Законодавства про працю та про охорону 14 страница

Уклавши цивільно-правовий договір, власник за чинним зако­нодавством також несе витрати за внесками на соціальне стра­хування. Однак цим його соціальна діяльність вичерпується. Особливістю є те, що в такому випадку власник виконує свій соціальний обов'язок відносно усього суспільства, а не праців­ників конкретного підприємства, фінансуючи соціальні фонди, з яких здійснюються виплати на підставі солідарного принципу. Працівник, що працює на підставі цивільно-правового договору, не має всіх перелічених вище прав.

Є істотні відмінності й у порядку укладення трудового і ци­вільно-правового договорів. Укладення трудового договору де­тально регламентується трудовим законодавством. Трудовий до­говір має укладатися з дотриманням встановлених у законі юри­дичних гарантій. У законі передбачені випадки, коли власник зобов'язаний укласти трудовий договір з певним працівником, наприклад з молодим спеціалістом; заборонено необґрунтовану відмову в прийнятті на роботу. Угодою сторін може встановлю­ватися випробування при прийнятті на роботу. Цивільно-правові

207

договори про працю укладаються за угодою сторін, з дотриман­ням принципів добровільності та рівності сторін.

Трудовий договір укладається, як правило, на невизначений час і припиняється лише за підстав, передбачених законодавством. Строковий трудовий договір може укладатися лише у випадках, передбачених у законі (ст. 23 КЗпП). У цих нормах також ви­являється спрямованість трудового законодавства до соціального захисту найманого працівника. Цивільно-правові договори про працю укладаються щодо виконання певної роботи і вичерпу­ються виконаною роботою (послугою, продукцією).

Всі перелічені відмінності наочно свідчать про принципово різну правову природу трудових і цивільно-правових договорів про працю. В основі наукових концепцій про зближення трудового і цивільного права лежить неправильне уявлення про працівника і роботодавця як про рівноправні сторони трудового договору (див.: Сфера действия трудового законодательства и практика его при­менения // Право и экономика. — 1998. — № 10. — С. 39). Ро­ботодавець завжди "сильніший" за працівника. Саме він встанов­лює умови трудового договору, оскільки володіє капіталом, засо­бами виробництва. Забезпечення гарантій і соціальних внесків, виплат спричиняє додаткові витрати роботодавця, які в Україні значно більші, ніж у роботодавця зарубіжних країн. І якщо робо­тодавець бере на себе такі обов'язки, це також посилює його сто­рону і надає йому моральне право диктувати свої правила гри. Крім того, якщо цивільно-правовий договір розрахований на од­нократне застосування, то трудовий договір — ефективна соціаль­но-правова форма найму, розрахована на тривалий час. У законо­давстві України явно виражена схильність до укладення трудо­вого договору на невизначений строк, це сприяє стабільності тру­дових правовідносин, яка в умовах ринкової стихії має безперечні переваги в плані соціального захисту трудящої людини.

З урахуванням децентралізації законодавства про працю, роз­ширення договірних засад у регулюванні трудових відносин роль трудового договору буде зростати. Не можна не враховувати і того факту, що в країнах з розвиненою ринковою економікою трудо-вийдоговір продовжує залишатись ядром всієї системи трудо­вого права.

Трудові відносини найманих працівників переважно виника­ють на основі одного юридичного факту — трудового договору.

208

Разом з тим у окремих категорій працівників сутність їхньої трудової діяльності має настільки особливий характер, що їхній правовий статус виникає на підставі декількох юридичних фак­тів, які визначаються спеціальними законами. Йдеться про дер­жавних службовців різних видів. Про це вже йшлося у підроз­ділі 2,1 про предмет трудового права. Роботодавцем у цьому ви­падку виступає держава в особі відповідних державних органів. Особливий характер як трудової діяльності, так і роботодавця ви­являється в акті призначення (затвердження) працівника. Тому б цьому випадку трудові відносини виникають зі складного юри­дичного складу: трудового договору і акту призначення, затвер­дження, обрання. Трудове законодавство до них застосовується в частині, не врегульованій спеціальними законами (див. ст. 12, 14, 15, 18 та ін. Закону України "Про державну службу"; ст. 4 таін. Закону України "Про статус суддів").

