Парадигма сталого розвитку туризму: сутність, принципи, критерії

Наприкінці XX ст. у розвитку туризму досить помітно стали виявлятися тенденції, пов'язані з загальним економічним зростанням і негативними наслідками його впливу на довкілля. Необхідність переходу до нової економічної парадигми життєдіяльності людини, заснованої на баченні економіки як підсистеми в межах глобальної екосистеми та туризму як інтегрованої системи в межах економічної системи, обумовили обґрунтування основних положень концепції сталого розвитку туризму.

Формуванню теоретичних поглядів на сталий розвиток туризму передували дослідження Д. Медоуз та його співавторів, здійснені в 1972 р. і присвячені «Межам зростання». Вирішальне значення мали Протокол Монтрьо (Швейцарія), підписаний у 1986 p., і Доповідь Гру Харлем Брундланд (Brundtland Report) — голови Комісії ООН з питань навколишнього середовища та розвитку, яка мала назву «Наше спільне майбутнє» {Our Common Future). Висновки цієї доповіді стали приводом для скликання міжнародних конференцій: у Бергені в 1990 р. і Ріо-де-Жанейро в 1992 р. Декларацію конференції, яка відбулася в Ріо-де-Жанейро як підсумковий документ прийнято представниками 179 країн світу, зокрема й Україною. Результатом цієї конференції (Всесвітнього саміту) в Ріо-де-Жанейро стало прийняття двох надзви­чайно важливих документів: Декларації Ріо або Хартії прав і обов'язків щодо навколишнього середовища (Всесвітня Хартія), яка конкрети­зувала 27 принципів сталого (безупинного) розвитку; Глобальної програми дій «Порядок денний на XXI століття», що визначила перелік заходів і передбачала бюджет витрат на охорону навколиш­нього середовища з 1993 по 2000 pp. [238].

Водночас із загальним динамічним розширенням сектору туриз­му фахівці відмічають подальше розгортання географії подорожей і диверсифікацію туристських маршрутів. Ключовими тенденціями якісних параметрів розвитку стали: поглиблення сегментації ринку; швидкий розвиток нових форм туризму, які пов'язані з ознайом­ленням з природою, флорою і фауною, сільськими районами та культурним надбанням [334, с 3]; підвищені вимоги до якості туристичного обслуговування, проблеми охорони навколишнього середовища; збереження традиційної культури та побуту місцевого населення.

Міжнародні документи Всесвітнього саміту 1992 р. фактично стали тією вихідною точкою, яка поставила перед людством і перед науковою

громадськістю завдання забезпечення безпеки туристського руху та туристичної діяльності, раціонального використання туристично-рекреа­ційних та інших економічних ресурсів, створення відповідних світо­вих інститутів і розробки механізмів оптимізації обсягів і структури споживання цих ресурсів у взаємозв'язку з рівнем економічного розвитку окремих груп країн (розвинених, які розвиваються, з трансформаційною економікою).

У середині XX ст. міжнародна громадськість на чолі з керівни­ками держав світу визначили основні аспекти негативного впливу інтенсивного та неконтрольованого розвитку туризму, пов'язані з процесами глобалізації.

Теорія глобалізації є однією з найважливіших проблем економічної науки. У загальному плані глобалізація означає вихід національних економік за межі національних кордонів. Імпульсом цього процесу була НТР, у результаті якої кожній країні стало невигідно мати власне виробництво. Розпочався процес пошуку власної ніші у світовому господарстві. Цей зростаючий взаємозв'язок набув глобального характеру. Тому в економічному аспекті зміст глобалізації полягає у зростаючій взаємодії між країнами: коли ринки товарів, капіталу, праці стають все тісніше взаємопов'язаними, відбувається значне збільшення масштабів світової торгівлі, валютних потоків, руху капіталу, обміну технологіями, інформацією та ін. Близьким є поняття «інтернаціоналізація господарського життя», але глобалізація - вищий етап інтернаціоналізації, коли нібито буде забезпечене поєднання інтересів розвинених і тих, що розвиваються, багатих і бідних країн, досить сталий розвиток усієї глобальної системи та відновлення рівноваги між суспільством і природним середовищем.

Проблеми глобалізації мають декілька аспектів: економічні, екологічні, етнічні, політичні, міжнародні та ін. її зміст складають різноманітні за своїм походженням, сферами прояву і наслідками процеси. Це дозволяє розглядати глобалізацію як самостійну та складну, внутрішньо дуже суперечливу систему відносин. Дослідники найчастіше зазначають декілька джерел цих процесів, які у сукупності утворюють явище глобалізації в цілому. До них належать:

• стабільні негативні екологічні й інші наслідки господарювання людини на планеті, які досягай у другій половині XX ст. масштабів, близьких до небезпеки остаточного використання невідновлюваних природних ресурсів, які можуть бути повністю вичерпані, та непрогнозованих за її наслідками мутацій біосфери Землі;

• поява перших суб'єктів світової економіки та політики (транс­національні корпорації, держави, міжурядові організації), поєднання інтересів яких дозволяє їм діяти глобально в одній чи декількох сферах життєдіяльності;

• активність таких суб'єктів, що спрямована на забезпечення їх поточних інтересів і зміцнення домінуючого положення у світовій економіці.

Усвідомлення того, що людство вступило в епоху глобалізму розпочалося на рубежі 60-х років XX ст. із доповідей Римського клубу і було продовжено у 70-ті роки екологами. Однак у ті десятиліття представники обох напрямів не пов'язували свої висновки з проблематикою міжнародних економічних відносин.

Явище глобалізації у міжнародних відносинах першими висвіт­лили у своїх працях у 70-х роках економісти, які зазначили головне в досліджуваній сфері: транснаціональні корпорації (ТНК) досягли оборотів, що перевищували ВВП більшості держав; а крім того, через транснаціональну діяльність вони отримали можливість уникати національного контролю з боку державних і громадських структур окремої країни. Ресурси дозволили ТНК впливати на держави, фактично обмежуючи їхній суверенітет. У сукупності все це означало, що у міжнародній економічній діяльності утвердилися нові центри прийняття рішень і практичної влади, здатні впливати на правила її здійснення і навіть формувати їх на глобальному рівні.

