Довірчі товариства як форма небанківських кредитних інститутів

Самостійна робота № 22

«Довірчі товариства як форма небанківських кредитних інститутів. Пенсійні фонди»

План

1. Довірчі товариства як форма небанківських кредитних інститутів

2. Пенсійні фонди

Література

1. А.І.Щетинін Гроші та кредит: Підручник, 2006 – 432 с.

2. Савлук М.І. Гроші та кредит: Підручник. К.: кнеу, 2002. - 598 с.

Довірчі товариства як форма небанківських кредитних інститутів

Довірчі товариства (їх ще називають трастовими компані­ями) - товариства, що здійснюють управління майном, грошима, або цінними паперами, чи правами за дорученням власника.

Історія виникнення довірчих товариств починається з глибини століть, а саме становлення цього інституту пов'язано перш за все з розвитком відносин власності. Перші довірчі товариства з'являються в середньовічній Англії. У XII-XIII ст. в Англії за­можні громадяни часто віддавали монастирям і церквам у вигляді пожертви своє майно, гроші, нерухомість, землі. Оскільки мона­хи, як правило, не мали права володіти якимось майном, то воно передавалось в управління Радам громадян, які були формальни­ми власниками. У дійсності цим майном розпоряджались монахи. Головним багатством була земля і процес передачі землі монас­тирям привів до того, що з розвитком феодалізму церква пере­творилась у великого землевласника. Наприклад, в Англії до кін­ця XIII ст. значна частина земель навколо Лондона перейшла в управління монастирів.

Інститут довірчих (трастових) товариств набув в Англії знач­ного розвитку. Останнє знайшло своє вираження як у появі нових суб'єктів довірчих операцій в особі не тільки монахів, а й корпо­рацій торговців та ремісників, так і в удосконаленні законодавст­ва, що регулювало ці відносини. Воно досягло в Англії значного рівня і стало базою для становлення відповідного законодавства в багатьох європейських країнах.

Функціонування довірчого товариства передбачає досить складну сукупність відносин, що складаються між головними ді­ючими особами, які укладають трастову угоду. До них належать:

ü Довіритель (принципал) - фізична, або юридична особа, яка є власником капіталу і передає його в управління довіреній особі (управляючому, або менеджеру) для його використання на певних умовах.

ü Довірена особа - фізична або юридична особа, яка на певних, зазначених в угоді, умовах бере в управління майно довірителя.

ü Бенефіціар - третя особа, на користь якої здійснюється управління майном, якщо довіритель приймає таке рішення.

Формою організації відносин між довірителем і довіреною особою є трастова угода, основний зміст якої стосується як обов'язків і відповідальності довіреної особи, так і прав та приві­леїв довірителя.

Довірчі товариства, що виникли в середні віки, поступово ста­ли відігравати помітну роль в організації суспільного виробницт­ва. Вирішальним фактором цього розвитку стало подальше вдос­коналення відносин власності, розвиток підприємництва та ускладнення форм його організації.

Еволюція відносин власності знайшла свій прояв, насамперед, у подальшій персоніфікації прав власника, що генетично призве­ло до зміцнення інституту спадкоємства, а це, у свою чергу, стало базою розвитку довірчих товариств. Збереження, а з часом і при­множення майна, що передавалось у спадщину, ставало визнача­льною функцією трастів.

З іншого боку, розвиток підприємницької діяльності теж при­водив до помітного поширення трастових послуг. Водночас ускладнення підприємницької діяльності вимагало й подальшого вдосконалення трастових операцій, оскільки в управління часто приймалось не просто майно, а цілі виробничі комплекси зі сво­єю спеціалізацією та особливостями свого становища на ринку.

Загальному поширенню і ускладненню трастових послуг сприяв і подальший розвиток ринкової економіки, важливою ознакою якої стала поява пенсійних фондів, страхових компаній та інших подібних їм установ. Вони посилили необхідність трастових опе­рацій, оскільки трасти вже раніше були пов'язані не тільки з управлінням майном, а й з управлінням фінансами.

