Соціально-культурне середовище МЕВ

Узагальнено соціально-культурне середовище можна звести до факторів, що випливають з поведінки людини, яка являє собою діалектичну єдність фізіологічної та соціальної поведінок, бо людська поведінка формується саме під впливом фізіологічних і соціальних засад.

Фізіологічна поведінка людини – це її внутрішньоприродна поведінка, яка спонукається нейрофізіологічними особливостями чуттєвих органів, тобто причинно зумовлюється особливістю її відчуттів.

Відчуття голоду, смаку, запаху, звуку і його тембру, світла і його відтінків, спектра кольорів, дотику, холоду чи тепла складають основу фізіологічної людської поведінки. Переваги тих чи інших чуттєвих особливостей у великих групах людей (населення регіону, нації, народності) зумовлюють виникнення певних потреб цих людей, що відповідно впливає на їхні запити і в кінцевому підсумку відбивається на їхніх зовнішньоекономічних відносинах.

Соціальна поведінка людини – це поведінка індивідуума, яка причинно зумовлена його характером, що склався під впливом суспільних відносин та його соціальним статусом протягом певного проміжку часу.

Соціальна поведінка людини залежить від таких основних соціальних засад, як стать, вік, сімейний стан, каста, раса, етнос, національність, професія, релігія, ідеологія та ін. Поєднання таких засад у різні комбінації породжує різноманітність соціальних статусів людей та їхніх запитів. Переважання одноманітних запитів окремих великих соціальних груп і розбіжність у запитах таких груп також має великий вплив на розвиток міжнародних відносин. Наприклад, комуністичний ідеологічний фанатизм не сприяв у минулому вільному виходу на світовий ринок фірм із країн соціалістичного табору, а от японський націоналізм, прагнення японського народу знайти своє гідне місце серед народів світу відіграли важливу роль у тому, що Японія стала провідною країною світу.

Поєднання фізіологічних і соціальних засад породжує такі похідні характеристики людської поведінки, як політична орієнтація, витримування дієти, патріотизм та інше, що також справляє вплив на МЕВ.

Складовою частиною соціально-культурного середовища є розвиток форм мотивації до праці. Чим розвиненіша країна, тим більше прогресивних видів заохочення до праці там використовують, тим краще там трудове законодавство. У таких країнах практикують встановлення вищої платні за кваліфікованішу працю. Великим стимулом до праці є почесне чи престижне місце роботи, тому намагаються надати кожному виду роботи почесних якостей. Людині притаманне бажання мати цікаву роботу, а тому здійснюється урізноманітнення виконуваних операцій, робиться все, щоб робітник відчув, що працює на себе. До того ж практикують різні побутові заохочення, пільгові позики і подібне, що помітно впливає на продуктивність праці. Усе це набирає великої значущості в зовнішньоекономічній діяльності з одного боку, і приваблює висококваліфіковані трудові ресурси із-за кордону з іншого боку.

Далеко не останнє місце серед факторів впливу на міжнародні економічні відносини займають мовні та немовні комунікації. Слід вказати на важливість поширення міжнародних електронних мереж зв'язку: телефонних, комп'ютерних, факсових. Тут варто зробити застереження, що хоча наведені форми комунікацій відносяться до немовних, бо являють собою тільки засоби перенесення інформації, та сама інформація має мовний вираз і тому не дивно, що їх інколи відносять до мовних комунікацій.

Суто мовна комунікація – це спілкування за допомогою мови. Певна річ, що одним з найважливіших факторів у розвитку міжнародних відносин є порозуміння, іншими словами — здатність знайти спільну мову (у прямому й переносному значенні). Визначальною при цьому є перекладацька справа, розвиток якої характеризується складними багатогранними процесами:

· виділення англійської мови як основного мовного засобу міжнародного спілкування;

· вивчення в багатьох країнах одночасно декількох іноземних мов;

· створення електронно-технічних засобів перекладу;

· надзвичайно широкий розвиток виробництва книжкової перекладеної продукції;

· розвиток засобів масової інформації;

· розповсюдження аудіо-, кіно- та відеопродукції по всьому світу.