Глобалізація виникає на базі розвиненого міжнародного поділу праці, кооперації, інтернаціоналізації різних видів діяльності. Вона створює і розвиває нові глобально взаємозалежні види діяльності в усіх сферах економіки, науки, культури; породжує необхідні їй фінансові потоки, не зупиняючись перед кордонами держав, та призводить до специфічних екологічних й інших глобальних наслід­ків. Глобалізація обумовлює ієрархію держав за їх місцем у системі функціональних зв'язків із зовнішнім для неї світом; змінює місце держави в усьому комплексі відносин, вбудовуючи державу р нову для неї систему глобальних зв'язків і залежностей, розмиваючи традиційний суверенітет держави і доповнюючи його регуляцією по вертикалі від регіону через саму державу - до міждержавної інтеграції і до глобального регулювання.

Для здійснення глобального регулювання необхідні відповідні інституції і правове забезпечення їх функціонування. Впродовж 70-х-90-х років XX ст. у міжнародних організаціях відбулися важливі зміни. Створені з метою виконання досить вузького кола завдань, у період глобалізації вони розширили сферу своєї діяльності, значно

підвищилась їх значущість. Це організації, прямо пов'язані з фінан­совою та економічною глобалізацією, - Міжнародний валютний фонд (МВФ), Всесвітній банк (ВБ), Організація економічного співро­бітництва і розвитку (ОЕСР), Всесвітня туристська організація, Світова організація торгівлі (СОТ, раніше - ГАТТ - Генеральна угода з торгівлі і тарифів). Нині розвиток глобалізації залежить не від волі й інтересів окремих країн, наприклад, США, Японії, ЄС і найбільших ТНК, але й від міжнародних організацій, впливової міжнародної фінансово-економічної бюрократії, чиї рішення все частіше є не тільки де-факто, але й де-юре обов'язковими для номінально суверенних держав.

Глобалізація отримує, таким чином, інституціональне свідомо спрямоване оформлення. Провідні міжнародні економічні організації перетворюються в центри формування інституційно-правового каркасу світового економічного порядку. їх діяльність все більше взаємопов'язана, ідеологічне забезпечення здійснюється міжнарод­ними групами засобів масової інформації.

У туризмі вихід підприємств за національні межі обумовлений специфікою туристичної діяльності та її продукції - туристичного продукту, що складається з набору товарів і послуг туристичного призначення. Частина цих товарів і послуг виникає у країнах, які генерують туристські потоки, друга частина - у країнах і регіонах, що знаходяться на шляху їх просування (транзитний регіон), третя -у країнах призначення (країни-дестинації). Тому більша частина туристичних підприємств прямо або опосередковано бере участь у міжнародному розподілі праці, зовнішньоекономічних відносинах з приводу купівлі-продажу туристичних продуктів.

Ініціатива інтернаціоналізації виробництва в туризмі значною мірою походить від країн-постачальників туристів, яким вона приносить найбільші вигоди. Більшість ТНК у туризмі є центрами фокусування міжнародних фінансів і базуються в країнах так званої тріади: США - Західна Європа (Німеччина, Франція, Великобрита­нія) - Японія, а з недавніх часів і Гонконг.

Географія щтаб-квартир ТНК підтверджує той факт, що інтернаціоналізація туристичного бізнесу бере початок у країнах, які генерують туристські потоки та здійснюють зарубіжне інвестування. Процеси транснаціоналізації і глобалізації у міжнародному туристич­ному бізнесі найбільш яскраво виявляються в індустрії гостинності, в якій вони набувають форми готельних ланцюгів і мереж (Bass Hotels and Resorts, Best Western, Marriott), а також великі ТНК у формі міжнародних туристичних туроператорів та авіакомпаній.

Предмет дослідження сталого розвитку туризму досить широкий, складний і практично необмежений. Необхідно визнати, що ідеї, концепції і теорії, які нині активно досліджуються, можуть бути лише передумовою сталого розвитку туризму, дискусії про який частіше базуються на твердженнях про цінності, ніж на емпіричних даних. Деякі автори без достатнього обгрунтування стверджують, наприклад, що гірські курорти Середземномор'я є менш сталою формою туризму, ніж екологічний туризм у Центральній Америці, незалежні самостійні, подорожі (самодіяльний туризм) - більш стала форма, ніж організований відпочинок за туристичною путівкою, туризм малого масштабу - завжди кращий стосовно дотримання принципів сталого туризму, ніж масовий туризм [385].

У більшості випадків висновки фахівців щодо важелів забез­печення або віднесення певних форм і видів туризму до його сталого розвитку залежать від рівня інтелекту й освіченості стосовно цих питань, особистих уподобань вчених щодо відпочинку й організації дозвілля, розміру доходів і належності до тієї чи іншої соціальної групи.

Відсутність аргументації, заснованої на конкретних фактах, не тільки ставить під сумнів такі висновки, але підкреслює недостатній рівень наукового підґрунтя щодо діагностики впливу туризму на кожну з компонент біосфери та соціоекономічної системи.

Малі форми туризму, тобто невеликі туристські потоки до певної дестинації (як правило, самодіяльний туризм), на перший погляд, повинні здійснювати менший негативний вплив на екологію та соціально-побутовий уклад життя місцевих громад. Однак це не завжди відповідає дійсності, оскільки цей процес майже не піддається контролю й управлінню, туристський рух недостатньо забезпечений необхідною інфраструктурою, економічний ефект від нього незначний.

Недостатність предметних досліджень не дозволяє зробити висновки про пріоритетність розвитку туризму порівняно з іншими галузями та секторами економіки за критеріями масштабності впливу на навколишнє природне та соціальне середовище кожного з них.

Важливо визначитися, які з альтернативних напрямів і видів діяльності у структурі господарського комплексу є більш доцільними, наприклад, для українських Карпат. Один із напрямів - розвиток сільського, зеленого, екологічного та спортивно-оздоровчого туризму, який обумовлює відновлення народних традицій та місцевих промислів, і лише певною мірою негативно впливає на довкілля. Інший напрям - інтенсивна промислова заготівля деревини, постачання

первинної сировини для деревообробної промисловості, який є також можливим шляхом вирішення соціально-економічних проблем, але тимчасовим, з втратою культурної самобутності та рекреаційного потенціалу регіону для майбутніх поколінь.

