Фінансова політика – складова частина економічної та соціальної політики держави

Тема 3. Фінансове право і фінансова політика

Лекція 4.

«Метою фінансової політики є створення такої ситуації, коли б люди, приймаючи рішення про свою діяльність, обирали такі, які забезпечують найкращі результати для системи в цілому».

План

1. Фінансова політика – складова частина економічної та соціальної політики держави.

2. Фінансовий механізм як сукупність форм і методів організації фінансових відносин.

3. Управління фінансами. Суб’єкти, об’єкти управління фінансами.

Фінансова політика – складова частина економічної та соціальної політики держави

У кожній державі реалізується певна економічна політика, яка впливає на всі стадії суспільного відтворення. Важливою складовою економічної політи­ки держави є фінансова політика – сукупність розподільних і перерозподільних заходів, які держава здійснює через фінансову систему, щодо організації та використання фінансових відносин з метою забезпечення зростання валово­го внутрішнього продукту країни і підвищення добробуту всіх членів суспіль­ства [12, 80].

Головна мета фінансової політики полягає у підвищенні рівня суспільного добробуту шляхом оптимального розподілу ВВП між галузями національної економіки, соціальними групами населення та окремими територіями.

Для держав із ринковою економікою діють загальні принципи фі­нансової політики, на основі яких вона ґрунтується. До них належать:

1. Постійне сприяння розвитку виробництва, підтримання підпри­ємницької активності й підвищення рівня зайнятості населення. Цього мо­жна досягти за рахунок залучення вітчизняних та іноземних інвестицій в економіку, надання пільгового оподаткування підприємствам, удоскона­ленням податкової політики держави.

2. Мобілізація й використання фінансових ресурсів на забезпечення соціальних гарантій населення, розмір яких визначає розміри перерозподі­лу валового внутрішнього продукту через державний бюджет.

3. Вплив за допомогою фінансового механізму на раціональне вико­ристання природних ресурсів і заборону технологій, що загрожують здо­ров’ю людини. За допомогою таких фінансових інструментів, як податки, штрафні санкції, дотації держава вимагає від виробничих структур відш­кодування витрат на відновлення природного середовища.

Головне завдання фінансової політики держави – забезпечення реалізації тієї чи іншої державної програми необхідними фінансовими ресурсами. Від­повідно державна фінансова політика сприяє вирішенню таких стратегічних завдань:

- формування максимально можливого обсягу фінансових ресурсів, що надходять у розпорядження держави;

- забезпечення раціонального розподілу фінансових ресурсів між галузя­ми і сферами економіки та регіонами;

- концентрація фінансових ресурсів на найважливіших напрямах еконо­мічного і соціального розвитку;

- створення ефективної системи управління фінансами держави та інших суб’єктів економічних відносин [10, 209].

Фінансова політика може бути безперспективною і нереалістичною.

Безперспективнафінансова політика не містить в собі основних концепцій розвитку фінансів, тобто орієнтована на задоволення поточних потреб.

Нереалістичнафінансова політика обмежена тільки виробленням напрямів, концепцій без підкріплення їх фінансами і конкретними практичними діями [3, 61].

Залежно від тривалості періоду і характеру вирішуваних завдань, фі­нансова політика поділяється нафінансову стратегію і фінансову тактику.

Фінансова стратегія– основні напрями використання фінансів на трива­лу перспективу. Прикладами стратегічних завдань є: оптимізація пропорцій між індивідуальним та суспільним споживанням, розвиток і формування ефективного фінансового ринку, створення сприятливого інвестиційного клі­мату, формування і нарощування національного капіталу тощо.

Фінансова тактика спрямована на вирішення завдань окремого етапу роз­витку країни. Яскравими прикладами фінансової тактики можуть слугувати: удосконалення системи оплати праці (у тому числі збільшення її частки у ВВП), територіальний перерозподіл фінансових ресурсів через бюджетну сис­тему, вдосконалення системи пенсійного забезпечення, надання пільг окре­мим платникам тощо [12, 81-82].

