Лекція № 2. Фундаменталізація та індивідуалізація підготовки фахівців з вищою освітою

Лекція № 1. Університетська освіта в контексті

Болонського процесу

Сьогодні слово „університет” має значення, утворене від слів „universital literarum” („сукупність наук”), що логічно дійсно відповідає багатобічності університетської освіти. Але історичне слово „університет” має інший зміст: воно говорить не про універсальність наук, що викладають в ньому, а про корпоративну структуру університетів, яка ґрунтується на принципі самоврядування. Корпорація або товариство професорів і студентів має назву „universital studentium”.

Історія університетів починається з епохи західноєвропейського середньовіччя і пов’язана зі збільшенням та зміцненням міст, потребами міської економіки і культури.

Перші університети Європи були відкриті у Північній Італії . У 1158 р. з юридичної школи утворився

найстарший Болонський університет. Перші слов’янські університети з’явилися у Празі (Карлів університет, 1348 р.) і Кракові (Ягелонський університет, 1364 р.). У 1724 р. засновано університет в Петербурзі, а в 1755 р. – в Москві.

Перший загальний університетський статут було прийнято в Росії 5(17) листопада 1804р. Проект статуту був запропонований відомим громадським діячем В.Н. Каразіним. Думка про відкриття університету в Україні виникла ще в другій половині XVIII в. Її висловлював український поет і філософ Григорій Сковорода. Перший університет в Україні було урочисто відкрито 17.01.1805 р. за ініціативи В.Н. Карабіна в Харкові. Цей університет носить ім’я В.Н. Каразіна.

Сьогодні університети України відіграють головну роль в системі безупинної освіти, підвищення кваліфікації спеціалістів, що вже мають вищу освіту.

В Україні діють вищі навчальні заклади І-ІІ рівнів акредитації: - коледжі, технікуми, училища; ІІІ-ІV рівнів акредитації – університети, академії, інститути, консерваторії ( музичні академії). За формами власності вони поділяються на державні, комунальні та приватні.

Основними законами, що регулюють освіту в Україні, є закон України „Про освіту”. Названі закони визначають освітні і освітньо-кваліфікаційні рівні.

Основні рівні:

1) початкова загальна освіта;

2) базова загальна середня освіта;

3) повна загальна середня освіта;

4) професійно-технічна освіта;

5) базова вища освіта;

6) повна вища освіта.

До структури вищої освіти згідно закону входять:

1) освітні рівні: неповна вища освіта; базова вища освіта; повна вища освіта.

2) освітньо-кваліфікаційні рівні: молодий спеціаліст, бакалавр; спеціаліст, магістр.

Вищу освіту мають особи, які завершили навчання у вищих навчальних закладах, успішно пройшли державну атестацію відповідно до стандартів вищої освіти і отримали відповідними документ про вищу освіту державного зразка. Державна атестація осіб, які закінчують вищі навчальні заклади усіх форм власності, здійснюється державною екзаменаційною комісією.

Відповідно до статті 53 Конституції України, статті 4 Закону України „Про вищу освіту” ВНЗ державної і комунальної форм власності шляхом виконання державного замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою забезпечують право громадян безоплатно здобути вищу освіту на конкурсній основі, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше.

Перехід системи першої освіти України на відповідні освітньо-кваліфікаційні рівні полегшив міжнародну порівнянність стандартів освіти, а також зробив перші кроки до визнання дипломів українських ВНЗ за кордоном.

Основні пріоритети в розвитку освіти такі:

1. Доступна і якісна освіта.

2. Демократизація.

3. Моральність і духовність.

4. Соціальний захист учасників освітнього процесу.

5. Розвиток на основі нових знань.

На черговій конференції міністрів освіти країв Європи, відповідальний за сферу вищої освіти, що відбулася 19-20 травня 2005 року в м. Бергені (Норвегія), Україна приєдналася до Болонського процесу і стала повноправним учасником щодо формулювання Європейського простору вищої освіти.

Це зобов’язує нашу країну завершити реформування вищої освіти до 2010 року і надалі здійснювати освітні послуги з урахуванням норм і стандартів, розроблених і прийнятих у Лісобоні (1997 р.), Соборні (1998 р.) і узагальнених у декларації Болонського саміту (1999 р.) міністрів освіти Європейських держав. У багатьох документах Болонського процесу зазначається, що це не єдина уніфікована система освіти, а група з більш ніж 45 національних систем, що розвивається відповідно до спільного погодження принципів.