Правовою базою забезпечення науково обгрунтованих рішень перспективного розвитку українських Карпат може стати на сучасному етапі Рамкова конвенція про охорону та сталий розвиток Карпат, яку ратифіковано Законом України від 07.04.04 p. № 1672-IV, і в основу якої покладено важливі положення щодо сталого розвитку гірських регіонів, зазначених у таких документах міжнародного значення, як «Сталий розвиток гірських регіонів» (розділ 13), «Порядок денний на XXI століття» (1992 p.), Декларації з питань довкілля та сталого розвитку в Карпатському та Дунайському регіонах (Бухарест, 2001 р.),»Довкілля та Європа», Конвенція щодо охорони Альп» (Зальцбург, 1991 р.) та ін.

Обґрунтування національних і місцевих програм сталого роз­витку туризму повинно базуватися, на наш погляд, на порівняльній комплексній характеристиці усіх важелів впливу.

Парадоксально, але на сучасному етапі питання розвитку зеленого й екологічного туризму як прояву сталих («екологічно раціональних») його форм є дискусійним. У цьому сегменті споживачі послуг представлені як мінімум трьома категоріями.

Результати досліджень свідчать, що лише незначна кількість туристів - «темно зелених» (перша група досліджуваних) свідомо віддають перевагу громадському транспорту замість приватного, беруть участь у громадських заходах проти негативного екологічного впливу туризму, порушують питання про необхідність переробки відходів, які виникають у готелях та інших засобах розміщення.

Для певної кількості «зелених» туристів суттєвими є екологічні умови, в яких вони подорожують (друга група). Наприклад, у Німеччині споживачі цього виду туристичного продукту з десяти критеріїв, що характеризують якісний відпочинок під час відпустки, зазначили сім, які пов'язані з довкіллям та екологічними проблемами [393].

За результатами опитування населення Німеччини у 2002 р. щодо екологічних факторів, які обумовлюють остаточне рішення про відпустку у певній дестинації, найбільш важливими виявилися: чисті пляжі (64,5% опитуваних), відсутність сміття у курортній зоні або в довкіллі (59,1%), відсутність ознак урбанізації у сільській місцевості (50,1%), високий рівень охорони навколишнього середовища у місці відпочинку (45,8%), відсутність шуму громадського транспорту або дискотек (51,0%), невелика кількість приватного транспорту та

достатньо розвиненого громадського транспорту у дестинації (35,1%), транспортна доступність (29,0%), екологічно чисте житло (41,8%). При цьому вагоме значення має наявність у каталогах туроператорів і турагентів інформації про екологічно чисте житло [384].

Досить значна серед туристів третя група, яка вибрала форму відпочинку на природі у відповідному ареалі, але інтерес до проблем збереження довкілля в яких практично відсутній. Результати досліджень, проведених у Великобританії з цього приводу у 1996 p., свідчать, що значна частина споживачів вважає питання забруднення довкілля несуттєвим. Довкілля не є найбільш важливою проблемою для туриста, туризм не спричиняє негативного впливу на навколишнє середовище, форма організації туру (організовано, через туристичну організацію, або самостійно) немає суттєвого значення у вирішенні екологічних проблем [400].

Масштабні екологічні катастрофи та збільшення нещасних випадків під час туристичних подорожей, з одного боку, та підвищення рівня якості життя населення у розвинених країнах наприкінці XX - початку XXI ст., - з іншого, стали передумовою зміни свідомості та ставлення людей до екологічного фактора в процесі прийняття рішення про відпочинок. У доповіді Генерального секретаря ООН на організаційній сесії 2 березня 2001 p., підготовленій ВТО для Комісії зі сталого розвитку, наголошувалося, що громади, які проживають у відвідуваних туристами місцях, усе гостріше відчувають на собі труднощі, обумовлені несталим туризмом, а проблеми сталості все частіше постають у контексті національної, регіональної і місцевої політики, стратегій і планів розвитку туризму [334].

Туристи все частіше звертаються до туристичних агентств за рекомендаціями тих дестинацій, що найбільш благополучні з екологічної точки зору, а також тих місць, де їх перебування може більшою мірою сприяти соціальному й економічному розвитку місцевих громад. Проте ці тенденції поки що не поширюються, серед більшості українських туристів і не знайшли належного місця у менеджменті та маркетингу вітчизняного туристичного бізнесу. Виняток становить поки що незначна частка туристів, які віддають перевагу активному відпочинку в національних парках на території об'єктів природно-заповідного фонду України. Дослідження свідчать, що 92% цих респондентів віддають перевагу такому відпочинку з екологічних причин, при чому для 76% опитаних цей фактор є визначальним; інтерес до збереження природних систем є основним спонукаючим фактором для 40,5% респондентів.

Міжнародна спільнота у контексті сталого розвитку туризму звертає увагу на необхідність здійснювати відповідні заходи щодо інформування громадськості, моніторингу та метеорологічного прогнозування у зв'язку з можливими надзвичайними ситуаціями (наприклад, сніжні лавини на лижних курортах, урагани та різкі перепади температури на островах Карибського басейну) у кліма­тичних зонах тих країн, що приймають іноземних туристів із країн, яким притаманні інші кліматичні умови [334].

Відсутність або повільне реагування національних органів цент­ральної виконавчої влади у сфері туристичного бізнесу окремих країн-дестинацій на рекомендації міжнародних туристичних органі­зацій призвели до негативних наслідків і масової загибелі туристів, як, наприклад, у грудні 2004 р. - від цунамі у Таїланді, Індії, Шрі-Ланці, Індонезії.

Спірним є питання обгрунтованості розгляду екологічного туриз­му як форми сталого його розвитку. Екотуристи також, як і певна частина «зелених» туристів, не досить активні у своїх прагненнях і діях щодо захисту довкілля. При цьому ступінь збільшення обсягів туристських потоків достатньо високий. Без їх регулювання у межах пропускної спроможності дестинації адміністративними (обмеження обсягів туристських потоків до туристичного об'єкта) й еконо­мічними (податки, ціни) важелями, а також без попередньої підготовки передумов здійснення подорожі в екологічно чисту місцевість через освіченість з екологічних питань цей вид туризму може стати більш активною формою порушення принципів сталості, ніж інші.

Особливі проблеми стоять перед малими острівними державами, які розвиваються. Туризм у них найчастіше розглядають як багато-обіцяючий і зростаючий сектор, що забезпечує валютні надходження та економічний розвиток, особливо якщо врахувати ті труднощі, з якими можуть стикатися такі країни у пошуках альтернативних джерел надходження іноземної валюти за рахунок експорту. Екосис­теми цих країн являють собою великий інтерес для туристів [334].

