Ефективність виробництва – це комплексне відображення кінцевих результатів використання робочої сили (працівників) і засобів виробництва за певний проміжок часу

У зарубіжній практиці для характеристики результативності господарювання широко застосовується термін “продуктивність системи виробництва та обслуговування”, тобто ефективне використання ресурсів (праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації) для виготовлення різноманітних товарів і надання послуг.

Отже, ефективність виробництва і продуктивність системи – це, по суті, терміни-синоніми, що характеризують ті самі результати діяльності. Однак, загальна продуктивність системи є поняттям ширшим, ніж продуктивність праці та прибутковість виробництва.

Основною ознакою ефективності (продуктивності) є досягнення мети виробничої або іншої діяльності підприємства (організації) за умови найменших витрат суспільної праці або часу. Сутнісне тлумачення ефективності діяльності як економічної категорії визначається об’єктивно діючим законом економії робочого часу, що є творчою субстанцією багатства й мірою витрат, необхідних для його нагромадження та використання суспільством. Саме тому підвищення ефективності виробництва визнається конкретною формою виявлення цього закону.

Різновиди ефективності виробництва виокремлюються переважно за різноманітністю одержуваних ефектів (результатів) господарської діяльності підприємства або іншої інтеграційної підприємницької структури.

В загальному вигляді, залежно від отриманого результату, розрізняють економічний та соціальний ефект.

Економічний ефект відображають різні вартісні показники, що характеризують проміжні й кінцеві результати виробництва в первинних виробничо-господарських ланках, галузях чи територіальних утвореннях. До таких показників належать: обсяг продукції (товарної, реалізованої); прибуток (дохід); економія окремих видів ресурсів; величина зниження валових поточних витрат на виробництво (повної собівартості продукції) тощо.

Соціальний ефект звичайно зводиться до збільшення нових робочих місць і рівня зайнятості працездатного населення; поліпшення умов праці, побуту та відпочинку; формування екологічно безпечного навколишнього середовища тощо.

Процес вимірювання рівня ефективності виробництва (діяльності підприємства)передбачає передовсім визначення критерію і формування відповідної системи показників.

Єдиним народногосподарським економічним критерієм ефективності виробництва є зростання продуктивності суспільної (живої та уречевленої) праці.

Продуктивність праці трактують як в широкому, так і у вузькому розумінні. В широкій суспільній концепції продуктивність праці – це розумова схильність людини до постійного пошуку удосконалення трудової діяльності з урахуванням мінливих соціально-економічних умов.У вузькій технічній концепції продуктивність праці - цевідношення отриманого результату (обсягу продукції) до ресурсів, що використовуються у процесі праці.

В узагальненому вигляді продуктивність працівизначається якефективність виробни­чої діяльності людей у процесі створення матеріаль­них благ і послуг. Вимірюється кількістю продукції чи послуг, вироблених працівником за одиницю робочо­го часу (рік, місяць, тиждень тощо), або кількістю робочого часу, витраченого на виробництво одиниці продукції чи надання послуги.

Оскільки у виробництві будь-якого товару беруть участь жива та минула (уречев­лена) праця, зростання продуктивності праці у суспільстві загалом означає економію обох видів праці або зменшення суспільно необхідного робочого часу на виробництво одиниці товару чи послуги. При цьому частка живої праці зменшується, частка минулої — зростає, але кількість живої праці зменшується помітніше, ніж зро­стає кількість минулої, і загальна сума праці, втіленої в товарі чи послузі, зменшується.

Найточнішим вира­женням суспільного рівня продуктивності праці є показник виробницт­ва національного доходу на душу населення або на одного працівника.

Зростання продуктивності праці у суспільстві зале­жить передусім від рівня розвитку продуктивних сил. Факторами зростання суспільної продуктивності праці є:

· використання досягнень НТР у виробництві;

· поглиб­лення суспільного поділу праці, в т.ч. міжнародного, у формі спеціалізації, кооперування та комбінування виробництва;

· впровадження госпрозрахунку, нових форм організації праці;

· досягнення реального плю­ралізму форм економічної власності та ін.