Основні цілі Болонського процесу зводяться до наступного:

- побудова Європейського простору вищої освіти як передумови мобільності громадян з можливістю їх працевлаштування;

- посилення міжнародної конкурентоспроможності як національних, так і в цілому Європейської систем вищої освіти;

- досягнення більш сумісності та порівнянності систем вищої освіти;

- формування та зміцнення інтелектуального, культурного, та науково-технічного потенціалу окремих країн та Європи в цілому;

- підвищення визначальної ролі університетів у розвитку національних та Європейських культурних цінностей;

- змагання з іншими системами вищої освіти за студентів, вплив, гроші та престиж.

Інтеграція Європи неможлива без певного рівня інтеграції систем освіти. Система вищої школи України знаходиться в процесі структурного реформування у відповідності з Болонської декларацією (19.06.1999 р.), до якої Україна приєдналася в 2005 році. Основний зміст Болонської декларації – країн – учасниці зобов’язалися до 2010 року привести свої освітні системи у відповідальність певному єдиному стандарту, маючи на меті розвиток мобільності громадян з можливістю їх працевлаштування.

Під час порівняння, оцінювання і визнання дипломів та інших посвідчень закордонних студентів, викладачів, науковців чи інших дипломованих осіб розвиненні країни стикалися зі значними і цілком зрозумілими труднощами, зумовленими різноманітністю структури і змісту навчання.

На своїх теренах країни Європейського Союзу гранично лібералізували зазначені процедури, вважаючи, що головне для студента за кордоном – вдосконалити мову. Якщо ж ще чогось навчиться – то це вже зовсім добре, але необов’язково. Наслідком цих зусиль став значний прогрес країн Західної Європи (насамперед – Великої Британії) у залученні в університети та інші заклади освіти аналогічного рівня студентів – іноземців.

Постало питання розробки механізму визнання еквівалентності документів про освіту, отриманих в різних європейських країнах.

Що таке еквівалентність? Еквівалентність являє собою установлені між країнами, установами та ВНЗ відносини паритету (рівнозначності) щодо рівня і значення освітніх кваліфікацій.

В ідеальному випадку еквівалентність кваліфікацій надає однакові права їх власникам в обох (або в декількох) країнах.

Визнання є формальним підтвердженням компетентним органом цінності закордонної освітньої кваліфікації з точки зору доступу до освітньої і трудової діяльності. Лісабонська конференція з визнання (1997) дає наступне визначення, диплом або інше свідоцтво, що видане компетентним органом і засвідчує успішне закінчення з вищої освіти.

Кваліфікація може бути визнана з метою подальшого навчання по визначеному рівні (академічне визнання), з метою підтвердження і використання вченого ступеню, або з метою заняття трудовою діяльністю (професійне визнання).

Термін визнання також означає акредитацію вищого навчального закладу іншим органом.

Визнання де-факто означає ситуацію нерегламентованого визнання з професійною метою; наприклад, у випадках, коли жодної національної законної процедури легалізації заняття окремою прогресією не існує або не потребує. Це найбільш проблематична сфера професійного визнання.

Визнання де-юре означає визнання права на роботу в визначений країні ЄС за регламентованою професією (наприклад, медик).

Академічне визнання здійснюється університетами згідно з принципом їхньої автономії за допомогою мережі агенції.

Процедура професійного визнання в країнах ЄС суттєво залежить від категорії професії, на яку претендує фахівець, який отримав кваліфікацію в іншій країні. Всі професії в країнах ЄС поділяються на дві категорії – регульовані і не регульовані.

Регульована професія відноситься до професій, діяльність з яких деяким способом регулюється законом або адміністративними правилами. Дана професія може бути регульована в одній країні і нерегульована в іншій.

Професійне визнання кваліфікацій з нерегульованих професій здійснюється виключно ринком праці.

Регульовані професії у свою чергу поділяються на дві категорії – так звані „автоматичні” і ті, до яких здійснюється загальна схема визнання.

Визнання кваліфікацій з першої з названих категорій професій в країнах ЄС здійснюється автоматично, якщо кваліфікацію фахівець здобув в іншій країні ЄС. Таких професій всього сім: лікар, дантист, фармацевт, медсестра, акушерка, архітектор, ветеринар.