Швидкий розвиток сектора туризму в країнах, що розвиваються, стає причиною серйозних соціальних перекосів і збільшення «тиску» на екосистеми та навколишнє середовище. Вразливі екосистеми таких держав, а також їх обмежені можливості здійснення альтернативних стратегій розвитку є причиною особливої актуальності планування заходів щодо вирішення проблем впливу туристської діяльності на навколишнє середовище й екосистеми.

У вирішенні питань сталості розвитку туризму ключовим фактором стає освіта та рівень якості життя населення. У матеріалах Гаазької декларації з туризму (Гаага, 1989 р.) зазначено, що в міру створення туристичної інфраструктури абсолютною необхідністю стає розвиток на національному рівні загальної туристської освіти для населення в цілому, зокрема, в школах, а також спеціальна підготовка для працівників туризму. Цілий комплекс міжнародних документів, розроблених ВТО і ухвалених її членами (138 країн і територій, а також більш ніж 350 приєднаних членів із громадського та приватного сектору за станом на початок XXI ст.) впродовж 90-х років XX ст. поглиблюють методологічні підходи кожної з компонент сталого розвитку туризму (економічної, екологічної, соціальної). До найважливіших документів належать: Балійська декларація з туризму (1996 р.), Монреальська декларація «До гуманного і соціального бачення туризму», Манільська декларація з соціального туризму (1997 р.), Глобальний етичний кодекс туризму (1999 p.).

З метою надання нового імпульсу реалізації завдань щодо оптимізації співвідношень і еволюції системи «суспільство-природа», визначених у «Порядку денному на XXI ст.» на Всесвітньому саміті в Ріо-де-Жанейро у 2002 р., відбувся Всесвітній саміт зі сталого розвитку в Йоганнесбурзі (Південна Африка). Всесвітнє значення цієї події полягає у меті саміту - розробити конкретні механізми та плани дій, а також графіки їх реалізації на всіх рівнях функціонування соціуму. Вивчення і аналіз рішень саміту необхідні для розробки та коригування національних стратегій сталого розвитку країн і пріоритетних його напрямів, чіткого виконання урядами взятих зобов'язань перед міжнародною спільнотою, народом країни та майбутніми поколіннями.

Рішення Всесвітнього саміту в Йоганнесбурзі (2002 р.) можливо стали основою якісно нового змістовного етапу критичних поглядів на розвиток туризму та механізмів забезпечення його сталості.

Отже, у контексті сталого розвитку туризму ключовим є питання постійного (безперервного) узгодження та гармонізації взаємовідносин людини та її оточення за:

• вектором часу - досягнення короткотермінових і довгостро­кових цілей у вирішенні альтернативних проблем отримання швид­кого та максимального прибутку туристичним бізнесом, викорис­тання туристичних ресурсів у межах відновлюваного процесу або оптимізація цих взаємовідносин;

• вектором простору - задоволення потреб міжнародного туристського руху та міжнародного капіталу у вирішенні проблем географічного просування туристських потоків у все нові місцевості, екологічно чисті та заповідні зони, труднодоступні місця без певних обмежень, поліпшення економічних умов розвитку місцевих громад, консервація окремих потенційних дестинацій і туристичних об'єктів, або ж оптимізація цих альтернативних підходів і мінімізація туристського втручання в умови й уклад життя окремих громад.

Конфлікт інтересів у межах кожного вектора є динамічним і багатофакторним. Тому пошук шляхів вирішення його знаходиться у площині дотримання принципів і критеріїв сталого розвитку туризму, розробки механізму партнерства між усіма зацікавленими сторонами процесу.

Критика негативного впливу туризму на навколишнє середовище збіглася у часі з теоретичною дискусією про сталий розвиток суспільства (sustainable development) і сталий розвиток туризму (sustainable development tourism) та політичними рішеннями по цих взаємопов'язаних питаннях.

У розробку основ концепції сталого розвитку туризму як складової цілісної парадигми сталого розвитку суспільства в цілому в тому вигляді, в якому вона склалася на сучасному етапі, закладено, як мінімум, розуміння збалансованої єдності економічних, соціальних (утому числі демографічних) і екологічних характеристик. Можна впевнено стверджувати, що концепція сталого розвитку -нині є безальтернативною основою моделювання розвитку світу, окремих країн, регіонів і міжрегіональних утворень, окремих галузей (видів економічної діяльності) і секторів економіки, суб'єктів госпо­дарювання.

На початку 90-х років XX ст. відповідно до рішень міжнародної конференції в Ріо-де-Жанейро в основу концепції сталого розвитку покладено екологічні принципи захисту довкілля. У подальшому сут-нісне наповнення концепції було доповнено економічною та соціальною компонентами.

Теоретичні основи концепції сталого розвитку базуються на наукових поглядах В. Вернадського [94], Е. Леруа, II. Тейяр де Шардена [329] та їх послідовників. Вернадський В. розглядав вчення про ноосферу, стадію еволюції біосфери Землі, на якій, в результаті перемоги колективного людського розуму почнеться гармонійний розвиток і людини як особистості, і об'єднаного суспільства, і відповідно зміненого людиною навколишнього середовища» [375, с 98].

Вимоги життя обумовили поглиблення цієї теорії в різних наукових напрямах і аспектах. Так, для соціальної гуманітарної думки вчених європейських країн характерним є бачення майбутнього крізь призму постіндустріалізму як обов'язкового етапу розвитку цивілізації. Однак постіндустріальне бачення стихійного цивіліза-ційного розвитку на сьогодні є малоефективним. Основні положення теорії постіндустріалізму не вирішують проблеми виходу з системно-глобальної кризи людства, оскільки не використовують раціональні засоби вирішення глобальних проблем.

Сталий розвиток в інтерпретації сучасних вчених вбачається як перехідний процес від постіндустріального суспільства до ноосфери [114, 329, 330, 357]. Процес ноосферогенезу поняття більш широке та акцентує увагу на значущості розуму й інтелекту, раціональній організації управління переходом до сфери розумного способу життя, інтелектуально-інформаційних аспектах. Праці в галузі сталого розвитку були абстраговані від цих аспектів, а висвітлення в них проблематики, що обговорюється, дозволяє уявити становлення інформаційного суспільства як рух на шляху до сталого розвитку. Багатоаспектність становлення сфери розуму сконцентровано на вирішенні завдань виживання цивілізації та збереженні біосфери як головних завдань сучасності у процесі ноосферогенезу.