Фінансова стратегія і фінансова тактика тісно взаємозв’язані. Страте­гія визначає суть і напрями тактики. Своєю чергою, тактичні можливості обмежують вибір стратегії, адже безглуздо визначати стратегічні цілі і за­вдання, для вирішення яких недостатньо належних тактичних засобів. Вод­ночас, слід зазначити те, що тільки фінансова політика, яка ґрунтується на поєднанні і взаємоузгодженості стратегії і тактики, їх єдності і підпорядко­ваності, може бути успішною. Фінансова політика, яка не має стратегічних орієнтирів, а полягає лише у вирішенні тактичних завдань, має обмежений характер і, зазвичай, малоефективна [10, 210].

Залежно від міри законодавчої або адміністративної регламентації фі­нансових відносин, яка характеризується тією частиною доходу, який роз­поділяється і споживається відповідно до чинного законодавства або адмі­ністративних рішень, розрізняють три типи фінансової політики:

- політика жорсткої регламентації;

- політика помірної регламентації;

- політика мінімальних обмежень.

Жорстка регламентація полягає в тому, що переважна частина фінан­сових відносин регулюється державою. Права підприємств і громадян у здійсненні фінансових операцій визначаються не стільки їх інтересами, скільки правилами, встановленими законами або адміністративними рішення­ми. Така політика проводиться в умовах або адміністративної економіки і відповідній фінансовій моделі, або в умовах обмеженості фінансових ре­сурсів. Подібна фінансова політика малоефективна, оскільки знижує сти­мули до продуктивної діяльності, адже фінансовим продуктом діяльнос­ті – доходом – більше розпоряджається держава, ніж його власники – юридичні і фізичні особи. Така політика, зазвичай, передбачає достатньо високий рівень бюджетної централізації ВВП.

Помірна регламентація здійснюється в законодавчій формі і охоплює обмежену частину фінансових відносин – взаємини з державою, окремі елементи взаємин на кредитному, фондовому, валютному і страховому ри­нках. Помірна регламентація повинна зрівноважити інтереси держави і су­спільства в цілому і інтереси окремих юридичних і фізичних осіб. Вона за­безпечує юридичним і фізичним особам достатні стимули для продуктивної діяльності і в той же час дає можливість державі впливати на соціально-економічний розвиток суспільства.

Політика мінімальних обмежень спрямована на формування макси­мальної зацікавленості суб’єктів підприємницької діяльності і громадян в ефективному господарюванні. В такому випадку переважно регламенту­ються тільки взаємини з державою, які до того ж зводяться до мінімуму. Переважна частина фінансових відносин за таких умов регламентується на договірних принципах між окремими суб’єктами.

Залежно від завдань, на рішення яких спрямована фінансова політика, вона поділяється на такі види:

- політика стабілізації;

- політика економічного зростання;

- політика обмеження ділової активності.

Політика стабілізації направлена на підтримку макроекономічної рі­вноваги на основі постійних обсягів виробництва при стабільності цін. Її реалізація ґрунтується на забезпеченні стабільних об’ємів фінансових ре­сурсів при постійних пропорціях розподілу і перерозподілу отриманих до­ходів.

Існують два різновиди цієї політики, які достатньо істотно відрізня­ються один від одного. Перший – це політика стабілізації після економіч­ного спаду, яка має стимулюючий характер. Другий – політика стабіліза­ції в період економічного піднесення, яка має обмежувальний напрямок.

Політика економічного зростання направлена на досягнення необ­хідного для країни рівня щорічного збільшення об’ємів ВВП з урахуван­ням її потенціалу. Вона націлена на розширення обсягу фінансових ресур­сів і забезпечення їх доступності як за цінами, так і за умовами залучення. Реалізація фінансової політики економічного зростання може здійснювати­ся у три основні способи – через зростання державних витрат, зниження рівня оподаткування і проведення політики «дешевих грошей».

Політика обмеження ділової активності використовується для регу­ляції економічного циклу з метою запобігання кризі перевиробництва або недопущення виснаження економіки в результаті надмірних темпів еконо­мічного зростання. Вона здійснюється в такі самі способи, як і при політи­ці економічного зростання, тільки у зворотному напрямку – скорочення державних витрат, підвищення рівня оподаткування, встановлення високих процентних ставок за кредитами.

За характером реалізації фінансова політика поділяється на дискре­ційну і недискреційну.

Дискреційна політика передбачає здійснення державою певних за­ходів, направлених на реалізацію фінансової стратегії і тактики. Конкретні заходи, стимулюючі або стримуючі, застосовуються відповідно до ситуа­ції, яка складається на певний час в економіці і фінансах.

