Цілі та завдання держави щодо соціально-ринкової трансформації економіки.

Важливими проблемами для перехідної економіки — розроблення комплексної економічної стратегії держави, яка включає стратегічну мету суспільства, напрями її досягнення, стратегічні завдання і пріоритети.

Стратегічна мета реформування економіки - створення соціально орієнтованої ринкової економіки, яка б на основі розвитку національного конкурентоздатного виробництва забезпечила гідний рівень життя населення, добробут нації в цілому.

Це побудова соціально орієнтованої ринкової економіки, в якій поєднуються інтереси різних прошарків суспільства з різними потребами й ідеологічними установками, прагнення до свободи і рівності із самореалізацією кожного індивіда, традиційна ментальність із загальнолюдськими цінностями, нівелюються індивідуалізм приватної власності і тоталітарність державної влади. Шляхи досягнення цієї стратегічної мети полягають у комплексному узгодженому впливі на всі сторони соціаль­но-економічної системи — виробничий потенціал, система економічних надбудовних відносин — та їх урахуванні з метою усунення деформацій і забезпечення її гармонічного розвитку.

Сьогодні в Україні існують усі потенційні можливості для побудови соціально орієнтованої національної моделі. Основними напрямами реалізації такої моделі мають бути:

¾ всебічне розширення сфери дії ринкових законів та інститутів як тривалий регульований процес з боку держави і поступовий перехід до посилення ринкового саморегулювання;

¾ цілеспрямована підтримка державою ключових економічних параметрів, застосування критерію економічної безпеки для визначення ефективності соціально-економічної стратегії та тактики;

¾ виважена промислова політика, цілеспрямована перебудова виробничої структури з метою досягнення соціальної ефективності і міжнародної конкурентоспроможності економіки, орієнтація на мобілізацію власних інвестиційних ресурсів;

¾ максимальне залучення існуючої інституційної системи, ура­хування національної специфіки, використання історично сформованого менталітету економічних суб’єктів до договірної економіки. Поєднання сильної держави з сильними суб’єктами господарювання на ринку;

¾ стимулювання ефективного попиту, незначний обсяг державних витрат у сукупному попиті;

¾ постійне врахування соціальних проблем економічних перетворень.

Соціальна переорієнтація економічної політики — це не тактичний крок, а основна мета здійснюваних реформ. Ідеться про безпосереднє втілення в життя завдань, що визначають довгострокову стратегію соціально-економічного розвитку держави, розбудову в Україні ефективної соціально орієнтованої ринкової економіки. Вивчення зарубіжного досвіду показує, що головними напрямами економічної стратегії української держави мають бути: формування основ ринкової економіки, економічна стабілізація, забезпечення економічного зростання та подолання негативних наслідків ринкової трансформації.

Перший напрям передбачає послідовне створення ринкового середовища. Поряд із традиційним забезпеченням правового середовища, податковою і соціальною політикою функціями держави стають свідома побудова ринкових інститутів і підтримання псевдоринкової рівноваги за допомогою утворення штучної координаційної структури, яка має підтримувати прогресивний рівень усуспільнення виробництва і з часом поступатиметься місцем сформованим ринковим важелям. При цьому зменшення ступеня безпосереднього керівництва економікою супроводжуватиметься посиленням непрямих методів управління нею. Формування основ ринкової економіки повинно забезпечувати саморегулювання економічної системи.

Економічна стратегія набуває реальної сили, якщо здобуває масову підтримку різних класів, груп, прошарків (страт) населення. Тому має бути сформована соціальна база, в інтересах якої бажано було б здійснювати перетворення згідно зі стратегічною метою. Досвід показує, що ефективний перехід до ринкової економіки в наш час можливий лише в рамках дотримання соціальних цінностей, особливо соціальної справедливості та стабільності.

Другий напрям має, на нашу думку, розглядатися ширше, ніж стабілізація в грошово-фінансовій сфері, і включати також стабілізацію виробництва, рівня життя населення, захист навколишнього середовища тощо.

Третій напрям на ґрунті реалізації перших двох має формувати умови для створення заінтересованості економічних суб’єктів у розширенні й удосконаленні виробництва, структурній перебудові економіки. Орієнтиром при цьому мають бути структурні зміни у продуктивних силах, послідовне усунення макроекономічних диспропорцій між фазами процесу відтворення — нагромадженням і споживанням, проміжною і кінцевою продукцією, між сферами народного господарства, мікро- і макрорівнями, витратами і цінами, товарною і грошовою масами, продуктивністю праці та її оплатою тощо.

