Соціальна політика держави
Убезпечення людського розвитку передбачає ефективну соціальну політику. Соціальна політика — це державне регулювання, спрямоване на формування належної якості життя кожної людини, її розвитку та захисту прав, а також урахування та узгодження інтересів усіх соціальних груп населення при окресленні загальної економічної політики.У розвинених країнах існують різні моделі соціальної політики, які відображають певні теоретичні підґрунтя.
Консервативна модель найближча до вільного ринку, ґрунтується на економічному лібералізмі та передбачає стримування витрат на соціальні програми, стимулювання приватного бізнесу. Характерна для США і Великобританії. Соціал-демократична модель спрямована на досягання соціальної справедливості у суспільстві, забезпечення соціальних гарантій бідним на основі перерозподілу значної частини грошових потоків через держбюджет. Характерна для повоєнного і сучасного розвитку скандинавських та інших країн Європи. Модель соціальної ринкової економікиохоплюєтри різновиди – континентальну, англосаксонську, середземноморську, які розглядалися раніше. Патерналістська модельозначає, що держава повністю бере на себе регулювання умов життя людини, забезпечує їй значні гарантії її добробуту. Зворотній бік – зайва зрівнялівка, відсутність ресурсу підприємництва, часто – формування психології утриманства у молоді, її орієнтир на доходи батьків. Панувала у СРСР.
Одним із напрямів соціальної політики є державна політика зайнятості, спрямована на підтримання рівноваги сукупного попиту і сукупної пропозиції на ринку праці, ліквідацію циклічного безробіття, утримання природної зайнятості. До неї належать:
– Удосконалення трудового права, виходячи не з декларацій, а реальних економічних відносин; забезпечення діючих державних гарантій адекватним механізмом їх реалізації.
– Всебічне стимулювання економічного зростання, ділової активності, що забезпечує додаткові робочі місця. Неприпустимими є такі перепони для підприємництва, які існують в Україні.
– Точний статистичний облік рівня безробіття, виявлення прихованого безробіття. За даними Держкомстату України, у 2010 р. рівень безробіття складав 8,8 % від осіб працездатного віку (у 27 країнах Європи – 9,6 %), за неофіційними даними — від 30 до 60 % у різних регіонах. Водночас чимало офіційно зареєстрованих безробітних насправді працюють, не платять податків та претендують на допомогу з безробіття. Найболючіша тенденція ринку праці в Україні – це готовність молодих робітників працювати без трудової книжки.
– Організація перепідготовки кадрів відповідно до потреб НТП, працевлаштування, зменшення структурного безробіття. У великих містах України працює 9 центрів перекваліфікації населення. Але, на відміну від інших країн, у нас спостерігається структурне безробіття під впливом трансформаційного спаду 1990–1999 рр. і кризи 2008-2009 рр. За роки незалежності в Україні закрили 400 ПТУ, ринок праці переповнений юристами й економістами, але роботодавці шукають кваліфікованих робітників (зокрема токарів, фрезерувальників, верстатників широкого профілю, ковалів, слюсарів-інструментальників, електрогазозварників, інженерів). Тому важливу роль грає реформа освіти.
– Покращення соціального захисту безробітних, організація суспільних робіт, пряма і непряма фінансова допомога. Здійснюється особам, які реєструються на біржах праці. В Україні її функції виконує державна служба зайнятості.
Важливою складовою соціальної політики є державна політика доходів населення. Спрямована насамперед на запобігання поляризації суспільства, стримування невиправданого розшарування рівня життя за допомогою прогресивного оподаткування доходів громадяні перерозподілу надходжень через держбюджет. Головна запорука схожих перетворень в Україні – це відокремлення бізнесу від влади та соціалізація економіки. Важливим елементом державного регулювання є також механізм мінімальної заробітної плати, яка є державною соціальною гарантією, обов’язковою для підприємств усіх форм власності, а також фізичних осіб, хто використовує працю найманих робітників. На основі зростання мінімальної заробітної плати збільшуються решта доходів. Законодавством багатьох країн передбачається також виплата допомог та субсидій, встановлення пільг. Світова практика свідчить про посилення тенденції виплати адресної допомоги тільки малозабезпеченим. Але в Україні панує стара система пільг.
Державне регулювання доходів також включає перевищення темпів зростання продуктивності праці над темпами зростання заробітної плати. Вона характерна для Японії, бувшого СРСР, у 2001-2009 рр. – для країн Європейського Союзу (у відповідь на виклики глобальної економіки). Але в Україні за 2000 - 2009 рр. щорічні темпи зростання реальної заробітної плати становили 19,2 %, а темпи зростання продуктивності праці — 7,2 %, тобто в 2,7 рази нижче. Це стримує інвестиції, економічне зростання й модернізацію економіки. В Україні у кризовому 2009 р. здійснювалась індексація заробітної плати працівників бюджетних установ як вимушений крок, коли зростання доходів населення фактично було заморожене.