У сучасних умовах довірчі товариства за своїм загальним фу­нкціональним призначенням націлені на ефективне використання майна, його фінансових форм, зменшення ризиків підприємниць­кої діяльності та вдосконалення інвестиційного процесу.

Загальна спрямованість діяльності довірчих товариств дає можливість класифікувати трасти залежно від ступеня свободи довіреної особи відносно об'єкта, який передано в управління, тому всі трасти ділять на активні й пасивні.

Активний траст - це довірче товариство, котре може зміню­вати форму майна, переданого йому в управління без додаткової (попередньої) згоди довірителя.

Пасивний траст або виключає таку можливість узагалі, або передбачає отримання відповідної згоди довірителя.

Трастові операції досить різноманітні, але в цілому їх можна об'єднати в такі групи:

ü персональні трастові послуги, що надаються окремим гро­мадянам;

ü трастові послуги, що надаються у сфері безпосередньої під­приємницької діяльності;

ü послуги, що надаються пенсійним та іншим фондам для максимізації їх доходів.

Залежно від загального спрямування управління, яке здійснює довірче товариство, у світовій практиці виділяють два типи трастів - загальні і підприємницькі.

Загальні трастові компанії спеціалізуються на об'єднанні ко­штів дрібних власників. Ці операції досить складні щодо органі­зації і значні за витратами, оскільки управління невеликими капі­талами вимагає додаткових витрат. Через це трастові послуги інколи можуть бути й збитковими для довірчого товариства (на­приклад, для банку), якщо останній надав трастові послуги, дба­ючи про найбільш широкий спектр своїх послуг для клієнтів. Зменшення витрат на індивідуальні трастові операції стало мож­ливим на початку XX ст., коли набув поширення метод об'єд­нання майна і коштів індивідуальних довірителів в один загаль­ний траст.

Підприємницькі трасти відрізняються від загальних тим, що в управління передається виробничий комплекс. Мета такого трасту - управління підприємством для його збереження та підви­щення рівня ефективності його функціонування. Він викликаний до життя потребою збереження бізнесу в умовах, що тимчасово не дозволяють власнику організувати таке управління самостійно (наприклад, унаслідок неповноліття спадкоємця). Важливою при­чиною появу й дії таких трастів є бажання пасивних власників забезпечити ефективне управління своїм капіталом.

Трастові операції, як правило, здійснюються спеціалізованими трастовими компаніями, котрі спеціалізуються на управлінні окремими видами майна або здійснюють свою діяльність в окре­мих галузях економіки. Окрім власне трастових компаній, трас­тові послуги надають і банки. Ці операції, як правило, відрізня­ються від послуг спеціалізованих трастових компаній. Різниця насамперед у тому, що банк надає ті трастові послуги, які за сво­їм характером найбільш близькі до основного спектра послуг, що надаються цією установою. Конкретно це може бути зберігання цінних паперів, ведення бухгалтерських записів клієнта, отри­мання від імені клієнта платежів, купівля чи продаж цінних па­перів, консультування і т. ін.

Особливості діяльності довірчих товариств в Україні насам­перед у початковий період їх становлення та функціонування обумовлені загальною специфікою ринку в Україні. З одного бо­ку - це недосконалість правової бази, яка б регламентувала трастові операції, а з другого - відсутність у переважної маси насе­лення майна (як рухомого, так і нерухомого) і цінних паперів, які б могли стати основою розвитку широкого спектра довірчих опе­рацій. За часів Радянського Союзу десятиліття насаджувався пе­вний стереотип поведінки індивіда, який обмежував накопичення майна, не говорячи вже про цінні папери, яких просто не було, і землю, яка не могла бути об'єктом купівлі-продажу.

В цих умовах були поширені операції щодо залучення в управління грошових коштів населення. їх популярність посилю­валась бажанням населення хоч якось захистити свої доходи від знецінення в умовах гіперінфляції. Така «спеціалізація» довірчих товариств у поєднанні з недосконалістю правової бази і новиз­ною цих операцій для населення створила сприятливі умови для широкомасштабних зловживань довірою наших громадян. Хвиля банкрутств довірчих товариств, яка пройшла по Україні, підтвер­дила цей факт і надовго сформувала негативний імідж трастовим компаніям та їх операціям.

