Основні шляхи розв'язання інших глобальних проблем

У середині 70-х років почалася екологічна криза.

Екологічна криза– різке загострення суперечностей між людиною і природою, їх конфлікт, глобальне порушення рівноваги у природному кругообігу речовин внаслідок панування капіталістичної власності, істотного деформування соціально-економічної системи в країнах колишнього СРСР та Східної Європи, а також господарської діяльності людей, ірраціональних процесів народонаселення тощо.

Найважливішими ознаками цієї кризи є передусім глобальні зміни клімату та виникнення парникового ефекту. Внаслідок безпрецедентних масштабів впливу людини на навколишнє середовище (потужність світової індустрії нині подвоюється кожні п'ять років), виходу людської діяльності за межі планети, в космічний простір, використання у процесі виробництва всіх елементів біосфери (повітря, води, рослинного і тваринного світу) озонний шар планети знищується, що може призвести до всесвітнього потепління, танення льодів Арктики, затоплення значної частини заселених районів Землі, до зростання руйнівної сили ураганів, тропічних циклонів, штормів. Щороку на планеті відбуваються майже 10 тис. повеней, зсувів, ураганів, тисячі землетрусів, сотні вивержень вулканів, тропічних циклонів. За останні 20 років від цих природних катаклізмів загинуло майже 3 млн. осіб. Із загостренням екологічної кризи кількість жертв від природних катастроф зростатиме. Якщо концентрація вуглецю і метану відбуватиметься такими темпами, як у 1958 р., то в наступному столітті температура на планеті підвищиться на 5°С (катастрофічним є підвищення на 1-2 С). У 2000р. уперше почалося танення льодів Антарктиди.

Наслідком неоколоніальної політики в країнах, що розвиваються, зокрема політики «ножиць цін» на сировинні ресурси, є масове знищення лісів, передусім тропічних, що робить неможливим їх відтворення і призводить до розширення пустель. За даними Інституту світових ресурсів, життя понад 1 млрд. людей періодично руйнується через повені, нестачу деревного палива, виснаження ґрунтів та водних джерел, зниження сільськогосподарського виробництва, спричинених прямо або опосередковано втратою тропічних лісів.

Важливою ознакою екологічної кризи стала проблема відходів, тобто всього, що викидає людина в процесі виробничої діяльності, нераціональних форм організації відпочинку, про що йшлося вище.

Проблема викидів особливо гостра в умовах панування приватномонополістичної власності, а також деформації соціально-економічної системи в країнах колишнього СРСР. Так, у США підприємці в 1987р. поховали майже 10 млрд. кг шкідливих речовин, причому про 25% з них навіть не повідомили. Закони про стандарти екологічно чистої атмосфери ще досить недосконалі, деякі шкідливі хімічні речовини не віднесені до небезпечних. Експорт отруйного сміття з промислово розвинутих країн у слаборозвинуті щорічно перевищує 2 млн. т. Через деформації соціально-економічної системи в колишньому СРСР, монополізацію інформації міністерствами та відомствами, відсутність справжньої гласності з питань будівництва АЕС, про наслідки розвитку ядерної енергетики, викидів радіонуклідів офіційно ще не визнано, що після Чорнобильської аварії населення багатьох районів України (особливо Житомирської та Київської областей) проживає у небезпечних для життя зонах.

Значні відходи накопичуються й у Світовому океані. Щороку до нього потрапляє від 1,7 до 8,8 млн. т нафти. Океанський планктон щорічно поглинає до 50 млрд. т. вуглекислого газу, значна частина якого (майже 33%) осідає на дно. Цей процес істотно впливає на вміст вуглекислого газу в атмосфері планети. Так, експорт отруйних відходів становить нині понад 3 млн. т. на рік.

