Індустріально-технологічний – Джон Кеннет Гелбрейт.

Інституціоналізм (від лат. institutio – звичай, настанова) був прийнятий для визначення системи поглядів на суспільство та економіку, в основі якої покладено категорію інституту, що визначає соціально-економічну основу прихильників цього напряму.

Інституціоналізм — концепція економічної теорії, яка в економічній системі синтезує роль соціальних, правових, організаційних, політичних, етичних, мента­льних, економічних інститутів у процесі їхнього функ­ціонування.

Варто визначити епохи, що фіксують особливе істо­ричне значення інститутів. Так, наприклад, для генези про­гресу важливу роль відіграли такі інститути як родина, держава, вони зруйнували багатовікові застиглі традиції і звичаї родоплемінного побуту. Це обумовило становлен­ня індивідума, зникнення замкнутості, осідлості, появу міжособистісних, а пізніше й міждержавних відносин.

Інститути знаходяться на поверхні явищ. Вони стають об’єктами ви­вчення. У Китаї виділяється родина і держава як підвалинні конструкції Піднебесної. В індуїзмі — кругообіг життя, закріплений у кастах; в ісламі — покірність волі Аллаха. В епоху середньовіччя точиться боротьба духовного і матеріаль­ного — на користь першого.

Інституціональні утворення з’являються у суспільному житті як породження тенденцій політико-економічних процесів, так і встановлювані державними, суспільними структурами чи їх­ньою єдністю. Так, раннє християнство трансформується в інсти­тут римського імператора. Християнство насаджує цілу систему інституціональних утворень: церква, папство, чернецтво, світо­сприйняття, служіння, моральні норми (заповіді), канонічне право, ордена, інквізиція і т. д. Усе це в кінцевому рахунку викристалізу­валося в особливій формі — ватиканському інституціоналізмі.

В економічних процесах поява цих своєрідних інструментів має відповідне підґрунтя: інститути, породжені історичними тен­денціями, і інститути, започатковані вольовими рішеннями, сві­домо. При цьому вирізняються інститути як віддзеркалення націо­нальних особливостей історичного розвитку і тенденцій загально-історичних — технологічних революцій як об’єктивної основи розвитку ринкових відносин.

Історичний досвід щодо місця і ролі свідомо утворюваних ін­ститутів свідчить, що вирішальну роль у цьому відіграє держава. За Кантом, завдання держави полягає в тому, щоб знайти форму, у рамках якої можливе спільне проживання в співтоваристві, найбільший простір для вільного розвитку індивідуальних сил. З цього випливає, що Канта не турбує загальний інтерес. Захист ін­дивідуальних інтересів може призвести до забуття суспільних ін­тересів. Держава створює законодавче поле, в якому гармонійно врівноважуються як індивідуальні, так і суспільні інтереси. Закон може бути ухвалений, але якщо не створене середовище його доброчинної дії, то він не досягає необхідного ефекту.

Ойкен пише про те, що в основу політики lasser flare покладе­на свобода. Свобода повинна бути представлена для того, щоб розвинути природний богоугодний порядок. Він виникає тільки тоді, коли сама економічна політика стає орієнтованою на це.

Якщо народження політичної економії відбувалося в умовах, коли вивчення економічних процесів проходило без врахування інституціональних утворень (“невидима рука” — регулятор еко­номічного процвітання), то історична школа ввела їх у систему економічної науки. У цьому її історична заслуга.

Наприкінці XIX ст. — панівною в економічній науці була тео­рія маржиналізму. Маржиналізм концептуально ґрунтується на приматі позиції індивіда з його системою ціннос­тей, у ньому немає місця соціальним процесам, які впливають на ту ж ціну. Останні враховуються в концепціях неокласиків — то­чка перетину попиту та пропонування, на стороні попиту — гранич­на корисність, на стороні пропонування — граничні витрати вироб­ництва. Проте впливу інституціональних факторів у цій теорії немає.

Індустріальна технологія вдосконалює промисловість. Неми­нче з’являються великі і надвеликі підприємства, що мають можли­вість удосконалювати технічну базу. Завдяки їхній діяльності відбувається трансформація капіталізму, вільної рин­кової конкуренції в “колективістський капіталізм”, в якому фор­муються колективістські потреби. З’являється усвідомлення фор­мування й розвитку соціальних потреб. Ці положення становлять одну із засад інституціонального аналізу, що є важливою йо­го заслугою. До появи “соціальної ринкової економіки” залиша­ється зробити не так уже багато кроків. Змінюється як структура потреб, так і умови їхньої реалізації. Вони можуть бути реалізо­вані і колективно. Наприклад, народна освіта, охорона здоров’я, створення умов повноцінного дозвілля, турбота про людей, що втратили працездатність, розвиток сфери послуг, екологія. Вони мають соціальний характер. Очевидний висновок — невтручан­ню держави в економіку на певному історичному етапі поставле­ні об’єктивні межі. Держава неодмінно стає основним регулято­ром реалізації цих потреб.