З огляду на це уряд України вжив деяких заходів, що були спрямовані на посилення контролю за діяльністю довірчих това­риств і захист інвесторів від зловживань з боку нечесних людей і шахраїв. Але цього було явно замало. Вирішальний напрям від­новлення довіри населення до інституту довірчих товариств і за­безпечення йому відповідного місця в системі небанківських фі­нансово-кредитних установ лежить у площині прийняття досконалих нормативних актів, що були б здатні створити нор­мальну правову базу для їх функціонування.

Перспектива розвитку трастових компаній у нашій країні, без­сумнівно, є. Вона пов'язана не тільки з тими фундаментальними та об'єктивними процесами, що властиві ринковій економіці і знаходять своє вираження в розвитку відносин власності, підпри­ємництва і зростання доходів населення, але й у специфіці умов, що складаються в Україні в перехідний до ринку період. До та­ких умов можна зарахувати поступовий розвиток ринку цінних паперів, зокрема, досить широке використання населенням при­ватизаційних цінних паперів. Становлення цього сектору фінан­сового ринку в умовах новизни даного явища для громадян нашої держави відкрило певний простір для діяльності довірчих това­риств. Закінчення сертифікатної приватизації не згорнуло цю пе­рспективу, бо в Україні продовжується процес приватизації. А дрібні і середні підприємства, що переходять у власність індиві­дуальних та колективних власників, потребують кваліфікованого управління, яке далеко не завжди можуть забезпечити нові господарі, котрі, як правило, не мають достатнього досвіду органі­зації господарської діяльності в умовах ринку.

Пенсійні фонди

Соціально-орієнтована ринкова економіка, до якої прагне наше суспільство, як свій неодмінний атрибут має досить розви­нуту систему соціального захисту у вигляді системи пенсійного забезпечення непрацездатного населення.

Пенсійні фонди почали створюватись у період після Другої світової війни, проте вперше пенсійний фонд було створено ще в 1875 р. у США.

Організаційно в розвинених країнах пенсійна система пред­ставлена як державними, так і недержавними пенсійними фонда­ми, але співвідношення цих форм організації пенсійного забезпе­чення в різних країнах неоднакове. Наприклад, у таких країнах, як Іспанія, Греція, Португалія, Франція та Італія, головна роль належить державній системі пенсійного забезпечення. Вона високорозвинена і забезпечує високий рівень соціального захисту населення, що знаходиться за межами працездатного віку. У цих умовах розвиток соціального-страхування за рахунок індивідуа­льних внесків і страхування, здійснюваного на основі певної за­цікавленості підприємця, відбувається повільно.

У деяких країнах, наприклад у Нідерландах та Великобри­танії, система пенсійного забезпечення переважно побудована на недержавних пенсійних фондах. Перший сучасний недер­жавний пенсійний фонд було створено у США у 1950 році. Основу коштів цих фондів скла­дають кошти, що акумулюються фондами з метою подальшої виплати додаткових пенсій. Ці кошти зазвичай накопичуються на індивідуальних рахунках клієнтів. Виплати пенсій здійс­нюються у межах накопичених сум і відповідно до передбаче­ного плану виплат. Самі виплати здійснюються, як правило, за однією з двох схем.

Так, в окремих країнах панує схема, в якій фіксованими є ви­плати. Вони фіксуються або у вигляді певної суми, або у вигляді відсотка від заробітної плати. Часто ці виплати індексуються у зв'язку з інфляцією. Така схема віддзеркалює переважно інтереси клієнтів пенсійних фондів. Недоліком фондів з такою схемою виплат є те, що ці фонди корпоративні і, як правило, змінивши місце роботи, працівник може втратити можливість отримувати пенсію. Іншим недоліком є те, що ризик від неефективного роз­міщення активів такого фонду лягає на роботодавця, оскільки виплати пенсіонерам фіксовані.