Неоколоніалістська політика розвинутих країн у країнах, що розвиваються, призводить до отруєння значної частини території цих країн небезпечними для життя речовинами. Скажімо, американські фірми щорічно експортували у слаборозвинуті країни понад 150 млн. т отрутохімікатів, використання яких на території США було заборонено. Цей процес триває.

Використання паливно-енергетичних і сировинних ресурсів на планеті зростає значними темпами. Нині промисловий робітник у процесі праці озброєний енергією приблизно у 1000кінських сил. На кожного жителя планети припадає майже 2 кВт енергії, а для забезпечення загальновизнаних норм якості життя необхідно 10кВт енергії на людину. Такого показника досягнуто лише у деяких найрозвинутіших країнах світу. Через це, а також зростання населення планети, нераціональне використання енергії, сировини, нерівномірний розподіл паливно-енергетичних та сировинних ресурсів серед різних регіонів країн світу та інші фактори їх виробництво та споживання і в майбутньому зростатимуть.

Водночас енергетичні ресурси планети не безмежні. За запланованих темпів розвитку ядерної енергетики марні запаси урану будуть вичерпані у перші десятиріччя XXI ст. Але якщо витрачання енергії відбувати на рівні енергетики теплового бар'єру, то всі запаси відновлюваних джерел енергії згорять за 80 років. Найвірогіднішим, однак, є прогноз, що енерговиробництво зростатиме впродовж 75 років до досягнення бар'єру, відтак перебуватиме на досягнутому рівні, тоді всі види використовуваного палива будуть вичерпані через 130 років. Тому головна причина загострення паливно-енергетичної проблеми з погляду речового змісту масштабів залучення природних ресурсів у господарський обіг та їх обмежена кількість на планеті. 3 погляду суспільної форми такою причиною є відносини приватнокапіталістичної, насамперед монополістичної власності які призводять до хижацької експлуатації природних ресурсів. У процесі виснаження ресурсів посилюватиме боротьба за економічний переділ світу.

Нераціональне використання енергоресурсів значною мірою спричинене неоколоніалістською політикою реалістичних держав, зокрема «політикою дешевої вини», яка знекровлює економіку країн, що розвиваються. Якщо 15-20 років тому для придбання одного трактора країни, що розвиваються, повинні були продати приблизно 11т цукру, то нині – понад 150 т. З 200 дол., які споживачі розвинутих капіталістичних країн сплачують за сировинні товари, імпортовані з країн розвиваються, останні отримують лише приблизно 30 млрд. дол.

Величезні витрати енергетичних ресурсів мали місце в затратній економіці колишнього СРСР та країнах Східної Європи. У країнах СНД на виробництво одиниці національного доходу витрачається в середньому вдвічі більше сировини, ніж у розвинутих країнах Заходу.

Основними шляхами розв'язання екологічної, паливно-енергетичної та сировинної проблем з погляду речового змісту суспільного способу виробництва є:

1) швидкий розвиток і використання основних видів відновлюваної енергії: сонячної, енергії вітру, океану та гідроенергії річок;

2) структурні зміни у використанні існуючих невідновлюваних видів енергії, а саме: зростання частки вугілля в енергобалансі й зменшення – газу та нафти, оскільки запасів цих корисних копалин на планеті менше, а їхня цінність дляхімічної промисловості набагато більша;

3) створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала без викидів шкідливих газів. Все це вимагає більших видатків держав на природоохоронні цілі. Але якщо США та ФРН на ці заходи витрачали 2% ВНП, Японія – 3, то колишній СРСР – 1,2%. Значно скоротилися такі витрати в останні роки в Україні. Країни колишнього СРСР ще не мають екологічно чистої вугільної енергетики, .а в США вона вже створена. Тому частка вугілля в енергобалансі США зростає, а нафти і газу – скорочується.

