Угода про торгівельно-економічну співпрацю між ЄС та КНР

Ускладнений доступ суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності до ринку ЄС зумовлює об’єктивну необхідність і практичну доцільність інтенсифікації співробітництва Європейського Союзу з Китайською Народною Республікою, як світовим лідером за темпами економічного зростання. Азійський регіон є одним з основних центрів сучасного глобального розвитку, концентруючи близько половини обсягу світової торгівлі, яка залишається основною формою транскордонних комерційних відносин [42, с. 36-37].

Соціалістична ідеологія китайського уряду породжувала нездоланні перешкоди для реалізації ринкової реформи, традиційно забороняючи відкрите обговорення приватного підприємництва та приватизації. Попри проблеми політичного середовища протягом останніх декількох років китайські приватні організації і мозкові центри за підтримки й у співпраці з Центром міжнародного приватного підприємництва брали активну участь у сприянні переходу Китаю до ринкової економіки. За допомогою таких широкомасштабних заходів, як проведення семінарів, видання навчальних посібників та відкриття web-сторінок, ці організації розширювали коло учасників політичних дискусій, справляли вплив на політичних діячів, а також навчали економістів і широку громадськість принципам ринкової економіки [33, с. 40].

На кінець XX ст. можна було з певністю говорити про те, що Китай набуває ознак одного зі світових лідерів. Передусім, сприяло такому утвердженню становлення динамічної економічної та правової системи.

Першоосновою у системі законодавчого регулювання відносин з іноземного інвестування у Китаї виступає ст. 18 Конституції КНР, якою передбачено, що «Китайська Народна Республіка дозволяє іноземним підприємствам, іншим іноземним економічним організаціям та іноземцям здійснювати інвестиції до Китаю та вступати в різні форми економічного співробітництва з китайськими підприємствами та іншими економічними організаціями у відповідності із законодавством КНР» [44].

Після внесення в 1993 р. поправок у Конституцію про те, що «держава розвиває соціалістичну ринкову економіку», «держава, спираючись на закон, упорядковує соціально-економічну діяльність всіх організацій і приватних осіб», почався бурхливий процес розвитку економічного права, у тому числі і норм державного регулювання підприємницької діяльності [39,с. 7].

Наведені конституційні норми знайшли подальший розвиток у нормативних актах, предметом колізійного та матеріально-правового регулювання яких є питання визначення зобов’язального статуту інвестиційних засновницьких договорів підприємств з іноземними інвестиціями, а також створення та функціонування таких підприємств у чітко визначених організаційно-правових формах. Це, зокрема, такі акти як Закон Китайської Народної Республіки про мінеральні ресурси [3], Закон Китайської Народної Республіки про підприємства іноземного капіталу [6], Закон Китайської Народної Республіки про проведення тендерів [7], Закон Китайської Народної Республіки про порядок в’їзду в країну і виїзду з країни іноземців [5] та інші.

Ці акти доповнює податкове законодавство щодо оподаткування підприємств за участю іноземного, зокрема Закон Китайської Народної Республіки про прибутковий податок з підприємств за участю іноземного капіталу та іноземних підприємств [4], Тимчасове положення Китайської Народної Республіки про стягування податку на додану вартість [1], Тимчасове положення Китайської Народної Республіки про регулюючий податок на інвестиції в основні фонди [2] та ін. У КНР єдиний промислово-торговельний податок включає 106 найменувань зборів за промислово-сільськогосподарські асортименти. Податок стягується за 42 ставками, які варіюються залежно від призначення товарів від 1,5 % (для невідбіленої бавовняної тканини) до 66 % (для сигарет). Ставки оподаткування для більшості товарів становлять менше 20 %. При сплаті єдиного промислово-торговельного податку стягується і місцева надбавка до нього у розмірі 1 % суми податкового платежу [37, с. 168].

