Принципи державної інноваційної політики

Основними принципами державної інноваційної політики є:

¾ орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;

¾ визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

¾ формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

¾ створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

¾ забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;

¾ ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;

¾ здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

¾ фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

¾ сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;

¾ інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності;

¾ підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.

Пріоритет інновацій над традиційним виробництвом передбачає визнання за наукою провідної ролі в системі продуктивних сил. Тільки використовуючи на практиці результати наукових досліджень, можна забезпечити конкурентоспроможність продукції та самих підприємств.

Свобода наукової та науково-технічної творчості в контексті інноваційної діяльності забезпечується відповідними законодавчими актами та Конституцією держави.

Інтеграція наукової, науково-технічної діяльності й освіти зміцнює взаємозв'язки між системою освіти та науково-виробничими системами, що дає змогу прискорити впровадження інновацій у виробництво, а наукову діяльність орієнтувати на вирішення виробничих проблем.

Принцип підтримки конкуренції у сфері науки, техніки й інноваційній діяльності означає поєднання стимулювання з функціонуванням інноваційних структур в умовах конкурентного середовища.

Держава стимулює інноваційну активність, сприяє розвитку науки, малого інноваційного підприємництва й обмежує діяльність підприємств-монополістів через антимонопольне законодавство. Зростає чисельність інноваційних фірм, які конкурують між собою, що стимулює інноваційний розвиток.

Концентрація ресурсів на пріоритетних напрямах забезпечує вирішення глобальних першочергових проблем інноваційної діяльності, розроблення відповідних програм з урахуванням інноваційного потенціалу держави, які становлять основу сучасного технологічного прогресу. Наприклад, США прагне стати світовим науково-дослідним центром, де буде зосереджена більшість усіх принципових наукових розробок планети і налагоджений процес дослідного виробництва найсучасніших, технічно складних і дорогих промислових виробів та систем, що стане новою спеціалізацією країни в міжнародному поділі праці.

Інноваційна політика ґрунтується передусім на пріоритетах загальної економічної політики і має динамічний характер.

Увесь період становлення та розвитку системи державного регулювання інноваційної активності в розвинених країнах можна умовно розділити на три етапи.

Початковий етап (із середини 40-х до кінця 60-х років) охоплює два напрями державної політики, які між собою були недостатньо скоординовані й організаційно розділені на науковий та промисловий. Перший напрям державної політики був спрямований на підтримку НДЦКР у вищій школі, підготовку наукових кадрів і проведення фундаментальних досліджень у державних лабораторіях.

Другий напрям був націлений на регулювання галузевої структури виробництва, підтримку НДЦКР підприємств і сумісних з власним сектором досліджень.

Науково-технічна політика цього періоду окреслювалась обмеженим колом завдань, першими ланками інноваційного процесу, накопиченням знань та ресурсів, і практично не розглядались шляхи, спрямовані на практичне використання одержаних результатів.

Починаючи з 70-х років, увага до проблем нововведення посилилась у зв'язку з серйозними труднощами, які виникли під час промислового освоєння результатів науково-технологічних розробок у рамках великомасштабних стратегічних програм атомного, авіакосмічного і телекомунікаційного профілів. Саме в цей період виникло поняття інноваційної політики, постали питання пошуку та розроблення нових засобів стимулювання НДЦКР, прискорення впровадження у виробництво одержаних результатів. Збільшилось коло організацій, які залучались у сферу державного втручання, виникла необхідність об'єднання наукової й технічної політики з іншими напрямами державного регулювання, економічною, промисловою, енергетичною та соціальною, а також із засобами у сфері підготовки й використання робочої сили. Пошук нових шляхів стимулювання інноваційного розвитку започаткував створення центрів нововведень, кооперацію навчальних закладів і промислових фірм у здійсненні НДДКР (створення технопарків та інших організаційних форм взаємозв'язку науки й виробництва).

Третій етап (з 80-х до кінця 90-х років) характеризується формуванням законодавчих основ інноваційної політики, її нормативної бази, яка має стратегічний характер, розширенням методів стимулювання інноваційної діяльності; створенням нових організаційних форм проведення сумісних міжнаціональних наукових досліджень; підвищенням мобільності наукових кадрів; подальшим розвитком інформаційної технології як чинника економічного зростання у XXI ст. Слід зазначити, що західні вчені інформацію розглядають не як просту сукупність даних, а як ті можливості, що безпосередньо має людина, що володіє відповідними знаннями та вміннями, здатністю до самовдосконалення, вільного співробітництва з іншими людьми.