Окремо слід виділити ще такий елемент соціально-культурного середовища, як морально-етичні норми поведінки людини. Тепер бізнесмен чи велика транснаціональна фірма повинні бути максимально чесними й пунктуальними, якщо хочуть надовго закріпитися на світовому ринку. І таких правил надійності необхідно дотримуватись навіть у найменших дрібницях.

Помітний вплив на міжнародні економічні відносини здійснюють культура, менталітет і особливості уподобань суб'єктів МЕВ, від урахування яких досить часто залежить підписання ділового контракту чи виконання якихось спільних програм.

Економічне середовище МЕВ

Оскільки міжнародні економічні відносини є підсистемою економічної системи, резонно всі інші елементи цієї системи, що не відносяться до сфери МЕВ, звести до економічного середовища МЕВ. Економічне середовище МЕВ становить собою сукупність економічних факторів, які служать основою функціонування та розвитку міжнародного обміну товарами, руху та використання факторів виробництва та валюти. Воно включає в себе рівень економічного розвитку країн, життєвий рівень населення, економічні традиції, ступінь розвитку зовнішньоекономічних зв’язків тощо.

Для функціонування та активізації міжнародних економічних відносин надзвичайно важливо знати рівні економічного розвитку країн та їх класифікацію. В міжнародній економіці класифікація країн здійснюється головним чином за рівнем індустріального розвитку, згідно з яким країни діляться на:

· розвинуті країни (держави з ринковою економікою);

· країни з перехідною економікою (у минулому соціалістичні країни або країни з централізованим плануванням);

· країни, що розвиваються.

Країнами з розвинутою економікою вважаються такі держави, для яких характерна наявність ринкових відносин в економіці, високий рівень прав і цивільних свобод у суспільному і політичному житті. Усі вони відносяться до капіталістичної моделі розвитку, щоправда характер розвитку капіталістичних відносин має тут серйозні розходження. Рівень ВВП на душу населення практично в усіх розвинутих країнах не нижче 15 тис. доларів на рік (не менш 12 тис. дол. за ПКС), на досить високому рівні гарантований державою рівень соціального захисту (пенсії, допомоги з безробіття, обов'язкове медичне страхування), тривалість життя, якість освіти і медичного обслуговування, розвиток культури. Розвинуті країни пройшли аграрну й індустріальну стадії розвитку з переважаючим значенням і внеском у створення ВВП сільського господарства і промисловості. Зараз ці країни перебувають у стадії постіндустріалізму, для якого характерні провідна роль у національному господарстві сфери нематеріального виробництва, що створює від 60% до 80% ВВП, ефективне виробництво товарів і послуг, високий споживчий попит, постійний прогрес у науці і техніці, посилення соціальної політики держави.

До групи країн з розвинутою економікою МВФ відносить насамперед провідні капіталістичні країни, так звану Велику сімку (G7), куди входять США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія і Канада. Дані держави займають домінуюче положення у світовому господарстві насамперед через свої могутні економічні, науково-технічні і військові потенціали, велику чисельність населення, високий рівень сукупного і питомого ВВП.

Далі до групи розвинутих країн відносяться відносно невеликі в порівнянні з потенціалом G7, але високорозвинені в економічному і науково-технічному відношенні країни Західної Європи, Австралія і Нова Зеландія.

У 1997 р. економічно розвинутими стали вважатися такі держави як Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань (так звані країни-„дракони” Південно-Східної Азії) і Ізраїль. Їх включення до групи розвинутих країн завдячує бурхливому прогресу в економічному розвитку в післявоєнний період. Це дійсно унікальний приклад у світовій історії, коли країни, що абсолютно нічого собою не являли ще в 1950-і рр., захопили світову економічну першість за цілим рядом позицій і перетворилися у важливі світові промислові, науково-технічні і фінансові центри. Рівень ВВП на душу населення, якість життя в країнах-„драконах” та в Ізраїлі впритул наблизилися до показників провідних розвинутих країн і в ряді випадків (Гонконг, Сінгапур) навіть перевершують більшість держав Великої сімки. Проте, у розглянутій підгрупі є певні проблеми з розвитком вільного ринку в його західному розумінні, тут діє своя філософія становлення капіталістичних відносин.

ООН включає до числа розвинутих країн ПАР, а Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) відносить до їх числа також Туреччину і Мексику, що є членами цієї організації, хоча скоріше це країни, що розвиваються, вони ввійшли до групи розвинутих за територіальною ознакою (Туреччині належить частина Європи, а Мексика входить у Північноамериканську угоду про вільну торгівлю — НАФТА). Таким чином, до числа розвинутих країн включають близько 30 країн і територій.

