Тенденції майнового оподаткування

Тема 6. Місцеве оподаткування і перспективи його реформування

Тенденції регіональної податкової політики у ХХІ столітті

Податкові ресурси місцевих бюджетів

Нормативно-правове забезпечення фінансування місцевих

Бюджетів

Повноваження органів місцевого самоврядування щодо

Справляння місцевих податків та зборів

Оцінка змін, котрі відбулись у системі місцевого

Оподаткування

Фіскальні важелі підтримки малого бізнесу на регіональному

Рівні

Тенденції майнового оподаткування

1. Тенденції регіональної податкової політики у ХХІ столітті

Ефективна податкова система є однією з головних складових стратегії економічного та со­ціального розвитку будь якої країни. У процесі реформування системи оподаткування в Україні необхідно докорінно зміни­ти ставлення до місцевих податків і зборів, підвищити їх роль у формуванні доходів місцевих бюджетів. Головними джере­лами доходів місцевих бюджетів звичайно мають бути місце­ві податки і збори.

Важливого значення в сучасних умовах набуває осмислення процесу становлення системи місцевого оподаткування України з позицій усвідомлення світового досвіду оподаткування в розвинутих країнах.

Місцеві податки і збори в розвинених країнах, як правило, мають досить висо­ку питому вагу в загальній сумі грошових надходжень органів місцевого самоврядування на відміну від колишніх соціалістичних країнах, де власні кошти у формі місцевих податків і зборів становлять, як правило, відносно малу питому вагу в доходах місцевих бюджетів. У міжнародній практиці місцеві податки та збори є основою дохідної частини місцевих бюджетів більшості західних держав. Місцеві податки становлять у загальній сумі доходів місцевих бюджетів Австрії – 72 %, Японії – 55 %, Франції – 48 %.

Всі місцеві податки в економічно розвинених країнах поділяють на чотири групи:

1) власні місцеві податки, які встановлюються органами місцевого самоврядування і справляються лише на території місцевого товариства. До таких податків відносять як прямі, так і непрямі: податки на прибуток корпорацій, особисті прибуткові, майнові, земельні, промислові, на автомобілі, на професії, місцеві акцизи, тощо.

2) Надбавки до державних податків, які використовують для формування доходів місцевих бюджетів та відрахування від загальнодержавних податків, які залишаються в місцевих бюджетах.

3) Що стягуються у вигляді плати за послуги, які надаються органами місцевої влади (за користування електроенергією, газом, водопроводом, каналізацією, послугами зв'язку, за видачу різного роду документів місцевою владою);

4) які відображують політику органів місцевого самовря­дування — екологічні податки.

Більшу самостійність у введенні місцевих податків мають місцеві органи влади в країнах із федеральним устроєм. Так, у США кожен штат має свою відокремлену від феде­ральної податкову систему. В бюджетах штатів найбільшу питому вагу мають прибуткові податки з корпорацій та гро­мадян, а також податок із продажів.

Місцеві органи влади в США одержують майже половину доходів використовуючи свої повноваження вводити по­датки та стягувати плату за свої послуги. Крім цього, одна третина доходів місцевих бюджетів дотується з вищих органів влади у вигляді так званих грантів або субвенцій.

Місцеві органи влади мають право формувати свій власний бюджет. Урядом штатів у законодавчому порядку визначаються податки, які можуть встановлювати місцеві органи влади після затвердження переліку податків органи місцевої влади вирішують, які з них вводити.

Країни з унітарним устроєм місцевим органам влади, як правило, надають менше самостійності у запроваджені місцевих податків. У доходах місцевих бюджетів країн ЄС основними місцевими податками та зборами є:

1) збори за надання послуг місцевими органами влади. Цей збір сплачується громадянами в основному за надання комунальних послуг, зокрема за водопостачання та водовід­ведення, вивіз сміття; за користування басейнами, що знахо­дяться у комунальній власності, користування громадським транспортом тощо. У більшості країн ЄС граничні розмірицього збору регулюються на центральному рівні, прете є де­яких країнах органи місцевого самоврядування мають право самостійно впроваджувати ставки цього збору,

2) доходи від місцевої комунальної власності - досить суттєве джерело наповнення місцевих бюджетів у деяких , країнах ЄС. Доходи від місцевої комунальної власності фор­муються за рахунок надходжень від оренди комунального майна або за рахунок його продажу;

3) податки та внески до соціальних фондів - податкові внески сплачуються як юридичними, так і фізичними осо­бами. Ці податки та внески є джерелом фінансування усіх державних та місцевих видатків, частина їх, що передається до місцевих бюджетів, залежить від обсягу повноважень, які делеговано на місця.

