Розвиток українського національного ринку. Зовнішньоекономічні відносини українських земель

Розвиток внутрішньої торгівлі характеризували подальше зміцнення локальних ринків, втягування українських земель у процес формування польського та російського національних ринків, а також формування загальноукраїнського територіального ринку. Зросло значення традиційних форм періодичної та постійної торгівлі ― ярмарків, базарів, торгів і крамниць. Виникла та розвивалася аукціонна і біржова торгівля.

Базари і торги (спеціалізувались на продажі певного виду товарів) були центрами економічних зв’язків між містом і навколишніми селами, формували локальні ринки. Торгували вроздріб і скуповували товар оптом для продажу на ярмарках. Кількість базарів і торгів постійно збільшувалась. Наприкінці XVIII ст. на території Лівобережної України було 8680, Слобожанщини ― близько 2 тис. базарів. Торги та базари проводили раз або двічі на тиждень у визначені дні згідно зі спеціальними привілеями. Поглибилася їх спеціалізація. Товарна структура охоплювала продукти харчування, сільськогосподарську сировину, промислові ремісничі та мануфактурні товари.

Ярмарки набули загальноукраїнського характеру, сприяли злиттю місцевих локальних ринків в єдиний загальноукраїнський внутрішній ринок. Установлювалися тісні економічні зв’язки між лівобережними, слобожанськими, запорізькими, правобережними, прикарпатськими, закарпатськими і північноукраїнськими землями. Ярмарки відбувалися впродовж року, їх характеризували різні кількість на рік у містах, тривалість, періодичність, торгові обсяги. Кількість ярмарок зростала. За переписом 1666 р., у лівобережних містах їх було 76, у кінці XVII ст. ― 390, у Слобожанщині ― 271. Головним центром торгівлі був Київ, звідки товари розходилися по всій Україні. Неодночасне проведення давало змогу купцям відвідувати кілька ярмарків, перевозити непродані товари та поповнювати асортимент.

За торговим обсягом ярмарки поділялися на великі, середні та дрібні. На великих ярмарках відбувалася торгівля оптом і вони збиралися рідко. Середні ярмарки обслуговували навколишні регіони, торгували місцевими та іноземними товарами невеликими партіями. Дрібні ярмарки мали локальний характер, на них місцеве населення продавало лишки продукції своїх господарств, торгувало вроздріб. Обсяги торгівлі були меншими: від 2 до 100 тис. руб. Значну роль на середніх і дрібних ярмарках відігравали торговці-скупники. Ярмарки були універсальними, але водночас відбувалася спеціалізація ярмаркової торгівлі.

Аукціонна торгівля з’явилася наприкінці XVIII ст. у західноукраїнських землях. Продавали і купували землі, маєтки, будинки, хатнє майно, худобу, право на відкуп і оренду прибутків міста. Щорічний контрактовий ярмарок проводили у Львові, в 1774 р. він був переведений у м. Дубно на Волині. В 1770-х роках укладали угоди на суму 39,3 млн польських золотих, кількість учасників становила до 4000 осіб.

Зросло значення постійної торгівлі, яку здійснювали через стаціонарні заклади ― крамниці, магазини, рундуки, склади, корчми, шинки, ятки (ларки). Наприклад, у середині XVI ст. на ринку в Львові працювало 15 крамниць, зокрема шевців, золотарів, аптекарів, кушнірів, слюсарів. Поширеною була така форма торгівлі, як корчмування. Торгували горілкою, пивом, медом. У Галичині корчмування було на відкупі у корчмарів, переважно польських євреїв.

Густа мережа базарів, торгів, ярмарків сприяла зміцненню торгових зв’язків між містами і селами, окремими господарськими районами, сприяла формуванню національного ринку.

Внутрішню торгівлю регулювали держава, магістрати і ратуші: контролювали якість продукції і стежили за тим, щоб продукти харчування передусім потрапляли до міщан, а не перекупників; обмежували права торговців, які не належали до відповідних цехових організацій; за місце на торзі брали відповідну плату залежно від товару. Дохід отримував власник міста. Польський уряд приділяв належну увагу встановленню єдиної метрологічної системи. Заборонялось використовувати власні ваги та міри, котрі були поширені у багатьох містах України. Ваги були державною або феодальною власністю і повсюдно передавалися в оренду. Якщо хтось із купців важив своєю вагою, то магістрат їх карав.