Протягом тривалого періоду – майже двох десятиліть – пільговий режим оподаткування в Китаї надавався не посередницьким, як в нашій країні, а виробничим підприємствам з іноземними інвестиціями, насамперед, орієнтованим на експорт. Такий підхід відповідав економічним інтересам як китайських суб’єктів господарювання, так і держави, оскільки створював сприятливі умови для посилення експортного потенціалу, його реалізації через вихід на зовнішні ринки товарів майже всіх країн світу, дозволяв зменшувати конкуренцію на внутрішньому ринку та збільшувати обсяги надходження до країни валютної виручки, що є важливим чинником збереження економічної стабільності в умовах світової фінансової кризи [19, с. 166].

У КНР поняття «підприємство з іноземними інвестиціями» є родовим та охоплює такі види суб’єктів, як спільне підприємство китайсько-іноземного капіталу, спільне контрактне китайсько-іноземне підприємство та підприємство іноземного капіталу, які визнаються у Китаї «найбільш розповсюдженими формами здійснення прямих іноземних інвестицій» [76].

Російський фахівець А.І. Салицький наголошує, що освоєння підприємницького капіталу «…в КНР значно відрізняється від загальних схем: воно відбувається головним чином у формі спільного підприємництва…» [16, с. 87]. Виділяючи у спільному підприємництві інституційний елемент у вигляді створюваних суб’єктів підприємництва китайської «національності» – спільних підприємств, інший фахівець – Є.Г. Пащенко вважає, що саме «СП стали основною формою зарубіжного підприємницького капіталу з самого початку «політики зовнішньої відкритості». У зв’язку з цим законодавство про СП … на теперішній час є найбільш розвиненою сферою законодавства про іноземні інвестиції» [32, с. 100].

Реалізація ефективної інвестиційної політики у Китаї значної мірою здійснюється за рахунок створення різних типів зон – від перших чотирьох спеціальних економічних зон у містах Шеньчжень, Шаньтой, Чжухай у провінції Гуандун на початку 80-х років XX ст. та, дещо пізніше, Сяминь у провінції Фуцзянь до більше ніж ста зон, які створені в усіх двадцяти трьох провінціях Китаю, п’яти автономних районах та чотирьох містах центрального підпорядкування – Пекіні, Шанхаї, Тяньцзіні та Чунціні [9, с. 9].

У регіоні Південно-Східної Азії Китай створив такий впливу, до якого не змогло наблизитися жодна інша держава регіонального рівня. Як зазначає російська дослідниця Г.А. Дробот, «…Причому цей потенціал створений так коректно і обережно, що це не викликало відкритої протидії інших держав і тим більше утворення антикитайської коаліції. Жодне стратегічне рішення у регіоні тепер вже не може бути ефективно здійснене без неформального схвалення КНР» [50].

Китай є країною, що залучає іноземний капітал у значних масштабах (за інтенсивністю – перше місце серед країн, що розвиваються, та друге в світі після США). Як зазначає В.І. Король, «…В цілому у сферах зовнішньої торгівлі та прямого іноземного інвестування для України Китайська Народна Республіка виступає у двоєдиному статусі. З одного боку, зовнішньоторговий оборот з Китаєм є найбільшим серед країн Азійсько-тихоокеанського регіону, з іншого, – саме Китай є одним з найрезультативніших конкурентів у залученні іноземних інвестиційних ресурсів» [18, с. 64].

Пріоритетними сферами залучення іноземного капіталу в економіку Китаю є: промисловість, послуги, сільське господарство. Переважаючою формою залучення іноземних інвестицій є спільні підприємства, котрих у країні зареєстровано більше 300 тис. У Китаї вирішена складна проблема – залучити іноземний капітал, не позбавляючи його власних стимулів і направляючи засобами економічного регулювання на досягнення суспільних цілей. При цьому не слід допускати дискримінації національних інвесторів, оскільки це практично не впливає на іноземну інвестиційну активність іноземного капіталу, але приводить до виникнення на місці колишніх вітчизняних виробництв підприємств із формальною іноземною участю, з претензіями на пільгове оподатковування. Загалом у Китаї створено сприятливий інвестиційний клімат як для іноземних, так і для національних інвесторів, конкурентне середовище для бізнесу. На сьогодні увага акцентується на створенні стабільних умов роботи при довгостроковому інвестуванні, страхуванні некомерційних ризиків тощо [38, с. 9].