Органи місцевого самоврядування всіх країн — членів ЄС, окрім Мальти, мають власні місцеві податки та збори Існує дуже багато різних місцевих податків та зборів, що збираються органами місцевого самоврядування країн - членів ЄС. проте виділяються три основні податки податок на нерухомість. місцевий корпоративний податок (податок на підприємницьку діяльність) та місцевий податок із доходів. які відображено в таблиці.

В одних країнах, наприклад в Австрії. Італії, місцевий корпоративний податок нараховується на фонд заробітної плати, в інших залежить від кількості співробітників (Угор­щина), оціночної вартості землі, що знаходиться у власності Данія, Ірландія), вартості виробленої продукції (Франція), прибутку (Німеччина, Італія. Люксембург, Португалія таУгорщина). У Данії та Ірландії до складу місцевого корпора­тивного податку входить податок на нерухомість, що спла­чується юридичними особами.

Місцеві органи влади мають певну самостійність в питанні застосування тих чи інших ставок цього податку, оскільки в країнах ЄС (за виключенням Австрії, де ставки цього податку чітко врегульовано на державному рівні) на державному рів­ні встановлено пише граничні обсяги ставок цього податку.

Право самостійного встановлення місцевих податків та зборів мають місцеві органи влади у багатьох країнах, на­приклад у США, Франції, Італії.

Отже, враховуючи світовий досвід, велику кількість міс­цевих податків можна розділити на декілька груп.

До першої групи можна віднести податки, пов'язані з майном. Саме ця група забезпечує бюджети найбільшою кількістю доходів. В Україні майнові податки повною міроюне використовуються. Тому основою реформування систе­ми місцевого оподаткування могло б стати введення, май­нових податків, які могли б стати значним джерелом напов­нення місцевих бюджетів.

Друга група — це податки на доходи, податки на прибу­ток. Такі податки в Україні належать до загальнодержав­них. При цьому прибутковий податок із громадян зарахо­вується до місцевих бюджетів, а податок на доходи довгий час був регулюючим і частково спрямовувався також до місцевих бюджетів.

До третьої групи відносять непрямі податки, які включаються в ціну товару. В нашій країні це загальнодержавні по­датки.

Наступну групу складають екологічні податки, які не не­суть великого фіскального навантаження але визначають політику місцевих органів влади. В Україні дія саме таких податків дуже незначна.

2. Податкові ресурси місцевих бюджетів

Місцеві бюджети — це фонди фінансових ресурсів, що мобілізуються й витрачаються на відповідній території. Система місцевих бюджетів є в усіх країнах світу. Проте її розвиток і функції зумовлені низкою національних, політичних, економічних та інших факторів. Найбільший вплив мають економічні та політичні фактори.

Під час дослідження проблеми місцевих бюджетів їх слід розглядати у двох аспектах: 1) як організаційну форму мобілізації частини фінансових ресурсів у розпорядження місцевих органів самоврядування; 2) як систему фінансових відносин, що виникають між:

— місцевими бюджетами й господарськими структурами, що функціонують на певній території;

— бюджетами й населенням цієї території;

— бюджетами різних рівнів із перерозподілу фінансових ресурсів;

— місцевими і державним бюджетами.

До місцевих належать обласні, районні, міські, селищні та сільські бюджети (рис. 9.2). Це фонди фінансових ресурсів, зосереджені в розпорядженні місцевих рад народних депутатів та органів місцевого й регіонального самоврядування. Усього місцевих бюджетів в Україні нараховується майже 12 тис.

Проте місцевий бюджет — це тільки частина фінансових ресурсів, необхідних для фінансування всіх функцій і завдань, які виконують органи місцевого самоврядування.