Поняття “інститут” — широке, багатовимірне. Це й етика, і демографія, і культура, право, спосіб життя, якість і стандарти життя, політична система, соціальні процеси, соціологія тощо. Економічна теорія, особливо завдяки появі інституціоналіз­му, посідає місце міждисциплінарної теорії. Насамперед це широке охоплення соціально-економічних про­цесів. Там, де в класиків був атомістичний підхід, — початок усьому — “економічна людина”, в інституціоналізмі — соціаль­но-економічний соціум, соціально-економічна система. По­няття “соціально-економічна система” багаторівнева. Поняття “система” наявне в усіх напрямках інституціоналізму, які з’яви­лись упродовж XX ст. Інститути не вічні, вони еволюціонують, як еволюціонують технології, але у інституціоналістів головне - системне поняття, системотворний елемент [60].

Інституціоналізм як економічна теорія почав формуватися наприкінці ХІХ ст. Ідейно-теоретичні основи цього напряму в економічній науці було закладено американським економістом та соціологом Торстеном Вебленом (1857–1929).

Методологія досліджень інституціоналістів передбачала:

– широке використання описово-статистичного матеріалу;

– історико-генетичний метод;

– як вихідну і основоположну категорію інституту (сукупність правових норм, звичаїв, традицій). Інституціоналізм, таким чином, є якісно новим напрямом економічної думки. Склалося кілька напрямів інституціоналізму:

– соціально-психологічний (технократичний) – Т. Веблен;

– соціально-правовий (юридичний) – Дж. Коммонс;

– кон’юнктурно-статистичний (емпіріостатистичний) – В. Мітчел;

– інституціонально-соціальний (індустріально-технологіч­ний) – Дж. Гелбрейт;

– неоінституціоналізм – Р. Коуз, Д. Норт, Р. Фогель, Дж. Б’юкенен.

Соціально-психологічний (технократичний) напрям інституціоналізму представляє Торстен Веблен у працях “Теорія бездіяльного класу” (1899), “Інстинкт майстерності” (1914), “Інтереси і система цін” (1921), “Власність відсутнього” (1923).

Він вважає, що життя людини в суспільстві таке, як життя інших видів – це боротьба за виживання, а отже, це процес відбору та пристосування. Еволюція суспільного упорядкування є процесом природного відбору соціальних інститутів. При цьому він використовує історичну оцінку розвитку інститутів суспільства, у якій заперечуються марксистські положення про “класову експлуатацію” та “історичну місію” робітничого класу. На його думку, економічними мотивами людей є насамперед батьківські почуття, інстинктивне прагнення до знань та висока якість виконаної роботи.

Сценарій реформ Т. Веблена складається з неухильного при­скорення НТП та зростання ролі інженерно-технічної інтелігенції. На його переконання, інтелігенція, робітники, техніка та інші учасники виробництва представляють сферу індустрії і мають на меті оптимізацію і зростання ефективності процесу виробництва. Вони підкреслюють зростаючу залежність “бізнесу” від індустріальної системи, неминучість “паралічу старого порядку” та переходу до представників інженерно-технічної інтелігенції.

У результаті реформ Т. Веблен передбачає встановлення “но­вого порядку“, при якому керівництво промисловим виробництвом країни буде передано спеціальній “раді техніків”, а “індустріальна система” перестане служити інтересам “монополістів влас­ників, оскільки мотивом технократії та індустріалів є не “грошова вигода“, а служіння інтересам усього суспільства.

Соціально-правовий (юридичний) напрям інституціоналізму представляє Джон Коммонс (1862–1945) у працях “Правові основи капіталізму” (1924), “Інституціональна економіка. Її місце в політекономії“ (1934),він формулює юридично-мінову концепцію суспільного розвитку. Її сутність полягає в тому, що в основу розвитку покладені мінові відносини, які відображені як юридичні. Вихідною економічною категорією оголошується юридичне поняття угоди. Учасниками угоди можуть бути всі інститути суспільства. Угода, як основний елемент кожного економічного інституту включає три моменти – конфлікт, взаємодію та роз­в’я­зання. Отже, будь-які суспільні конфлікти, усі суперечності можна успішно розв’язати. Запорукою цього буде юридичне регулювання правил “угоди”.

Важливе місце в юридично-міновій концепції Джона Коммонса посідає категорія розумної цінності, яка утворюється в результаті формування оцінок, єдності думок у процесі всіх угод. Він стверджує, що політична економія – це наука про процеси, що ведуть до встановлення “розумної цінності”.

Коммонс також критикує класиків та неокласиків за їхнє визначення вартості. Вартість у нього – це очікуване право на майбутні блага та послуги.

Кон’юнктурно-статистичний (емпіріостатистичний) напрям інституціоналізму представляє Уеслі Мітчел (1874–1948), учень та послідовник Веблена. Наслідуючи його, у праці “Лекції про типи економічної теорії” Мітчел наполягав на взаємозв’язку економічних проблем з неекономічними, особливо з проблемами соціології, культури та іншими, які зумовлюють психологію, поведінку та мотиви діяльності людей. Його інституціоналізм полягає у збиранні (накопиченні) статистичних даних, які в подальшому стали б підґрунтям для пояснення гіпотез. Покладені в основу нової галузі економічної науки “економетрика” математика і статистика дозволяли Мітчелу та його колегам розраховувати тривалість малих і великих циклів, націлювати на спроби сконструювати моделі безкризового (нециклічного) розвитку економіки, передбачити відхилення в динаміці показників, запобігти їхньому падінню. Засобом пом’якшення циклічних коливань та досягнення сприятливої економічної кон’юнктури мало стати створення спеціального державного плану­вального органу. Планування при цьому передбачалося не ди­рективне, рекомендаційне, а засноване на науковому прогнозуванні реальних та досяжних кінцевих цілей.

