміст договору купівлі-продажу становлять його умови.

Предметдоговору купівлі-продажу(товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому; майнові права; право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру.)

Ціна за договором купівлі-продажу.

Строки у договорі купівлі-продажу.1) строк виконання обов’язку передати товар.2) гарантійні строки;3) строки придатності товару; 4) строки виявлення недоліків і пред’явлення вимоги у зв’язку з недоліками проданого товару; 5) строки позовної давності.

Інші умови договору купівлі-продажу.1)умова про зберігання проданого товару; 2)умова щодо ризику випадкового знищення або випадкового пошкодження товару; 3)умова щодо порядку оплати товару; 4)умова щодо страхування товару; тощо. 5. Кореспондуючий характер прав та обов’язків сторін договору купівлі-продажу.