Державне регулювання міжнародних міграційних процесів
Державне регулювання міграційних процесів здійснюється шляхом прийняття відповідних програм, спрямованих на обмеження імміграції робочої сили або на стимулювання мігрантів до повернення на батьківщину (рееміграції).
Розрізняють кілька рівнів регулювання міжнародної міграції робочої сили, зокрема: національний, міжнародний, інтеграційний. Національний рівень регулювання міжнародної міграції робочої сили становить собою сукупність заходів окремої держави щодо регулювання міграції в своїй країні. Міжнародний рівень становить собою сукупність заходів країн світової співдружності щодо регулювання міграції робочої сили в межах світового співтовариства. Інтеграційний рівень становить собою сукупність заходів групи країн щодо регулювання міграції робочої сили між країнами - учасниками інтеграційного об'єднання.
Більшість країн застосовує вибірковий метод при регулюванні імміграції. Суть цього методу полягає в тому, що держава не перешкоджає в’їзду тих категорій працівників, які потрібні в даній країні» і обмежує в'їзд всіх інших. Перелік бажаних іммігрантів кожна держава визначає з врахуванням конкретної економічної, демографічної, соціальної та політичної ситуації в країні в той чи інший період. Проте, як свідчить практика, длякожної країни бажаними є, як правило, такі категорії іммігрантів:
· працівники, які погоджуються за мінімальну заробітну плату виконувати важку, шкідливу і некваліфіковану роботу (будівельні робітники, сезонні працівники, підсобні робітники тощо);
· спеціалісти нових і перспективних галузей народного господарства (програмісти, вузькоспеціалізовані інженери, банківські службовці);
· представники рідких професій (обробники цінного каміння, реставратори картин);
· спеціалісти зі світовим іменем (музиканти, лікарі, письменники, вчені, артисти, спортсмени);
· великі бізнесмени, які інвестують свій капітал в чужу країну, створюючи нові робочі місця.
Проблемами трудової міграції на національному рівні займаються міністерства праці, юстиції, внутрішніх справ, закордонних справ через свої структури. Всі вони реалізують національне законодавство як в галузі еміграції, так і в галузі імміграції. Національне імміграційне законодавство кожної країни має свої особливості. Проте в більшості країн імміграційне законодавство та підзаконні акти мають такі основні риси:
1. Встановлює жорсткі вимоги до рівня освіти і стажу роботи за спеціальністю. Мінімальною вимогою до освітнього рівня є загальна середня освіта або професійно-технічна освіта, підтверджена відповідними документами. В більшості випадків диплом необхідно перезахищувати (переоцінювати) на предмет відповідності вимог до спеціаліста в даній країні і в країні експортері робочої сили. В країнах, крім диплому, при найманні на роботу необхідно мати відповідний стаж роботи, а на окремі види робіт - ще й рекомендаційного листа.
2. Законодавства країн-імпортерів висувають жорсткі вимоги щодо здоров'я іммігрантів. В країни не допускаються наркомани, психічно хворі, заражені вірусом СНІД. Іммігранти зобов'язані подати довідку про стан здоров'я, завірену консульською установою країни, в яку вони в'їжджають, або пройти спеціальне медичне обстеження. Крім того, встановлюють певні вимоги щодо віку іммігрантів, їх політичного та соціального стану (як правило, забороняється в’їзд членам терористичних та профашистських організацій, особам, що притягалися до кримінальної відповідальності).
3. Країни імпортери, як правило, всі встановлюють кількісні квоти на іммігрантів. Квотування може торкатися всієї економіки, окремих галузей, окремих підприємств.
4. Законодавство багатьох країн передбачає заходи щодо економічного регулювання імміграції. До таких заходів відносяться: встановлення мінімального обсягу товарообігу фірми, після досягнення якого вона має право наймати іноземних працівників; дозвіл на імміграцію тільки тим фізичним особам, які здатні інвестувати в економіку країни визначену законом суму попередньо доказавши її летальне походження, і створити певну кількість робочих місць. Крім того, в окремих країнах за оформлення імміграції і працевлаштування на місцеві підприємстві іммігранти зобов'язані внести плату.
5. Законодавство більшості країн встановлює максимальні строки перебування іноземних робітників на їх території, після закінчення яких необхідно залишити країну, або одержати дозвіл на продовження перебування в ній.