У Гетьманщині за дотриманням правил торгівлі стежили ярмаркові судді або козацька старшина. Торговці сплачували різні збори, зокрема мито за місце, кількість й різноманітність товарів, за його ввезення. Іноземні купці платили по 30, українські і російські ― по 10, торгові люди ― по 4—6 кіп грошей з одного воза товарів. У багатьох містах і селах ярмаркові збори здавалися на відкуп.

Зовнішня торгівлявідігравала значну роль у господарському розвитку українських земель. Збільшення товарообігу було зумовлено такими чинниками, як зменшення обсягів сільськогосподарського виробництва у країнах Західної Європи та перетворення їх, зокрема Великої Британії та Сполучених провінцій Нідерландів, у ринок збуту сільськогосподарської продукції та сировини, швидке зростання цін на сільськогосподарську продукцію, більш ніж на вітчизняні та іноземні промислові товари. Україна залишалася ринком збуту виробів мануфактурної промисловості західноєвропейських країн.

У литовсько-польську добу в XVI ст. — першій половині XVII ст. географічна і товарна структура залишалася традиційною. Вивозили сільськогосподарську сировину, закарпатські вина, полотно, пряжу, сіль, лісові матеріали, свинець, мідь, залізо, золото, срібло, металеві вироби, тканини, головні убори, скло. Імпортували промислові товари для потреб заможних верств населення. Торгівля відбувалася через найбільший на Балтійському морі порт Гданськ. Центром східної зовнішньої та транзитної торгівлі залишався Київ. До XVI ст. торговельний баланс Польського королівства був позитивним. У середині XVII ст. щорічний дефіцит зовнішньоторговельного балансу становив 10 млн польських золотих.

Суб’єктами зовнішньої торгівлі були переважно магнати, які мали економічні переваги над купцями і шляхтою, оскільки були звільнені від сплати мита на внутрішніх шляхах, при експорті й імпорті товарів, користувались безплатним гужовим транспортом кріпаків. У 1568 р. сейм заборонив місцевим купцям займатися імпортом товарів.

Негативне значення для розвитку торгівлі мали: безліч державних і приватних митниць; зростання вартості мита, із 1629 р. державне експортне мито (евекта) збирали в обсязі 2—4 % від вартості товару, в 1643 р. імпортне мито (індукта) встановили в розмірі 4 % від вартості товару; масове поширення контрабанди через велике мито в умовах слабкої охорони державних кордонів; строкатість одиниць міри й ваги, характерних для того періоду (існували львівські, теребовлянські, галицькі та інші одиниці міри й ваги); зберігалися привілеї купецьких братств, так звані гостинне право і право складу (складське); примусове використання певних шляхів; європейська монетарна криза (зменшення срібла у монетах) у зв’язку з різким зростання військових видатків у роки Тридцятирічної війни (1618—1648).

У рокиУкраїнської козацької державизовнішня торгівля набула нових перспектив. Б. Хмельницький увів у 1654 р. нову систему митного оподаткування: два золотих з кожних 250 золотих вартості товару, що було в 2,5 разу менше, ніж у польські часи. Гетьманські універсали заохочували імпорт товарів, обмежували вивіз коштовностей, коней, селітри, хліба в Польщу. Послабилися торгові зв’язки з країнами Заходу. Активно велася торгівля з Білоруссю, Молдовою, Туреччиною, Кримом. Царський уряд у 1649 р. дав дозвіл українським купцям на безмитну торгівлю в прикордонних російських містах. Такий самий дозвіл дав Б. Хмельницький російським купцям. Скасовувалося мито на зерно, сіль, що вивозили з Росії в Україну. В прикордонних російських і українських містах влаштовували гостинні двори для російських та українських купців. Україна експортувала худобу, конопляне прядиво, тютюн, горілку, віск, воєнну здобич, поташ.