Важливість внеску Мітчела в інституціональну теорію полягає у:

– виявленні впливу на економічні фактори (у категоріях грошового обігу, кредиту, фінансів тощо) так званих неекономічних факторів (у тому числі психологічних, поведінкових та ін.) за допомогою конкретного вивчення цифрових показників та виявлення закономірностей у коливаннях (кон’юнктури) цих показників на базі широкого масиву статистичних даних з фактичного матеріалу та їхньої математичної обробки;

– спробі обґрунтувати концепції безкризового циклу за допомогою різних варіантів державного втручання в економіку.

Отже, циклічний характер капіталістичного відтворення, за Мітчелом, зумовлений дією багатьох факторів “системи грошового господарства”. Він вважає за можливе впливати на цикли і навіть запобігати їм. Він – прихильник державного втручання в економіку.

Інституціонально-соціальний (індустріально-техноло­гіч­ний) напрям представляє Джон Кеннет Гелбрейт (н. 1909). Серед найбільш відомих монографій та праць виділяють: “Американський капіталізм” (1952), “Великий крах” (1955), “Суспільство дос­тат­ку” (1958), “Нове індустріальне суспільство” (1967), “Епо­ху невизначенос­ті” (1976), “Історію економічної науки: минуле як теперішнє“ (1987), “Культуру задоволеності” (1992), “Спра­вед­ливе суспільство” (1996) та інші.

Дж. Гелбрейт характеризує капіталізм як лад, що постійно зазнає перетворень. Основу цього, на його думку, становить еволюційне оновлення суспільства, його спонтанна трансформація. Еволюційний характер концепції інституціоналістів проявляється під час розгляду ними характерних для капіталізму соціально-економічних процесів, господарського механізму, реальних форм організації економічного життя у їхній конкретно-історичній національній визначеності. Серед найважливіших проблем, які розробляють інституціоналісти, це проблема корпорації, як великого монополістичного об’єднання, що втілює в собі велику економічну могутність. Корпорація розглядається як основа організаційної структури індустріальної системи сучасного суспільства. Інституціоналісти активно досліджують взаємодіюмонополії і конкуренції, олігополії, управління динамікою доходів, цін, різні аспекти господарського механізму. У їхньому полі зору такі інститути, як держава та її роль у розвитку економіки, профспілки, різні суспільні явища правового, морально-етичного, психологічного характеру. Усе це створює багатоаспектний об’єкт досліджен­ня прихильників соціально-інституціонального напряму, який відображає складне і суперечливе явище у сучасній економічній теорії. Джерело змін вони вбачають у розвитку науки, техніки, у створенні нових технологій. Техніка і технологія, по суті, ототожнюється із соціально-економічними структурами. Прин­цип технологічного де­термінізму лежить в основі теорії індустріального, постіндустріального, суперіндустріального, технотронного, інформаційного суспільства.

У своїх дослідженнях Джон Гелбрейт висунув поняття зрілої корпорації порівняно із звичайною виробничою корпорацією (монополією), а також показав її як носія НТП. Об’єднання таких корпорацій становить основу індустріальної системи, яку він називає планувальною. Дж. Гелбрейт виходив із того, що у зрілих корпораціях і в планувальній системі в цілому влада та правління перемістилися від власника до техноструктури, що складається із інженерно-технічного персоналу, який не входить до власників. До складу техноструктури він відносить тих, хто має спеціальні знання, здібності та досвід групового прийняття рішень. Основна роль у техноструктурі належить провідним менеджерам, які ухвалюють основні управлінські рішення. Заслуга Гелбрейта полягає в тому, що він перший серед економістів обґрунтував тезу про заміну влади ринку рішенням менеджерів. Він дійшов висновку, що з появою зрілої корпорації та планувальної системи змінилися цілі та характер їхньої діяльності, тому що планувальна система народжувала нову “розумну ціль суспільства“, отже, максимізація прибутку вже не є необхідною.

Разом з тим у 70-х роках Джон Гелбрейт змушений був визнати, що планувальна система, за відсутності державного регулювання, як правило, нестабільна. Вона піддається спадам та депресіям, які не самообмежуються, але можуть набути кумулятивного характеру. На неї впливає інфляція, що має хронічний характер і не піддається саморегулюванню. Він вважає за необхідне обмежити владу корпорацій та техноструктури, послабити тиск військових концернів та апарату військового відомства. Реальною силою, здатною затримати негативні процеси, на думку Дж. Гелбрейта, є держава. Тільки за допомогою незалежної від корпорацій держави можна послабити вплив негативних процесів та забезпечити подальший розвиток системи.

