Ринкові шоки початку 90-х років. ринкова трансформація україни

Транзитологія як наука.

Транзитологія – це наука, що вивчає процес переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки.

Метою транзитології є вивчення закономірностей трансформації національних систем, основних типів та етапів трансформаційних циклів, можливостей постіндустріальної трансформації у постсоціалістичному світі. При цьому основними завданнями є засвоєння закономірностей існування трансформаційних станів економічних систем, наслідків і соціальних орієнтирів трансформації капіталістичної та постсоціалістичної систем.

Предметом науки виступають трансформаційні стани економічних систем, які у своєму розвитку проходять такі стадії: виникнення, формування, розвиток, проходження, розпад, зникнення.

Перехідна економіка– розділ економічної теорії, що вивчає процеси переходу економічної системи від одного рівноважного стану до іншого. Водночас це тимчасовий стан національної економіки, за якого вона переходить від однієї до іншої економічної системи у процесі здійснення реформ.

Таким чином, перехідним процесом в економіці вважається процес, у якому одна економічна система перебуває в стадії формування, а інша – в стадії розпаду.

Перехідний період – це особливий, складний період в економіці, коли одна система поступово сходить з історичної арени, а інша починає своє становлення в постсоціалістичних країнах.

Перехідний період характеризується тим, що певний час функціонують старі командно-адміністративні методи економічного господарювання поряд з активним переходом до капіталістичних ринкових відносин, тут має місце поєднання державного планування і вільною конкуренцією. Це породжує певні проблеми. Перехідний період відзначається в першу чергу проведенням роздержавлення, приватизації державної власності, яка має на меті створення різних форм власності: колективної, приватної, кооперативної, державної. Перебудова організаційно-економічної структури економіки здійснюється шляхом демонополізації, деконцентрації управління, широкого розвитку дрібного та середнього підприємництва.

Будь-які перетворення в економіці зумовлюють ряд наступних проблем: спад виробництва, гіперінфляція, безробіття, поява тіньового сектору, соціальне невдоволення, яке проявляється у профспілкових та політичних страйках, зростання злочинності, соціальної незахищеності працівників усіх секторів економіки, а також зростанням розриву між бідними і багатими.

Приватизація, яка є невід’ємною частиною трансформації економіки, здійснюється двома шляхами – революційним і еволюційним, іншими словами-шляхом «шокової терапії» та шляхом градуалізму, тобто поступово.

Шокова терапія полягає у прискореній приватизації усіх підприємств, що знаходяться у державній власності, максимальному усуненні держави від участі в економічних процесах, ліквідації державних субсидій великим підприємствам, стимулюванні фінансової самостійності підприємств, повній відмові держави від контролю над цінами, відкритті ринку для іноземних інвестицій і зняття будь-яких тарифних обмежень для іноземних інвесторів. Мета такого шляху трансформації – повне роздержавлення. Саме таким шляхом пішла Росія після розпаду СРСР, починаючи з 1992 р. Так, приватизація породжує високий рівень інфляції та цін, безробіття, спад виробництва корупцію, наповнення внутрішнього ринку дешевими іноземними товарами, від чого страждає вітчизняний виробник.

Інший спосіб приватизації – градуалістський, поміркований, який передбачає поступовість у проведенні реформ та має на меті лише часткову приватизацію. Він включає в себе протекціоністську політику, грошово-кредитну політику, стимулювання нагромадження капіталу, формування ринку праці та сприятливого інвестиційного клімату. Великі стратегічні підприємства залишаються у державній власності, або продається лише частина акцій, стимулювання національного виробника, контроль за цінами на основні товари та послуги, поширюється практика держзамовлення. Створюються різні форми власності, але держава зберігає пріоритет. Саме таким шляхом пішов Китай.

Тим не менше, кожен з цих шляхів має свої переваги та недоліки, і їх співвідношення залежатиме від характеру політики держави у здійсненні трансформаційних перетворень.