4) розробка усіма країнами конкретних заходів дотримання екологічних стандартів, тобто стандартів чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання енергії, підвищення ефективності своїх енергетичних систем;

5) вивчення запасів усіх ресурсів з використанням найновіших досягнень НТР. Нині розвіданий відносно неглибокий шар земної кори – до 5 км. Тому важливо відкрити нові ресурси на більшій глибині Землі, а також на дні Світового океану;

6) інтенсивний розвиток власних сировинних господарств, зокрема переробних галузей сировини у країнах, що розвиваються. Для розв'язання проблеми голоду в цих країнах слід розширювати посівні площі, запроваджувати передову агротехніку, високопродуктивне тваринництво, високоврожайні культури, використовувати ефективні добрива та засоби захисту рослин тощо;

7) пошук ефективних важелів управління процесом зростання народонаселення для його стабілізації на рівні 10 млрд. осіб;

8) припинення вирубування лісів, особливо тропічних, забезпечення раціонального лісокористування, за якого кількість посаджених дерев значно перевищувала б кількість вирубаних;

9) формування в людей екологічного світогляду, що дало б змогу розглядати всі економічні, політичні, юридичні, соціальні, ідеологічні, національні, кадрові питання у межах окремих країн і на міжнаціональному рівні, насамперед з погляду розв'язання екологічної проблеми, впроваджувати на всіх рівнях принципи пріоритету екологічних проблем;

10) комплексна розробка законодавства про охорону довкілля, зокрема законодавчі норми про відходи. Так, у Франції та інших країнах уряд зобов'язаний надавати технічну і фінансову допомогу підприємствам та організаціям для переробки відходів, вилучення з них цінних компонентів, проведення науково-дослідних робіт у цій сфері, поширювати передовий досвід тощо. З цією метою держава використовує податкові пільги, надає субсидії, знижує тарифи на перевезення вторинної сировини тощо. В Україні у 90-ті роки різко знизилося впровадження мало- і безвідходних технологій, зростає кількість техногенних катастроф, послаблюється екологічний контроль, прискорюється накопичення відходів, мають місце інші негативні явища;

11) збільшення екологічних інвестицій. В Австрії, наприклад, вони становлять понад 15% усіх капіталовкладень. В Україні на охорону довкілля в 1995р. було освоєно вдвічі менше капіталовкладень, ніж у 1990р.

Основні шляхи розв'язання паливно-енергетичної та сировинної проблеми з погляду суспільної форми (відносин власності) передбачають:

1) встановлення національної народної власності на всі природні ресурси. Це захистить їх від хижацького використання у країнах колишнього СРСР і певною мірою послабить процес пограбування розвинутими державами, насамперед ТНК, паливно-енергетичних та сировинних ресурсів країн, що розвиваються;

2) істотна зміна механізму ціноутворення на природні ресурси. Ціни на них у слаборозвинутих країнах, по суті, диктують гігантські ТНК, які зосередили в своїх руках контроль за природними багатствами. За даними експертів ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі і розвитку), від трьох до шести компаній контролюють від 80 до 85% ринку міді, від 90 до 95% ринку залізної руди, 80% ринку бавовни, пшениці, кукурудзи, какао, кави та грейпфрутів, від 70 до 75% ринку бананів, 60% ринку цукру. ТНК за допомогою політики «поділяй і володарюй» домагаються неузгодженості експортерами природних ресурсів.

За заниженими цінами світового ринку продавав колишній СРСР свої паливно-енергетичні та сировинні ресурси. Якщо США віддають перевагу імпорту природних ресурсів, то СРСР розбазарював їх за мізерні кошти. Це породжувало варварське ставлення загальносоюзних міністерств і відомств до природних ресурсів республік;

3) протиставлення об'єднаній силі розвинутих країн стратегії об'єднання дій країн–експортерів паливно-енергетичних та сировинних ресурсів. Ця стратегія має стосуватися як обсягу видобування всіх видів ресурсів, так і квот їх продажу на зовнішніх ринках;