Розвиток китайсько-європейських взаємин за доби «холодної війни» вважався фахівцями далеко не першорядним політичним явищем, оскільки як КНР, так і ЄС вибудовували свою політику щодо інших міжнародних акторів, незмінно орієнтуючись на їхні стосунки із СРСР та США. Офіційний Пекін тоді розглядав «Спільний ринок» як «другу арену бойових дій» спершу проти «гегемонізму» США, а з поч. 1970-х рр. вважав, що Західна Європа має згуртуватися в боротьбі проти Радянського Союзу. Навіть на початку 1990-х рр. китайські аналітики й урядовці все ще акцентували увагу на тому, ніби з розпадом СРСР дедалі більше оголюватимуться суперечності між західними країнами [14, с. 9].

Правові засади торговельних відносин Європейського Союзу та Китаю вперше були зафіксовані в рамковій Угоді про торгівлю та співробітництво 1985 р., хоча відносини між ЄС та КНР почали динамічно розвиватися у 1998 р. Тоді економіка КНР демонструвала високі темпи зростання ВВП – 8-10 %. Країна мала значні валютні накопичення, що сягнули за 145 млрд. дол., у зовнішній торгівлі – позитивне сальдо торговельного балансу [13, с. 204].

Сторони домовилися розвивати довгострокові і стабільні конструктивні партнерські відносини, орієнтовані на 21-е століття і створили механізм проведення щорічних зустрічей між керівниками [65]. Саме тоді було встановлено механізм проведення самітів для врегулювання та розвитку відносин між ЄС та Китаєм. Позитивній динаміці відносин сприяла і спорідненість позицій КНР та ЄС у міжнародних відносинах, зокрема акцент на мультиполярності світової системи, активні темпи росту економіки та посилення ролі на міжнародній арені. Китаєм було запроваджено механізм консультацій із стратегічних питань безпеки з рядом держав Євросоюзу а також механізми консультацій на високому рівні.

На IV міжнародному інвестиційному форумі у Китаї, Державний Радник КНР наголосив, що одним з «найважливіших компонентів фундаментальної державної політики є залучення прямих іноземних інвестицій» [83]. У доповіді на цьому ж форумі лауреата Нобелевської премії з економіки Лоуренса Клейна (Lawrence R. Klein) підкреслено, що «Китаєм досягнуто визначних результатів із залучення прямих іноземних інвестицій, що зумовило його статус, як головного бенефіціару цього важливого джерела фінансових потоків» [80].

У 2002 р. товарообіг між Китаєм та ЄС становив 115 млрд. дол. США. У 2003 р. Китай та ЄС інтенсифікували курс на зближення та стратегічне партнерство. Комплементарність економік Китаю та ЄС як і торгівля між обома сторонами розвивається швидкими темпами [9, с. 5].

Результатом співпраці КНР та ЄС стало опублікування 13 жовтня 2003 р. урядом КНР зовнішньополітичного документу – «Політика КНР щодо Європейського Союзу», в якому йдеться про те, що Китай надає важливого значення розвитку динамічних, довгострокових і стабільних торгово-економічних відносин з Європейським Союзом і сподівається, що ЄС стане найбільшим торговельним партнером та інвестором Китаю.

У цьому документі викладена актуальність розширення співробітництва між сторонами в торгово-економічній сфері, ліквідації нераціональних обмежень і бар’єрів технічного характеру відповідно до правил СОТ, зменшення обмежень у сфері експорту високих технологій з ЄС, надання КНР «статусу країни з повною ринковою економікою», скорочення й ліквідації антидемпінгових акцій та інших дискримінаційних заходів і дій щодо КНР.

