Внутрішня і зовнішня торгівля

Розвиток торгівлі визначався такими чинниками, як піднесення промислового та сільськогосподарського виробництва, його товарності, зростання чисельності найманих робітників і міського населення.

У внутрішній торгівлі зберігалися традиційні форми періодичної торгівлі: базари, торги та ярмарки, зростало значення постійної торгівлі, розвивалася біржова. Розвиток внутрішньої торгівлі відбувався екстенсивно. Її обсяги в Російській імперії в середині XIX ст. переважали над обсягами зовнішньої торгівлі в три рази.

У Східній Україні ярмаркова торгівля зростала здебільшого за рахунок містечкових і сільських ярмарків. У першій половині XIX ст. їх налічувалося понад 2 тис., обіг ярмаркової торгівлі становив 6—7% від загального товарообігу.

Ярмаркову справу в Україні характеризують:

· кількісне переважання дрібних ярмарків сільськогосподарського типу з роздрібною торгівлею — приблизно 77 % від загальної кількості. Постійним учасником на дрібних ярмарках був торговець-скупник;

· середні за обсягами торгівлі ярмарки (10−100 тис. руб. товарообороту) були одночасно роздрібними та оптовими, їх налічувалося приблизно 12 %;

· 1 % ярмарків були великими оптовими з оборотом понад 100 тис. руб.;

· ярмарки мали характер рухомого ринку. Було ярмаркове коло, коли торг мав річний цикл і переходив з одного населеного пункту до іншого. У губерніях склалася система міських і сільських ярмарків;

· ярмарки проводили в усі пори року, вони відбувалися в містах і селах. Торговельний оборот сільських ярмарків становив 1/10, а міських — 9/10 від загальної вартості товарів;

· посилилась спеціалізація ярмаркової торгівлі. Так, Харків був головним центром торгівлі виробами текстильної промисловості (40% від проданих товарів). Ярмарки на півдні України спеціалізувалися на продажу зерна, яке великими партіями відправляли через чорноморські порти на експорт;

· у першій половині XIX ст. зберігав провідне значення у хлібній торгівлі Київський контрактовий ярмарок, переведений у 1796 р. з м. Дубно. На нього приїжджало до 5 тис. осіб. Контрактовий ярмарок поступово перетворювався на біржу, де продаж товарів здійснювали на основі контрактів і зразків, які регламентували номенклатуру, обсяги, ціни, терміни поставок. Також купували, продавали, закладали, здавали в оренду маєтки, укладали кредитні угоди, надавали позики. Однак з розвитком експорту зерна через південні порти і поширенням цукрово-бурякової промисловості зросло значення контрактів щодо цукру. 1860—1870-х роках обсяги контрактового ярмарку зменшились;

· на Правобережжі популярними були Успенський і Онуфрієвський ярмарки у м. Бердичеві, які пов’язували Україну з Польщею. Основний їхній товар — мануфактурні вироби: торговельний оборот становив приблизно 22 млн руб.;

· у 1880-х роках ярмаркова торгівля досягла найбільших обсягів, далі почався період її зменшення.

Сільські та міські базари, торги, які здійснювали економічний зв’язок між містом і селом, зберігали важливе значення у внутрішній торгівлі. В 1861 р. у містах України був 12 141 базар. Щорічний товарний обіг становив понад 50 млн руб. У товарній структурі зросло значення промислових виробів.

Постійна стаціонарна торгівля почала переважати за товарооборотом над періодичною у 80-х рр. XIX ст. Це було зумовлено розвитком залізниць і парового флоту, що пришвидшило й здешевило доставку товарів безпосередньо до споживача, посередництво багатьох ярмарків стало непотрібним. Кількість постійних торгових підприємств (крамниць, магазинів, складів, шинків) у 1900 р. становила 87 тис. Виникали великі універсальні магазини та торговельні фірми.