Як вдало зазначив російський науковець О. Урсул, спираючись на вчення В. Вернадського, сталий розвиток як процес «стартує» в суспільстві постіндустріальному, а «фінішує» у сфері розуму [329, 330]. У зв'язку з цим можна стверджувати, що процес сталого розвитку у часі не має меж.

Сучасні дискусії дослідників і процес розвитку самої концепції сталості щодо певних об'єктів базуються, насамперед, на первинній сутності дефініцій, визначенні понять. Стосовно розвитку туризму ключовим є термін «sustainable development», до якого застосовують різні лінгвістичні аналоги. Серед основних із них - «безупинний розвиток», «стійкий розвиток», «рівномірний розвиток», «рівноваж­ний розвиток», «інтегрований розвиток», «екологічний розвиток», «стійке зростання» та «стала експлуатація». Тому в спеціальній літературі, особливо вітчизняній, термін піддається серйозній критиці.

Серед численних визначень поняття «sustainable development» заслуговує на увагу дефініція, надана в доповіді X. Брундланд, відповідно до якої сталий розвиток - це такий розвиток, який забезпечує задоволення поточних потреб людини і не створює ризик того, що потреби майбутніх поколінь не будуть задоволені [382].

В основі цього визначення - принцип справедливого доступу різних поколінь (генерацій) до природних ресурсів.

Більш пізні визначення поряд із наведеним пропонують так званий інтрагенераційний підхід, заснований на принципі справедливого доступу до природних ресурсів усіх членів суспільства (соціальних груп і господарюючих суб"єктів, країн, регіонів), а також окремих людей.

В Україні визначення поняття «сталий розвиток» на державному рівні зафіксовано у проекті Закону «Концепція переходу України до сталого розвитку» (1997 р.). У документі зазначається, що сталий розвиток - це процес гармонізації продуктивних сил, забезпечення задоволення необхідних потреб усіх членів суспільства за умови збереження і поетапного відтворення цілісності природного середо­вища, створення можливостей для рівноваги між її потенціалом і вимогами людей усіх поколінь [16].

Підкреслимо, що головною ідеєю забезпечення сталого соціально-економічного розвитку у цілому в теперішній час є управління потоками ресурсів і, насамперед, ресурсів природних [114]. Саме вони є найбільш вагомою і цінною складовою туристичних ресурсів, забезпечуючи передумови як виробничої туристичної діяльності, так і безпосередньо подорожуючих.

Концепція сталого розвитку припускає біоцентричний (антропо-центричний) варіант забезпечення життєвих потреб суспільства. Екологічна безпека планети стає ключовою проблемою людства, що передбачає гарантоване збереження біосфери у збалансованому стані, споживання природних ресурсів без перевищення межі їх можливого відновлення, а також мінімізацію або вилучення з господарського обороту невідновлюваних ресурсів взагалі.

Серед вітчизняних науковців основні положення концепції обумовили дискусію щодо відповідності його змісту перекладу українською мовою «sustainable development». Щоб відповісти на поставлене запитання, розглянемо зміст цього поняття, поділивши його на дві частини - «розвиток» і «сталий» («стійкий»). У філософському енциклопедичному словнику й інших енциклопе­дичних виданнях зазначено, що розвиток - це необоротні, закономірні та спрямовані зміни в матеріальних та ідеальних об'єктах [346]. Тільки одночасне поєднання всіх трьох таких властивостей виділяє розвиток з інших змін. Оборотність змін характеризує процеси функціонування; відсутність закономірностей характерна для випадкових процесів катастрофічного типу; при відсутності спрямо­ваності зміни не можуть накопичуватися, і тому процес втрачає

характерну для розвитку єдину взаємообумовлену лінію. У результаті ж розвитку виникає новий якісний стан об'єкта - через зміни в його складі та структурі.

Розрізняють дві форми розвитку, між якими існує діалектичний зв'язок: еволюційна, що обумовлена поступовими якісними змінами об'єкта, і революційна, яка характеризується швидкими (стрибкопо­дібними) якісними змінами в його структурі. Виділяють прогресивну лінію розвитку (прогрес) і спадаючу (регрес). Розвиватися прогре­сивно означає кращати, удосконалюватися, підніматися на більш високий ступінь, а розвивати - сприяти виникненню чи посиленню чого-небудь, зростати, міцніти. Синонімами слова «розвиток» є «зростання», «процес зростання», однак не «розквіт» і «процві­тання».

Таким чином, розвиток - це загальний принцип пояснення існування природи та суспільства, а також їх пізнання. Він відбу­вається по спіралі, у єдності та боротьбі протилежностей, як перехід кількості в якість. Проте необхідно зазначити, що науковці і тут проводять межу між змістом понять «прогресивний розвиток» та «удосконалення», а в системі наукових поглядів на процес розвитку виділяють теорію «відновлюваного зростання», авторами якої у 1925-1926 роках були радянські вчені [101]. До концептуальних засад цієї теорії фактично повертаються фахівці та керівництво туристичною галуззю в Україні, проголошуючи необхідність досягнути валових показників її розвитку у межах пореформеного ринкового періоду.

Відповідно до визначення розглянутого поняття розвиток повинний бути стійким, тобто стабільним. Стабілізація (лат. стійкий) означає спрощений, приведений у постійний, стійкий стан підтримки такого стану, а також сам стан сталості, стійкості, сталий -не змінюється, що зберігає той самий склад і розмір, однакові форму та величину; незмінний; що не припиняється та триває увесь час, безупинний; розрахований на тривалий час, призначений для трива­лого функціонування, не тимчасовий. Синонімами слова «стійкий» є «постійний», «незмінний», «безупинний», «тривалий». Термін «стійкий» означає постійно незмінну величину в динамічному ряді; «розрахований на тривалий час». Це суперечить самій сутності процесу розвитку.

З наведених пояснень і аналізу термінів можна зробити такі висновки щодо поняття сталого розвитку. По-перше, сталий розвиток не припускає прояву революційних, катастрофічних і хаотичних змін. По-друге, сталому розвитку притаманні еволюційність і екологічна коректність. Характеристики першого припущення об'єктивні за своєю

природою, другого - суб'єктивні та залежать від волі людини. Ні термін «сталий», ні термін «стійкий» у словосполученні з терміном «розвиток» не є точними, оскільки в такому випадку екологічно прийнятна еволюція повинна бути зафіксована на визначеному статичному рівні, що є об'єктивно неможливим.