Рис. 9.2. Система місцевих бюджетів України

Звичайно, варто вирішити питання зміцнення дохідної бази місцевих бюджетів за рахунок податкових надходжень. Ці проблеми потребують серйозної наукової розробки, вивчення досвіду зарубіжних країн і обов'язкового розв'язання.

Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів.

Мінімальні розміри місцевих бюджетів визначаються на основі нормативів бюджетної забезпеченості на одного мешканця або споживача соціальних послуг з урахуванням економічного, соціального, природного станів відповідних територій, з огляду на рівень мінімальних соціальних потреб, установлених законодавством.

Місцевий бюджет може складатися із загального й спеціального фондів. Загальний фонд — надходження з поточного або реєстраційного рахунку фінансового органу на поточний або реєстраційний рахунок установи платіжним дорученням. Ці надходження призначені для забезпечення видатків і не спрямовуються на конкретну мету. Спеціальний фонд має формуватися з конкретно визначених джерел надходжень і використовуватися на фінансування конкретно визначених цілей.

Місцевий бюджет поділяється на поточний (адміністративний) бюджет і бюджет розвитку (капітальний або інвестиційний).

Фінансовою основою місцевого самоврядування є доходи місцевих бюджетів. Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування.

Видатки є причиною утворення доходів. Доходи місцевих органів влади класифікуються за джерелами й економічною сутністю.

За джерелами надходження розрізняють такі доходи місцевих органів влади: податкові та неподаткові доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності підприємств комунальної власності, залучені місцевими органами влади на ринку позикового капіталу), а також трансферти від центральної влади й органів влади вищого територіального рівня.

За економічною сутністю виокремлюють власні, закріплені та регульовані доходи місцевих органів влади.

Власні доходи — це доходи, мобілізовані місцевою владою самостійно на основі власних рішень і за рахунок джерел, визначених місцевим органом влади. До власних доходів належать місцеві податки і збори, доходи від майна, що належить місцевій владі, та господарської діяльності комунальних підприємств, комунальні платежі, а також доходи за рахунок комунальних кредитів і позик.

· Органи місцевого самоврядування мають право встановлювати місцевих податки:

o Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки

o Єдиний податок для юридичних осіб

o Єдиний податок для суб'єктів підприємницької діяльності-фізичних осіб

o Транспортний податок

o Єдиний податок для юридичних осіб - сільськогосподарських товаровиробників (IV група)

o Плата за землю (у складі податку на майно)

і місцеві збори:

o Збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності

o Збір за місця для паркування транспортних засобів

o Туристичний збір

Перелік закріплених доходів визначено у бюджетному законодавстві та законодавстві про місцеве самоврядування.

Закріплені доходи — одна з форм переданих доходів місцевим органам влади на стабільній, довготерміновій основі.

Регульовані доходи — також одна із форм доходів, що передаються центральною владою місцевим органам влади або з бюджетів територій вищого адміністративного рівня до бюджетів територій нижчого адміністративного рівня. Порядок передачі та розміри регульованих доходів в Україні щороку встановлюється в Законі України "Про Державний бюджет" від 29 червня 1995 p. N° 253-95-ВР, а також він визначений у Законі України "Про бюджетну систему" в редакції 1995 р. і Бюджетному кодексі. Порядок регулювання доходів місцевих бюджетів визначається також рішеннями органів влади вищого територіального рівня щодо органів влади нижчого територіального рівня.

Власні та закріплені доходи — основа самостійності місцевих бюджетів.

Важливими способами формування доходів місцевих органів влади є комунальні платежі, доходи від комунального майна та землі, доходи від діяльності комунальних підприємств, залучення кредитних ресурсів і мобілізація коштів за рахунок комунальних позик. Велику роль відіграють дотації та інші трансферти.

У дохідній частині місцевого бюджету виокремлюються доходи, необхідні для виконання власних повноважень, і доходи, потрібні для здійснення делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

Структура доходів місцевих бюджетів така: міжбюджетні трансферти, власні доходи, закріплені законодавством на довгостроковій основі та регулювальні доходи.

Згідно зі ст. 143 Конституції України встановлено, що власних доходів в обласних і районних бюджетах немає, а є в основному закріплені або залучені, якщо фінансується спільна програма. До цих бюджетів не належать як закріплені доходи надходження від комунальної власності.