2. Характерні риси командно-адміністративної системи України кінця 80-х років.
1) значний економічний спад;

2)глибока структурна перебудова усіх сфер життя;

3)значна структурна деформація економіки («виробництво задля виробництва» сягнуло близько 70%);
4) глибока технічна і технологічна криза (амортизація);

5)складна екологічна ситуація (спричинена головно катастрофою на Чорнобильській АЕС).

З кін. 60-х до кін. 80-х років в СРСР неухильно знижувалися такі показники, як приріст об'єму виробництва промисловості — з 50 до 14%; продуктивність суспільної праці — з 32 до 13%; національний дохід впав у своєму прирості з 45 до 16%. На виробництво одиниці національного доходу в Радянському Союзі витрачалося вдвічі більше сировини і матеріалів, ніж у розвинутих країнах. Радянська промисловість зводилася до схеми: «Робимо більше машин, щоб добути більше вугілля, щоб виплавити більше металу і зробити більше машин...».

На середину 1980-х років криза в СРСР охопила всі сфери життя. Розладнана економіка хронічно не забезпечувала потреб країни. Знижувався рівень життя населення. Величезною проблемою для української економіки стала й Чорнобильська трагедія 26 квітня 1986 р. Її екологічні і економічні результати не піддаються точним оцінкам.
Глибокі диспропорції в економіці. За роки незалежності співвідношення між групами «А» (важка промисловість) і «Б» (споживчі товари) в Україні не поліпшилося. Це пояснюється насамперед більшою глибиною кризи в галузях легкої, харчової промисловості та інших галузях групи «Б», що є ознакою економіки, орієнтованої не на людину, а на виробництво заради виробництва.

На той час вже було зроблено деякі кроки реформування. У червні 1991 р. Верховна Рада України ліквідувала контроль над економікою України з боку центральних відомств. Загальносоюзна власність на території України була перетворена у республіканську. Створювалася власна грошово-фінансова система, податкова і митна служби. Однак все це не змогло врятувати економіку СРСР від подальшого розвалу.

Ринкові шоки початку 90-х років. Ринкова трансформація України.

Після здобуття незалежності Україна пережила ряд т. зв. шоків:

1) шок від розриву економічних зв’язків;

2) шок від переходу на світові ціни;

3) енергетичний шок;

Україна в 1992-му: рік «шокової терапії».

1992 рік був першим роком капіталізму на теренах колишнього СРСР.

Ринкова економіка впроваджувалась поряд з різкими регресивними афектами. Переважна більшість населення відчула це через велике зростання цін, корупційне свавілля, затримки зарплати і загальне зубожіння. З іншого боку, загальна свобода торгівлі відкривала чимало можливостей заробити.

Розвал радянської системи виробництва з її напрацьованими десятиліттями зв'язками призвів до краху сотні підприємств. Один за одним великі заводи і науково-дослідні інститути або зупиняли роботу, або різко скорочували виробництво. Затримки виплати зарплат сягали місяців.

Перехід на світові ціни на енергоносії у відносинах з Росією швидко поклав на лопатки енергоємну українську економіку. Енергомісткість національного доходу лише за період 1991—1993 рр. збільшилась на 25 %, а електроємність — на 41,1 % при зниженні обсягів виробництва в 1992—1993 рр. на 20,6 %. У наступні роки негативна тенденція наростала. За підсумком бюджет наповнювати стало нічим, окрім як здійснювати емісію не забезпечених виробництвом купоно-карбованців. Це і зумовило настання гіперінфляції з другої половини 1992 р. Ціни на газ збільшились у 100 разів, на нафту – у 300 разів у 1992 р.

У грудні середня зарплата була трохи більше 500 рублів. У січні 1992 р. вона склала 1524 руб., а вже в травні – 3278, але, до прикладу, свинина коштувала 93,05 руб., цукор – 7,76 руб., літр горілки – 79,22 руб. У серпні середня зарплата піднялася до 5423 руб. Всього за 1992 р. ціни на продукти харчування зросли в середньому в 21 раз (і дефіцит при цьому, справді, до кінця року в основному закінчився).