6. В законодавстві кожної країни має місце явна та прихована заборона наймити іноземну робочу силу, оформлена у вигляді заборони іноземцям займатися певним видом діяльності.
Країни-імпортери робочої сили під містом профспілок здійснюють заходи щодо стимулювання рееміграції, тобто повернення іммігрантів на батьківщину. До таких заходів належать: надання економічної допомоги країнам масової еміграції, професійна підготовка іммігрантів, виплата іммігрантам спеціальної допомоги.
Економічна допомога зводиться до надання інвестицій країнам-експортерам робочої сили з метою створення нових підприємств, на яких могли б працювати реемігранти. Найбільшого розвитку така допомога набула у відносинах ФРН з Туреччиною.
Професійна підготовка іммігрантів зводиться до надання іноземним робітникам можливості одержати професійну освіту, яка дозволяла б їм одержувати високооплачувану роботу на батьківщині. В цьому плані багато роблять ФРН, Франція, Швеція та деякі інші країни.
Надання спеціальної допомоги іммігрантам запроваджується в тих випадках, коли іноземні працівники погоджуються добровільно звільнитися і виїхати на батьківщину. Така форма стимулювання рееміграції застосовується в Нідерландах, ФРН, Франції.
Слід мати на увазі, що всі ці заходи не змогли повністю вирішити проблеми рееміграції. Тому багато держав вживає комплекс адміністративних обмежень з метою зменшення притоку іноземних робітників
На міжнародному рівні регулювання міграції робочої сили здійснює Міжнародна організація праці (МОП), яка в певній мірі регламентує набір робітників, сприяє створенню більш-менш нормальних умов життя емігрантів та їх соціальний захист. Питаннями міграції робочої сили займається і Міжнародна організація міграції (МОМ), яка розробляє довгострокові програми щодо регулювання міграційних потоків, надання допомоги в організації міграції, відвернення "відпливу умів", розвитку панічного співробітництва в галузі міграції тощо.
Регулювання міжнародної міграції робочої сили на інтеграційному рівні здійснюється шляхом виконання угод, договорів, правил та контрактів, укладених між державами інтеграційного об'єднання. Воно зводиться головним чином до забезпечення безвісного пересування населення в рамках інтеграційного об'єднання, створення спільних інформаційних систем щодо міграції робочої сили, вживання спільних заходів щодо недопущення нелегальної імміграції з третіх країн. Інакше кажучи, регулювання міграції робочої сили на інтеграційному рівні покликане захистити спільний ринок робочої сили від небажаних іммігрантів.
Таблиця 5.3
Міжнародні організації, які займаються регламентацією, дослідженнями, соціальними програмами тощо в сфері міжнародних трудових відносин взагалі і міграційних аспектів зокрема
| Міжнародна організація праці (МОП) | Спеціалізована структура ООН, яка нараховує 170 держав-членів. Цією організацією було ініційовано розробку і ухвалення більше 350 документів (конвенцій і рекомендацій) щодо міжнародної регламентації переміщення, працевлаштування, соціального захисту тощо працюючих |
| Комісія ООН по народонаселенню | Має в своєму розпорядженні кошти спеціального фонду, який частково використовується для субсидування національних програм щодо міграції |
| Організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) | Розробляє, зокрема, документи щодо освіти мігрантів та членів їх сімей |
| Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) | Спеціалізована структура ООН. Розробляє спеціальні норми щодо здоров’я мігрантів |
| Міжнародна організація з міграції (МОМ) | Розробляє довготермінові програми у сфері регулювання міграції, сприяє вирішенню національних міграційних проблем, займається питаннями переселення, працевлаштування та соціального захисту біженців. З 1949 по 1989 роки мала назву Міжнародна організація у справах біженців |
| Управління верховного комісара у справах біженців (УВБК) при ООН | Вирішує питання захисту прав біженців, їх репатріації тощо |
| Система постійного нагляду за міграцією (CONEMI) | Координує діяльність національних імміграційних управлінь 29 провідних країн світу (членів ОЕСР) |
| Міжнародний комітет з питань міграції (СІМЕ) | Сприяє захисту прав мігрантів в країн Західної Європи |