Біржова торгівля є найхарактернішою формою для ринкової економіки. Перші біржі в Україні відкрито в Одесі (1837), Києві (1860), Харкові (1876) і Миколаєві (1885). На біржах велася велика оптова торгівля сільськогосподарською та промисловою продукцією. Поступово торгівля за контрактами перейшла на біржові угоди за зразками і технічними описами. Важливу роль у діяльності бірж відігравали торговельні посередники — маклери, які за свою працю отримували куртаж (відсоткову нагороду за посередництво) з купця і продавця.

Економіка Східної України інтегрувалася у всеросійський ринок. Україна стала районом товарного рільництва і тваринництва, цукрової, металургійної, вугільної, гірничорудної промисловостей, сільськогосподарського машинобудування. З Росії завозили машини, металеві вироби, ліс, текстильну продукцію. Так, частка російського текстилю становила 85,9 % від загальної кількості текстильних товарів.

Зовнішньоекономічні зв’язки східноукраїнських земель були складовою російської зовнішньої торгівлі. У структурі російського експорту частка сільськогосподарської продукції та сировини становила 95 %, а промислової — 5 %. Участь Російської імперії у світовій торгівлі дорівнювала 4 % товарообороту, а зовнішньоторговельна політика була протекціоністською.

Структура експорту українських земель відповідала аграрному характеру господарства. У структурі експортних товарів продукція рільництва становила 57,4 %, тваринництва — 20,1 %, промисловості — 6,6 %. На початку XIX ст. експорт зерна дорівнював приблизно 1 % від урожаю, в 1860 р. збільшився до 5 %. Імпортували промислові товари: машини, обладнання, вироби з чорних і кольорових металів, вугілля, хімічні речовини, бавовняні, сукняні та шовкові тканини, рис, фрукти, прянощі, бакалійні товари.

Центрами зовнішньої торгівлі були чорноморсько-азовські порти — Одеса, Таганрог, Бердянськ, Херсон, Маріуполь. Царський уряд у 1782 р. дозволив зменшити на 1/4 митні збори. У 1817 р. Одеса отримала право безмитного експорту та імпорту товарів — порто-франко. Це зумовило перетворення міста на найважливіший порт і центр банківської діяльності Російської імперії, загальноросійський склад іноземних товарів.

У пореформений період пришвидшився процес становлення купецького стану. Згідно з даними офіційної статистики, в 1885 р. торгову діяльність здійснювали 175,9 тис. осіб.

У Західній Україні провідними формами періодичної торгівлі залишалися базари, торги та ярмарки. В середині XIX ст. щорічно діяло понад 6 тис. базарів і торгів, до 1000 ярмарків. Зростало значення постійної торгівлі. У 1850 р. у львівській торгово-промисловій палаті зареєстровано 9732, в Бродівській — понад 2000, на Буковині — близько 5000 купців.

Західноукраїнські землі належали до сфери товарного ринку Австрійської імперії. Ввозили вироби фабрично-заводської промисловості: тканини, одяг, шкіряні товари, взуття, галантерейні вироби, папір, меблі, скловироби, фарфоро-фаянсовий посуд, цукор, кондитерські та тютюнові вироби, алкогольні напої, вина, машини та обладнання, хімікати, мінеральні добрива, цемент тощо. Вивозили худобу, яку приганяли з Наддніпрянської України та Бессарабії, деревину, сіль, продукти ремесла (полотно до середини XIX ст.), горілку. Австрійське законодавство забезпечувало безмитне ввезення товарів із корінних земель до національних країв, а в зворотному напрямку — через високі митні бар’єри. Як наслідок, потік австрійських товарів негативно впливав на розвиток місцевої промисловості. Західноукраїнські землі залишалися сировинним придатком метрополії та ринком збуту готових фабричних виробів.

Важливим фактором розвитку господарства українських земель були торговельні зв’язки між Східною та Західною Україною. Зі Східної України до Західної вивозили переважно худобу та овець, торгівля якими мала посередницький характер, рибу, зерно, російські шкіру, вовну, хутро і вироби з нього. Провідну роль у торгівлі між українськими землями відігравали купці м. Броди.

У першій половині XIX ст. був поширений візницький промисел. Щороку через митниці перевозили вантажі понад 6,5 тис. чумаків і фірманів у Росію та понад 27 тис. у зворотному напрямку.