"Соціальна нерівність виникає внаслідок нерівного доступу до освіти; неосвіченість - довічний супутник громадян другого сорту", - пише з цього приводу Ф. Фукуяма. Західні вчені наголошують на тому, що в наш час інформація є найбільш демократичним джерелом влади, оскільки всі мають до неї доступ, а монополія на володіння знанням узагалі неможлива.

Унікальність інформації як чинника виробництва полягає в можливостях її самозростання завдяки інтелектуальним здібностям людини. Споживання інформації не означає її ліквідацію, а сприяє появі принципово нового рівня знань. Виникає ланцюгова реакція: знання породжують нові знання.

Отже, як стверджують західні вчені, навіть та країна, яка не має достатніх матеріальних і фінансових ресурсів, може досягти високих темпів зростання та технологічного прориву за рахунок використання інтелектуального потенціалу нації й "людського капіталу". Ці твердження вкрай актуальні для сучасної України.

Кінцевою метою ринкових перетворень, як відомо, є створення в Україні соціально орієнтованої та внутрішньо збалансованої національної економіки, що може органічно інтегруватися в систему міжнародного поділу праці та посісти відповідне місце серед розвинених країн світу. Реалізація цієї стратегії, виходячи з реалій сучасного становища України, можлива лише за умов упровадження науково обґрунтованої державної політики структурної переорієнтації економіки, що має інноваційно-інвестиційну спрямованість.

Верховна Рада України ухвалила в 1991 р. Закон "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності". Цим законом визначено сутність, цілі, напрями та основні принципи державної науково-технічної політики, окреслено основні риси організаційної структури державного управління науково-технічною діяльністю, дано характеристику форм і методів державного впливу на розвиток науково-технічної сфери. У Законі проголошено, що державна науково-технічна політика - це складова соціально-економічної політики України, яка визначає основні цілі, напрями, принципи, форми та методи діяльності держави в науково-технічній сфері. Усі складові державної науково-технічної політики є єдиними, тобто вони взаємопов'язані й тісно взаємодіють.

Відповідно до положень "Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України" (схваленою постановою Верховної Ради України від 13 липня 1999 р. № 916-XIV) в умовах жорсткого дефіциту коштів в основу формування і реалізації державних пріоритетів у сфері науки та технологій покладено принципи відповідності основних напрямів науково-технологічного розвитку головним проблемам та перспективам розвитку суспільства. Отже, головними пріоритетами державної політики України визначені:

¾ у сфері наукового розвитку: фундаментальна наука, прикладні дослідження і технології, в яких Україна має значний науковий, технологічний, виробничий потенціал і які здатні забезпечити вихід вітчизняної продукції на світовий ринок; вища освіта, підготовка наукових і науково-педагогічних кадрів з пріоритетних напрямів науково-технологічного розвитку; наукове забезпечення вирішення проблем здоров'я людини та екологічної безпеки; система інформаційного та матеріально-технічного забезпечення наукової діяльності;

¾ у сфері технологічного розвитку: дослідження та створення умов для високопродуктивної праці й сучасного побуту людини; забезпечення медичних закладів медичною технікою, а населення - лікарськими препаратами, засобами профілактики і лікування; розроблення ресурсо-, енергозберігаючих технологій;

¾ сучасних технологій і техніки для електроенергетики, переробних галузей виробництва, передусім агропромислового комплексу, легкої та харчової промисловості;

¾ у сфері виробництва: формування наукомістких виробничих процесів, сприяння створенню та функціонуванню інноваційних структур (технопарків, інкубаторів тощо); створення конкурентоспроможних переробних виробництв; технологічне й технічне оновлення базових галузей економіки держави; упровадження високорентабельних інноваційно-інвестиційних проектів.

Основним механізмом реалізації пріоритетних напрямів мають бути загальнодержавні та галузеві наукові й науково-технологічні програми.

Пріоритетними напрямами прогресивних структурних зрушень та інноваційного оновлення виробництва в Україні традиційно вважаються літакобудування, ракетно-космічна галузь, суднобудування, машинобудування (приладобудування, виробництво енергетичного устаткування та важке машинобудування). У нашій країні є високий науково-технічний потенціал визнаних у світі власних наукових шкіл та унікальних технологій розроблення нових матеріалів, біотехнології, радіоелектроніки, фізики низьких температур, ядерної фізики, електрозварювання, технологій у галузі інформатики, телекомунікацій та зв'язку тощо. Для збереження та примноження цього потенціалу в Україні прийнято низку національних комплексних програм.

Для України поки що характерні відсутність радикальних (базових) інновацій, незначна кількість інноваційної продукції принципової новизни, низька інноваційна активність підприємств. Наприклад, нові технічні рішення на рівні винаходу були використані у процесі створення лише 9% загальної кількості зразків нової техніки.