Здійснення реформ Дж. Гелбрейт пов’язує з посиленням регулювальної ролі держави. Категорично заперечуючи програми монетаристів та прихильників економіки пропозиції, він закликає звільнитися від сліпого поклоніння кредитно-грошовій політиці, від віри, що її магія може скеровувати і регулювати розвиток капіталізму. На його думку, необхідно значно більше покладатися на фінансово-бюджетну, ніж на кредитно-грошову політику, поєднуючи її з підвищенням податків, скороченням державного дефіциту та значним зниженням процентних ставок.

Разом з тим не всі інституціоналісти погоджуються з протиставленням планувальної і ринкової системи. Це положення викликає найбільше заперечень у економістів. Наприклад, Д. Сіссел віднайшов у взаємозв’язку трьох елементів планувальної системи (корпорація з її техноструктурою, система управління сукупним попитом та управління споживанням) глибокі суперечності, оскільки планувальна структура стабільна доти, доки функціонує складна система взаємозалежних інститутів. Він називає це – “парадоксом Гелбрейта”. Сіссел вважає, що слабкість цієї будови полягає в ігноруванні ринкових сил, які діють в економіці, не виключаючи і її корпоративного сектора. Підтвердження цьому він вбачає у гострій ринковій конкуренції, що охоплює і корпорації всередині самої планувальної системи.

Неоінституціональний напрям представляють – Рональд Коуз, Нобелівський лауреат 1991 р; Дуглас Норт, Нобелівський лауреат 1993 р.; Роберт Фогель, Нобелівський лауреат 1993 р.; Джеймс Б’юкенен Нобелівський лауреат 1986 р.

Нобелівським лауреатом Рональд Коуз став завдяки розробці теорії фірми та трансакційних витрат, яку він виклав у працях “Природа фірми“ (1937), “Суперечка про граничні витрати“ (1946), “Проблеми соціальних витрат“ (1960).

До трансакційних витрат або “витрат використання ринкового механізму“ Коуз відносив витрати на пошук інформації про ціни, попит, необхідних партнерів, укладання контрактів тощо. Цим він розширив існуюче поняття витрат, яке обмежувалося двома витратами – фізичними, що зумовлені рідкістю ресурсів, та технологічними, що відображають рівень знань і практичної майстерності економічних агентів. Розвиваючи аналіз Коуза, сучасні економісти запропонували декілька класифікацій трансакційних витрат. Зокрема, до таких витрат належать:

– витрати пошуку інформації (витрати часу та ресурсів на отримання і обробку інформації, а також витрати від недосконалості інформації);

– витрати на ведення переговорів;

– витрати вимірювання, тобто витрати на вимірювальну техніку, втрати від помилок та неточностей тощо;

– витрати на специфікацію (точне визначення) і захист прав власності, тобто витрати на утримання судів, арбітражу, органів державного управління, витрати часу та ресурсів, необхідних для по­новлення порушених прав, а також витрати на виховання “консенсусної ідеології“ – у дусі дотримання неписаних правил та норм;

– витрати т. з. опортуністичної поведінки, що становлять елемент трансакційних витрат, який найважче визначається (існує дві форми трансакційних витрат: “ухилення” – виникає тоді, коли працюють командою, але отримання інформації про ефективність дії кожного або надто дороге, або неможливе, та “здирство“ – спостерігається у тих випадках, коли будь-який агент володіє ресурсом, спеціально пристосованим для використання у даній команді і немає вартості поза нею). У першому випадку, при асиметрії інформації (підлеглий точно знає, скільки ним витрачено зусиль, а керівник має про це лише приблизне уявлення) виникає можливість працювати з неповною віддачею. У другому випадку у решти учасників тоді з’являється можливість претендувати на частину доходу (квазіренту) від цього ресурсу, загрожуючи його власнику розривом відносин, якщо той відмовиться з ними поділитися.

Розширення трансакційного сектора економіки неоінституціоналісти назвали структурним зрушенням надзвичайної важливості. Саме на цьому, на їхню думку, ґрунтується пояснення щодо контрасту між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються.

Скорочення трансакційних витрат, а отже, підвищення ефективності функціонування економіки забезпечується існуванням правових норм та їхнім дотриманням. Зв’язок між юридичними нормами (правами власності) і трансакційними витратами було сформульовано Коузом у його відомій теоремі. Теорема присвячена проблемі зовнішніх ефектів (екстерналій). Так називають побічні наслідки будь-якої діяльності, що стосуються не безпосередніх учасників, а третіх осіб. Існування екстерналій призводить до розходження між приватними і соціальними витратами (за формулою – соціальні витрати дорівнюють сумі приватних витрат і екстерналій, тобто покладених на третіх осіб). У випадку негативних ефектів приватні витрати виявляються нижчими від соціальних, при позитивних зовнішніх ефектах – соціальні витрати нижчі від приватних, за словами відомого економіста Пігу, це є не що інше, як “провали ринку“. На думку Коуза, якщо б усі права були ясно визначені і запропоновані, якби трансакційні витрати дорівнювали нулю, якщо б люди погоджувалися суворо дотримуватися результатів добровільного обміну, то ніяких екстерналій не було б. “Провалів ринку“ у цих умовах не відбувалося б, і у держави не було б ніяких підстав для втручання з метою коригування ринкового механізму.