Визнання кваліфікацій з інших регульованих професій здійснюється за так званою „загальною схемою” , суть якої полягає в тому, що визнання кваліфікацій, здобутих в інших країнах, здійснює компетентний фаховий орган на підставі заяви індивідуума, який претендує на здійснення фахової діяльності з конкретної регульованої професії.

Інформаційну допомогу індивідууму в цьому повинні надавати агенції ENIC-NARIC. Це європейська мережа інформаційних центрів з проблем академічного визнання та мобільності. Таку структуру потрібно створити і в Україні. Вона має за короткий термін накопичити гігантську кількість інформації як про національну систему освіти, так і про всі вищі школи інших країн світу. Європейська комісія підтримує тісне співробітництво з NARICs за допомогою організації регулярних зборів глав центрів.

З метою прозорого і спрощеного міжнародного визнання професійних та академічних кваліфікацій та їх порівняння Європейською Комісією, Радою Європи, а також ЮНЕСКО розроблено стандартизований документ-додаток до диплому DS, складений двома мовами (одна з котрих-англійська). DS виготовляється та підписується в університеті, який надав кваліфікацію, і містить вісім обов’язкових акцій.

1. Інформація, що ідентифікує власника кваліфікації.

2. Інформація, що визначає кваліфікацію.

3. Інформація про рівень кваліфікації.

4. Інформація про зміст навчання та досягнуті результати.

5. Інформація про функції кваліфікації.

6. Додаткова інформація.

7. Засвідчення/ підтвердження додатка до диплома.

8. Інформація про національну систему вищої освіти.

Інформація повинна бути надана по всім восьми секціям обов’язково. Опис національної системи вищої освіти покладається на Національні академічні центри інформації та визнання - NARIC. DS не є автоматичною гарантією визнання кваліфікації. Він лише дає можливість порівняння дипломів, забезпечує конкурентноздатність випускників на ринку праці за кордоном, полегшує академічне визнання університету та покращує його реноме за кордоном, захищає національну автономію та національні особливості університету в рамках загальноєвропейського простору вищої освіти.

Кожен університет повинен пройти DS-сертифікацію в Генеральному директораті з освіти та культури Європейської Комісії (Брюссель) . Документи приймаються щороку до 1 листопада поточного року.

Сертифікація можлива після виконання наступних умов:

- сертифікат надається университетам, які розробили та надали DS відповідно до євростандартів як на рівні бакалаврату, так і на рівні магістатури;

- попередня умова – впровадження та сертифікація кредитної системи, оскільки в DS опис учбових здобутків власника диплому спирається на систему кредитів (ECTS);

- створення NARIC та розробка ним секції N8.

Лекція № 2. Фундаменталізація та індивідуалізація підготовки фахівців з вищою освітою

Вузи втрачають особливості наукового й культурного центру. Зламати цю тенденцію можливо тільки шляхом інтеграції вищої освіти й фундаментальної науки. Велику роль у функціонуванні вузівської науки грає система грантів. Вони є активною формою залучення студентів і викладачів до наукових розробок, у тому числі й у фундаментальній області.

Необхідно виділити пріоритетні напрями розвитку науки у вищій школі. Насамперед, мова йде про фундаментальні та пошукові дослідження, які є основою створення нових навчальних технологій і фундаменталізації освіти.

Ключовими поняттямив переліку завдань Болонського процесу, обов'язкових до виконання в короткий термін для тих університетів, які мають намір увійти в процес, є поняття Європейської системи трансферу та акумуляції кредитів (залікових балів), ECTS, а також поняття додатку до диплому ((Diploma Supplement, DS), яке використовує систему ECTS та її компоненти.

ECTS є орієнтованою на студента системою опису освітніх програм (або учбових планів) шляхом кількісної оцінки їх компонентів у залікових балах (кредитах). Система кількісної оцінки компонентів освітніх програм (предметів, модулів, блоків) у кредитах базується на повному учбовому навантаженні студента, необхідному для осягнення декларованих цілей (знань, умінь, навичок) відповідного компоненту програми.

ECTS впроваджується в Європі з 1989 року і з того часу була перевірена в ході пілотних проектів та удосконалена у 145 європейських університетах. Система дає можливість підтримати мобільність студентів у межах країн-учасниць, забезпечує взаємне визнання учбових досягнень студента за періоди навчання в різних університетах (і навіть різних країнах). Система ECTS дозволяє акумулювати досягнення студента в умовах вибору ним власної траєкторії та темпу навчання. Вона робить учбові програми легкими для читання та порівняння студентам, як місцевим, так і іноземним. Нарешті, ECTS є обов'язковим євростандартом Болонського процесу.