Розвинуті країни є головною групою країн у світовому господарстві. Наприкінці 90-х рр. на них припадало 55% світового ВВП (якщо його підраховувати за ПКС), 71% світової торгівлі і велика частина міжнародного руху капіталу. На країни „Сімки” припадає 47% світового ВВП, у тому числі на США – 21%, на Японію – 7%, на Німеччину – 5%. Більшість розвинутих країн входить в інтеграційні об'єднання, з яких найбільш могутніми є Європейський союз – ЄС (20% світового ВВП) – і Північноамериканська угода про вільну торгівлю – НАФТА (24%).

До групи країн зперехідною економікою відносять держави, що з 80 – 90-х рр. здійснюють перехід від адміністративно-командної (соціалістичної) економіки до ринкової (тому їх часто називають постсоціалістичними). Це 12 країн Центральної і Східної Європи, 15 країн колишніх радянських республік, а за деякими класифікаціями до них також відносять Монголію, Китай і В'єтнам (хоча формально дві останні країни продовжують будувати соціалізм). Іноді всю цю групу відносять до країн, що розвиваються (наприклад, у статистиці МВФ), виходячи з низького рівня ВВП на душу населення, а іноді – тільки три останні країни.

Країни з перехідною економікою виробляють близько 6% світового ВВП, у тому числі країни Центральної і Східної Європи (без Балтії) – менше 2%, колишні радянські республіки – більше 4% (у тому числі Росія – близько 3%). Частка у світовому експорті – 3%. Китай виробляє близько 12% світового ВВП.

Тут є країни, що домоглися за десять років ринкових реформ значних успіхів в економічному розвитку: Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Хорватія, Литва, Латвія й Естонія. У деяких з них рівень життя майже впритул наблизився до стандартів країн Західної Європи, а темпи економічного зростання зберігаються стабільно високі і навіть перевищують західноєвропейські. Основні структурні перетворення в економіці вже проведені, і на порядку денному стоїть питання інтеграції в єдиний європейський ринок.

Є і такі країни, що випробовують застій і вже перестали рухатися вбік ринкової орієнтації. До них, наприклад, відноситься Білорусь, в якій ринкові реформи захлинулися, і нависла серйозна загроза повернення до старої адміністративно-командної системи. Відносяться до даної групи і країни, серйозно потерпілі від воєнних дій у результаті порушення їхньої територіальної цілісності і численних етнічних конфліктів, їм зараз просто не до реформ, перед ними стоїть проблема відновлення постраждалої від війни економіки. Це Сербія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина.

Якщо в цій наймолодшій групі країн спробувати виділити підгрупи, то можливі різні класифікації. В одну групу можна виділити колишні радянські республіки, що нині об'єднані в Співдружність Незалежних Держав (СНД). Це дозволяють зробити схожий підхід до реформування економіки, близький рівень розвитку більшості цих країн, об'єднання в одному інтеграційному угрупованні, хоча підгрупа досить різнорідна.

В іншу підгрупу можна об'єднати країни Центральної і Східної Європи, включаючи країни Балтії. Для цих країн характерний переважно радикальний підхід до реформ, порівняно високий рівень розвитку більшості з них, що дозволило їм у 2004 р. ввійти в ЄС. Однак сильне відставання від лідерів цієї підгрупи, менша радикальність реформ приводять деяких економістів до висновку, що Албанію, Болгарію, Румунію і деякі республіки колишньої Югославії доцільно включати в першу підгрупу.

В окрему підгрупу можна виділити Китай і В'єтнам, що проводять реформи схожим чином і мали в перші роки реформування низький рівень соціально-економічного розвитку, який зараз швидко підвищується.

З колишньої численної групи країн з адміністративно-командною економікою до кінця 90-х рр. залишилися тільки дві країни: Куба і Північна Корея.

До групикраїн, що розвиваються (менш розвинутих, слаборозвинених), входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку. З 182 країн-членів Міжнародного валютного фонду до країн, що розвиваються, відносять 121. Незважаючи на значне число цих країн, а також на те, що для багатьох з них характерні велика чисельність населення і величезна територія, на них припадає близько 40% світового ВВП, частка у світовому експорті – 26%.