Коуз зазначав, що визначення прав власності є важливою попередньою умовою ринкових угод, таким чином, поняття “влас­ність” було замінено поняттям “право власності”. Власність як така не є ресурсом, а тільки комплексом прав (принаймні часткою такого права) на використання ресурсу (право володіння, користування, управління тощо). Крім того, категорія власності виводиться з проблем обмеженості ресурсів. Ті ресурси, кількість яких не обмежена, не стають об’єктом власності. З приводу їхнього використання між людьми не виникає ринкових відносин.

Права власності повинні бути чітко визначені, тому що саме вони стають об’єктом купівлі і продажу. Їх, у кінцевому підсумку, придбавають ті, хто більше цінує забезпечені ними можливості виробництва і здатний одержувати від них більшу користь. Коуз також вважає, що для успішного функціонування ринку важливе значення мають як трансакційні витрати, так і права власності. Якщо трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені та їх додержують суб’єкти господарювання – ринок здатний до саморегулювання.

Неоінституціональні ідеї Р. Коуза отримали подальший розвиток у працях Д. Норта “Економічне зростання США: 1790–1860 роки” (1961), “Зростання і благополуччя в Америці минулого: нова економічна історія” (1966), “Економічне піднесення в країнах Заходу: нова економічна історія” (1973) та Р. Фогеля – “Залізниці та темпи економічного зростання в Америці” (1964), “Час на хресті: економіка в Америці” (1989). Вони стали творцями нової економічної історії, на основі досліджень як у галузі економічної історії, так і економетрики, що, у свою чергу, привело до появи нової концепції щодо дослідження економічних явищ – “кліометрії” (від грецьк. кліо – муза історії та метріо – вимірювати).

Розмірковуючи про процеси, що відбуваються у світі, Норт підкреслює, що найважливішим завданням для Східної Європи сьогодні є формальна передача державної власності у приватну. Але при цьому відсутнє все те, що дає змогу цій приватній власності функціонувати відповідно до невидимої руки ринку – немає відповідної правової системи, системи освіти. Просто немає основ для цього. Неформальні правила гри, які опосередковані через культуру кожної країни, змінити дуже важко. Якщо модифікувати лише формальні правила, то це може призвести до напруженості і тривалої політичної нестабільності. Щодо Росії, України та інших республік колишнього СРСР, то шлях змін тут буде тривалим та важким і в найближчі десятиріччя навряд чи можна очікувати високих темпів розвитку.

Своїми досліженнями Фогель намагається довести існування прямої залежності між життєвим рівнем суспільства та добробутом людини. На основі новітніх медичних знань учений систематизує дані про рекрутів та звертає увагу на факти, що за час індустріальної революції добробут людини знизився, а в середині XX ст. знову зріс. Звідси було зроблено висновок, що загальний життєвий рівень у США у період індустріальної революції помітно погіршився. Крім того, у результаті дослідження впливу і значення розвитку залізничного транспорту на економічне піднесення США Фогель зробив оригінальний висновок про те, що сума багатьох дрібніших технічних змін для економічного розвитку країни має значно більше значення, аніж окремі великі нововведення. Зокрема, вплив залізниці на економічне зростання оцінюється Фогелем лише в 3 %.

Одним із засновників “нової політичної економії”, а саме так називають теорію суспільного вибору (теорія, що вивчає різні способи і методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах), є Дж. Б’юкенен. Усвоїх працях – “Формула згоди“ (1962), “Теорія суспільного вибору” (1972), “Межі свободи: між анархією і Левіафаном” (1975), “Політична спадщина лорда Кейнса“ (1977), “Влада податків – теоретичне обґрунтування фінансової конституції“ (1980), “Свобода, ринок і держава” (1986), “Дослідження конституційної демократії” (1989), Б’юкенен сформулював три основні передумови, на які спирається теорія суспільного вибору:

1) методологічний індивідуалізм – люди діють у політичній сфері, дбаючи про свої особисті інтереси, тому немає непереборної грані між бізнесом та політикою (розвінчується міф, що у держави немає інших інтересів як турбота про суспільні інтереси);

2) концепція “економічної людини” (homo economicus) – людина намагається приймати такі рішення, які максимізують значення функції корисності;

3) аналіз політики як процесу обміну – індивідуми намагаються колективно досягнути своїх власних цілей, оскільки не можуть реалізувати їх шляхом звичайного ринкового обміну. У політиці люди погоджуються платити податки в обмін на блага, необхідні всім і кожному зокрема.

У теорії суспільного вибору політичний ринок розглядається за аналогією з товарним. Держава – це арена конкуренції людей за вплив на прийняття рішень, за доступ до розподілу ресурсів, за місце на ієрархічній драбині. Разом з тим держава – це ринок особливий, його учасники мають надзвичайні права власності: виборці можуть обирати представників у вищі органи держави, депутати ухвалюють закони, чиновники стежать заїхнім виконанням. Виборці та політики розглядаються як індивіди, що обмінюються голосами і передвиборними обіцянками. Основними сферами аналізу теорії, що розглядається, є сам виборчий процес, діяльність депутатів, теорія бюрократії, політика державного регулювання.