Трудові відносини можуть виникати також на основі членства. Мова йде про працюючих власників — членів кооперативів і їх об'єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, се­лянських (фермерських) господарств, учасників господарських товариств. Особливості праці таких працівників полягають у тому, що відносини членства мають іншу правову природу, є більш широкими за своїм соціальним змістом, ніж трудові відносини. Тому їх правове регулювання здійснюється на основі спеціаль­них законів і статутів відповідних організацій. Ці особливості випливають із сутності права власності, яке передбачає вільне розпорядження своєю працею, право на власні засоби виробниц­тва залежно від цілей і завдань, які визначає для себе сам влас­ник. Іншими словами, така праця є самостійною, відносини між співвласниками характеризуються рівністю.

У зв'язку з цим неможливо обмежити власника в праві само­стійно визначати режим роботи, тривалість робочого часу, поря­док розподілу прибутку після внесення обов'язкових платежів. Неможливо обмежити власника і в праві на підприємництво, на ділову ініціативу. Одночасно потрібно враховувати, що невід'єм­ною рисою підприємництва є господарський ризик, який не зав­жди приносить прибуток. Відповідно, не може бути і гарантій щодо виплати мінімальної заробітної плати співвласникам. На них не поширюється Закон України "Про оплату праці", сфера його застосування — наймана праця. Держава не втручається в

господарську діяльність суб'єктів права власності (п. 4 ст. 4 За­кону України "Про власність").

Разом з тим ст. З КЗпП містить перелік тих гарантій, які ма­ють загальний характер і повинні надаватися всім працюючим у порядку, передбаченому законодавством про працю.

Пленум Верховного Суду України своєю постановою № 15 від 25 травня 1998 р. "Про внесення змін і доповнень в деякі поста­нови Пленуму Верховного Суду України по цивільних справах" підкреслив, що суди повинні керуватися при вирішенні трудо­вих спорів членів кооперативів, їхніх об'єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств статутами цих організацій і спеціальними закона­ми (Вісник Верховного Суду України. — 1998. — № 3. — С. 29). Пленум роз'яснив, що при вирішенні трудових спорів членів кооперативів та їх об'єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств судам слід мати на увазі, що:

1) трудові відносини в селянському (фермерському) господар­
стві визначаються й регулюються його членами (ст. 23 Закону
України "Про селянське (фермерське) господарство"), а в коопера­
тивах і колективних сільськогосподарських підприємствах мо­
жуть бути визначені законодавством про них або їхніми стату­
тами в передбачених ч. 2 ст. З КЗпП межах особливостей праці
їхніх членів;

2) чинне законодавство не поширює на випадки виключення
з членів кооперативів або колективних сільськогосподарських
підприємств, звільнення їх із певних посад (роботи), переведен­
ня на іншу роботу норми КЗпП, що регулюють переведення на
Іншу роботу, підстави й порядок припинення трудового догово­
ру, в тому числі ст. 43, 252 цього Кодексу. Спори з цих питань
належить вирішувати, виходячи з відповідних норм законодав­
ства про кооперативи й зазначені підприємства або з норм їхніх
статутів чи інших нормативних актів;

3) якщо актами чинного законодавства про кооперативи й
колективні сільськогосподарські підприємства або їхніми стату-¹
тами чи іншими нормативно-правовими актами врегульовано
питання про трудову дисципліну, види дисциплінарних стягнень
і порядок їх застосування, то слід виходити з цих актів, а не за­
гальних положень КЗпП;

210

4) у справах про оплату членам кооперативу чи підприємства вимушеного прогулу в зв'язку з їх незаконним виключенням, звільненням з посади (роботи), переведенням на іншу роботу тощо правила п. 8 ст. 134 і ст. 237 КЗпП застосовуються до винних у цьому посадових осіб, притягнутих до участі в справі на підставі ст. 109ЦГГК, у тому разі, коли питання щодо їх матеріальної відповідальності не врегульовано статутами чи іншими внутріш­ньогосподарськими нормативно-правовими актами, які мають за­стосовуватися в таких випадках (Вісник Верховного Суду Украї­ни. — 1998. — № 3. — С. 31).