Щодо окремого робочого місця, то зростання продуктивності праці залежить від рівня освіти, кваліфікації робітника, його культу­ри, свідомості, психологічного стану тощо.

З урахуванням синергічного ефекту сукупність факторів, що впливають на продуктивність праці, поділяють на декілька основних груп.

Перша група — фак­тори, пов'язані з працею. Західні вчені тривалий час відмовлялися від вимірювання продуктивності живої праці, мотивуючи це тим, що такий глобальний показ­ник ефективності, як відношення ВНП до всіх витра­чених ресурсів, враховує вплив цього фактора. Тепер цей стереотип подолано, і визнається вплив на продуктивність праці рівня освіти, кваліфікації, перепідготовки кадрів і на­вчання новим виробничим професіям, нових форм оплати робочої сили, динаміки і структури чисельнос­ті зайнятих та ін.

Друга група — фактори, пов'язані з засобами праці. Найважливішими з них є вплив НДДКР капітало- та енергоозброєність виробництва, ступінь його автоматизації, рівень завантаження виробничих потужностей та ін. Значний синергічний ефект зумовлюють, зокрема, автоматизовані системи проектування продукції, технологічне устаткування з числовим програмним управлінням, комп'ютери і мікропроцесори, промислові роботи. Поєднання їх із системою машин, з упровадженням водночас нових форм організації виробництва та відповідною підготовкою робочої сили зумовлює підвищення продуктивність праці у 2—3 рази.

Узагальнено фактори зростання продуктивності праці можна згрупувати наступним чином:

Третя група — фактори, пов'язані з упровадженням найновіших форм організації виробництва і праці, нових методів управління підприємством

Четверта група — фактори, пов'язані з удосконаленням техніко-економічних відносин: концентрацією та спеціалізацією виробництва, його кооперуванням і комбінуванням та ін.

П'ята група — фактори, пов'язані з удосконаленням нових предметів праці: нові конструкційні та багатокомпозитні матеріали, надчисті, надтверді, аморфні тощо, які впливають на зростання продуктивність праці завдяки змінам у балансі сировини матеріалів на користь нових предметів праці, комплексного використання сировини; економії сировини та електроенергії, впровадженню мало- та безвідходних технологій. Так, наприклад, в Японії ще у 1975—1990 питома вага сировини на одиницю промислової продукції зменшилась приблизно на 50%.

Шоста група — фактори, пов’язані зі структурними змінами в народному господарстві, передусім у нових наукомістких галузях: хімічній, атомній енергетиці, електротехнічній, електронній, приладобудівній, виробництві комп'ютерів, авіаційній і ракетокосмічній, яким належить провідна роль у створенні нових технологій і предметів праці, впровадженні нових форм організації виробництва і праці. Зокрема, ці галузі є піонерами у створенні нових типів автоматизованих технологічних процесів виробництва і систем управління, інформації, транспортування, істотного розширення енергетичної бази виробництва, біотехнологічних виробництв (завдяки досягненням генної інженерії) та ін. Кожна одиниця продукції цього комплексу галузей, за підрахунками, приблизно в 10 разів наукомісткіша, ніж традиційних галузей мисловості.

Крім зростання продуктивності праці підвищенню ефективності підприємницької діяльності значною мірою сприяє оптимізація витрат підприємства.

Для того, щоб почуватися впевнено в умовах ринкової конкуренції та забезпечувати фірмі підприємницький успіх, необхідно скорочувати передовсім поточні витрати на виробництво продукції (надання послуг). Але світовий досвід показує, що найкращих результатів можна досягти не за найбільшої мінімізації витрат на виробництво, а за їхньої оптимізації, коли реальне зниження витрат становить приблизно 90% максимально можливих. Реалізація решти 10% потенційної економії, як правило, потребує настільки великих додаткових капітальних витрат, що вони стають економічно недоцільними.

Оптимальними треба вважати такі витрати на виробництво і реалізацію продукції (послуг), які забезпечують підприємницькій структурі отримання максимально можливого прибутку.