Міжбюджетні трансферти — кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого. Основними формами надання міжбюджетних трансфертів за Бюджетним кодексом є дотація вирівнювання та субвенції.

Дотація вирівнювання — міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності відповідного бюджету.

Субвенція — цільовий міжбюджетний трансферт, призначений на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який її надав.

Субсидія (різновид субвенції) — цільова грошова допомога, що надається державою за рахунок коштів бюджету, а також спеціальних фондів юридичним і фізичним особам, місцевим державним органам та іншим державам.

Обсяг міжбюджетних трансфертів затверджує Верховна Рада України в Законі про Державний бюджет на відповідний рік.

Головною складовою фінансів місцевих органів влади є видатки, які точно відображають функції та завдання, що покладаються на місцеву владу.

Видатки місцевих бюджетів — це економічні відносини, що виникають у зв'язку з фінансуванням власних і делегованих повноважень місцевих органів влади.

Видатки місцевих органів влади, залежно від їхніх завдань, у більшості країн поділяються на декілька функціональних видів: обов'язкові, факультативні та на фінансування делегованих повноважень. Обов'язкові видатки спрямовані на виконання обов'язкових завдань, що покладаються на органи місцевої влади з метою забезпечення певних стандартів послуг у масштабах усієї країни, а також видатки, пов'язані з їхніми борговими зобов'язаннями за кредитами та позиками.

Факультативні видатки здійснюються для реалізації завдань у межах власної компетенції, а також так званих добровільних та факультативних обов'язків. Ще один вид видатків — видатки для реалізації делегованих (доручених) центральною владою завдань*

Крім функціонального поділу, є поділ видатків відповідно до їхнього економічного призначення: поточні (адміністративні) і капітальні (інвестиційні).

Поточний бюджет використовується з метою виконання як власних, так і делегованих повноважень.

Кошти поточного бюджету спрямовуються на фінансування установ і закладів виробничої та соціальної інфраструктури, що утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення.

Кошти бюджету розвитку спрямовуються на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної території, пов'язаних зі здійсненням інвестиційної та інноваційної діяльності, а також на фінансування субвенцій та інших видатків, пов'язаних із розширеним відтворенням.

3. Нормативно-правове забезпечення фінансування місцевих бюджетів

Місцеві фінанси є важливою фінансово-правовою категорією, в основу якої покладено систему фінансових правовідносин. Ці відносини виникають під час утворення, розподілу та використання місцевих фінансових ресурсів.

Функціонування місцевих фінансів як інструменту реалізації місцевого самоврядування регламентується законодавчими, нормативно-правовими та інструктивними документами.

Першим нормативно-правовим актом, який відновив рух місцевого самоврядування в Україні, заклав передумови для децентралізації бюджетної системи та формування автономних місцевих бюджетів, стала Європейська хартія про місцеве самоврядування, яку ратифіковано в Україні у 1997 р.

У статті 9 Хартії зазначено, що "органи місцевого самоврядування мають право в рамках національної економічної політики на свої власні адекватні фінансові ресурси, якими вони можуть вільно розпоряджатися в межах своїх повноважень", причому їх обсяг має відповідати функціям, які покладаються на місцеві органи влади.

Підтримка більш фінансово слабких органів місцевого самоврядування забезпечується процедурами бюджетного вирівнювання або аналогічних заходів. Місцевим органам влади можуть надаватися дотації "не для фінансування конкретних проектів" й у спосіб, який не обмежуватиме їх свободу проводити свою політику в межах їхньої власної компетенції.

Наступним фундаментальним актом, який закріпив за органами місцевого самоврядування право на певні фінансові ресурси, стала Конституція України 1996 р., яка встановила, що "матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Держава бере участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою".

Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" (1997 р.) дає визначення місцевому самоврядуванню: це "гарантоване право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і Законів України".

Закон закріпляє принципи місцевого самоврядування, серед яких виокремлюється принцип правової, організаційної та матеріально-фінансової основи місцевого самоврядування. Перелік об'єктів матеріальної та фінансової основ місцевого самоврядування, зазначений у Законі, дублює їх склад, наведений Конституцією України.