На думку головного консультанта Верховного Суду України Г.І. Давиденка, якщо особливості праці не були встановлені ні актами законодавства, ні статутами, при розв'язанні не врегульо­ваних таким чином питань потрібно застосовувати загальні по­ложення законодавства про працю, які регулюють дані право­відносини (Давиденко Г.І. Розгляд судами спорів, пов'язаних з укладенням, зміною та припиненням трудового договору // Віс­ник Верховного Суду України. — 1997. — № 2. — С. 29).

Окремо слід зупинитися на питанні про юридичну природу трудових відносин такої категорії працюючих співвласників, як члени акціонерних товариств.

За висновком професора Р.З. Лівшиця працюючі акціонери є найманими працівниками і їх праця регулюється трудовим пра­вом, щодо відносин у сфері розподілу акцій, то це — майнові відно­сини і вони не є предметом трудового права (Трудовое право России / Под ред. Р.З. Лившица и Ю.П. Орловского. — М., 1988). Але ж можна заперечити, що не лише відносини щодо розподі­лу акцій тут мають місце. Є ще відносини щодо встановлення умов праці, її організації, у зв'язку з чим мають місце істотні особливості. Сутність їх полягає в тому, що ці суб'єкти працю­ють на себе, отже, й повинні мати більше самостійності у визна­ченні умов праці.

На жаль, Закон України "Про господарські товариства" не регламентує особливості праці акціонерів. Тут є певні труднощі, і питання складно вирішити однозначно. З одного боку, акціо­нери — це власники і, відповідно, мають всі права власників у встановленні особливостей своєї праці. Однак, з іншого боку, не можна не враховувати, що рівень власності, частка в колективній власності можуть істотно відрізнятися у різних працівників. Як

211

правило, акціонери — звичайні наймані працівники, які в про­цесі приватизації підприємства придбали акції на певну суму, і ця частка невелика в загальній оцінці підприємства. Думаєть­ся все ж, що на учасників господарських товариств, у тому числі учасників акціонерних товариств, необхідно поширити правила ч. 2 ст. З КЗпП, тобто за ними має бути визнане право встанов­лювати особливості своєї праці в статуті свого товариства, з усі­ма юридичними наслідками. Однак гарантії, передбачені ч. 2 ст. З КЗпП, повинні бути додержані.

8.2. Сторони трудового договору

Сторонами трудового договору виступають працівник і робото­давець.

Найманий працівник.Ст. 21 КЗпП не містить терміна "найма­ний працівник", однак у більш сучасних законодавчих актах про працю цей термін застосовується. Більше того, саме визнання тру­дящого найманим працівником є відправним положенням для вироблення ринкової моделі трудового права, спрямованого знач­ною своєю частиною на захист прав працівників у процесі здій­снення найманої праці. У ст. 1 Закону України "Про порядок ви­рішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 берез­ня 1998 р. № 137/98-ВР дано визначення "найманий працівник", під яким розуміється фізична особа, яка працює за трудовим до­говором на підприємстві, в установі та організації, в їх об'єднан­нях або у фізичних осіб, які використовують найману працю (Ві­домості Верховної Ради України. — 1998. — № 34. — Ст. 227).

За загальним правилом громадяни мають право укладати тру­дові договори з 16 років (ст. 188 КЗпП). За згодою одного з бать­ків або особи, яка його замінює, можуть прийматися на роботу особи, які досягли 15 років. Для підготовки молоді для продук­тивної праці допускається прийом на роботу учнів загальноосвіт­ніх шкіл, професійно-технічних училищ та вищих навчальних закладів першого та другого рівнів акредитації для виконання легкої роботи, яка не завдає шкоди здоров'ю і не порушує про­цесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними 14 років за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

212

Законодавство встановлює загальні та спеціальні вимоги до особи, яка бажає укласти трудовий договір. Ці вимоги можуть стосуватися наявності певної освіти, стажу роботи, стану здоро­в'я, наявності громадянства тощо. Загальні вимоги переважно встановлено у КЗпП, а спеціальні — у спеціальних нормативно-правових актах. Водночас КЗпП містить особливі положення щодо застосування праці неповнолітніх та жінок.