Таким чином поєднання термінів «розвиток» і «стійкий» та «сталий» не повною мірою відповідають концепції «sustainable development», яка передбачає розумне регулювання природних і соціально-економічних процесів. Термін «стійкий розвиток» не відображає основних засад концепції збалансованого економічного, соціального й екологічного розвитку, активного управління діяльністю людини як на локальному, так і на регіональних рівнях, у тому числі шляхом обмежень. Більш точним у цьому випадку був би термін «збалансований розвиток», тобто такий, який передбачає збалансовану динамічну рівновагу між компонентами інтегративної гео- та соціально-економічної системи. Збалансованість - це пропорційність; баланс-кількісне співвідношення між елементами системи, що визначає збереження її якісних характеристик.

Близьким до поняття збалансованого розвитку є гармонійність. Гармонія (зв'язок, стрункість, порівнянність) - це порівнянність частин, злиття різних компонентів інтегративних гео- соціо- та екосистем у єдине органічне ціле, узгодженість їх форми та змісту. Порушення такої цілісності рівнозначне порушенню зв'язків між родинними компонентами, що спричиняє зміну в якості досліджу­ваної системи або окремої її змістовної фізичної форми, її перебудову та перехід до іншого типу. Динамічна рівновага між природою, населенням і господарством не допускає зниження продуктивності суспільної праці (темпів зростання цієї продуктивності) та рівня життя населення, а також погіршення стану природного середовища. Якщо розглядати взаємозв'язок між виробництвом і населенням, з одного боку, і природним середовищем - з іншого, то можна також використовувати вираз «гармонійні пропорції», «гармонійний розвиток». Вони походять від відомого постулату про необхідність жити «у гармонії з природою».

Саме на аспекті гармонійності наполягають відомі українські вчені В. Шевчук, Г. Білявський, Ю. Саталкін, Ю. Навроцький, формулюючи поняття і тип розвитку, що відповідали б перекладу і змісту терміна «sustainable development». Як зазначають науковці, дефініція «гармонійний розвиток» значно краще відповідає сутності процесів розвитку з екологічної точки зору, ніж такі визначення, як «сталий», «стійкий», «стабільний», «усталений», «збалансований»,

«соціально-еколого-економічно збалансований» розвиток, які використовують нині українські вчені та публіцисти. На думку цих науковців, у терміні «гармонійний» всі поняття об'єднані, адже гармонія - це порядок і єдність у різноманітті, узгодженість, зв'язки за законами краси та порядку, найкраща організованість. Вони базують свої висновки на філософських засадах визначення сутності поняття «гармонія» - організованість Космосу на противагу хаосу, чітке єднання протилежності елементів світу, і зазначають: «Ще піфагорійці вважали; що кожна людина повинна виконувати свій обов'язок, зберігаючи гармонію світу» [359, с 7].

Таким чином «збалансований розвиток», «динамічна рівновага між компонентами інтегративної соціоекологоекономічної системи», «гармонійні пропорції» і «гармонійний розвиток» - це все синоніми. Вони дійсно краще відповідають сутності концепції «sustainable development». Ми підтримуємо думку, що такий розвиток повинний називатися «гармонійним» у більш широкому розумінні, але «збалан­сованим» - у більш вузькому його аспекті.

Існування різних перекладів поняття «sustainable development» свідчить про формування двох напрямів наукових кіл - прихильників тієї чиї іншої термінології. При цьому необхідно зазначити, що термін «гармонійний розвиток» має більш науково-популярний, а «збалансований розвиток» - більш академічний зміст. У зв'язку з цим вважаємо за доцільне використовувати уніфіковану, прийняту в Україні відповідно до чинного законодавства термінологію концепції і використовувати термін «сталий розвиток» (не ототожнювати з терміном «стійкий розвиток»), сутність якого має водночас глибокий філософський і конкретний праксеологічний характер.

Для змістовного розуміння сталого розвитку визначальними є три елементи, які формують його як інший тип розвитку [116]: при формуванні економічної політики незмінно враховують екологічні цілі; сталий розвиток неминуче передбачає дотримання ідеї соціальної рівності та означає не просто кількісне зростання, але й якісне покращання задоволення потреб, тобто пріоритетним є інноваційний розвиток.

Отже, сталий (гармонійний, збалансований) розвиток - це розвиток, що забезпечує визначений тип рівноваги, тобто баланс між його соціально-економічними та природними складовими. Не вдаючись до термінологічних дискусій, можна вважати, що сталий (безупинний, інтегрований, екологічний) розвиток - це такий необхідний варіант розвитку, при якому економічні, екологічні та соціальні цілі врівноважуються й інтегруються, а темпи економічного

зростання не перевищують темпів відтворення природних ресурсів, причому основним показником такого розвитку вважається поліпшення якості життя [128].

Поняття «сталий розвиток» ширше, ніж - «захист довкілля». За визначенням Міжнародної Ради місцевих екологічних ініціатив сталий розвиток - це програма, яка повинна змінити процес економічного розвитку таким чином, щоб він гарантував базовий рівень якості життя для усіх людей і захищав екосистеми та спільноти, які тільки і роблять життя можливим і вартим того, щоб його прожити [197].

Рівновага та збалансованість на довгострокову перспективу за концептуальними основами повинні бути в основі розвитку суспільства, окремих регіонів і, зокрема, такого міжгалузевого та міжрегіонального комплексу економіки, як туризм.

Дня дослідження сталого розвитку окремих регіонів у вітчизняній науці пропонується наукова концепція, спрямована на аналіз і синтез територіальних передумов для переходу України на модель такого розвитку із застосуванням картографічного методу дослідження. Методичні підходи до дослідження територіальних передумов для переходу України на модель сталого (гармонійного, збалансованого) розвитку базуються на картографуванні еколого-економічного потенціалу території країни [77].

У контексті рівноважного та збалансованого на довгострокову перспективу розвитку суспільства трактується і концепція сталого розвитку туризму. У міжнародних документах і спеціальній літе­ратурі тип сталого розвитку туризму визначається також як «підтримуючий розвиток», «життєзабезпечуючий розвиток».