Головні складові ECTS:

• ECTS базується на угоді, що 60 кредитів вимірюють повне учбове навантаження студента за один учбовий рік (відповідно 30 кредитів за один семестр, 20 кредитів - за триместр).

• Повне учбове навантаження включає всі види роботи, включно з самостійною роботою студента, підготовкою до іспитів, їх складання, практиками, тощо.

• Кредити оцінюють всі компоненти річної учбової програми - модулі, учбові курси, практику, дипломне проектування, тощо і відображують лише кількість учбової роботи, необхідної студенту для їх виконання та засвоєння, у співвідношенні до повного обсягу роботи за учбовий рік (60 кредитів). Кредити не оцінюють складності, або відносного рівня окремих курсів, предметів, або інших компонент учбової програми.

• Кредити є також шляхом кількісної оцінки учбових досягнень. Студент отримує кредити лише за ті компоненти програми, в яких досяг сформульованих цілей і виконав всі необхідні роботи , а також склав іспит, або пройшов іншу передбачену учбовим планом форму контролю.

• Успішність студентів оцінюється в національній шкалі оцінок. Втім, доброю практикою вважається дублювання національної шкали оцінок успішності в залікових книжках студентів та інших відповідних відомостях в шкалі оцінок ECTS, яка є елементом системи. Наведена нижче порівняльна таблиця дає уявлення про співвідношення української шкали оцінок та шкали ECTS.

Кредитно-модульна система організації навчального процесу (КМСОНП) - це сукуп­ність організаційно-методичних заходів, що ґрунтується на поєднанні двох скла­дових: модульних технологій навчання та залікових освітніх одиниць (залікових кредитів) і охоплює зміст, форми та засоби навчального процесу, форми контролю якості знань та вмінь і навчальної діяльності студента в процесі аудиторної та сис­тематичної роботи.

Кредит є узагальненою безрозмірною певним чином (нормованою) величи­ною, одиницею виміру обсягу роботи, необхідного середньому студенту для ово­лодіння певними визначеними компетенціями. Таким чином, кредити відобража­ють кількість роботи, якої вимагає кожен блок курсу відносно загальної кількості роботи, необхідної для завершення повного року навчання (60 кредитів), що вклю­чає усі його різновиди: лекції, практичні та лабораторні заняття, семінари, консультації, курсове та дипломне проектування, практику, самостійну роботу студента та інші види діяльності, пов'язані з оцінюванням.

Заліковий кредит - одиниця виміру навчального навантаження, необхідного для засвоєння змістових модулів або блоку змістових модулів.

Модуль - окремий та узгоджений навчальний блок, пойменована, цілісна, чітко структурована та відповідно документована у встановленій формі змістова частина навчальної програми підготовки фахівця, яка повинна бути засвоєна сту­дентом за допомогою різних форм навчального процесу. Частина модульної про­грами навчання, за якої навчальний план розділений на ряд близьких за розміром сегментів.

Змістовий модуль - сукупність навчальних елементів, що поєднані за озна­кою відповідності певному навчальному об'єктові та поданий в освітньо-професійній програмі (ОПП) підготовки фахівців.

Заліковий модуль - задокументована сукупність змістових модулів, що реа­лізується відповідними формами навчального процесу та підлягає модульному ко­нтролю.

Блок модулів - сукупність змістових модулів, об'єднаних за певними ознаками. Можливі блоки модулів: нормативних, вибіркових, дисципліни, програми навчання, гуманітарної та соціально-економічної підготовки, природничо-наукової підготовки, професійної (професійно-орієнтованої та практичної) підготовки.

Модульна побудова навчального матеріалу - це структурування навчально­го матеріалу на основі модульної програми.

Модульна програма - це система засобів та прийомів, за допомогою яких досягається інтегруюча дидактична мета в сукупності всіх модулів конкретної на­вчальної дисципліни.

Модульна технологія навчання - це одна із сучасних педагогічних технологій, яка передбачає модульну (блочну) побудову навчального матеріалу та його засвоєння шляхом послідовного та ґрунтовного опрацювання навчальних модулів, мотивацію навчання на основі чітко визначених цілей, значну самостійну навчаль­но-пізнавальну діяльність студента та різноманітні форми діагностики рівня його знань та вмінь.