Іншими є пенсійні фонди з фіксованими внесками. Компанія вносить певну суму на персоніфіковані пенсійні рахунки праців­ників. Часто право поповнювати цю суму має й сам працівник. Виплати з цього фонду залежать від накопиченої суми і не є фік­сованими.

Перевага такої схеми в тому, що працівник, навіть у разі зві­льнення, не втрачає свого рахунка і може кошти на ньому пере­містити в інший фонд. Підставою для прийняття такого рішення, як правило, стає відповідна інформація про діяльність фонду і його фінансовий стан. Така схема організації недержавних пен­сійних фондів найбільш повно відбиває інтереси засновників фо­ндів, бо весь тягар ризиків від неефективного розміщення активів фонду перекладається на працівників, хоча це дещо пом'як­шується правом учасників такого фонду у виборі об'єктів інвес­тування, тобто у вирішенні питання про розміщення активів фон­ду. Такі фонди досить поширені в Канаді, Японії, Австралії та деяких інших країнах.

Пенсійні фонди відіграють величезну роль у забезпеченні про­цесу інвестування, що забезпечується великою часткою їх акти­вів у ВВП. Помітною є роль таких активів в організації суспільного життя своїх громадян. Так, вони за рахунок накопичених грошових ко­штів надають різні послуги, наприклад, забезпечують пільгове медичне обслуговування, ритуальні й інші послуги.

Грошові кошти, накопичені в пенсійних фондах, як уже зазна­чалося, є важливим і значним за обсягами інвестиційним ресур­сом. Але їх використання має свої особливості. Вони обумовлені функціональною роллю даних фондів і особливою регламентаці­єю їх діяльності з боку держави.

Специфіка функціонування недержавних пенсійних фондів як інститутів соціального захисту населення проявляється перш за

все у вимозі їх постійного існування, у відсутності права на зник­нення. Це обумовлено тим, що пенсійні фонди беруть зо­бов'язання на терміни, які вимірюються десятками років. Ця об­ставина призводить до суттєвих обмежень у їх діяльності. Як правило, пенсійні фонди належать до організацій, які не ставлять собі за мету отримання прибутку, а у разі його отримання він ви­користовується на цілі, передбачені статутом пенсійного фонду. Цим фондам заборонено займатись комерційною діяльністю.

Особливості використання активів пенсійних фондів обумов­люються і роллю держави стосовно діяльності таких фондів. У країнах з високорозвинутою економікою пенсійні фонди нале­жать до організацій, що стабільно функціонують і здатні на три­валий період у перспективі планувати свою діяльність та забез­печувати виконання зобов'язань перед вкладниками. У цих умовах держава бере на себе обов'язок щодо виконання зо­бов'язань фонду перед вкладниками у форс-мажорних обстави­нах. У тих же країнах, де ринкова економіка ще не знаходиться в стані, який би давав змогу пенсійним фондам забезпечувати ста­лість свого функціонування самостійно, держава, як правило, бе­ре на себе відповідальність перед клієнтами фондів за всі зо­бов'язання останніх.

Практичне розміщення активів пенсійних фондів здійснюєть­ся за допомогою спеціалізованих компаній з управління актива­ми. Накопичені пенсійними фондами грошові кошти розміщу­ються також на депозитних рахунках комерційних банків.

Проблема формування системи недержавних пенсійних фон­дів в Україні належить до найбільш складних. Це обумовлено, насамперед, відсутністю правової бази, яка безпосередньо регу­лювала б таку сферу діяльності. У цих умовах організація про­гресивної системи пенсійного забезпечення громадян являється проблематичною. Не менш суттєвою проблемою є загальний стан економіки. Падіння виробництва, що мало місце упродовж 1991-1999 рр., недосконалість механізмів ринкового саморегу­лювання, низькі доходи більшості населення, відсутність стійких прогнозів розвитку виробництва на перспективу не дають змоги досить точно розрахувати зобов'язання таких фондів перед вкла­дниками і, таким чином, позбавити останніх великого ступеня ризику втрати вкладених ними коштів.