Гетьманщина відновила традиційні зв’язки із Західною Європою через Гданськ, Кенінгсберг, Ригу, Сілезію. Пожвавилася торгівля сухопутним шляхом через Вроцлав. Українські купці збували свої товари (продукцію сільського господарства і промислів) у Франції та Голландії. Серед імпортованих товарів найбільше значення мали англійські, угорські, вроцлавські тканини, ґудзики, чоловічі та жіночі панчохи, скрипки, фарфор, косметика, зброя, медикаменти, книги, мідь, географічні карти, сільськогосподарські знаряддя, вино, овочі та фрукти.

У торгівлі з Росією важливе значення мав експорт горілки та селітри. Царський уряд заборонив продаж горілки на території Росії. Проте старшина, багаті купці вивозили і продавали горілку в центральних районах Росії, де вона коштувала дорожче. Для потреб армії її закуповувала держава. Козацька старшина і купці монополізували продаж у Росію селітри, а Російська держава ― право на її купівлю.

Зберігала значення торгівля з Туреччиною і Кримом. В експорті переважали продукти рослинництва і тваринництва, вироби ремесел, зброя. Купці з турецьких і кримських земель привозили кумачі, папір, шовк, каву, сап’ян, ладан, бакалію, вина, волоські горіхи тощо.

Українські купці займалися посередницькою торгівлею на великій території від Гданська і Кенінгсберга до Москви і Чорного моря. У другій половині XVII ст. за гетьмана Д. Многогрішного була започаткована поштова справа.

Російський уряд проводив протекціоністську зовнішньоекономічну політику. Самостійність української торгівлі була знищена. Українські купці платили особливе мито на користь російської скарбниці, а в російських портах за цей самий —овар мито брали знову. На українських прикордонних пунктах російські військові застави контролювали український торговий рух. У 1724 р. податок на імпорт товарів на українську територію збільшився до 10—37 %. Щоб зменшити конкуренцію українського тютюну і горілки, російський уряд обклав їх додатковим митом у 30 %. У 1727 р. мито на імпорт було передано на відкуп російським купцям і спрямовувалося до царської скарбниці. У 1754 р. мито на експорт та імпорт українських товарів було скасовано, заборонено збір мита на території Гетьманщини, російським купцям дозволили відкривати лавки і магазини. Із 1771 р. російські купці могли вільно селитися в Україні, купувати будинки, інше нерухоме майно в Києві та Ніжині. Маніфест 1784 р. затвердив за російськими та іноземними купцями право на необмежену торгівлю в містах Південної України та Криму.

За Петра І почалася примусова переорієнтація торгових шляхів на Азов, Архангельськ, і Ригу. Українські купці, щоб виїхати за кордон, змушені були заїжджати до Глухова і подавати гетьманській канцелярії опис товарів. Після скасування українських паспортів у 1722 р. дозвіл видавав російський комендант, а потім губернатор у Києві, огляд товарів проводили в Брянську. Забороняли вивозити за кордон збіжжя і завозити дорогі тканини, панчохи, цукор, фарби, полотно, білизну, тютюн, карти, сукно. Росіяни скуповували українські товари за дешевими цінами, а потім продавали їх за кордон.

Наприкінці XVIII ст. Україна втратила статус самостійного суб’єкта міжнародної торгівлі. Українське купецтво було витіснено з міжнародної торгівлі, займалося дрібною торгівлею в межах України, посередницькою діяльністю.

У другій половині XVII ст. — XVIII ст. у Речі Посполитій Польській обсяги зовнішньої торгівлі на західноукраїнських і правобережних землях були незначними. Наприклад, зовнішній товарообіг Львова у XVIII ст. зменшився в 6 разів, а експорт товарів ― у 29. Шляхта продовжувала користуватися правом безмитної торгівлі до 1764 р., коли сейм надав їй дозвіл на заняття торгівлею. Центром транзитної торгівлі між Заходом і Сходом було м. Броди. Розвиток поштової справи почався наприкінці XVIII ст. У Галичині за 1775—1795 рр. було створено 77, у Буковині ― 12 поштових станцій, що перебували в державному управлінні.