Суттєвим напрямом державного регулювання доходів є також боротьба з корупцією і тіньовими доходами. Залежно від їх видів можуть застосовуватися різні методи — адміністративні (наприклад, урядові програми запобігання корупції та контрабанди на митниці, виявлення виплати заробітних плат у «конвертах»), правові (удосконалення законодавства, судової системи), економічні (удосконалення фіскальної, кредитно-грошової політики, стимулювання прозорості малого і середнього бізнесу). Зазвичай, найбільший ефект дає поєднання всіх методів. Проте найзлободеннішим питанням для сучасної України є політична воля верхніх ешелонів влади до боротьби з тіньовою економікою; подолання монополізму, несумлінної конкуренції і непрозорості ринку; розвиток громадянського суспільства, яке здатне впливати на макрорішення й протидіяти олігархічно-клановій економіці.
Ще одним напрямом соціальної політики є розвиток соціально-культурної сфери, галузі якої безпосередньо впливають на убезпечення людського розвитку, мають своїм безпосереднім адресатом людей, їх матеріальні, фізичні та духовні потреби. Вони виступають об’єктом ціннісних оцінок з боку держави та суспільства. Міжнародні організації та конституції багатьох країн відносять до невід’ємних прав людини доступність медичного обслуговування, освіти, культурних благ.
Політика в охороні здоров’я, освіти і культури має спиратися на світові закономірності. Перша з них – посилення ролі суспільного сектора медицини і освіти, який охоплює державний і недержавний некомерційний сектори. За даними ОЕСР, збільшення частки державної охорони здоров’я у загальних витратах на галузь у 1960—2008 рр. становило від 23,5 % у Іспанії до 101,3 % у США. Частки державної освіти і охорони здоров’я у соціально спрямованих країнах дорівнюють понад 80 % від загального обсягу послуг. Значна роль неурядового некомерційного сектора: він коригує ринок, пом’якшуючи його вади та посилюючи переваги, і він же коригує вади державного регулювання. Громадські інститути забезпечують додаткове недержавне фінансування і заповнюють неприбуткові ніші ринку освітніх, медичних та культурних послуг на регіональному рівні. Вони проявляють солідарність із особливими споживачами, які об’єктивно не в змозі конкурувати з іншими членами суспільства в отриманні цих послуг (наприклад, інваліди, незаможні, ВІЛ-інфіковані, наркомани, алкоголіки, люди, що помирають). За кордоном некомерційні громадські організації проводять некомерційний маркетинг, пропагують освіченість та здоровий спосіб життя, культурні цінності, лобіюють за допомогою «своїх» депутатів у парламенті рішення, необхідні для покращення здоров’я, освіти, культури людей. У США в некомерційному секторі зосереджені 75 % усіх оркестрів, 75 % художніх, 60 % історичних та 40 % наукових музеїв, 50 % бібліотек. Дуже суттєва частка медичних клінік у Європі, які є власністю релігійних інститутів. Але функціонування українських громадських організацій відрізняється від закордонних більшою залежністю від політичних чинників, тиску зацікавлених сторін, прихильності спонсорів. Хоча процес їх становлення триває. Наприклад, міська рада жінок і клуб ділових жінок м. Луганська взяли під свою опіку відновлення денного стаціонару і поліклініки, які згоріли під час пожежі у 2010 р. Завдяки втручанню міської ради жінок виділено перші кошти й закуплено партію медичного обладнання.
Активність держави і некомерційного сектора, неминучість їх поширення на ринку України пояснюється чітко вираженими позитивними екстерналіями,які мають надання освітніх, культурних та медичних послуг не лише для індивідуумів, а й для суспільства загалом. Поведінка людини залежить не тільки від її особистої освіти, але й освіти людей поряд з нею. Що більше освічених та культурних людей, то менше психічної захворюваності та злочинності, більше – політична активність під час виборів, правова грамотність, кращі – соціальні умови для розвитку демократії, добродійності й інших цінностей, які консолідують суспільство. Що здоровіші люди, то зменшується кількість витрат на лікарняні листи, якіснішим стає людський капітал, вищим економічний прогрес та менш напруженою демографічна ситуація.
Подальше зростання активності держави в сучасному світі пояснюється також тим, що конституційні права мають бути фінансово забезпечені. Держава, на відміну від інших суб’єктів, якщо вона позбавлена олігархічного впливу, має змогу скорегувати розподіл соціальних благ та розширити їх доступність для незахищених верств населення, виявити зловживання. Крім того, на ринку медичних послуг державна присутність дозволяє знизити асиметрію інформації щодо якості лікування та локальний монополізм у віддалених регіонах. Та й врешті решт інвестиції у людський капітал особливо затребувані інноваційним розвитком, інформаційною економікою, соціальними наслідками глобалізації.