У країні були популярні прогнози про прийдешній соціальний вибух. Але ні бунту, але скільки-небудь значимих народних хвилювань тоді не відбулося (виняток – страйк шахтарів 1993 р.).

На той час були створені умови для формування кластеру олігархії. По-перше, це стосувалось теми банків, які заробляли мільйони на інфляції. По-друге, експорт – купуючи задешево сільськогосподарську продукцію в обмін на нафтопродукти або сталь в обмін на сировину (за бартерними операціями), комерсанти потім продавали ці товари за світовими цінами, отримуючи валюту. Її, у свою чергу, витрачали на купівлю тоді ще дефіцитного імпорту, який продавали, знову ж таки задешево, в Україні.

Ринкові реформи в україні: досягнення і невдачі.

30 січня 1992 р. було зроблено новий великий крок у напрямі ре­формування аграрних відносин: Верховна Рада ухвалила Закон Укра­їни "Про форми власності на землю". Проголошувалося, що поряд з державною можуть існувати колективна і приватна форми власності на землю, причому всі вони є рівноправними. Цим законодавчо спро­стовувався один з найголовніших постулатів комуністичної доктри­ни — про необхідність націоналізації всієї землі (проте все ще визна­валася колективна власність на землю, яка протиставлялася приват­ній власності).

Колективної форми власності на землю некомуністичні країни не знали. Було зрозуміло, що, запроваджуючи цю форму власності, Вер­ховна Рада України мала на меті закріпити землю за колгоспами, права власності на яку за радянських часів вони не мали. Проте залишалося незрозумілим, як колгоспи могли б реалізувати це право: чи прийнят­тям розпорядчих рішень на загальних зборах колгоспу більшістю голо­сів, чи делегуванням цього права правлінню колгоспу або його голові. У будь-якому випадку "колективний" розпорядник землі фактично на­ділявся правом приватної власності. Колективна форма власності на землю була фікцією, такою ж самою, як і суспільна власність.

Проте паювання чи акціонування майна колгоспів і радгоспів не вирішувало основного питання аграрної реформи — питання про зе­млю. Тому виробничі відносини між державою та сільськогосподар­ськими підприємствами, а також всередині останніх залишалися не-реформованими. Земля — основний засіб сільськогосподарського виробництва — не паювалася і не акціонувалася.

Першим кроком на шляху до приватизації землі було її роздержа­влення. Земля, що перебувала у користуванні колективних госпо­дарств, тобто колгоспів і радгоспів, які набули форми КСП, віднині проголошувалася власністю КСП , а не держави.

Ринкові реформи були неможливі без міцної грошової одиниці. Тому з осені 1994 р. уряд почав роботу зі створення передумов для впровадження в обіг повноцінної національної валюти — гривні. Проте негайно ввести гривню було неможливо.

У 1995 р. ситуація в народному господарстві все ще залишалася несприятливою для грошової реформи. Лібералізація економічного життя та запровадження 24 жовтня 1994 р. Національним банком єди­ного ринкового валютного курсу призвели, як і в 1992 р., до зростання цін: поки ціни, а разом з ними й усі соціальні виплати та заробітна пла­та не стабілізувалися на більш високому рівні, покінчити з купоно-карбованцем було неможливо.

Кожний громадянин України став «мільйонером», а в кампанії ваучерної приватизації, яку український уряд розгорнув услід за ро­сійським, він ще й отримав «цінні папери». Та переважна більшість усіх цих новоявлених капіталістів залишалася злидарями.

Разом з тим інфляція сприяла накопиченню великих капіталів. Прірва між "новими українцями" і мільйонами тих, чий рівень життя залежав від стану державного бюджету, поглиблювалася. Широкі верстви населення не могли пристосуватися до нової економічної си­туації й безпорадно чекали допомоги від держави. Багато хто з них підтримав у той час ліві партії, лідери яких закликали повернутися до минулого. Блок лівих партій, який протягом певного періоду фактич­но контролював Верховну Раду, саботував ринкові реформи.