Неоінституціоналісти доводять, що не можна цілком покладатися на результати голосування, оскільки вони значною мірою залежать від конкретного регламенту прийняття рішень. Сама ж демократична процедура голосування у законодавчих органах також не перешкоджає ухваленню неефективних економічних рішень. Парадокс голосування не лише дозволяє пояснити, чому нерідко приймаються рішення, які не відповідають інтересам більшості, але і наочно показати, чому результати голосування піддаються маніпуляції. Тому при затвердженні регламенту потрібно уникати впливу кон’юнктурних факторів, які заважають ух­валювати справедливі та ефективні законопроекти. Демократія не зводиться лише до процедури голосування, гарантом демо­кра­тичних рішень мають бути тверді та стабільні конституційні принципи і закони.

Неоінституціоналісти звертають особливу увагу на таке політичне явище, як лобізм. Лобізм – це різні способи впливу окремою групою, аж до підкупу, представників влади з метою прийняття вигідних для цієї групи виборців політичних рішень. Вигода від ухвалення таких рішень реалізовується всередині групи, а витрати розподілено на все суспільство в цілому. Сконцентрований інтерес небагатьох перемагає розпорошені інтереси більшості. Тому відносний вплив груп з особливими інтересами значно більший від їхньої частки голосів. Такий вплив концентрованих інтересів пояснює парадокси економічної політики держави. Держава значно частіше регулює ринок споживчих товарів, ніж ринки факторів виробництва, частіше надає пільги галузям, сконцентрованим у визначених районах, ніж розпорошеним по всій країні.

Неоінституціоналісти визначили також систему логролінгу (logrolling – перекочування колоди, торгівля голосами). Підтримку своїх питань депутат ”купує”, віддаючи взамін свій голос при захисті проектів своїх колег. Така підтримка інколи дозволяє домогтися ефективнішого розподілу ресурсів, тобто такого, який би підвищував загальне співвідношення корисності і витрат відповідно до принципу оптимального Парето. Але, можливо, ідучи на зустріч місцевим інтересам, за допомогою логролінгу уряд добивається схвалення великого дефіциту державного бюджету, зростання асигнувань на оборону тощо. Тим самим загальнонаціональні інтереси нерідко приносяться у жертву регіональним вигодам. Класичною формою логролінгу є “бочечка із салом“ – закон, який включає набір невеликих локальних проектів. Щоб отримати схвалення, до загальнонаціонального закону додають цілий пакет різноманітних, нерідко слабопов’язаних з основним законом, пропозицій, у прийнятті яких зацікавлені різні групи депутатів. Щоб забезпечити його прийняття, до нього додають все нові і нові пропозиції (“сало”), доки не буде досягнута впевненість у тому, що закон схвалить більшість депутатів. Такі маніпуляції є загрозою для демократії.

Теорія суспільного вибору має ще один актуальний та важливий напрям – економіку бюрократії. Це система організацій, що задовольняє, як мінімум, два критерії:

– не виробляє економічних благ, які мають ціннісну оцінку;

– включає частину своїх доходів із джерел, не пов’язаних із продажем результатів своєї діяльності.

Маючи відповідне становище, бюрократія не пов’язана безпосередньо з виборцями, вона обслуговує насамперед інтереси різних груп законодавців та виконавчих гілок влади. Чиновники не лише реалізують уже прийняті закони, але й активно беруть участь у їхній підготовці. Через бюрократів групи з особливими інтересами “обробляють” політиків, подають інформацію у вигід­ному для них світлі. Бюрократи прагнуть до прийняття таких рішень, які б відкрили для них доступ до самостійного використання різних ресурсів. Ухвалення програм, які дорого коштують, дає їм широкі можливості для особистого збагачення, посилення впливу, зміцнення зв’язків з групами, що їх підтримують, і в кінцевому підсумку дає змогу підготувати “відхід“. Не випадково багато працівників корпорацій, попрацювавши в державному апараті, повертаються у свої корпорації з помітним підвищенням. Така практика отримала назву “система обертальних дверей”. Державні чиновники намагаються отримати матеріальні вигоди за рахунок як суспільства в цілому, так і окремих осіб, які домагаються ухвалення окремих рішень. Бюрократи, беручи участь у політичних процесах, роблять спроби ухвалити такі рішення, які б гарантували їм отримання економічної ренти за рахунок суспільства. Політики зацікавлені у рішеннях, які забезпечують явні та швидкі вигоди при прихованих витратах, що важко визначаються. Подібні рішення сприяють зростанню популярності політиків, але, як правило, вони економічно неефективні.

Умовою ефективної боротьби з бюрократією є приватизація, а її змістом – розвиток “м’якої інфраструктури”(збільшення економічних прав людини – зміцнення прав власності, чесність і відповідальність за виконання контрактів, терпимість до інакомис­лячих, гарантії прав меншин тощо), а кінцевою метою – створення конституційної економіки.