У Гаазькій декларації з туризму підкреслено глибокий взає­мозв'язок між туризмом і навколишнім середовищем, необхідність здійснювати ефективні заходи щодо сприяння комплексному плану­ванню туристичного розвитку на основі концепції сталого розвитку («підтримуючого розвитку») туризму, яка була викладена в мате­ріалах Всесвітньої комісії з навколишнього середовища та розвитку (доповідь X. Брундланд) та у Програмі ООН з довкілля (ЮНЕП) «Прогноз навколишнього середовища до 2000 року і на наступні роки», схвалених Генеральною асамблеєю ООН [197].

Сутність сталого розвитку туризму відображена, на наш погляд, в основному (але не єдиному) принципі, який було запропо­новано ще в 1988 р. Всесвітньою туристською організацією на основі терміна «сталий розвиток», який запроваджено Міжнародною комісією навколишнього середовища і розвитку (Комісія X. Брундланд).

У Глобальному етичному кодексі туризму (ст. 3) 1999 р. одним із чинників сталого розвитку суспільства визнано туризм.

Отже, сталий розвиток туризму - це такий розвиток, який дозволяє задовольнити потреби туристів у теперішньому часі, враховуючи інтереси туристської дестинації щодо збереження цієї можливості у майбутньому. При цьому передбачається управління усіма видами ресурсів таким чином, щоб економічні, соціальні й естетичні потреби задовольнялися з підтриманням культурних і екологічних цінностей, без заподіяння шкоди біологічному різно-маїттю і системам життєзабезпечення [419].

Визнання важливості сталого розвитку туризму та вирішення проблем між ключовими партнерами, у тому числі урядами, міжна­родними організаціями, неурядовими організаціями та приватним сектором міжнародного туризму зумовило розробку в 1995 р. міжна­родного документа «Порядок денний на XXI століття для індустрії подорожей і туризму». У різних країнах світу багатьма громадами, основним джерелом доходу яких є туризм, були розроблені відповідні програми на місцевому рівні.

Комісія зі сталого розвитку на сьомій сесії ООН запропонувала створити багатосторонню Робочу групу з туризму, якій було доручено координувати здійснення міжнародної програми з цього питання. Ця Робоча група стала тим новаторським механізмом, що забезпечує проведення на основі співробітництва між урядами та міжурядовими організаціями заходів, спрямованих на досягнення сталого розвитку туризму.

Перша нарада Робочої групи була скликана Всесвітньою туристською організацією в Коста-Ріка (січень 2000 р.), де її члени визначили пріоритетні питання, що охоплюють широке коло аспектів сталого розвитку туризму. Однак через відсутність необхідних фінансових ресурсів прогрес уповільнився.

Принцип сталого розвитку туризму як основне вихідне поло­ження концепції, сформульований у доповіді Генерального секретаря ООН комісії зі сталого розвитку ООН припускає, що сталий туризм зумовлює управління всіма ресурсами таким чином, що економічні, соціальні й естетичні потреби можуть задовольнятися при одночас­ному збереженні культурної самобутності, основних екологічних процесів, біологічної розмаїтості та систем підтримання життя [334].

Основним завданням сталого розвитку туризму проголошено задоволення найбільш важливих для життя потреб і прагнень людини

Принцип [лат. ргіпсіріит - основа, начало] - основне вихідне положення якої-небудь теорії, вчення, науки, світогляду* [216].

засобами реалізації функцій туризму як специфічного виду діяль­ності. Важливо підкреслити, що сталий розвиток передбачає наяв­ність передумов задоволення потреб усіх людей і надання усім можливості задовольняти свої прагнення до кращого життя однако­вою мірою, в якому туризм посідає важливе місце стосовно змістовного використання вільного часу.

Сутність концепції сталого розвитку туризму містить у собі два ключові взаємопов'язані положення. По-перше, це необхідність задоволення потреб, у тому числі пріоритетних, усіх верств насе­лення, зокрема, малозабезпечених і соціально незахищених, як пра­вило, через соціальні форми туризму. При чому в туризмі практично рівною мірою виявляються економічні, соціальні й естетичні потреби людини. По-друге, це наявність ресурсних обмежень, що обумовлює здатність довкілля задовольняти нинішні та майбутні потреби людства. Основною складовою обмежень у сталому розвитку є при­родне навколишнє середовище. Однак для туризму вагомими є також такі складові обмежень, як економічні, культурологічні, соціально-побутові, - ті, що обумовлені організацією суспільства, станом технологій, рівнем культури й освіти населення.

Сталий розвитку туризму Грунтується на характерних для цього процесу принципах. Вони сформульовані ВТО та Всесвітньою радою з подорожей і туризму та сконцентровані на чотирьох клю­чових компонентах - екологічній, економічній, культурологічній сталості, а також сталості місцевих громад з усією різноманітністю прояву їхньої життєдіяльності. У міжнародних документах і спе­ціальній літературі вони мають описовий характер.

Сутність загальних принципів сталого розвитку туризму, на наш погляд, така:

1. Еволюційний характер та довготривалість розвитку. Людство дійсно здатне та зобов'язане надати розвитку довготривалий харак­тер, для того щоб воно відповідало потребам нинішніх людей, не позбавляючи при цьому майбутні покоління можливості задовольняти свої потреби у відпочинку та подорожах. Еволюційність - одна з передумов довготривалого характеру розвитку, оскільки різкі стрибкоподібні (революційні) зрушення в туризмі без достатнього підготовчого етапу та забезпечення інституційними структурами, інфраструктурою та кадрами, зміна уявлення представників туристичного бізнесу та самих туристів про туристські цінності може призвести до зворотного напряму його розвитку - негативного та несталого.

2. Екологічна коректність (ефективність) туристського руху
та туристичного бізнесу, сприяння збереженню та поетапному
відтворенню цічісності природного середовища та культурної
спадщини. Обсяги туристського руху на певну таксономічну одиницю
або дестинацію не можуть збільшуватися необмежено навіть при всіх
інших незмінних умовах навколишнього середовища. Це аксіома, яку
сьогодні вже не потрібно доказувати. При чому екологічна компонента
притаманна не тільки розумному (раціональному) використанню дикої
природи (природно-заповідний фонд) у туризмі, але й туристичним
об'єктам, заснованим на використанні цих ресурсів - ландшафтні
парки, міста-музеї, етнографічні музеї, палаци та замки з прилеглими
парковими зонами та ін. Принцип передбачає, таким чином,
раціональне використання туристичних ресурсів і підтримання
біорозмаїття.

