Контроль за рівнем інфляції та зайнятості

Соціальні функції

Демократична соціальна правова держава є за своєю сутністю уніка­льним інструментом соціалізації всіх ланок суспільного розвитку, реаліза­ції принципу справедливості, надійного захисту свободи та вільного роз­витку особистості. Аналіз показує, що за останні десятиліття в більшості країн світу спостерігається неухильне зростання частки асигнувань дер­жави на соціальні заходи. Йдеться передусім про пенсії зі старості та ін­валідності, пенсії ветеранам війни, допомогу на випадок безробіття тощо. Збільшення цих видатків, на думку С. Дзюбика, зумовлене такими причи­нами:

- підвищення людського чинника як основної продуктивної сили еко­номічного зростання й нагромадження національного багатства;

- збільшення чисельності населення, яке потребує підтримки від держави, що викликано зміною вікової структури, середньої тривалості життя;

- поглиблення нерівності у доходах між різними соціальними групами населення, особливо в країнах з перехідною економікою.

Головним завданням на сучасному етапі державного розвитку є реальне втілення в життя конституційних принципів соціаль­ної держави: вдосконалення ринку праці, створення адресної си­стеми матеріальної допомоги, реформування медичного обслуго­вування.

Розв'язання гострих соціальних проблем можна досягти лише спіль­ними зусиллями через активне партнерство між урядом і громадянським суспільством. Іншим важливим завданням соціально-економічних перетворень є збалансування свободи ринкової економіки із забезпеченням соціальної захищеності людини, захистом і гарантуванням її соціально-економіч­них прав. Саме під таким кутом зору Концепція адміністративної реформи в Україні передбачає здійснити законодавче визначення основоположного напряму діяльності уряду - спрямування й координацію діяльності органів виконавчої влади та її орієнтацію переважно на забезпечення прав і сво­бод громадян та надання їм державних (управлінських) послуг; а також «перехід до нового розуміння функцій публічної влади, які за своїм зміс­том спрямовуються на надання державних та громадських послуг, пере­розподіл функцій і повноважень між місцевими органами виконавчої вла­ди та органами місцевого самоврядування на основі: встановлення пере­ліку державних і громадських послуг, їх класифікації; визначення переліку послуг, що надаються за рахунок бюджетних коштів і на платній основі».

Пріоритетами соціальної політики є створення умов для забезпечен­ня життєвого рівня населення, розвитку трудового потенціалу, народо­населення, формування середнього класу, недопущення надмірної ди­ференціації населення за рівнем доходів, проведення пенсійної реформи, надання адресної підтримки незахищеним верствам населення, забез­печення всебічного розвитку освіти, культури, поліпшення охорони здо­ров'я населення.

Зважаючи на те, що постачальником соціальних послуг може бути як державний, приватний, так і «третій сектор» - неурядові громадські та добродійні організації, сьогодні актуальною є проблема чіткого розмежу­вання сфер їх діяльності. Водночас слід зазначити, що, беручи до ува­ги нашу спадщину, саме держава залишається основним надавачем соціальних послуг. Хоча не обов'язково саме держава виробляє і надає ці послуги: вона може фінансувати інших надавачів послуг, створити зако­нодавчу та регулюючу базу, яка стимулювала б зростання послуг і благ. Першочергове завдання уряду - розроблення державних соціальних стандартів та гарантій на послуги. При цьому, як правило, враховують два аспекти:

1. Стандартизація соціальних прав, відповідно до нової редакції Єв­ропейської соціальної хартії, підписаної 19-та країнами. Стандартизація соціальних прав передбачає право на працю, професійну підготовку, на справедливі умови праці, свободу професійних об'єднань, право на укла­дення професійного договору, право працівників на інформацію, на участь в управлінні підприємством, права дітей та підлітків, працюючих жінок, права матері та сім'ї, права інвалідів та людей похилого віку, а також пра­ва робітників-емігрантів та їх сімей на захист, право на безоплатну медич­ну допомогу й соціальне забезпечення.

2. Система соціальних стандартів рівня життя, яка мала б складатися з таких головних підсистем: стандарти споживання матеріальних благ і послуг; стандарти забезпечення житлом; стандарти умов і охорони праці, зайнятості; стандарти стану здоров'я працівників, організації медичного обслуговування й умов праці; стандарти системи освіти; стандарти куль­тури; стандарти навколишнього середовища .

В Україні правові засади формування та застосування державних со­ціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією та законами основних соціальних гарантій, визначаються Законом «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гаран­тії». Метою встановлення державних соціальних стандартів і нормативів є:

- визначення механізму реалізації соціальних прав та державних со­ціальних гарантій громадян, визначених Конституцією;

- визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забез­печення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсах для їх реалізації;

- визначення та обґрунтування розмірів бюджетних видатків, соціаль­них фондів на соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.

На основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соці­альних гарантій: мінімальних розмірів заробітної плати та пенсій за віком, інших видів соціальних виплат і допомог. Вони обов'язкові для всіх дер­жавних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності.

Складовою соціальних функцій є гарантування найважливіших прав особистості, зокрема: захист трудових прав громадян, захист прав споживачів, соціальний захист безробітних, охорона праці та безпечної життєдіяльності тощо. Для реалізації цих функцій держава має здійс­нювати адекватну до соціально-економічних реалій активну соціальну політику.

Отже, для оптимізації соціальних функцій необхідно поступово основні регулятивні функції передавати з центру територіям шляхом законодавчого встановлення оптимального їх розподілу. Це зумовлено тим, що на регіо­нальному та місцевому рівнях повинна вирішуватися більшість соціальних проблем - створення умов для соціального захисту людини, здійснення охорони здоров'я, реалізація житлової політики тощо. Необхідно також сформувати адекватну та ефективну структуру соціального управління, соці­альну інфраструктуру на цих рівнях, забезпечити необхідні фінансові ресур­си, посилити відповідальність регіонів за стан соціального розвитку терито­рій. Тільки так, на нашу думку, органи виконавчої влади зможуть ефективно здійснювати соціальні функції та надавати соціальні послуги населенню.