У 1996 р. з'явилися, нарешті, перші ознаки економічної стабіліза­ції, зміцнилася фінансово-банківська система, була майже подолана інфляція. Наслідком цих позитивних зрушень стала грошова рефор­ма. Гривня була введена в обіг 2 вересня. Цим самим були створені передумови для подолання доларизації економіки та відпливу вітчиз­няних капіталів за межі країни.

Але недоліком грошової реформи був штучно завищений курс гривні щодо долара та інших валют. Він явно не відповідав реальній купівельній спроможності української валюти й кризовому стану віт­чизняної економіки. Фіктивний курс ускладнював експортно-імпорт­ні трансакції та не давав змоги швидко покінчити з бартером у внут­рішній торгівлі.

Дефолт, що вразив Російську Федерацію в серпні 1998 p., яскраво продемонстрував залежність української економіки від стану справ у народному господарстві Росії. За короткий період гривня знецінила­ся вдвічі. У вкрай залежному від цін світового ринку українському господарстві відповідно піднялися ціни, що при стабільному рівні зарплат і соціальних виплат призвело до істотного падіння рівня життя.

Україна використовувала для фінансової стабілізації пасивний ме­тод, тобто політику гнучкого (вільного) валютного курсу, який визна­чався взаємодією не обмежуваних адмініструванням ринкових сил. Такий валютний режим давав можливість збалансовувати в країні по­пит на іноземну валюту з її пропонуванням, компенсувати внутрішню інфляцію, підвищити конкурентоспроможність товарів вітчизняного виробника, сприяв нагромадженню валютних резервів Національним банком. Однак він не міг убезпечити країну від небезпек сліпої гри цін на світовому ринку. Саме цей метод фінансової стабілізації був причи­ною того, що Україна зазнала втрат від російського дефолту.

Безсумнівно, що шляхи реформування української економіки не були б такими звивистими за наявності політичної стабільності у сус­пільстві. Проект закону «Про валютне регу­лювання», як зазначалось у посланні Президента України в 2000 p., чекав своєї черги з 1995 p. Президент України впроваджував курс ринкових реформ переважно за допомогою власних указів.

До осені 1994 р. фінансисти і зарубіжні підприємці вважали, що Україна не здійснює ринкові реформи. Відповідно, ніхто не давав їй кредитів під системні перетворення. Україна залишалася єдиною з країн СНД, яка не співпрацювала з МВФ.

Міжнародні фінансові організації пообіцяли, що нададуть Украї­ні кредити після оприлюднення Л. Кучмою програми ринкових ре­форм. Власне, коли Президент України виступав з викладом своєї еко­номічної програми в парламенті на початку жовтня 1994 p., делегація України уже домагалася одержати кредити в МВФ. Адже за повної відсутності "живих" грошей до кінця року український уряд мав зробити кілька ве­ликих платежів, у тому числі — понад мільярд доларів за газ, отрима­ний з Росії і Туркменії.

Кредити міжнародних фінансових організацій здебільшого нада­валися під загальне зобов'язання уряду здійснювати ринкові рефор­ми і використовувалися ним на власний розсуд. Тому вони об'єктив­но могли сприяти консервації неринкових форм виробничих відно­син і технічної відсталості. Наприклад, можливість оплати енергоно­сіїв за рахунок іноземних кредитів давала змогу й далі використову­вати у виробництві застарілу техніку з підвищеними показниками енергоємності, оскільки уряд мав підстави вважати, що краще уник­нути безробіття та подальшого спаду виробництва, ніж вивести з екс­плуатації надто енергоємне устаткування.

Однак постійне жертвування стратегічними інтересами країни на користь сьогоденню призводило до тяжких наслідків. Наприкінці 90-х pp. Україна стала найбільш енергозатратною країною світу: ма­ючи населення, яке становило 1 % від загальносвітової чисельності, вона поглинала 1,9 % загальносвітового виробництва енергоносіїв. На один долар ВВП українська економіка витрачала в 5,5 разів більше енергоресурсів, ніж країни Центральної Європи і в 12 разів біль­ше, ніж країни Західної Європи 9.