4) списання боргів слаборозвинутих країн, сума яких перевищила 2,5 трлн. дол. Для сплати лише відсотків за ними не вистачає коштів, отриманих за експорт сировинних ресурсів;

5) радикальна реформа відносин з МВФ і ТНК. Особливо це стосується умов надання “допомоги” цим країнам, яка здійснюється в разі виконання ними практичних рекомендацій при проведенні внутрішньої соціально-економічної політики. До таких рекомендацій належить програма жорсткої економії, яка значно скорочує внутрішнє споживання найбідніших верств населення, підриває державний сектор економіки, але не зачіпає інтересів еліти цих країн, призводить до нерівномірному розподілу багатств у них;

6) ліквідація тягаря гонки озброєнь, що лягає на ці країни. Так, в країнах “третього світу” проживає майже 80% населення планети, а їхня частка у світовому господарстві – менше 20%. Водночас війскові витрати цих країн досягають чверті витрат країн світу;

7) необхідність нарощування випуску готової продукції, оскільки розвинуті країни і ТНК намагаються здійснювати лише первинну обробку мінеральної сировини. Це дало б змогу навіть за нинішньої кон'юнктури цін на світовому ринку значно збільшити доходи від експорту;

8) розвинуті капіталістичні країни, які десятиліттями ми грабували природні ресурси слаборозвинутих країн, внаслідок чого загострилися проблеми голоду, енергетичної, сировинної криз, повинні виділити значні фінансові, людські та технічні ресурси для розвідування, розробки природних ресурсів, їх переробки, транспортування, розподілу за справедливими (трансформованими) цінами з метою значного збільшення валютних доходів, встановлення економічного суверенітету над своїми ресурсами. За рахунок цих коштів слід інтенсивно розвивати сільське господарство, долати нераціональну монокультуру;

9) здійснення прогресивних аграрних перетворень на селі, ліквідація неоколоніальних аграрних відносин (розвиток експортних галузей сировини за рахунок штучного обмеження сільськогосподарського виробництва; монополізація поставок сільськогосподарської техніки та реалізації продукції сільського господарства; використання поставок продовольства з метою економічного і політичного тиску тощо);

10) об'єднання зусиль всіх країн для розв'язання глобальних проблем, значне збільшення витрат на подолання насамперед екологічної кризи за рахунок послаблення гонки озброєнь, зменшення військових витрат. Нині витрати на охорону навколишнього середовища у світі більш як у два рази нижчі від мінімального рівня, необхідного для стабілізації екологічної обстановки на планеті. Доцільно створити за рахунок країн, які заподіяли найбільшої шкоди планеті, своєрідний фонд екологічної безпеки для ліквідації найзагрозливіших для довкілля джерел небезпеки;

11) всі держави, незалежно від їх соціальної системи, повинні взяти на себе головну відповідальність за збереження природи і за допомогою адміністративно-економічних важелів стимулювати виробництво автомобілів, техніки, електростанцій тощо, які б не забруднювали навколишнє середовище, забезпечували економію всіх паливно-енергетичних сировинних ресурсів, сприяти розширенню лісових насаджень, зменшенню відходів тощо;

12) активізація діяльності різних громадських організацій, політичних партій, спрямованої на розв'язання глобальних проблем, створення нових організацій, головним завданням яких було б збереження життя на Землі, забезпечення адекватних з погляду сутності людини умов існування на планеті;

13) використання комплексу економічних важелів управління якістю навколишнього середовища, в тому числі субсидій і дотацій за виготовлення екологічно чистої продукції, за виконання державних екологічних проектів; екологічних платежів за всі види забруднення довкілля; виплат за збереження і поліпшення екологічних результатів; пільгового дискримінуючого кредитування, оподаткування й ціноутворення; екологічного страхування та ін. У країнах ОЕСР використовують, зокрема, понад 150 різних економічних важелів у цій сфері, у тому числі більш як 80 видів штрафів, понад 40 різних субсидій.