Слід зауважити, що, незважаючи на здобуття незалежності, Україна за інерцією будувала бюджетні відносини за моделлю, успадкованою від радянської доби. Бюджетні відносини тривалий час регулювалися Законом України "Про бюджетну систему" (1995 р.), що застарів і потребував удосконалення відповідно до вимог часу та соціальних потреб в умовах реформування суспільно-економічних відносин. Даний Закон ґрунтувався на засадах радянської системи державних фінансів, був неспроможний реалізувати проголошені Конституцією України та Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" принципи стосовно сфер діяльності, правового статусу, повноважень і відповідальності органів місцевого самоврядування щодо розв'язання питань місцевого значення.

Бюджетна система України і міжбюджетні відносини будувалися за принципом "бюджетної матрьошки" ("бюджету в бюджеті"), тобто кожний нижчий місцевий бюджет було включено до наступного і так аж до державного бюджету.

Видатки місцевих бюджетів визначались на основі фінансового забезпечення наявної мережі бюджетних установ. Надання міжбюджетних трансфертів відбувалося під впливом суб'єктивних факторів, тому трансфертні ухвали були непрозорими та непередбачуваними.

Формування бюджету за принципом "бюджетної матрьошки" не заохочувало місцеві органи влади до ефективного управління фінансовими ресурсами: вони завищували свої видаткові потреби і занижували доходи з метою отримання більшого обсягу бюджетних коштів на стадії формування міжбюджетних відносин.

Через недосконалість законодавства щорічно вносилися зміни в наявні та запроваджувались нові правила організації бюджетного процесу, регулювання потоків фінансових ресурсів та розвитку міжбюджетних відносин. Щороку закон про Державний бюджет України встановлював тимчасові засади формування державного і місцевих бюджетів, їх взаємодії, розподілу повноважень і закріплення джерел доходів. За таких умов бюджетним рішенням була властива непослідовність і непередбачуваність. Вони були малоефективними і не сприяли стабільності та вдосконаленню бюджетного процесу.

Наявна ситуація вимагала перегляду принципів побудови всієї бюджетної системи України і встановлення "чітких правил гри".

21 червня 2001 року Верховною Радою України був ухвалений Бюджетний кодекс України, який дозволив розв'язати ряд концептуальних проблем, а саме:

1. Усунув "бюджетну матрьошку" і встановив прямі взаємовідносини між державним бюджетом і місцевими бюджетами.

2. Чітко розподілив дохідні бюджетні джерела між різними рівнями місцевих бюджетів без застосування механізмів щорічних відрахувань від регульованих податків.

3. Більш чітко розмежував видатки між ланками бюджетної системи, що дозволило усунути виникнення так званих "непрофінансованих бюджетних мандатів" (наділення державою органів місцевого самоврядування певними зобов'язаннями без підкріплення їх фінансовими ресурсами).

4. Установив принципово новий механізм розподілу міжбюджетних трансфертів між державним бюджетом і місцевими бюджетами: відтепер доходи й видатки місцевих бюджетів поділяються на два кошики і тільки певна частина доходів та видатків (кошик 1) бере участь у визначенні обсягу міжбюджетного трансферту.

5. Усунув проблему "ефекту витіснення", тепер нарощування місцевою владою власних доходів (кошик 2) не призведе до втрачання саме на таку суму дотації з вищого бюджету, або отримання меншої суми відрахувань від загальнодержавних податків, або відрахуванню більшого обсягу трансферту до державного бюджету.

Пізніше, 2010 р., була ухвалена нова редакція Бюджетного кодексу України, яка виправила численні недоліки і прогалини старого бюджетного законодавства.

Отже, на сьогодні бюджетним законодавством установлено, що основними ресурсами, якими можуть розпоряджатись місцеві органи влади, є доходи місцевих бюджетів, у тому числі місцеві податки і збори, цільові фонди, міжбюджетні трансферти. Крім того, Кодекс надає право місцевим бюджетам отримувати позики та запозичення, здійснювати кредитування.

Процедура надання позик місцевому бюджету та здійснення місцевих запозичень урегульована такими Постановами Кабінету Міністрів України:

- "Про затвердження Порядку надання Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям і виконавчим органам відповідних місцевих рад середньострокових позик та їх погашення" від 29 грудня 2010 р. № 1203;

- "Порядок покриття тимчасових касових розривів місцевих бюджетів" від 29 грудня 2010 р. № 1204;

- "Про затвердження Порядку здійснення місцевих запозичень" від 16 лютого 2011 р. № 110.

