Особливості господарського розвитку та економічної думки Давнього Риму ( Катон Старший, Варрон, Колумелла)

Період республіки в історії Стародавнього Риму тривав протягом VІ-ІІ ст. до н.е. Рим у цей час – місто (держава) подібно до грецьких полісів, підкоряючи інші держави, не включав їх до складу поліса. У Стародавньому Римі земля належала або знатним патриціанським сім’ям, або плебеям, але частина її була власністю міста – держави, вважалася загальною. Її можна було займати, вносячи до казни орендну плату. Спочатку плебеї не мали такого права, що змусило їх боротися протягом VІ-ІІІ ст. до н.е. за допуск до загальної землі, за зниження позичкового відсотка, за політичне рівноправ’я, а також проти боргового рабства. Щоб послабити боротьбу за землю, Рим почав засновувати на завойованих землях колонії і роздавати там землі плебеям. Заснування колоній у V ст. до н.е. супроводжувалося частковим задоволенням вимог плебеїв. Закони 12 таблиць закріпили приватну власність, рабство, зменшили позичковий відсоток до 8 % на рік, водночас заборонили шлюби між патриціями і плебеями.

У ІV ст. до н.е. плебс здобув ще низку перемог: було скасовано боргову кабалу для римських громадян і членів їх сімей, на рабів можна було перетворювати переважно військовополонених, було заборонено володіти більш ніж 0,25 га землі. У ІІІ ст. до н.е. плебеї домоглися і політичної рівноправності з патриціями.

Розвиток сільського господарства у ІV-ІІІ ст. до н.е. сприяв активізації ремесла і торгівлі. Активізувалися торгові контракти. Потреби торгівлі викликали появу карбованої монети. За даними істориків співвідношення рабської і вільної праці становило 3:5. Рабство сприяло переходу від дрібного до більшого централізованого виробництва. Це свідчило про загальну інтенсифікацію виробництва. Хоча традиційний селянсько-общинний сектор займав важливе місце.

ІІІ-І ст. до н.е. – І-ІІ ст. н.е. – період розквіту Римської імперії. Сільське господарство у ІІ-І ст. до н.е. переживало піднесення. Це можна пояснити трьома причинами: 1) широке впровадження рабства, 2) встановлення ринкових зв’язків між селом і містом, які мали потребу в продукції один одного (товарною галуззю в маєтку, як правило, ставала лише одна), 3) перехід від дрібного до великого землеробства.

Найбільш поширеним був фільварок у декілька сот югерів, середня вілла сягала 200-300 югерів (50-60 га) землі з 10-20 рабами. У таких маєтках, де контроль за рабами був більш ефективним, використовувалися елементи простої і складної кооперації. Рабовласницька вілла вирощувала один продукт, який вони орієнтували на продаж.

Найбільших успіхів Римська імперія досягла у І-ІІ ст. н.е. Пожвавилася економіка провінцій. Вводилися нові сорти зернових, використовувалися мінеральні добрива, удосконалювалася техніка. Житницею імперії став Єгипет. У той же час ознаки кризи рабовласницького сільського господарства стали помітними в Італії. На місце середніх інтенсивних господарств прийшли великі маєтки, які охоплювали ділянки в декілька тисяч югерів. Латифундії – це великі господарства, які зосереджувалися на Півдні Апеннінського півострову, займалися скотарством, віддавали землі колонам, плата за землю – натуральна. Склалося кілька типів латифундій: 1) централізована рабська, яка керувалася із центру і оброблялася рабами; 2) децентралізована з колонами (колон – вільна людина, вільновідпущеник або раб, який отримував в оренду ділянку землі та інвентар); 3) змішана, коли вся латифундія поділялася на дві частини, одну з яких обробляли раби, а другу подрібнювали на частки і здавали в оренду колонам.

Земельні відносини – основне питання в житті Риму. Сільському господарству було присвячено сотні творів римських та чужоземних авторів. Почесне місце серед авторів посідають Каттон, Варрон, Ко-лумелла.

Катон Старший (Катон Марк Порцій, 234-149 рр. до н.е.) – державний діяч, історик і письменник. Його трактат “Про сільське господарство” присвячений обґрунтуванню староримських форм рабовласництва, методів ведення великого хліборобського господарства. Трактат відобразив період підйому римського рабовласницького виробництва.

Ідеалом Катона було натуральне господарство з урахуванням торгівлі, яка дозволяла реалізувати частину надлишкової продукції і придбати те, що не вироблялось власними силами. Важливе місце у праці Катона займають поради щодо утримання рабів, використання їх праці, методів експлуатації. Катон відносив рабів до знарядь праці, радив утримувати їх у строгості, раціонально експлуатувати їх працю. Катон вважав доцільним купувати рабів у молодому віці, виховувати їх у дусі, що необхідний господарям; радив підтримувати в середовищі рабів ворожість, провокувати конфлікти, незгоди між ними, вчасно звільнятись від старих і слабких. Раби карались за найменшу провину і розглядались як знаряддя праці, яке розмовляє. Безпосередньо щодо агрокультури, то Каттон робить акцент на одному з найважливіших її елементів – застосуванні органічних добрив.

Римський вчений Варрон (І ст. до н.е.) продовжив розробку проблем латифундійського господарства. У своїх працях він розглянув більш розвинені форми рабовласництва, вищий ступінь розвитку великих рабовласницьких економік, а також нові явища соціально-економічного стану, що пов’язані з поглибленням протиріч економіки Римської рабовласницької держави. Варрон висловлював занепокоєння тим, що рабовласники відійшли від справ, живуть у містах, а обов’язки щодо організації виробництва покладені на управляючих. Автор вбачав шляхи зміцнення економіки не тільки у розвитку землеробства, але й у розвитку тваринництва, в застосуванні агрономічних наук, зростанні інтенсивності виробництва, удосконаленні методів експлуатації рабів, у використанні матеріальної заінтересованості та ін. Рабів він відносив до одного з трьох видів сільськогосподарських знарядь – такого, що розмовляє. Два інші види знарядь – це німі (інвентар) і ті, що відтворюють нечленороздільні звуки (робочі тварини). Варрон виступав не тільки за збереження натурального характеру рабовласницьких латифундій, але й за підвищення їх прибутковості, зростання ефективності виробництва. Рільництво він ототожнював з наукою.

Криза сільського господарства Риму зумовлена загальним застоєм в економічній, політичній і соціальній сферах. Кризу рабовласництва відобразив у своїх дослідженнях Колумелла. Він детально розглянув стан рабовласницьких латифундій: низька продуктивність праці, раби завдають полям збитків, погано ставляться до праці, до утримання тварин, інвентарю, крадуть та обманюють землевласників. Все це свідчило про занепад сільського господарства та про те, що економіка рабовласницького суспільства знаходилась у стані кризи, яка продовжувала поглиблюватися. У пошуках виходу з кризи римський вчений віддає перевагу більш продуктивній праці вільних робітників, ставить питання про необхідність відмовитись від праці рабів, про використання колонів.

Нова епоха розвитку і кінець кризи пов’язані з приходом до влади Діоклетіана (284). Нову епоху виділяють як період пізньої Римської імперії, коли відбувався розпад і переродження античної господарської культури і визрівали протофеодальні відносини як визначальні для майбутнього економічного ладу. Кінцем Стародавнього світу та початком періоду європейської історії вважають 476 р.