Представники теорії суспільного вибору розробили питання про “провали“ держави (уряду).Такі провали – це випадки, коли держава (уряд) не спроможна забезпечити ефективний розподіл та використання суспільних ресурсів. До характерних рис провалів держави потрібно віднести:

– обмеженість необхідної для прийняття рішення інформації (наявність могутніх груп з особливими інтересами, активного лобі, потужного бюрократичного апарату призводить до значних викривлень наявної інформації);

– недосконалість політичного процесу (маніпулювання голосами через недосконалість регламенту, лобізм, логролінг, бюрократизм, пошук політичної ренти);

– обмеженість контролю над бюрократією (стрімке зростання державного апарату);

– нездатність держави передбачати та ефективно контролювати найближчі і віддалені насліди прийнятих рішень.

До фіаско ринку іноді додається і фіаско уряду. Тому, застосовуючи ті чи інші регулятори, уряд повинен суворо стежити за негативними ефектами і завчасно вживати заходів щодо ліквідацї негативних явищ.

Висновки

У кінці XX ст. критика НТР “перемістилася“ у галузі екології, моралі і прав людини (особливо у зв’язку з проблемами вторгнення у її особисте життя). На зміну теоріям обмеження НТР прий­шли: концепція соціокультурного сприяння її розвитку; інновацій­ні теорії сприяння високотехнологічним галузям. У процесі розвитку теорій трансформації виробництва і суспільства про­стежу­ється зіткнення двох економічних напрямів: індивідуалізму та гуманістично-демократичного підходу. У цілому можна під­крес­лити, що обидві течії використали метод системного аналізу найважливіших тенденцій економічного та соціально-по­лі­тич­но­го розвитку суспільства і людства у XX ст., націлений на активіза­цію людей і раціоналізацію їхніх дій в умовах демократії. Наукові та ідеологічні елементи, безперервно зіштовхуючись, досить ефективно орієнтували економічні дослідження і практичні дії лю­дей.

Основні терміни і поняття

Автаркія –економічна політика, спрямована на господарське відособлення, створення економіки в межах окремої країни або групи країн, максимальне обмеження імпорту при одночасному стимулюванні експорту товарів і капіталів.

Адаптивні очікування - спираються на колишній досвід: знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок. На підставі адаптивних очікувань корпорації пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

Господарська економічна система – це своєрідно впорядкована система зв’язку матеріальних і нематеріальних благ та послуг із споживачами.

Змішана економіка –форма економічної демократії, за якої наявність противаг великому капіталу забезпечується завдяки багатоваріантності шляхів розвитку ринкової економіки на основі конкуренції різних форм власності на засоби виробництва – приватної, державної, громадських організацій, кооперативів та ін.

Ієрархія – система, коли з одного центру спрямовується ряд наказів і доручень.

Інституціоналізм — концепція економічної теорії, яка в економічній системі синтезує роль соціальних, правових, організаційних, політичних, етичних, мента­льних, економічних інститутів у процесі їхнього функ­ціонування.

Кейнсінізм -інтеграція макроаналізу і неокласичної теорії.

“Кліометрія” (від грецьк. кліо – муза історії та метріо – вимірювати) -нової економічна історія, що сформувалася на основі досліджень як у галузі економічної історії, так і економетрики, що, у свою чергу, привело до появи нової концепції щодо дослідження економічних явищ.

Комунітаризм –принцип альтернативної школи, за яким загальносуспільний інтерес є пріоритетним щодо приватного, індивідуального інтересу, а економічна спроможність суб’єкта господарювання залежить від успіхів національної економіки.

Конверсія –перепрофілювання промисловості з випуску військової продукції на виробництво товарів широкого вжитку і навпаки.

Конкурентний ринок — за Ойкеном, це рамки, в яких відбуваються складні вияви численних факторів — як економічних, так і технологіч­них, ідеологічних, правових, соціальних, політичних, психологі­чних, етичних, культурних, ментальних.

Ленд-ліз – система надання в довгострокову оренду матеріальних ресурсів з відстрочкою сплати орендної плати.

Лібералізм – це зовнішньоекономічна політика, за якою митні органи виконують тільки реєстраційні функції, не збирають імпортного та експортного мита, не визначають ніяких кількісних або інших обмежень.

Лобі –організовані групи тиску на уряд та законодавчі установи, щоб домогтися ухвалення законів чи постанов в інтересах певних політичних партій чи соціальних груп.

Лобізм –це різні способи впливу окремою групою, аж до підкупу, представників влади з метою прийняття вигідних для цієї групи виборців політичних рішень.

Монетаризм – економічна теорія, що ґрунтується на тезі про визначальну роль грошової маси, яка перебуває в обігу, у реалізації державної політики стабілізації економіки, функціонуванні та розвитку останньої.

Молоді азійські тигри – Південна Корея, Малайзія, Тайвань, Гонконг та Сінгапур.

“М’яка інфраструктура” - збільшення економічних прав людини – зміцнення прав власності, чесність і відповідальність за виконання контрактів, терпимість до інакомис­лячих, гарантії прав меншин тощо.

Неолібералізм – течія в некласичній теорії, яка визнає потребу у регулювальному втручанні держави в соціально-еконо­міч­ні процеси, але обмежує його свідомим створенням інституціональних умов, що забезпечуватимуть моделювання бажаного економічного та соціального ладу на основі вільного, конкурентного ринку, що саморегулюється.

Ноу-хау –технічні знання, досвід, секрети виробництва, документально оформлені, передача яких зумовлюється при укладанні ліцензійних договорів та інших угод, оскільки ноу-хау охороняється законодавством.