Стратегічний напрям забезпечення еко­номічного зростання має сприяти відновленню збалансованого самовідтворення економічної системи.

Четвертий напрям повинен забезпечити подолання недоліків командно-адміністративної системи через руйнацію владних управлінських структур та визначення критерію ефективності їх діяльності, формування і розвиток ринкових інституційних струк­тур, зменшення бюджетних витрат на державний апарат управління. На жаль, в економічному та політичному житті не припинялося протистояння Президента і парламенту. За 1991-2014 рр. замінилося більше десяти урядових кабінетів, але прихід чергового прем’єра аж ніяк не означає різкого повороту в проведенні економічної стратегії та розробленні нової тактики її реалізації.

Конкурентоспроможність національної економіки – це здатність економічної системи забезпечувати за будь-якого впливу внутрішніх та зовнішніх чинників соціально-економічну оптимальність, яка виявляється у високому суспільному ефекті.

Рівень конкурентоспроможності країни визначається за допомогою Індекса зростання конкурентоспроможності (Growth Competitive Index – GCI).Цей показник вимірює здатність економіки досягти стабільного економічного зростання в середній і довгостроковій перспективі, виходячи з існуючих рівнів доходів.

Для протистояння в жорсткій конкурентній боротьбі будь-яка система повинна мати певні переваги перед своїми конкурентами. Під конкурентною перевагою розуміють будь-яку ексклюзивну цінність, якою володіє система, яка дає цій системі перевагу над іншими.

Так складовою у теорії М. Портера виступають детермінанти конкурентних переваг країни, у межах яких відокремлено чотири параметри країни, що формують конкурентне середовище для місцевих фірм і впливають на її успіх у міжнародній діяльності:

Ø параметри факторів виробництва (наявність факторів, ієрархія факторів і механізми та динаміка їх створення);

Ø рівень попиту на внутрішньому ринку країни базування фірми, високі параметри якого виступають як підтримуючий і страховий чинник у разі операцій на зовнішньому ринку;

Ø наявність у країні базування галузей-постачальників або інших галузей, що конкурентоспроможні на світовому ринку;

Ø близькість національних моделей стратегії та структури фірми до глобальних параметрів; рівень внутрішньої конкуренції, яка впливає на діяльність фірми на зовнішньому ринку.

Конкурентні переваги країни – можна визначити як ті характеристики, які створюють для країни певну перевагу над своїми прямими конкурентами.

Конкурентні переваги України:

· кваліфіковані трудові ресурси;

· значні запаси чорнозему, вигідно розташовані сільськогосподарські угіддя та сприятливі природно-кліматичні умови;

· значні вільні виробничі площі, використання яких дає можливість нарощувати виробництво з відносно невеликими витратами;

· вигідне географічне положення та транспортна інфраструктура;

· значний науково-технологічний потенціал (наукові школи, унікальні сучасні технології виробництва).

Пріоритети структурної політики України (за використанням конкурентних переваг):

1 група — наукомісткі та технологічні галузі (ракетно-космічна техніка, літако- та моторобудування, електрозварювання, порошкова металургія, біотехнологія, мікроелектроніка, робототехніка, машинобудування, окремі виробництва ВПК);

2 група — галузі та підгалузі агропромислового комплексу (зокрема переробні), що мають унікальні природні основи, традиції виробництва та експорту різноманітних продуктів харчування (харчова, борошномельно-круп'яна, кондитерська, овочево-консервна, комбікормова, галузі легкої промисловості, які спеціалізуються на первинній переробці сільськогосподарської сировини тощо);

3 група — транзитні перевезення вантажів, транспортування нафти, газу, електроенергії, надання міжнародних послуг у галузі транспорту, зв'язку, телекомунікацій;

4 група — рекреаційно-туристичний та оздоровчо-лікувальний комплекси Карпат, Причорномор'я, Приазов'я, інших регіонів країни;

5 група — види діяльності, пов'язані із забезпеченням здоров'я людини і охороною навколишнього середовища.

