Виникнення та початок розвитку банківництва на території України

ТЕМА 2. ТЕОРЕТИЧНІ, ЕКОНОМІЧНІ ОСНОВИ ТА ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ ФУНКЦІОНУВАННЯ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Виникнення та початок розвитку банківництва на території України

Поява банківництва на українських земляхпов'язана з виникнен­ням грецьких міст-колоній та їхньою торгівлею з місцевими племенами скіфів і кіммерійців та, відповідно, поширенням стандартів банківської справи Стародавньої Греції на вітчизняний економічний розвиток. Зі зміною влади на римську відбулося вдосконалення банківської діяль­ності та посилення її регламентації з боку держави, стандартизація ос­новних документів і положень.

Наступному етапові розвитку банківської справи на території Ук­раїни сприяло утворення Київської Русі. За князя Ярослава Мудрого основні принципи ведення банківництва були прописані в "Руській правді". Зокрема, зазначалося, що в разі відмови боржника сплачувати борг кредитор повинен був привести свідків позики, а дов­готривале неповернення боргу карали додатковим штрафом.

У книзі законів було передбачено передання коштів на зберігання та необхідність складання присяги зберігача за умови, якщо не збігаються суми, обговорені між сторонами угоди.

Щодо процентів за користування кредитом, то вони обговорювалися при свідках як сума, що надається у користування. Проте якщо позика не перевищувала трьох гривень, то можна було її надавати без свідків, а якщо позичальник відмовлявся платити, то мав у присязі довести свою правоту. За свідченнями істориків, користування грошима коштувало половин від отриманої суми. Причому проценти можна було брати тільки протягом двох років. Короткострокові-позики надавалися під 20 %.

Звернемо увагу на такий спосіб захисту позичальника, як відтермі­новування платежу за умови, що він втратив куплене за позичені гроші майно під час подорожі, пожежі, війни тощо. Проте, якщо боржник пропив, програв або втратив таке майно через власну безпорадність, то його долею розпоряджався кредитор, який міг відтерміновувати платежі або продати його в рабство.

На продаж у рабство також заслуговував той боржник, який був винен кільком місцевим кредиторам та брав на зберігання майно іно­земців, які не знали про його справи, а потім відмовлявся його поверта­ти. В такому випадку виручені від продажу його майна та його самого гроші повертали спершу іноземцям, а решту розподіляли між місцевими кредиторами. Якщо позичальник заборгував державі, то спочатку по­гашали саме ці позики, однак не повертали кошти тим, хто брав дуже високі відсотки.

Банківських установ у Київській Русі не було, а позики надавали купці, які мали вільні кошти, або лихварі-євреї, які брали дуже високі проценти. Після повстання у 1113 p., лихварів було виселено за межі держави з майном без права повернення.

Після руйнування Київської Русі на українських землях панувала татаро-монгольська орда, а з XIV ст. - Польсько-Литовська держава.

Банківництво цього періоду представляли християнські та єврейські установи. Першим було законодавчо заборонено надавати кредит під відсотки, другі надавали його в різних формах, заборона стосувалася лише застави рухомого майна. Заборону отримання процентів за кредит обходили через позики з участю в прибутку, продаж застави з правом подальшого викупу за більшу ціну, сплату боргу в іншій дорожчій ва­люті тощо.

У XV ст. кредитування перейшло на новий рівень, що було пов'язано не лише з використанням застави, а й з реєстрацією кредитів в актах зем­ського суду, у випадку невиконання зобов'язань у цих актах зазначали майно, що перейде у власність кредитора. Застава використовувалася у двох формах: заставне майно використовував кредитор до погашення боргу або заставне майно використовував позичальник.

Неповернення беззаставного кредиту передбачало ув'язнення в бор­гову тюрму, якої можна було уникнути тим, хто мав захисні грамоти короля чи церковного суду.

Кредитуванням у XV ст. займалися купці, що володіли надлишко­вими ресурсами. Створювалися цілі торговельно-банківські доми, що були аналогами сучасних банків. Згодом у великих містах виникали спеціальні установи, де, крім іншого, укладалися кредитні угоди.

Зі створенням Речі Посполитої почали використовувати сільські та міські кредити, зароджувалися перші централізовані банки. Сільські кредити поміщики надавали селянам для сплати податків та вели реєстр селянських боргів. Борги могли бути і громадськими, тоді використову­вали поруку на основі солідарної відповідальності.

Крім того, за кошти поміщиків, благодійників та багатих селян, внески селян-учасників функціонували громадські кредитні установи, де могли отримати кредит селяни, які постраждали від стихійних лих або мали намір почати власну справу. Такі установи створювалися у грошовій та зерновій формах, відсотки за користування кредитами були незначними.

Єврейські банки формувалися на базі кагалів (об'єднання євреїв) та використовували вкладення багатих громадян для кредитування торгівлі під заставу майна.

Церковні банки часто засновували на кошти меценатів. Вони нада­вали короткострокові кредити під заставу цінного майна бідним верс­твам населення без виплати відсотків або з мінімальними відсотками, якщо сума була вищою від певної межі (наприклад, 50 злотих). Хоча за даними банківських книг переважними боржниками були єпископи, священики та шляхта.