Крім того, у документі відзначена важливість розвитку співробітництва між Китаєм і ЄС у нижченаведених сферах: підвищенні ролі механізму змішаних торгово-економічних комісій; розширенні взаємодії й співробітництва між сторонами в ході нового раунду переговорів у рамках СОТ; зміцненні діалогу з питань інвестицій і створення організацій зі стимулювання інвестицій; посилення з боку ЄС підтримки КНР, особливо в галузях охорони навколишнього середовища, охорони здоров’я й освіти; розвитку співробітництва в сфері контролю над якістю продукції, у вирішенні питань про надходження товарів КНР і ЄС на ринки обох сторін на основі забезпечення безпеки, санітарних умов і екологічної чистоти; розширенні співробітництва в митній сфері [40, с. 24]. У документі також відзначена актуальність розвитку двостороннього співробітництва в сферах сільського господарства, охорони навколишнього середовища, інформатики, енергетики й комунікацій.

Це перший документ, розроблений китайським урядом щодо ЄС. У ньому викладені політичні цілі Китаю щодо ЄС і намічені заходи співробітництва між сторонами в політичній, торгово-економічній, культурній, соціальній, адміністративній та іншій сферах. Крім передмови, документ обсягом в 5000 ієрогліфів складається з 3 частин, включаючи «Положення й роль Європейського Союзу», «Політика Китаю щодо Європейського Союзу» і «Зміцнення співробітництва між Китаєм і Європейським Союзом у різних сферах».

Завдяки прийняттю та реалізації цього документа, на сьогодні можна сказати, що китайсько-європейські відносини стали зразком незалежного й самостійного розвитку на основі рівноправності й взаємоповаги між країнами з різними соціальними системами, які мають неоднакові моделі розвитку й перебувають на різних етапах розвитку.

Також у вересні 2003 р. Пекін і Брюссель розпочали співробітництво у космічній сфері, відколи КНР приєднався до реалізації проекту європейської навігаційної системи «Галілео» і вніс 230 млн. євро, що дозволило КНР розвивати супутникові навігаційні технології. Європа відхилила зауваження США, що КНР може отримати військові переваги від участі у «Галілео». ЄС стверджує, що Громадські Регульовані сервісні сигнали (Public Regulated Service (PRS)) не буде надано Китаю, оскільки вона не є членом ЄС. Так, Н. Казаріні визнає: «існує значна неясність того, які саме технології КНР буде здатна використати. Тим не менш, у будь-якому разі робота над «Галілео» допоможе КНР прискорити розвиток своєї власної, незалежної супутникової навігаційної системи. Фактично Китай майже напевно буде спроможний використати іноземну технологію для модернізації національного космічного потенціалу» [43, с. 29].

У 2004 р. Китай став одним з основних торгівельних партнерів Європейського Союзу. Товарообіг становив 177,28 млрд. дол. США, що дало змогу Китаю стати другим за обсягами товарообігу партнером Європейського Союзу [22, с. 337].

Китаєм також було запроваджено механізм консультацій із стратегічних питань безпеки з рядом держав Євросоюзу, а також механізми консультацій на високому рівні.

Знаковим для відносин Китаю та ЄС став вересень 2005 року, коли відбувся саміт за участі високопосадовців обох сторін. У саміті взяли участь Тоні Блер та Жосе Мануель Барозу. Хав’єр Солана також відвідав Пекін для участі у саміті ЄС – Китай. Щоправда, питання експорту текстилю з Китаю до Європи, яке викликало серйозні суперечки на початку поточного року, могло затьмарити позитив такого саміту. Однак, під час саміту воно було вирішене і сторони шляхом досягнення консенсусу змогли уникнути торгівельної війни у текстильній галузі. В ході саміту підписано також 1,5 мільярдний контракт на закупівлю Китаєм 10 літаків А 330 [48].

Проте певні суперечності у відносинах між сторонами залишились і ЄС час від часу до них звертається. Наприклад, до числа таких невирішених моментів у відносинах ЄС – Китай можна віднести різні підходи до поняття прав людини у Китаї та ЄС; політичні реформи у Китаї не завжди позитивно оцінюються в Європі, що в свою чергу веде до ембарго на продаж зброї до Китаю.

Наши рекомендации