На стороні роботодавця згідно зі ст. 21 КЗпП виступає влас­ник або уповноважений ним орган чи фізична особа. У Трудово­му кодексі Російської Федерації, який набрав чинності з 1 лю­того 2002 p., сторонами трудового договору визначено працівни­ка і роботодавця. Під роботодавцем розуміється фізична або юри­дична особа. Очевидно, й у проекті нового Трудового кодексу України буде встановлено аналогічну норму.

В літературі з трудового права України обстоюється думка про те, що саме юридична особа, а не "власник чи уповноважений ним орган" і не "підприємство, установа, організація" має бути ви­знаною роботодавцем, оскільки "Саме юридична особа є власни­ком підприємства, установи чи організації і діє у правовідноси­нах через уповноважені органи (директора, керуючого, голову правління), залишаючись при цьому фактичною стороною дого­вірних зобов'язань, у тому числі і трудових" (Трудове право України: Курс лекцій для студентів / За ред. П.Д. Пилипен-ка. — 2-ге вид., доп. і перероб. — Л.: ЛНУ, 2002. — С 57).

На стороні роботодавця можуть виступати громадські органі­зації. Релігійна організація має право приймати на роботу гро­мадян, умови праці встановлюються за угодою між релігійною організацією і працівником та визначаються трудовим договором, який укладається у письмовій формі й підлягає обов'язковій реє­страції. У такому ж порядку реєструються умови оплати праці священнослужителів, церковнослужителів та осіб, котрі працюють у релігійних організаціях на виборних посадах. На громадян, котрі працюють у релігійних організаціях за трудовим договором, по­ширюються трудове законодавство, соціальне страхування і забез­печення нарівні з працівниками державних і громадських підпри­ємств, установ і організацій (статті 25, 26, 27 Закону України "Про свободу совісті і релігійні організації" від 23 квітня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 25. — Ст. 283).

Будь-який громадянин як фізична особа (ст. 21 КЗпП) має право використовувати найману працю і виступати роботодав­цем, для чого не потрібно реєстрації його як підприємця. Трудо­вий договір у такому разі укладається обов'язково у письмовій формі й підлягає реєстрації у державній службі зайнятості.

Слід розрізняти роботодавця як сторону трудового договору і керівника підприємства, який є уповноваженим органом такої юридичної особи та укладає трудові договори з громадянами. У разі звернення працівника до суду за захистом порушених тру­дових прав позов вчиняється до юридичної особи, а не до керів­ника підприємства. Керівник також є найманим працівником і особисто не відповідає за майновими зобов'язаннями юридичної особи перед іншими суб'єктами, в тому числі й у трудових пра­вовідносинах. Якщо буде встановлено вину керівника підпри­ємства, наприклад у незаконному звільненні, то він, у свою чергу, буде відповідати перед юридичною особою, з якою укладено тру­довий договір.

У всіх випадках роботодавець зобов'язаний забезпечити най­маному працівникові умови праці, їх безпеку, а також соціаль­но-трудові гарантії, що передбачені законодавством, а у разі за­подіяння шкоди працівникові в зв'язку з виконанням ним тру­дових обов'язків роботодавець несе майнову відповідальність перед працівником. Зауважимо, що за шкоду, заподіяну здоро­в'ю працівника при виконанні ним своїх трудових обов'язків, відповідальність за чинним законодавством несе не безпосередній роботодавець, а Фонд соціального страхування від нещасних ви­падків на виробництві і професійних захворювань.

Роботодавець також несе майнову відповідальність перед інши­ми фізичними та юридичними особами за шкоду, заподіяну його працівником при виконанні останнім трудових обов'язків.