До основних причин, які перешкоджають розвитку інноваційних процесів у державі, належать такі:

¾ відсутність цілісної кодифікованої системи законодавства, яке має врегулювати правовідносини у сфері інноваційної діяльності;

¾ розрив між необхідним обсягом інвестиційних ресурсів для інноваційної реструктуризації економіки та фактичним їх обсягом;

¾ великий ризик розробки та освоєння інновацій і відсутність механізмів щодо покриття та страхування цих ризиків;

¾ низький рівень підготовленості керівників та персоналу на мікро - і макрорівнях до здійснення управління інноваційним процесом на всіх стадіях його життєвого циклу;

¾ недостатність інформації про новітні технології, пропозиції

¾ їх трансферту та кон'юнктуру інноваційного ринку.

Внаслідок дії зазначених та інших причин, які гальмують інноваційний розвиток країни, раніше створений науково-технічний потенціал залишається без попиту, що знов-таки призводить до його руйнації і стагфляції економіки.

Інноваційні стратегії

Перед усіма підприємствами та організаціями в умовах ринкової економіки стоять схожі завдання: отримання максимального та довготермінового прибутку, стійкий розвиток, забезпечення переваги над конкурентами. Але якщо одні підприємства досягають значних успіхів у вирішенні цих завдань і стають лідерами ринку, то інші - змушені постійно боротися за виживання або навіть зникають. Виникає питання: за рахунок чого кращі підприємства досягли свого успіху, і що повинні робити інші підприємства, щоб стати на одному рівні з лідерами? Однозначної відповіді на це запитання немає, але можна з упевненістю сказати, що ефективне залучення та використання інновацій завжди забезпечує стрімке зростання компанії. Тому будь-яке підприємство, яке хоче досягти високих результатів у конкурентній боротьбі повинно насамперед це усвідомити і приділити відповідну увагу своїй інноваційній діяльності.

Зараз, враховуючи зростаючу конкуренцію й складність ринків, інновації в управлінській практиці стали необхідністю для бізнесу по всьому світу. У сучасних провідних компаніях використовуються такі інновації, що, в першу чергу, пов’язані з прибутковістю та операційною ефективністю. Фактично, всі провідні сучасні менеджери пропонують стратегії отримання цінності від „стискання” операційного середовища за рахунок тиску ціни та маржі. Ця провідна тенденція менеджменту інновацій закладена в таких основних стратегіях:

"Virtual Scale" - тактика здобуття економії на масштабі через участь в альянсах без обтяжування балансу;

"Design to Value" - демонструє, як створити додаткову цінність за нижчою вартістю через крос-функціональне співробітництво на критичних ранніх стадіях проектування, де в продукті або послузі фіксується 80% вартості та цінності;

"Getting the Most from Outsourcing" - демонструє, як компанії можуть захистити себе від негативних наслідків аутсорсингу, якщо вони зважатимуть на внутрішні управлінські проблеми, налагодять відносини з постачальниками та переоцінять аутсорсингові послуги, враховуючи конкуренцію;

"The Four Sources of Intelligent Innovation" - виходить з розуміння того, що зниження витрат та контроль можуть якомога далі заглибитися у відділи R&D (Дослідження&Розвитку), тим самим послаблюючи креативність R&D. Щоб виграти конкуренцію на впровадження інновацій, компанії мають використовувати 4 джерела інтелектуальної інноваційної діяльності: розуміння споживачів, глобальну мережу, вміння прогнозувати та інноваційну організацію. Серед цих чотирьох провідних інноваційних стратегій сучасні менеджери віддають перевагу стратегії Virtual Scale, головним чином через те, що дана стратегія забезпечує економію на масштабі через участь в альянсах та без обтяжування балансу. Сьогодні, лише декілька компаній - такі гіганти, як Procter & Gamble та Toyota - знаходяться у заздрісному положенні щодо здатності використовування своїх розмірів в операційних масштабах, зменшуючи собівартість одиниці продукції і збільшуючи ефективність виробництва, що дає змогу створювати стійкі конкурентні переваги. Інша більшість компаній стикається з хвилюючою перспективою: малі за розмірами підприємства, у яких відчувається нестача домінантного ринкового положення або фондів для заволодіння інших компаній, розуміють, що досягнення рівня масштабу, необхідного, щоб хоча б приблизно вийти на рівень з галузевими гігантами перетворюється на безкорисливу та зайву гонку. Така ситуація для „негігантів" - неприємна але звичайна. Та запропонована вище стратегія дозволяє вирішити дану дилему. Шляхом вмілого структурування альянсів, організації можуть комбінувати власні активи і можливості для досягнення переваг ефекту від масштабу, які б вони не змогли досягти поодинці.