Важливою умовою, що визначає загальну стратегію у сфері формування системи пенсійного забезпечення, є й та обставина, що Україна взяла курс на перетворення своєї економіки на рин­кову. Виходячи з цієї умови, необхідно перш за все правильно зорієнтуватись у виборі конкретної моделі організації пенсійної системи держави. Як вважають спеціалісти, пенсійне забезпечен­ня має бути побудовано на основі значного розвитку недержав­них пенсійних фондів. При цьому конкретними формами (напря­мами) організації таких фондів можуть бути як корпоративні (закриті), так і відкриті пенсійні фонди.

Корпоративні фонди дають змогу створити потужний стимул для участі в них підприємців, що підкріпить фінансову базу останніх. Одночасно це створить умови вдосконалення розвитку окремих підприємств або й цілих галузей, які знаходяться в руслі визначених державою господарчих пріоритетів.

Відкриті пенсійні фонди повинні стати важливим елементом усієї системи пенсійного забезпечення як у силу своєї відкритості, так і через необхідність створення конкурентного середовища для корпо­ративних пенсійних фондів. Широка база для залучення відповідних коштів населення і система пільг з боку держави зробили б таку ме­ту реальною і досяжною вже в недалекому майбутньому.

Проте для вирішення завдання створення в Україні системи пенсійного обслуговування, що ефективно працює, побудованої на основі оптимального поєднання як державних, так і недержав­них пенсійних фондів, необхідно попередньо вирішити низку складних проблем. До першочергових і найбільш важливих слід зарахувати:

ü розробку і прийняття правових актів, які б забезпечили на­дійну діяльність недержавних пенсійних фондів;

ü організацію планування і здійснення системи заходів держа­вного регулювання діяльності таких фондів;

ü визначення об'єктів, напрямів і умов розміщення активів за­значених фондів для досягнення таких цілей, як стабільність, ста­лість їх існування та можливість отримання ними доходів для поліпшення пенсійного забезпечення й посилення стимулів до утворення пенсійних фондів.

Ці проблеми загальні і відображають тільки основні напрямки розбудови, адекватної ринковим умовам пенсійної системи. Необ­хідність якомога скорішого створення сучасної системи соціального захисту в нашій державі та залучення значних інвестиційних коштів, які будуть акумульовані цією системою у розбудову ефективної ри­нкової економіки, роблять необхідним більш детальний аналіз стану і перспектив розвитку вітчизняних пенсійних фондів.

Перш за все слід констатувати, що наявна солідарна система пенсійного забезпечення, яка дісталась нам у спадщину від СРСР, практично повністю вичерпала свої можливості. Це підтверджується тим, що середньомісячний розмір пенсії дуже не­великий. У 2002 р. він становив усього 122,5 грн. При цьому співвідношення до середньої заробітної плати не тільки знахо­диться на надзвичайно низькому рівні (34,1 % за останні п'ять років), а й виявляє помітну тенденцію до зниження. Приблизно ту ж саму картину дає і співвідношення середньої пенсії до про­житкового мінімуму.

Жалюгідний стан пенсійної системи знаходить своє виражен­ня і в її практичній нездатності захищати населення непрацездат­ного віку в умовах спаду або кризових явищ в економіці. Це під­тверджує той факт, що в період з 1996 по 1998 рік існувала велика (більше 1 млрд. грн.) заборгованість щодо виплат пенсій. У поєднанні з відсутністю їх індексації це свідчить про дуже слаб­кий рівень реального захисту цих верств населення в нашій дер­жаві і нагальну потребу реформування пенсійної системи.

Фінансова нестабільність пенсійної системи і її нездатність сьогодні бути важливим резервом інвестиційних ресурсів в Укра­їні посилюється й дією низки як об'єктивних, так і суб'єктивних чинників. Зазначимо тільки деякі з них:

Як відомо, в Україні відбувається помітне погіршення демо­графічної ситуації. Одним з її яскравих виявів є досить помітне старіння населення. І хоча ця тенденція властива й усім іншим розвинутим країнам, у нашій державі вона характеризується до­сить високою інтенсивністю. Так, якщо частка пенсіонерів у за­гальній кількості населення в 1991 р. становила 25,2 %, то вже на початок 2005 р. цей показник сягнув 30 %.