3. Гармонійність (збалансованість) усіх складових елементів
сталого розвитку туризму як соціо-еколого-економічної системи.
Наявні обмеження у сфері експлуатації природних туристично-
рекреаційних ресурсів певною мірою відносні, оскільки пов'язані зі
здатністю біосфери справлятися з наслідками людської діяльності,
структурою комплексу галузей певного регіону та ступенем
пріоритетності туризму в ньому, рівнем соціальної організації, а також
ступенем досягнень науки та техніки. Тому вагомість і ступінь розвитку
кожної складової туристичної системи з часом може змінюватися, але
до певних меж, за якими можливі але недопустимі негативні наслідки
для будь-якої з них.

4. Соціальна справедливість доступу різних поколінь (генерацій)
до туристичних ресурсів: природних і штучних, економічних, культу­
рологічних і соціально-побутових. Реалізація принципу соціальної
справедливості передбачає виконання декількох завдань: постійна
диверсифікація пропозиції туристичних послуг і туристичних про­
дуктів, регіональна диверсифікація туристичного бізнесу, регулю­
вання руху капіталу, демографії, соціальних завоювань щодо
структури доходів різних верств населення, обсягу та структури
вільного часу, доступу до послуг охорони здоров'я, освіти, спорту
і туризму, культури та розваг. Принципово важливими для вирішення,
на наш погляд, повинні бути дві полюсні проблеми: розвиток
соціального туризму та окремих його сегментів, зорієнтованих на
малозахищені верстви населення, отже, задоволення елементарних
потреб всіх людей; розвиток на науковій основі спеціалізованих, у
тому числі екстремальних видів туризму, і, таким чином, узгодження

способу життя людей, які мають високий рівень доходів, з еколо­гічними можливостями дестинацій.

5. Динамічний характер розвитку. Сталий розвиток туризму являє собою не постійний гармонічний стан, а процес об'єктивних закономірних змін, в якому масштаби використання ресурсів, напря­ми інвестицій, орієнтація наукового, технічного та культурно-осві­тянського розвитку й інституційних перетворень повинні узгоджу­ватися у площині можливостей задоволення туристських потреб теперішніх і майбутніх поколінь.

Всесвітній саміт з питань сталого розвитку в Йоганнесбурзі, здійснюючи імплементацію принципів, розроблених в Ріо-де-Жанейро, доповнив їх принципом попередження та підкреслив необхідність інтеграції трьох фундаментальних принципів сталого розвитку -«забруднювач платить», «принцип попередження», «принцип спільної, але диференційованої відповідальності» [357, с.36-45].

Отже, традиційними принципами вирішення проблем економічної політики сталого розвитку туризму повинні стати достатність, спра­ведливість, ефективність, збалансованість, динамічність, довготривалість і попередження. Дотримання принципів сталості розвитку передбачає вирішення трьох глобальних економічних проблем - розміщення ресурсів, їх розподіл і масштаби використання, кожна з яких є окремою ціллю, і, як слушно зазначає відомий американський вчений Г. Дейлі, вирішення однієї з них не вирішує інших [114, с 265].

З метою диверсифікації економічної політики сталого розвитку на туристичну сферу загальні її принципи можуть бути конкрети­зовані як: регулювання масштабів туристської діяльності та їх обмеження до оптимальної величини; платність за використання туристичних ресурсів; диференціація розміру плати за ресурси залежно від їх цінності; ефективне партнерство державних (централь­них, регіональних і місцевих), громадських і бізнес-організацій, а також інших зацікавлених сторін у регулюванні сталим розвитком туризму; спільна, але диференційована відповідальність за порушення норм використання і умов використання туристичних ресурсів; інтегрований підхід; програмний підхід; екологічний підхід; культу­рологічний підхід до планування й управління туристичною діяльністю.

Сутність критерію сталого розвитку туризму до теперішнього часу не сформульована. Отже, стосовно досліджуваної проблеми критерій є засіб для оцінки досягнення мети - ступеня сталого розвитку, порівняння оцінок між собою, наданих на різних етапах розвитку туризму та на різних рівнях оцінювання цього процесу. Критерій - це

правило, за яким відбираються засоби для досягнення мети. Ціль вказує бажаний стан системи у запланованому майбутньому, а критерій визначає ефективний спосіб досягнення мети, відповідає на запитання, якою ціною може бути досягнута обрана мета.

Критерій сталого розвитку туризму повинен бути узгоджений з критерієм сталого розвитку суспільства в цілому - забезпеченням високого рівня якості життя. У цьому контексті можна стверджувати, що саме туризм і можливість брати участь у туристському русі є критерієм сталого розвитку суспільства. Враховуючи загатьні методологічні підходи до вироблення критеріїв щодо будь-якого процесу, а також суть цільової функції сталого розвитку туризму, необхідно наголосити на множинності його складових. На наш погляд, критерій сталого розвитку туризму повинен бути триєдиним, взаємопов'язаним за такими компонентами: доступність - якість -безпека.

Конкретизуючи кожну з компонент визначеного критерію роз­витку туристичної галузі діяльності в контексті сталості, зазначимо, що доступність передбачає максимізацію задоволення туристських потреб і рівня охоплення різних демографічних і соціально-статусних груп населення туристським рухом; якість - відповідність пропозиції туристичних послуг різноманітним запитам споживачів у межах загальнолюдських етичних норм моралі, а також вимогам технічних регламентів з якості світового рівня; безпека - дотримання науково-обґрунтованих норм різних видів навантаження на довкілля у дестинаціях та технологій обслуговування різних контингентів туристів. Безпеку як складову критеріїв сталого розвитку можна розглядати проявом або однією із властивостей якості. Однак, враховуючи множинність факторів і міжгалузевих взаємозв'язків її забезпечення, ця компонента виділена нами окремо.

Таким чином концепція сталого розвитку, що визнана світовим співтовариством як стратегічний напрям еволюції суспільства на XXI ст._; має наскрізний характер і виявляється у кожній сфері людської діяльності. Туризм як інтегрована система, що охоплює всі сторони буття та значну кількість залучених видів економічної діяльності для задоволення потреб туристів, є пріоритетним об'єктом імплементації критеріїв і принципів сталого розвитку, що обумовлюють вимоги гармонійного співіснування усіх суб'єктів туристичного бізнесу з навколишнім середовищем.