Механізми зарахування загальнодержавних податків до місцевих бюджетів та питання місцевого оподаткування (склад місцевих податків і зборів, платники, об'єкти, база, порядок та терміни стягнення) регламентовані Податковим кодексом України (2010 р.).

Особливу увагу привертає питання законодавчого врегулювання міжбюджетних відносин в Україні: Постановою Кабінету Міністрів України "Деякі питання розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів" від 8 грудня 2010 р. № 1149 затверджена формула розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання та коштів, що передаються до державного бюджету) між державним та місцевими бюджетами, а також дотацій вирівнювання та коштів, що передаються до місцевого бюджету між районним або міським (м. Севастополь, міста республіканського, Автономної Республіки Крим чи обласного значення) бюджетом та бюджетами територіальних громад сіл, їх об'єднань, селищ, міст, адміністративно підпорядкованих відповідному району або місту.

Щорічні Закони України "Про Державний бюджет України" містять інформацію щодо обсягів міжбюджетних трансфертів - дотацій вирівнювання, додаткових дотацій та субвенцій, - які передаються місцевим бюджетам з метою фінансового вирівнювання територій, збалансування місцевих бюджетів і забезпечення гарантованого державою рівня мінімальних соціальних послуг населенню.

У сучасних умовах забезпечення динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів України, усунення депресивності окремих територій, підвищення їх фінансової спроможності є актуальною проблемою державної стратегії регіонального розвитку й метою державної регіональної фінансової політики. Указом Президента України "Про Концепцію державної регіональної політики" від 25.05.2001 № 341/2001 передбачене поетапне реформування бюджетної системи та міжбюджетних відносин в напрямі:

- упровадження стратегічного бюджетного планування та здійснення фінансового вирівнювання;

- удосконалення механізмів розрахунку та надання міжбюджетних трансфертів;

- зміцнення дохідної спроможності кожного рівня бюджетної системи;

- чіткого розподілу бюджетних повноважень;

- подальшого вдосконалення системи місцевого оподаткування;

- переведення місцевих бюджетів на казначейське обслуговування.

Концепцією реформування місцевих бюджетів, ухваленою Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 травня 2007 р. № 308-р, наголошено на необхідності "перетворення місцевих бюджетів на ефективний інструмент соціально-економічного розвитку адміністративно-територіальних одиниць" шляхом виконання таких основних завдань:

- зміцнення фінансової основи місцевого самоврядування;

- підвищення ефективності процесу формування видаткової частини місцевих бюджетів та децентралізації управління бюджетними коштами;

- удосконалення системи регулювання міжбюджетних відносин;

- запровадження планування місцевих бюджетів на середньострокову перспективу;

- посилення інвестиційної складової місцевих бюджетів;

- підвищення ефективності управління коштами місцевих бюджетів та посилення контролю і відповідальності за дотримання бюджетного законодавства;

- забезпечення прозорості процесу формування та виконання місцевих бюджетів.

Підвищення ефективності формування та виконання видатків місцевих бюджетів, упровадження їх середньострокового планування та орієнтація на результат є важливою складовою бюджетної політики. Запровадження програмно-цільового методу складання та виконання місцевих бюджетів, що ефективно діє у більшості європейських країн, започатковано і в Україні Концепцією застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі, схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14.09.2002 № 538-р, Наказом Міністерства фінансів України "Про затвердження Основних підходів до запровадження програмно-цільового методу складання та виконання місцевих бюджетів" від 02.08.2010 № 805. Протягом 2010 р. розроблено і затверджено відповідну методологічну базу щодо складання бюджетних програм та результативні показники їх виконання для місцевих бюджетів за галузями:

- державне управління;

- охорона здоров'я;

- культура;

- освіта;

- соціальний захист та соціальне забезпечення;

- соціальний захист сім'ї, дітей та молоді;

- фізична культура і спорт;

- житлово-комунальне господарство.

4. Повноваження органів місцевого самоврядування щодо