Істотним недоліком пенсійної системи є й велике навантажен­ня на підприємців у вигляді відрахувань до пенсійного фонду, що помітно послаблює їх інвестиційні можливості і конкурентосп­роможність вітчизняних товарів. Так, на початок 2005 р. відраху­вання роботодавців (ставка обов'язкових відрахувань до солідар­ної пенсійної системи) становили 32 %, у той час як аналогічний показник у США становить усього 12,5 %.

Пенсійна система України потерпає і від наявності великої кі­лькості пільг, а також значної кількості привілейованих пенсіо­нерів. Якщо середній розмір пенсії у 1999 році становив 70 грн., то службовці тільки середньої ланки спецслужб України, Ради національної безпеки і оборони отримують пенсію в розмірі 600-700 грн., а народні обранці у нашій Верховній Раді – 1000-1200 грн. Розрив між мінімальною пенсією і максималь­ною більше, ніж у 20 разів. Такого немає, а головне, й не може бути в розвинених країнах.

Немає в державі й надійних способів індексації пенсій, що ро­бить пенсію надзвичайно вразливою від інфляції, а якщо брати до уваги досить високу динаміку цього показника і те, що він ча­сто виходить за заплановані рівні, то в разі прискорених темпів, або перебільшення рівня інфляції над прогнозованим, значна ча­стина населення зазнає величезних втрат.

Подолання цих недоліків сучасної пенсійної системи в Україні потребує передусім прийняття першочергових законів, які б ви­значили принципово нову схему організації пенсійної системи нашої держави. Два таких закони, а саме: «Про загально­обов'язкове державне пенсійне страхування» та «Про недержавне пенсійне забезпечення» вже прийняті Верховною Радою.

З огляду на принципові основи розбудови нової пенсійної сис­теми, як їх бачать вітчизняні науковці і практики, наша пенсійна система повинна мати в майбутньому три складових.

По-перше - це солідарна система, яка функціонально пови­нна давати людині, котра вийшла на пенсію, той мінімум, який би запобігав її жебракуванню і суцільній бідності. Відрахування до цієї ланки пенсійної системи обов'язкові, але вони будуть зна­чно меншими від існуючих, що полегшить навантаження на га­манець роботодавця і поліпшить його інвестиційні та інші мож­ливості.

По-друге - це обов'язкова накопичувальна система. Кошти для її формування акумулюватимуться за рахунок обов'язкових внесків робітника зі своєї заробітної плати. Ці кошти зосереджу­ватимуться на персональному рахунку майбутнього пенсіонера і дадуть йому змогу суттєво підвищити розмір своєї пенсії, яку він отримуватиме з фонду солідарної системи.

По-третє - це система добровільного накопичення, фонди якої формуватимуться за рахунок добровільних внесків грома­дян. З настанням непрацездатності людина отримуватиме з цього фонду додаткові кошти, що складатимуться як з накопиченої вже нею суми, так і з тих прибутків, які отримані пенсійною устано­вою за рахунок використання нагромаджених цією установою ресурсів.

Створення такої системи пенсійного забезпечення передбачає іі необхідність сприяння розвитку недержавних пенсійних фон­дів. Перші кроки в створенні системи недержавних пенсійних фондів в Україні вже зроблено. На квітень 2005 р. у країні зареє­стровано 25 недержавних пенсійних фондів, у т.ч. 19 відкритих, 4 корпоративних і 2 професійних. Усі вони створені згідно із Зако­ном України «Про господарські товариства» і тільки у 2003 р.

прийнято закон «Про недержавне пенсійне забезпечення». Розмір накопичених у них коштів склав у 2001 р. приблизно 0,01 % від ВВП. Досвід роботи таких фондів ще дуже малий, ситуація в еко­номіці досить складна, але початок реформуванню пенсійної сис­теми в нашій державі вже покладено.