У свою чергу працівник несе матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну роботодавцеві. Ці питання детальніше буде розглянуто в розділі, присвяченому матеріальній відповідальності в трудовому праві.

8.3. Зміст трудового договору

Сукупність умов, що визначають взаємні права й обов'язки сторін, становить зміст трудового договору. До змісту входять умови, встановлені як самими сторонами, так і нормативно-пра­вовими актами про працю.

В основі угоди про прийняття на роботу лежить добровільне волевиявлення сторін трудового договору. У певних випадках ця умова супроводжується додатковим актом або договором. Так, молодий фахівець, що отримав направлення на роботу в певну організацію, укладає трудовий договір добровільно. Направлен­ня не може бути видане без згоди на те молодого фахівця. По­трібно пам'ятати про ст. 43 Конституції України, що забороняє примусову працю. У певних випадках трудовому договору пе­редує договір працівника з підприємством про скерування його на навчання до вищого навчального закладу за рахунок підпри­ємства. У договорі передбачається обов'язок працівника відпра­цювати певний термін на даному підприємстві після закінчен­ня навчання.

Умовами трудового договору є угода про сам факт прийняття на роботу; про місце роботи; про встановлення трудової функції працівника; про розмір оплати праці; про термін дії трудового договору; про час початку роботи.

У науці трудового права склалася традиційна думка про те, що умови, які виробляються сторонами трудового договору поділя­ються на обов'язкові (необхідні) і факультативні (додаткові) (Советское трудовое право: Учебник / Под ред. А.С. Пашкова, О.В. Смирнова. — М.: Юрид. лит., 1988. — С. 254). Такий поділ мав далекоглядне теоретичне значення. Основна увага приділя­лася першій групі умов, хоча такий, наприклад, факультативний фактор, як зобов'язання власника забезпечити місце для дити­ни працівника у дитячому дошкільному закладі може мати для працівника не менш важливе значення, ніж інші умови. Видаєть­ся, зазначений поділ має штучний характер і вимагає дещо нового погляду. Всі умови трудового договору, оскільки були встановлені угодою сторін, а відтак мали значення для сторін, повинні розці­нюватися не за критерієм їх значення — до речі, вони природно можуть мати цілком різне значення для роботодавця і для пра-

215

цівника, — а в аспекті усвідомлення того, що вони не можуть бути змінені в односторонньому порядку без згоди іншої сторони.

Під місцем роботи розуміється певне підприємство, установа, організація, розташоване в певній місцевості й належне власни­ку. У трудовому договорі може бути конкретизований певний підрозділ, філія, відділ підприємства, а також інше робоче місце, де безпосередньо буде трудитися працівник.

Головною умовою трудового договору є визначення трудової функції працівника шляхом встановлення в трудовому договорі професії, спеціальності, кваліфікації для робітника і посади для службовця. За загальним правилом трудова функція визначаєть­ся відповідно до Класифікатора професій, затвердженого нака­зом Держстандарту України від 27 липня 1995 р. і введеного в дію з 1 липня 1996 р. (Державний класифікатор України. Кла­сифікатор професій / Держстандарт України. — К,, 1995), який являє собою систематизовані переліки робіт і професій, які ви­користовуються на виробництві. Класифікатор є складовою дер­жавної системи класифікації і кодування техніко-економічної і соціальної інформації. Класифікатор передбачає такі види кла­сифікації професій: 1) законодавці, вищі державні службовці, керівники; 2) професіонали; 3) спеціалісти; 4) технічні службов­ці; 5) працівники сфери торгівлі та побутових прослуг; 6) квалі­фіковані робітники сільського та лісового господарства, рибороз­ведення та рибальства; 7) кваліфіковані робітники з інструмен­том; 8) оператори і складальники обладнання та машин; 9) най­простіші професії.

Нормативна база професіональної діяльності також включає Довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників. В Україні розроблено збірник описів завдань і обов'язків, квалі­фікаційних вимог до відповідної професії (посади) — Довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників, перший випуск якого у двох книгах "Професії керівників, професіоналів, фахівців та технічних службовців, які є загальними для всіх видів економічної діяльності" затверджено наказом Міністерства праці України від 16 лютого 1998 р. № 24.

