Державне та договірне регулювання

Оплати праці

Перехід до ринкових відносин об'єктивно змінює зміст усіх економічних процесів. При цьому залишається їх регулювання, обумовлене відповідними нормативними актами, зокрема Законом „Про оплату праці”.

Оплата праці - це будь-який заробіток, обчислений, як правило, у грошовому вираженні, що за трудовим договором власник або уповноважений їм орган виплачує працівникові за виконану роботу або послуги. Оплата праці складається з основної заробітної плати та додаткової оплати праці. Основна заробітна плата працівника залежить від результатів його праці та визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами у розмірах, не вище встановлених чинним законодавством. Додаткова оплата праці залежить від результатів господарської діяльності підприємства та встановлюється у вигляді премій, винагород, інших заохочувальних і компенсаційних виплат, а також надбавок і доплат, які не передбачені законодавством або перевищують розміри, встановлені чинним законодавством. Керівник державного підприємства обирає форми та системи оплати праці, встановлює працівникам конкретні розміри тарифних ставок, відрядних розцінок, посадових окладів, премій, винагород, надбавок і доплат на умовах, передбачених колективним договором. Джерелом коштів на оплату праці працівників госпрозрахункових підприємств є частина доходу, отриманого в результаті господарської діяльності, а для бюджетних організацій і установ - коштів, виділених з відповідних бюджетів, а також частина доходу, отриманого в результаті господарської діяльності та з інших джерел.

Держава здійснює регулювання оплати праці шляхом встановлення мінімальної заробітної плати, інших державних норм і соціальних гарантій, міжгалузевих відносин в оплаті праці, умов визначення частини доходу, що спрямовується на оплату праці, умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях і установах, максимальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств, а також шляхом оподаткування доходів підприємств і працівників.

Мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічного розвитку, продуктивності праці, середньої заробітної плати й вартісної величини мінімального споживчого бюджету. Мінімальна заробітна плата встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Норми оплати праці (за роботу в понаднормовий час, у святкові, неробочі та вихідні дні, у нічний час, за час простою, що мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівникам до 18 років при скороченій тривалості їх щоденної роботи й т.д.) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для тих, хто направляється на підвищення кваліфікації; на обстеження в медичній установі; для переведених за станом здоров'я на більш легку, але менш оплачувану роботу; для вагітних жінок і жінок, що мають дітей у віці до 3 років, переведених на більш легку роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання за іншими спеціальностям; для донорів і т.д.), а також гарантії та компенсації працівникам при переїзді на роботу в іншу місцевість, при службових відрядженнях встановлюються Кодексом законів про працю України та іншими актами законодавства України.

Норми і гарантії оплати праці є мінімальними державними гарантіями.

Договірне регулювання оплати праці найманих робітників підприємств здійснюється на основі тарифних угод, що укладаються на міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору) рівнях. Тарифна угода - це договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці та соціальних гарантій.

Норми генеральної тарифної угоди обов'язкові для урахування у подальших колективних переговорах, норми галузевої, регіональної тарифної угоди - на виробничому рівні - як мінімальні гарантії.

Сторонами генеральної тарифної угоди виступають:

- професійні союзи, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і складання генеральної тарифної угоди, що становлять більшість членів профспілок - найманих робітників країни;

- власники або уповноважені ними органи, що об'єдналися для ведення колективних переговорів і складання генеральної тарифної угоди, на підприємствах яких зайнята більшість найманих робітників країни.

Сторонами галузевої тарифної угоди виступають:

- професійні союзи, що об'єдналися для ведення колективних переговорів і складання галузевої тарифної угоди, якщо вони мають на це відповідні повноваження, що дозволяють їм погоджувати норми цих угод при складанні колективних договорів на більшості підприємств галузі;

- власники або уповноважені ними органи, що об'єдналися для ведення колективних переговорів і складання галузевої тарифної угоди, на підприємствах яких зайнята більшість найманих робітників країни.

Професійні союзи, що виражають інтереси працівників окремих професійних груп, зайнятих в одній або декількох галузях, мають право брати участь у веденні колективних переговорів і складанні тарифних угод на рівні відповідних галузей, підприємств у складі представників сторон переговорів, що представляють найманих робітників.

Предметом генеральної тарифної угоди є:

диференціація мінімальних тарифних ставок за видами виробництв, робіт і діяльності у виробничих галузях залежно від труднощів роботи, але не нижче встановленої державою мінімальної заробітної плати;

єдині для всієї території України мінімальні ставки компенсаційних доплат за роботу в несприятливих, шкідливих і небезпечних умовах праці, що розрізняються за видами і категоріями умов праці;

єдині тарифні умови оплати праці робітників та службовців по загальним (наскрізним) професіям і посадам;

взаємні зобов'язання сторін по виконанню угоди.

Предметом генеральної тарифної угоди можуть бути й інші питання оплати праці та соціальних гарантій працівників, які сторони переговорів вважають за необхідне внести в генеральну тарифну угоду, що не суперечить законодавству.

Предметом тарифної угоди на виробничому рівні як складової частини колективного договору є:

форми і системи оплати праці, застосовувані для різних категорій і груп працівників;

мінімальна тарифна ставка, диференційована по видах і типах виробництв у межах рівнів, передбачених генеральною тарифною угодою для відповідних видів і типів виробництв галузі (підгалузі);

розміри тарифних ставок і посадових окладів за розрядами і посадам працівників;

види та розміри доплат, надбавок, премій, інших заохочувальних і компенсаційних виплат, умови їх надання;

умови оплати праці за роботу в понаднормовий час, час простою, що мав місце не з вини працівника, при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника і т.і.;

взаємні зобов'язання сторін з виконання угоди. Предметом тарифної угоди на виробничому рівні як складової частини колективного договору можуть бути інші питання оплати праці та соціальних гарантій працівників, що не суперечать законодавству і нормам генеральних, галузевих і регіональних тарифних угод, які сторони переговорів вважають за необхідне включити в тарифну угоду на виробничому рівні як складову частину колективного договору.