Неокласичне відродження – течія в економічній теорії, яка сформувалася у 70-х роках XX ст. на основі поглядів про потребу у мінімізації державного втручання в економіку (у новій класичній теорії склалися дві течії – “раціональних очікувань” та “економіки пропозиції”).

Неоконсерватизм, або тетчеризм, – радикальна економічна програма уряду консерваторів М. Тетчер, ідеологічною основою якої були такі елементи: сприяння вільному підприємництву; розвиток особистої ініціативи; проповідування крайнього індивідуалізму; повернення суспільства до “вікторіанських цінностей” (повага до закону, порядку, релігії, сім’ї; бережливість, трудолюбство тощо).

Олігополія –панування невеликої кількості фірм, компаній у виробництві та на ринку.

Ордолібералізм -західнонімецька неоліберальна доктрина, що отримала назву від щорічника “Ордо”, який видавався у Фрайбурзькому університеті з 1948 р.

Протекціонізм – економічна політика держави, спрямована на захист вітчизняних виробників від конкуренції з боку іноземних фірм.

План Маршалла – план післявоєнного економічного впорядкування Європи, метою якого був розвиток економіки на “принципах індивідуальної свободи, вільних інститутів і справжньої незалежності”, Європа розглядалася як єдиний економічний простір, на що вказував міжнародно-правовий договір між країнами (Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Ірландія, Іспанія, Швеція, Люксембург, Австрія, Швейцарія, Португалія, Греція, Туреччина та ФРН).

План Доджа-Макартура – це план повоєнного устрою Японії, що передбачав соціально-економічні реформи з метою повернення японського суспільства до буржуазних ліберальних цінностей.

“Провали“ держави (уряду) -це випадки, коли держава (уряд) не спроможна забезпечити ефективний розподіл та використання суспільних ресурсів.

Промислова переорієнтація – план, що реалізовувався в 1976–1980 рр. у Франції, спрямований на підтримку конкурентоспроможних галузей промисловості та ТНК, розвиток зовнішньої торгівлі, реалізацію галузевих програм.

Раціональні очікування - опираються на наукові прогнози, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Реконверсія –переведення економіки країни після закінчення війни на виробництво продукції мирного часу.

Рейганоміка – економічна політика президента Р. Рейгана, в основу якої покладено лібералізацію економічних процесів, зокрема, зменшувалися корпоративні та особисті податки з громадян, бюджетні витрати, згорталися соціальні програми, відбувалося дерегулювання підприємництва.

Розподільний соціалізм – шведська теоретична модель демократичного суспільства, яка базується на визнанні справедливого розподілу, соціальної рівності як основних ознак соціалізму; спирається на приватну власність і перерозподіл суспільних доходів у напрямі їхнього вирівнювання на засадах солідаризму.

Спонтанний економічний порядок – це ринок, інформацію про стан якого розпорошено, а її пошук потребує значних витрат.

Сірий ринок – система товарообмінних угод між окремими підприємствами в повоєнній Німеччині та натуральна оплата праці.

Світові ціни – це ціни, що відображають інтернаціональну вартість товару, яка визначається головними продавцями і покупцями певних видів продукції та формується в ході здійснення великих і регулярних операцій з товаром у вільно конвертованій валюті на світовому ринку.

Торговельна війна – це прийняття урядами країн-парт­не­рів заходів для обмеження доступу на їхні внутрішні ринки експортних товарів.

Торговельний баланс– співвідношення коштів, одержаних протягом року за експорт, і коштів, сплачених за імпорт товарів і послуг. Структурно торговельний баланс складається з двох частин – з надходжень і платежів. Їхнє зіставлення утворює експортно-імпортне сальдо.

Соціально-ринкове господарство – політика Людвіга Ерхарда у повоєнній Німеччині, спрямована на формування приватної ініціативи і конкуренції в поєднанні з активною роллю держави в господарському житті.

Сформоване суспільство –за визначенням Людвіга Ерхарда, стан німецького суспільства на етапі завершення побудови соціально-ринкового господарства.

Самокерований соціалізм –французька теоретична модель демократичного суспільства, що базується на господарській авто­номії як виробничих, так і територіально-адміністративних одиниць; основними її структурними ознаками є децентралізована групова власність, демократичні форми планування, системність.

Соціальна демократія – категорія соціал-реформістської моделі демократичного соціалізму; означає наявність у суспільстві розвиненої соціальної інфраструктури і передбачає свободу вибору робочого місця, міграції в межах країни тощо.

Холдинг-компанія –корпорація чи акціонерна компанія, що використовує свій капітал для придбання контрольних пакетів акцій інших компаній з метою встановлення контролю над ними та управління значно більшим капіталом, ніж початковий.

Розділ ІХ (ЗМ 9). Світове господарство та основні напрямки економічної думки на етапі інформаційно-технологічної революції (кінець ХХ ст. - початок ХХІ ст.)

Тема 9.1. Світове господарство на етапі інформаційно-технологічної революції (кінець ХХ ст. - початок ХХІ ст.)

План

1. Особливості міжнародних економічних зв’язків.

2. Загальна характеристика економіки країн, що розвиваються.