Правові передумови та причини виникнення споживчої кооперації
Виникненню на українських землях кооперативного руху у другій половині ХІХ ст. сприяв і ряд факторів політико-правового характеру. Насамперед, мова йде про ліквідацію кріпосної залежності селянства та підвищення його соціально-правового статусу. Відповідно до "Положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності” від 19 лютого 1861 року українські хлібороби отримали цілий ряд майнових прав, необхідних їм для повноцінної участі в ринкових відносинах. Зокрема, за ними закріплювалося право набувати у власність рухоме та нерухоме майно, вільно відчужувати його, віддавати в заставу та взагалі розпоряджатися ним з дотриманням загальних положень, визначених у законах Російської імперії. Крім того, селянам забезпечувалася свобода торгівельно-підприємницької діяльності - право займатися торгівлею, відкривати й утримувати на законній підставі промислові та торгівельні закладі тощо. [23, с.43-44]. З набуттям цих прав українське селянство отримувало належні правові підстави для організації власних кооперативних торгівельних організацій.
Необхідною передумовою для появи кооперативних асоціацій на землях Російської імперії слід також визнати інтенсивний розвиток цивільного права, який припадає на першу половину ХІХ ст. Перехід до нового типу суспільних відносин та піднесення промисловості й торгівлі в зазначений період обумовив необхідність перегляду старого законодавства з метою пристосування його до потреб нового часу. Не випадково, що саме в першій половині ХІХ ст. завершуються кодифікаційні роботи, результатом яких стало видання Зводу законів Російської імперії. У 1840 році його дію було поширено на Лівобережну Україну, а у 1842 р. - й на Правобережну. У Х томі означеного Зводу вперше було систематизовано російське цивільне законодавство. Фактично він став своєрідним цивільним кодексом для тогочасної російської держави.
Поява цього кодифікаційного збірника мала надзвичайно важливе значення для російської та української кооперації. По-перше, значна частина норм, вміщених у Х томі, грунтувалася на принципах буржуазного права і ліквідовували віджилі феодальні інститути, які стояли на перепоні розвитку кооперативних товариств. По-друге, у Зводі законів були закріплені такі необхідні для організаційно-господарської діяльності кооперативів інститути цивільного права, як: право власності, зобов'язальне право, правоздатність юридичних осіб тощо. Особливу увагу привертає VI Глава Х Тому, яка містила правові норми, що регламентували порядок виникнення, функціонування та припинення діяльності договірних товариств, визначала права та обов'язки цих організацій, а також їх членів.
Звісно, що в цих статтях не містилося згадки про кооперативні товариства, проте визначені в них юридичні форми об'єднання мали стати в нагоді для учасників кооперативного руху при утворенні власних товариств. Принагідно нагадаємо, що у більшості європейських країн застосовувався саме такий механізм легалізації споживчих кооперативів, і навіть вже після прийняття спеціальних законів про кооперацію серед кооператорів досить довго була помітною тенденція використання акціонерної форми об'єднання. Як ми побачимо далі, подібна ситуація складеться і в Російській імперії, коли відсутність спеціально розробленого кооперативного законодавства та бюрократична волокіта з затвердженням статутів кооперативних установ, змусить кооперативних діячів взяти на озброєння визначені в законі юридичні форми товариських організацій.
кооперація кооперативний рух
Висновки
Тож, на поставлене нами попередньо питання про наявність в українського населення потреби в появі кооперативних організацій ми повинні дати позитивну відповідь. Однак, слід пам'ятати, що кооператив є досить складною господарською одиницею і для його організації недостатньо існування самої лише потреби, потрібні і можливості. Так, учасникам кооперативної справи слід мати особливий тип соціальної свідомості, яка характеризується наявністю в них таких рис, як: здатність до спільної трудової діяльності, ініціативність, взаємовиручку, готовність нести матеріальні жертви тощо. До того ж, для заснування кооперативу необхідно володіти і певними вільними матеріальними та фінансовими ресурсами.
На жаль, доводиться констатувати, що ті категорії суспільства, які повинні були б становити кістяк кооперативного руху, а мова йде насамперед про селянство та робітників, у перші пореформені роки ще недостатньо були підготовлені до участі в ньому.
Селянство продовжувало протягом тривалого часу зберігати традиційний, сформований у попередні століття менталітет і не виявилося підготовленим до сприйняття інноваційної ідеї кооперативної торгівлі. Цілком справедливою, на наш погляд, є характеристика українського селянства, зроблена провідним дослідником проблем ментальності селянського населення Ю. Присяжнюком: "Більшість хліборобського загалу України вступала в посткріпосницький (індустріальний) період своєї історії не готовою зрозуміти ринкову сутність прийдешньої епохи, була не спроможною на інтелектуальному рівні сприймати адекватно реальність, її цінності та мораль ” [24, с.173]. Відповідно, стикаючись з проблемою їх жорсткої експлуатації зі сторони сільських крамарів, сільські мешканці, в насамперед, вдавалися до випробуваних, архаїчних форм самозахисту. Потрібен був тривалий час і кропітка робота представників земств та ідеологів кооперативного руху, аби український хлібороб врешті зміг усвідомити ті вигоди, які несли йому споживчі товариства та опанував нову форму захисту власних матеріальних інтересів - кооперативну.
Складність широкого залучення представників селянської та робітничої маси до участі в кооперативному русі також була пов'язана з відсутністю в них вільних коштів, необхідних для формування первинних капіталів. Більша частина грошей, що отримувалася селянами за рахунок продажу своєї продукції, йшла на погашення їх боргових зобов'язань перед державою, виплату податків та закупівлю товарів першої необхідності. А оплата праці робітничого населення протягом другої половини ХІХ ст. носила напівнатуральний характер. Так, у гірничій промисловості тривалий час широко практикувалося надання працівникам, замість зароблених ними грошей, продуктів харчування чи спеціальних ордерів на їх отримання у фабричних крамницях [5, с.79].
Наявність означених чинників викликало на першому етапі розвитку кооперації скорочення тієї потенційної соціальної бази кооперативного руху, про яку ми вели мову вище, і сповільнило процес розбудови споживчих товариств на українських землях. Проте, ці складності носили тимчасовий характер і, по мірі глибшого просування товарно-грошових відносин в економіку країни та активної пропагандистської роботи кооператорів, перепони на шляху масового залучення представників селянства та найманого робітництва до кооперативних організацій поступово відпали.
Підсумовуючи усе вищезазначене, ми повинні зробити такі висновки. У середині ХІХ ст. під впливом соціально-економічних процесів, що протікали на землях Наддніпрянської України, відбулися значні зміни в матеріальних умовах життя населення. Внаслідок втягнення сільських та міських мешканців у товарно-грошові відносини спостерігається зростання в їх середовищі попиту на товарну продукцію. Однак, спекулятивний характер торгівлі, фальсифікація товарів, постійне зростання цін та інші чинники стояли на заваді задоволення споживачами наявних потреб. За таких умов об'єктивним ставала необхідність створення кооперативних організацій для захисту матеріальних інтересів населення. Водночас, слід констатувати відсутність реальних можливостей, насамперед фінансових та організаційних, у частини українського населення взяти активну участь у процесі кооперативного будівництва.