Гуманітарні функції

Важливою складовою основних функцій державного управління є на­лежне функціонування та розвиток освіти, науки і культури, завдяки яким реалізується конституційне право кожного громадянина на здобуття від­повідного рівня освіти і залучення до культурних надбань.

Завдання держави в галузі освіти полягає в тому, щоб забезпечити до­ступність дошкільної, загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, по­вної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам; недопущення зниження загального рівня освіче­ності громадян. При цьому участь держави не повинна мати тотального характеру, а має бути орієнтованою на гарантування державних стандар­тів освіти, перевищення яких - особиста справа кожного індивідуума.

Органи виконавчої влади повинні переорієнтуватися на виконання но­вих функцій в цій сфері. Йдеться про всебічну підтримку новаторських педагогічних ініціатив, достатнє фінансування, що забезпечить належний рівень освіти.

Науково-технічна сфера повинна отримати значну підтримку держави. Першочергова державна підтримка має надаватися фундаментальній науці як основі створення власних високих технологій, важливому фактору підвищення рівня загальної освіти та підготовки ква­ліфікованих кадрів. Діяльність Кабінету Міністрів України в науково-технічній та інновацій­ній сферах спрямовується на забезпечення економічного зростання дер­жави шляхом пріоритетного фінансування науково-технічних програм і проектів, спрямованих на вихід вітчизняної продукції на світовий ринок. Процес розвитку науки відбувається у формі фінансування держа­вою науково-дослідних і конструкторських розробок, підготовки наукових кадрів, будівництва і утримання наукових лабораторій, науково-дослідних центрів, формування державної інтелектуальної власності (у виді патен­тів, ліцензій) тощо. Відповідно до статті 54 Конституції держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим спів­товариством.

Державним органом виконавчої влади, що координує діяльність у цій сфері, є Міністерство освіти і науки України. Його завданням є досягнення якісно вищого рівня державного управління в сфері наукової, науково-технічної діяльності, інтелектуальної власності. Він покликаний сприяти створенню та цивілізованому використанню інтелектуального продукту, становленню і подальшому розвитку ринку інтелектуальної власності в нашій країні.

Особливе місце серед державних інтересів будь-якої країни посідають питання належного функціонування та розвитку національної культури, завдяки якій реалізується конституційне право кожного громадянина на залучення до культурних надбань.

Українська держава гарантує громадянам свободу творчості (стат­тя 54 Конституції), не допускає втручання у творчий процес та цензуру в сфері творчої діяльності, забезпечує збереження об'єктів культурної спад­щини, вживає заходів для повернення в Україну національних культурних цінностей, що знаходяться за її межами. Центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну полі­тику в галузі культури шляхом здійснення керівництва цією сферою управління, а також відповідає за її розвиток, є Міністерство культури і туризму України. На основі відповідної законодавчої бази (Основи зако­нодавства України про культуру, Закон про музеї та музейну справу, За­кон про бібліотеки та бібліотечну справу, Закон про кінематографію, Про охорону культурної спадщини тощо) держава покликана здійснювати управління у сфері духовної культури, визначаючи при цьому певні пріо­ритети напрямів управління культурою, зокрема того, що має бути першо­черговим об'єктом цього управління, його основним завданням, на що слід спрямовувати основні зусилля та державні кошти .

Держава дбає про розвиток туризму, який є однією з найбільш висо­коприбуткових та динамічних галузей світового господарства. З метою розвитку туризму держава здійснює необхідні прямі інвес­тиції, спрямовані на формування туристичної інфраструктури, здійснює підготовку кадрів, наукове та рекламно-інформаційне забезпечення просування національного туристичного продукту на світовому ринку, за допомогою податкових і митних пільг стимулює надходження інвес­тицій у галузь та створює сприятливі умови для розвитку туристичного бізнесу. Основу державної політики в галузі туризму становлять такі чинники:

- державне стимулювання внутрішнього та іноземного (в'їзного) туриз­му, в тому числі через удосконалення системи оподаткування;

- розширення мережі об'єктів туристичної інфраструктури і форму­вання конкурентоспроможного на світовому ринку вітчизняного туристич­ного продукту на основі ефективного використання національного природ­ного та історико-культурного потенціалу;

- створення сучасної інформаційно-маркетингової служби в сфері туристичного бізнесу.

Важливим напрямом діяльності держави в гуманітарній сфері є полі­тика в галузі фізичної культури - складової загальної культури, яка є важ­ливим чинником здорового способу життя, профілактики захворювань, організації змістовного дозвілля, формування гуманістичних цінностей та створення умов для всебічного гармонійного розвитку людини.

Держава сприяє розвиткові в країні професійного спорту. Для цього разом із недержавними організаціями забезпечує участь українських ат­летів в Олімпійських іграх, чемпіонатах світу, Європи та інших важливих спортивних змаганнях. Державне управління у сферах фізичної культури і спорту здійснює Міністерство України у справах сім'ї, молоді та спорту.

Отже, гуманітарні функції, метою яких є підвищення духовно-інтелек­туального потенціалу суспільства, спрямовуються на:

- розвиток культури і мистецтва, театру і кінематографи, музей­ної справи, образотворчого мистецтва, книговидання;

- збереження культурної спадщини України;

- упорядкування та якісний розвиток мережі культурно-освітніх закладів;

- упровадження новітніх технологій у сфері освіти;

- розширення та вдосконалення форм здобуття освіти;

- розвиток інформаційного простору;