Згідно з Довідником та іншим законодавством про працю, а також відповідно до потреб виробництва, роботодавець розроб­ляє і самостійно затверджує посадові інструкції для керівників, професіоналів, спеціалістів з урахуванням конкретних завдань

й обов'язків, функцій, прав, відповідальності працівників цих груп і особливостей штатного розпису підприємства, установи, органі­зації. При цьому роботодавець має право доповнити і конкрети­зувати коло обов'язків працівника. Роботодавець має право са­мостійно затверджувати штатний розпис підприємства.

У нових умовах постає питання, наскільки обов'язковими є вимоги щодо кваліфікації працівника, а також найменування посад (робіт) та їх обсягу, передбачені централізованими акта­ми. Видається, у цій сфері мають бути розширені права робото­давця і працівника як сторін трудового договору. За загальним правилом власник має право самостійно, відповідно до потреб кон­кретного виробництва визначати кількість, найменування посад, обсяг робіт. Для такого висновку є легальна основа, адже в ст. 21 КЗпП розширено поняття трудової функції, під якою розумієть­ся "робота, визначена угодою" сторін трудового договору. Це означає, що конкретний обсяг і вид роботи може бути будь-яким і виходити за межі вказаних нормативно-правових актів. У та­кому разі права й обов'язки працівника щодо конкретної робо­ти мають бути письмово закріплені у трудовому договорі.

Разом з тим не можна не визнавати у суспільному виробництві наявності таких посад і робіт, які мають особливе суспільне зна­чення (наприклад, державні службовці, військовослужбовці) або виконують функції щодо захисту прав і свобод громадян (праців­ники органів внутрішніх справ, прокуратури, суду), робіт, пов'я­заних з підвищеною небезпекою (працівники авіації і льотно-випробного складу, працівники, які здійснюють управління по­вітряним рухом; працівники локомотивних бригад і окремі пра­цівники, які безпосередньо забезпечують організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та в метрополітенах, на автомобільному, морському та річковому транспорті) або з безпосереднім впливом на здоров'я громадян (медичні працівники). Видається, що має бути затверджений перелік таких посад, заміщення яких провадилося б з обов'яз­ковим додержанням умов, передбачених кваліфікаційними довід­никами, затвердженими у встановленому порядку органами ви­конавчої влади, оскільки такі особливості надають у подальшо­му пенсійні пільги працівникам.

Трудова функція — головна умова трудового договору, і вона не може бути змінена в односторонньому порядку. Водночас як

217

при укладенні трудового договору, так і в процесі роботи може бути обумовлене суміщення професій (посад), розширення зони обслуговування або зменшення обсягу роботи, виконання нарівні з основною роботою обов'язків тимчасово відсутнього працівника.

У трудовому договорі може бути обумовлено навчання праців­ника, як попереднє, так і протягом трудової діяльності. У тако­му випадку матиме місце так званий учнівський договір, який після закінчення навчання автоматично трансформується у зви­чайний трудовий договір.

Важливою умовою трудового договору є угода про винагоро­ду за працю. Право на своєчасне одержання винагороди за пра­цю і на рівні не нижчому, ніж визначено законом, — конституцій­не право громадян. Правове регулювання оплати праці досить складне. Є дві сфери оплати праці: державно-правова і договір­но-правова. Це означає, що є коло норм і гарантій в оплаті праці, які безпосередньо регулює держава шляхом прийняття норма­тивно-правових актів, інша ж частина положень щодо оплати праці встановлюється договірним (колективним й індивідуаль­ним) шляхом. Оплата праці найманих працівників регулюєть­ся Законом України "Про оплату праці", КЗпП України та інши­ми нормативно-правовими актами.