Недискреційна політика полягає у використанні певних фінансових інструментів - «вмонтованих стабілізаторів», які автоматично регулюють ситуацію в економіці.

Функції «вмонтованих стабілізаторів» виконують, насамперед, подат­ки, а також соціальні державні виплати, різні субсидії. Водночас, повної зба­лансованості за допомогою вмонтованих стабілізаторів досягти важко. То­му у фінансовій практиці використовуються одночасно і «вмонтовані стабілізатори», і засоби дискреційної політики [10, 210-212].

Основні складові фінансової політики держави такі:

1. Бюджетна політика - діяльність державних органів влади і управлін­ня стосовно формування, виконання та регулювання державного бюджету країни з метою забезпечення соціально-економічного розвитку та стратегіч­них пріоритетів держави. Бюджетна політика виражається у формах і методах мобілізації бюджетних ресурсів та використанні їх на різні потреби держави (включно з податками і податковими пільгами» санкціями, бюджетними сти­мулами у вигляді дотацій та субвенцій), визначенні джерел фінансування бю­джетного дефіциту, принципів взаємовідносин між окремими ланками бю­джетної системи тощо.

2. Податкова політика характеризує діяльність держави у сфері встанов­лення, правового регламентування та організації справляння податків і подат­кових платежів у централізовані фонди грошових ресурсів держави. Формую­чи свою податкову політику, держава шляхом збільшення або скорочення частки податкових надходжень, зміни форм оподаткування та податкових ста­вок, тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей виробництва, те­риторій, груп населення сприяє зростанню або спаду господарської активності, створенню сприятливої кон’юнктури на ринку, умов для розвитку пріоритет­них галузей економіки, реалізації збалансованої соціальної політики.

3. Грошово-кредитна політика – комплекс дій і заходів держави у сфері грошового та кредитного ринків, наприклад регулювання інфляції і курсу на­ціональної грошової одиниці, забезпечення своєчасних розрахунків шляхом регламентації функціонування банківської системи та стабільності грошового обігу через управління емісією, подальше розширення безготівкових форм розрахунків банківських установ із фізичними особами у різних сферах їх об­слуговування тощо. Основні складові грошово-кредитної політики: емісійна, цінова, валютна та безпосередньо кредитна політики. Грошово-кредитна полі­тика забезпечує економіку повноцінною та стабільною національною валютою, регулює грошовий обіг відповідно до потреб економіки з метою стимулювання економічного зростання за низького рівня інфляції і безробіття та сприяє залу­ченню кредитних інституцій до фінансування інвестиційних проектів.

4. Завдяки митній політиці держава захищає свої інтереси у сфері розши­рення чи скорочення експорту або імпорту, застосовуючи систему митних пла­тежів або певний митний режим. Митна політика може реалізовуватися у фор­мі протекціонізму (політики, спрямованої на захист та стимулювання розвитку вітчизняної економіки) і вільної торгівлі (політики, спрямованої на скасуван­ня обмежень у сфері зовнішньоекономічної діяльності та сприяння безперешкодній міграції капіталів і робочої сили) з використанням тарифних та нетарифних інструментів регулювання.

5. Боргова політика передбачає систему дій та заходів щодо уникнення або врегулювання боргових проблем держави, забезпечення чи відновлення її пла­тоспроможності та отримання максимального ефекту від фінансування за ра­хунок запозичених коштів. Боргова політика визначає межі та умови держав­ного запозичення, співвідношення між його формами, кредиторами, а також порядок і механізм погашення боргу.

6. Головне завдання інвестиційної політики полягає у створенні приваб­ливого інвестиційного середовища для пожвавлення інвестиційної діяльності та нарощування обсягів інвестицій у національну економіку. У випадку актив­ної інвестиційної політики держава широко застосовує усі можливі прямі ме­тоди регулювання, і доволі часто сама стає безпосереднім інвестором. За реалі­зації пасивної інвестиційної політики максимальна свобода і самостійність суб'єктів господарювання під час формування власної інвестиційної політики лімітується державою через податкову, амортизаційну, грошово-кредитну політики, систему пільг та санкцій, які мають бути адекватними інвестиційній політиці.