Фіксований режим валютних курсів

Фіксований курс валюти – це курс, який на певний термін (від місяця до кількох років) установлюється як незмінний, незалежний від поточних змін у попиті та пропозиції валюти. Зміна фіксованого курсу здійснюється офіційно шляхом підвищення курсу національної валюти (ревальвація) або його зниження (девальвація).

Його переваги такі:

– забезпечення для фірм та підприємств чіткої основи, коли вони планують діяльність і здійснюють політику ціноутворення;

– можливість здійснювати досить ефективну грошово-кредитну політику в умовах, коли в країні ринок валюти, банківська система та інфраструктура ринку ще недостатньо розвинуті.

До недоліків фінансового валютного курсу слід віднести:

– необхідність мати значні валютні резерви для підтримання курсу в умовах дії чинників, які ведуть до відхилення реального курсу від фіксованого;

– можливість втрат в умовах виникнення спекулятивного руху валюти з однієї країни в іншу;

– неможливість точного визначення на будь-який момент оптимального для країни співвідношення реального і фіксованого валютних курсів.

Найприйнятніше знаряддя підтримання фіксованого курсу і покриття дефіциту платіжного балансу — це використання офіційних резервів, тобто запасів іноземної валюти, якими володіє уряд. Ці резерви здебільшого виникають унаслідок того, що в попередньому періоді платіжний баланс був активним. Якщо дефіцити і надлишки у платіжному балансі є приблизно однаковими за різні роки, то проблем з підтриманням фіксованих валютних курсів не виникає. Якщо ж країна має значні дефіцити упродовж тривалого періоду, то підтримання стабільних курсів за рахунок резервів неможливе.

Щоб підтримувати фіксовані курси, коли виникає дефіциту платіжному балансі країни уряд може застосувати інструментарій зовнішньоторговельної політики. У цьому разі уряд різними методами стимулює експорт і стримує імпорт. Проте політика застосування мита і квот та експортних субсидій спотворює зовнішньоекономічні зв'язки країни і знижує ефективність її зовнішньої торгівлі. До того ж торговельні партнери країни можуть у відповідь також застосувати торговельні обмеження.

Ще один спосіб який уряд може використати для підтримання стабільних курдів — валютний контроль. У цьому разі уряд змушує всіх вітчизняних експортерів продавати йому зароблену ними іноземну валюту. Відтак він розподіляє цю валюту між діловими підприємствами, які потребують іноземної валюти, для імпорту зарубіжних ресурсів чи виробів. У такий спосіб уряд збалансовує імпорт країни тією кількістю іноземної валюти, яку заробили завдяки вітчизняному експортові. Однак валютний контроль має багато недоліків. Передовсім спотворюється структура зовнішньої торгівлі країни, виникають чорні ринки для нелегальних валютних операцій, хабарництво і кумівство при розподілі валюти між окремими вітчизняними імпортерами.

Нарешті, для фіксованого валютного курсу уряд може використати інструментарій фіскальної і монетарної політики. Ці види стабілізаційної політики також дають змогу усунути дефіцит іноземної валюти. Уряд застосовує стримувальні інструменти стабілізаційної політики, які уповільнюють зростання національного обсягу виробництва, щоб зменшити імпорт; оскільки останній змінюється пропорційно до національного доходу країни. Водночас стримувальна стабілізаційна політика уповільнює зростання цін, тому резиденти переорієнтовують свій попит із імпортних на вітчизняні вироби, що обмежує попит на іноземну валюту. Крім того, стригальна макроскопічна політика підвищує процентні ставки, що зменшує відплив фінансових коштів з країни для міжнародного інвестування. З іншого боку, високі процентні ставки стимулюють фінансові інвестиції в економіку країни, що збільшує надходження іноземної валюти. Все це усуватиме дефіцит платіжного балансу. Проте цей спосіб підтримання фіксованих валютних курсів навряд чи можна вважати привабливим: платою за стабільність курсів є зниження національного обсягу виробництва і рівня зайнятості. Отже, підтримання фіксованих курсів є нині нелегким завданням для будь-якої країни.