Інша закономірність розвитку соціально-культурної сфери — це суттєве зростання середніх витрат на розвиток цієї сфери, що потребує стримування їх непродуктивної частини, у тому числі бюджетних витрат. Наприклад, за 1960—2008 рр. частка витрат на охорону здоров’я у ВВП у Канаді, Швейцарії (Фінляндії, Великій Британії), Австрії, Франції, США, Іспанії зросла, за даними ОЕСР, відповідно у 1,92; 2,2; 2,3; 2,9, 3,1 і 6 рази. Це зростання має такі чинники: запровадження дорогих медичних технологій; зростання витрат на розробку нових ліків, асиметрія інформації для пацієнтів і призначення зайвих процедур; агресивний маркетинг фармацевтичних компаній; старіння населення та поява нових хвороб. Суттєво збільшуються витрати на освіту. У 2007 р. у розрахунку на одного студента усіх форм освіти вони зросли загалом у країнах ОЕСР майже у 1.5 рази. Зростання обумовлено потребами постіндустріального суспільства в економіці знань і інформації, інтелектуальному капіталі.
Тому уряди запроваджують розподіл витрат на соціальну сферу між державою і отримувачами послуг (або філантропами). В медичній сфері його необхідність обумовлено також ситуацією «морального ризику», коли пацієнт, знаючи, що за нього платить третя сторона (держава або страхова структура), не має обмежень щодо додаткових медичних послуг. Це сприяє збільшенню непродуктивних витрат. Тому в багатьох країнах поширені співплатежі за страхові медичні послуги. В освітній сфері перекладання частини витрат ВНЗ з держави на студентів та їхніх батьків обумовлено не тільки обмеженістю ресурсів, а й новими підходами до тлумачення рівності: ті, хто користується благами, повинні брати на себе принаймні частину витрат. Адже плата за навчання є ціною товару, який дорого коштує і в майбутньому користується високим попитом. Як і в медицині, оплата деякої частини вартості навчання робить студентів більш розбірливими споживачами, що стримує витрати на освіту. Існує також можливість залучення коштів приватних фірм, які можуть оплачувати підготовку у ВНЗ потрібних їм фахівців.
Необхідність стримування стрімкого зростання непродуктивних витрат на охорону здоров’я і освіту в розвинених країнах породжує таке: партнерство і контрактні відносини між державою та навчальними закладами, лікарнями, сімейними лікарями; залучення ринкових інструментів для гальмування зайвих витрат; організація конкуренція в межах суспільного сектора за бюджетні і позабюджетні кошти; розширення самостійності державних установ. У США, наприклад, за контрактами з місцевою владою університети керують системою шкільних закладів, приватні фірми — закладами стаціонарної медичної допомоги. Для споживачів також посилюється можливість вибору освітніх та медичних послуг, міського транспорту, за допомогою державних ваучерів та сертифікатів.
Що стосується української освіти і медицини, то до комерціалізації підштовхують, з одного боку, постійно зростаючий попит населення на вищу освіту і якісну охорону здоров’я, а з другого – розквіт тіньової економіки, обмежені фінансові ресурси держави та їх розподіл не на користь соціальної сфери і пересічних громадян. Абсолютно природно, що ми змушені повертатися обличчям до прогресивних перетворень в охороні здоров’я і освіті. На початку 2011 р. підписано Рамкову програму партнерства Кабміну України з ООН на 2012-2016 роки, яка сприятиме реформам державного управління, судової системи, покращенню якості соціальної політики. Однак передумовою ефективних реформ в Україні є запобігання бідності населення й посилення соціальної справедливості.
Запитання для самоконтролю
1. У чому полягають основні принципи соціальної ринкової економіки?
2. Які основні пріоритети соціального розвитку національної економіки?
3. Чим відрізняється рівень життя від якості життя?
4. Назвіть основні показники розподілу доходів у суспільстві.
5. Які позитивні екстерналії для суспільства мають розвиток освіти, охорони здоров’я, культури?
6. Які світові закономірності діють у соціально-культурній сфері і яким чином це впливає на Україну?
Рекомендована література
1. Гвелесіані, А. Вплив соціально-економічного розвитку на рівень диференціації доходів населення [Текст] / А. Гвелесіані, І. Литвин // Економіка України. – 2010. – № 1. – С. 82–89.
2. Доповідь про розвиток людини 2010 [Електрон. ресурс]. – Режим доступу : http://hdr.undp.org/en/media/HDR_2010_RU_Complete.pdf.
3. Шевченко, Л. С. Вища освіта: політика «розподілу витрат» та її ризики в Україні [Текст] / Л. С. Шевченко // Економічна теорія та право. – 2011. – № 1(5). – С. .
4. OECD Data [Электрон. ресурс]. – Режим доступу : http://www.oecd.org/document/.html