За оцінками експертів, господарство нашої країни все більше набуває рис економіки колоніального типу. Фахівці вважають, що за якісними показниками ми знаходимося на відчутній дистанції від інноваційної економіки порівняно з початком та серединою 90-х років ХХ-століття.
Результати аналізу фахівців Інституту економіки промисловості НАН України засвідчили:

- внутрішній інноваційний попит залишається низьким. Український капітал практично не інвестує складне виробництво, а вітчизняні нові технології та сучасна техніка лише в окремих випадках мають попит на ринках промислово розвинених країн світу;

- зарубіжні інвестори вважають доцільним вкладати кошти в нашу торгівлю, зв'язок, металургійну промисловість;

- недостатнє фінансування науки та розробок нових технологій;

- посилення конкуренції на світових ринках тих товарів, які складають основу українського експорту, передусім металів. Основними покупцями українського прокату до недавнього часу були Китай і Індія, проте в даний час ситуація змінилася. Китай, який за виробництвом чорних металів вийшов на перше місце в світі, не тільки повністю відмовився від імпорту українського прокату, але й у широких масштабах почав експортувати свій прокат у країни Південно-Східної Азії, позбавляючи українських металургів ринків, які вже стали для них традиційними;

- зростання ціни на газ, причому ціна імпортованого газу продовжує підвищуватися;

- інвестиційний клімат в Україні досі залишається несприятливим для інвестиційної діяльності, яка є життєво важливою для підвищення конкурентоспроможності та подальшої модернізації економіки.

Фактори, що впливають на формування системи ДРЕ в Україні:

Об'єктивні:

- анексія Криму і воєнні дії на сході країни;

- корупція;

- висока сировинна, насамперед енергетична, залежність від інших країн;

- деформована, нераціональна, неефективна структура народного господарства (високомонополізована, яка важко піддається структурній перебудові);

- ресурсомістке затратне виробництво, переважно незамкненого циклу;

- велика залежність від іноземної допомоги;

- високий рівень тінізації економіки тощо.

Суб'єктивні:

- повільний перебіг ринкових перетворень;

- непідготовленість уряду і населення до реформування, важкий і болісний процес адаптації до нових економічних умов;

- невпорядкованість відносин між основними гілками влади;

- недосконалість законодавчого забезпечення реформ;

- брак кваліфікованих фахівців (команди реформаторів);

- політична нестабільність;

- соціальної напруги, велика диференціація доходів, зубожіння значної частини населення;

- традиції державного патерналізму;

- українська ментальність (соціально-психологічні особливості нації): консерватизм, обережність, надмірна терплячість, утриманські настрої, сподівання на чиюсь підтримку.

Риси державного регулювання економіки України:

Ø незбалансованість народного господарства (цілі не підкріплені ресурсами);

Ø значний зовнішній та внутрішній борг;

Ø слабка мотивація стратегічної діяльності, переважання тактичного управління;

Ø відсутність ефективних стимулів до високопродуктивної праці та інтересу до виробничого нагромадження;

Ø низька ефективність державного сектору і управління в ньому;

Ø затратна ідеологія господарювання;

Ø нераціональна організаційна структура управління;

Ø традиційні бюрократизм і корумпованість службовців.

Проблеми соціально-економічного розвитку України:

- повільні темпи модернізації структури державного управління відповідно до об’єктивних законів розвитку ринкової економіки;

- деформована, нераціональна структура виробництва;

- ресурсоємне, затратне виробництво;

- високий рівень тінізації економіки;

- велика диференціація в доходах населення.

Завдання щодо трансформації економіки України:

Ø проведення інституціональних перетворень;

Ø широке залучення внутрішніх джерел економічного зростання, що не потребують додаткових бюджетних витрат (прискорений розвиток середнього і малого бізнесу, зростання сільськогосподарського виробництва на основі приватизації землі і розвитку іпотеки, переорієнтація грошових потоків із фінансово-банківського сектору в реальний);

Ø виважена промислова політика, цілеспрямована перебудова виробничої структури з метою досягнення соціальної ефективності і міжнародної конкурентоспроможності економіки, орієнтація на мобілізацію власних інвестиційних ресурсів;

Ø дерегуляція та зменшення кількості точок дотику бізнесу та держави;

Ø децентралізація та регіональний розвиток;

Ø нова економічна політика: зниження витрат, спрощення та скорочення податків, контроль за трансфертним ціноутворенням, впровадження сучасної та конкурентної системи державних закупівель;

Ø створення сприятливих умов для залучення прямих іноземних інвестицій;

Ø формування ефективної системи соціального захисту населення.

Інституційні перетворення – формування системи соціально-економічних відносин шляхом створення відповідних правових, економічних та соціальних інститутів, а саме:

- створення ринкового законодавства;

- становлення інституту приватної власності;

- ефективної кредитно-грошової, банківської та фінансової систем;

- розвиток конкурентного середовища;

- структурна перебудова економіки;

- проведення адміністративної реформи;

- розвиток інституту соціального партнерства;

- розроблення макроекономічних прогнозів, планів тощо.