Навчальний план - нормативний документ університету, розроблюваний на основі програми навчання та структурно-логічної схеми підготовки, який визначає графіки навчального процесу, перелік, послідовність та час вивчення змістових модулів, проходження практик, виконання курсових та дипломних проектів, види навчальних занять та терміни їх проведення, а також форми про­ведення підсумкового контролю, у тому числі - державної атестації.

Для впровадження КМСОНП вищий навчальний заклад повинен мати такі основні елементи ECTS:

• інформаційний пакет - загальна інформація про університет, назва на­прямів, спеціальностей, спеціалізацій спеціальностей, анотації (змістові модулі) із зазначенням обов'язкових та вибіркових курсів, методики і технології викла­дання, залікові кредити, форми та умови проведення контрольних заходів, сис­тема оцінювання якості освіти тощо;

• договір про навчання між студентом і вищим навчальним закладом (на­прям, освітньо-кваліфікаційний рівень, порядок і джерела фінансування, поря­док розрахунків);

• академічна довідка оцінювання знань, що засвідчує досягнення студента в системі кредитів і за шкалою успішності на національному рівні та за систе­мою ECTS.

Формування індивідуального навчального плану студента здійснюється на підставі переліку змістових модулів (блоків змістових модулів навчальних дисциплін), що сформовані на основі освітньо-професійної програми підготов­ки і структурно-логічної схеми підготовки фахівців. Навчальна дисципліна фо­рмується як система змістових модулів, передбачених для засвоєння студентом, об'єднаних в блоки змістових модулів - розділи навчальної дисципліни.

Реалізація індивідуального навчального плану студента здійснюється протягом часу, що не перевищує граничного терміну навчання. Нормативний термін навчання визначається на підставі галузевих стандартів вищої освіти. Граничний термін може перевищувати нормативний на 1 рік. Різниця між граничним і нормативним термінами не фінансується з державного бюджету.

Індивідуальний навчальний план студента включає нормативні та ви­біркові змістові модулі, що можуть поєднуватися у певні навчальні дисципліни. Нормативні змістові модулі необхідні для виконання вимог нормативної час­тини освітньо-кваліфікаційної характеристики. Вибіркові змістові модулі за­безпечують підготовку для виконання вимог варіативної частини освітньо-кваліфікаційної характеристики, у тому числі відповідність обсягу підготовки, передбаченому нормативним терміном навчання. Вони дають можливість здій­снювати підготовку за спеціалізацією певної спеціальності та сприяють акаде­мічній мобільності і поглибленій підготовці в напрямах, визначених характером майбутньої діяльності. Сукупність нормативних змістових модулів визначає нормативну (обов'язкову) складову індивідуального навчального плану студен­та.

3містові модулі соціально-гуманітарних та фундаментальних норма­тивних навчальних дисциплін на споріднених напрямах повинні бути уніфіко­ваними в установленому порядку.

Індивідуальний навчальний план студента за певним напрямом фор­мується особисто студентом під керівництвом куратора в КМСОНП.

При формуванні індивідуального навчального плану студента на на­ступний навчальний рік враховується фактичне виконання студентом індиві­дуальних навчальних планів поточного і попередніх навчальних років.

Формування індивідуального навчального плану студента за певним на­прямом передбачає можливість індивідуального вибору змістових модулів (ди­сциплін) з дотриманням послідовності їх вивчення відповідно до структурно-логічної схеми підготовки фахівців. При цьому сума обсягів обов'язкових та вибіркових змістових модулів, передбачених для вивчення протягом навчаль­ного року, повинна становити не більше 44 кредитів (не менше 60 залікових кредитів).

Система дає змогу здійснювати перехід студента в межах споріднених напрямів підготовки (певної галузі знань).

Спорідненість напрямів підготовки визначається спільністю переліку змістових модулів, які відносяться до нормативної складової індивідуального навчального плану студента цих напрямів підготовки, коли різниця між обсяга­ми необхідних змістових модулів може бути засвоєна студентом у межах гра­ничного терміну підготовки.

Зарахування змістових модулів (дисциплін), включених в індивідуа­льний навчальний план, здійснюється за результатами певного виду контролю якості освіти студента протягом навчального року, як правило, без організації екзаменаційних сесій.

Система оцінювання якості освіти студента (зарахування залікових кредитів) має бути стандартизованою та формалізованою.