На законодавчому рівні встановлюється розмір мінімальної заробітної плати; визначаються норми оплати праці в разі відхи­лення від звичайних умов (наприклад, оплата надурочних робіт, оплата роботи в нічний час, у шкідливих умовах праці тощо); встановлюються гарантії в оплаті праці, наприклад, порядок індексації доходів громадян, порядок компенсації частини доходу у разі затримки виплати заробітної плати; визначається оплата праці працівників підприємств, установ і організацій, що утри­муються за рахунок державного бюджету тощо.

Договірне регулювання оплати праці відбувається шляхом укладення колективних договорів та угод, а також шляхом укла­дення трудового договору. Колективно-правове регулювання оплати праці здійснюється за допомогою актів соціального парт­нерства — генеральної угоди, галузевих, регіональних угод, ко­лективного договору відповідно до Закону України "Про колек­тивні договори і угоди" (1993 p.). Слід врахувати, що норми ко­лективного договору не можуть знижувати гарантії, встановлені колективними угодами більш високого рівня.

218

Підприємство має право самостійно встановлювати форми, системи і розміри оплати праці, розцінки, тарифні ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсацій­них і гарантійних виплат. Усі норми з оплати праці підприєм­ство встановлює у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузе­вими (регіональними) угодами. Якщо колективний договір не укладено, роботодавець зобов'язаний узгоджувати питання опла­ти праці з профспілковим органом, який представляє інтереси більшості працівників, а за його відсутності — з іншим уповно­важеним на представництво трудовим колективом органом.

Власник або уповноважений ним орган чи роботодавець — фізична особа не мають права в односторонньому порядку прий­мати рішення з оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами.

Конкретизація умов оплати праці для окремого працівника провадиться при укладенні трудового договору.

При укладенні контракту розмір оплати праці встановлюєть­ся угодою сторін з урахуванням колективного договору.

Роботодавець — фізична особа має право укласти трудовий договір з найманим працівником. При цьому слід пам'ятати, що правовий статус такого найманого працівника нічим не відріз­няється від правового становища інших найманих працівників, котрі працюють, наприклад, на державних підприємствах чи в установах. Умови щодо оплати праці в такому разі визначають­ся угодою сторін, з дотриманням норм і гарантій, встановлених законодавством і колективними угодами.

Обов'язковою є також умова трудового договору про його строк. За загальним правилом трудовий договір укладається на невизначений строк. Законом України № 6/95-ВР від 19 січня 1995 р. було внесено зміни до ст. 23 КЗпП, згідно з якою "стро­ковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи або умов її виконан­ня, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами". Таким чином, законодавець чітко сфор­мулював прихильність до звичайного трудового договору, що укладається на невизначений строк. Умова про строк трудового

219

договору має бути вказана в наказі про прийняття на роботу, з яким працівник повинен бути ознайомлений під розписку. Строк трудового договору обумовлюється угодою сторін і може визна­чатися як його тривалістю, так і настанням певної події.

Новою тенденцією у трудовому договорі є укладення угоди про додержання комерційної таємниці. У зарубіжних країнах праців­ник має обов'язок не розголошувати комерційної таємниці, сек­ретів виробництва, технологій не тільки у процесі дії трудового договору, а й навіть після його припинення. Причому цей обо­в'язок у певних випадках навіть ширший, ніж нерозголошення комерційної таємниці. Так званий пакт про неконкуренцію на­кладає на працівника обов'язок певний строк не конкурувати з колишнім наймачем; протягом певного строку (від 1 до 5 років) при найманні на аналогічне підприємство, створенні аналогічного підприємства та ділових стосунках з клієнтами попереднього ро­ботодавця, не розголошувати інформацію про попередню робо­ту. Пакт про неконкуренцію є частиною трудового договору або укладається при звільненні працівника. Підприємець нерідко ви­плачує певну грошову суму працівникам як компенсацію за тим­часове обмеження своєї трудової правоздатності (Киселев И.Я. Зарубежное трудовое право: Учеб. для вузов. — М., 1998. — С. 61). При прийнятті на роботу працівник зобов'язаний повідо­мити про укладення угоди з попереднім роботодавцем про нероз­голошення комерційної таємниці (Грачев М. Как работают на американских заводах // Человек и труд. — 1991. — № 2).