До цієї групи відносяться країни Африки, країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) (крім Японії, Австралії, Нової Зеландії, країн-„драконів” Південно-Східної Азії й азіатських держав СНД), країни Латинської Америки і Карибського басейну. Виділяються і підгрупи держав, що розвиваються, зокрема, підгрупа країн АТР (Західна Азія плюс Іран, Китай, країни Східної і Південної Азії – всі інші країни регіону), підгрупа країн Африки (Африка південніше Сахари за винятком Нігерії і ПАР, всі інші африканські країни за винятком Алжиру, Єгипту, Лівії, Марокко, Нігерії, Тунісу).

Все угруповання країн, що розвиваються, досить неоднорідне, і, скоріше, правильно було б називати їх країнами третього світу. До країн, що розвиваються, відносяться, зокрема, такі держави, в яких більшість показників рівня і якості життя вище кожної розвинутої країни (Об'єднані Арабські Емірати, Кувейт, Багамські острови та ін.). ВВП на душу населення, обсяг соціальних витрат уряду тут відповідають або навіть перевищують аналогічні показники країн Великої сімки. Є в групі держав, що розвиваються, середні, з непоганим рівнем розвитку економічної і соціальної інфраструктури, є і значна кількість країн із украй відсталим національним господарством, більшість населення яких знаходиться за межею бідності, що відповідає за методикою ООН одному доларові витрат у день на кожного мешканця. Так само не можна стверджувати, що усі вони – економіки аграрного або аграрно-індустріального типу.

Назва групи – країни, що розвиваються – відбиває, скоріше, модель їхнього національного господарства, у якій украй невелика роль ринкових механізмів і приватного підприємництва, а переважне значення для розвитку мають натуральне або напівнатуральне господарство, перевага аграрного й індустріального секторів у галузевій структурі економіки, високий ступінь державного втручання в економіку і низький рівень соціального захисту. Через спільний характер вищезгаданих особливостей до держав, що розвиваються, цілком правомірно зараховувати і більшість країн з перехідною економікою, рівень життя в яких значно знизився через неефективність керування економічними перетвореннями. У зв’язку з подібними складностями в класифікації і різноплановістю країн, що розвиваються, найпростіше їх класифікувати методом виключень. Відповідно, тими, що розвиваються, варто вважати держави, що не ввійшли в групи країн з розвинутою ринковою економікою і не є колишніми соціалістичними країнами Центральної і Східної Європи або колишніми республіками Радянського Союзу.

Для цілей конкретного економічного аналізу країни, що розвиваються, поділяються на:

· країни – чисті кредитори: Бруней, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія;

· країни – чисті боржники: всі інші країни, що розвиваються;

· країни – експортери енергоресурсів: Алжир, Ангола, Бахрейн, Венесуела, В'єтнам, Габон, Єгипет, Індонезія, Ірак, Іран, Камерун, Катар, Колумбія, Конго, Кувейт, Лівія, Мексика, Нігерія, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія, Сирія, Тринідад і Тобаго, Еквадор;

· країни – імпортери енергоресурсів: всі інші країни, що розвиваються;

· найменш розвинуті країни: Афганістан, Ангола, Бангладеш, Буркуна-Фасо, Бурунді, Бутан, Вануату, Гаїті, Гамбія, Гвінея, Гвінея-Бісау, Джібуті, Демократична Республіка Конго (колишній Заїр), Замбія, Йємен, Кабо-Верде, Камбоджа, Кірібаті, Коморські та Соломонові острови, Лаос, Лесото, Ліберія, Мавританія, Мадагаскар, Руанда, Західне Самоа, Сан-Томе і Прінсіпі, Сомалі, Судан, Сьєрра-Леоне, Того, Тувалу, Уганда, Центральноафриканська Республіка, Чад, Екваторіальна Гвінея, Ерітрея, Ефіопія.

Виходячи з уже розглянутих показників, а також на основі ролі країн у світовій економіці можна представити наступну елементарну типологію країн, що нараховує десять груп держав:

1. Велика сімка – провідні розвинуті країни, що мають високі соціально-економічні показники, лідирують за рівнем ВВП на душу населення, продуктивності праці, знаходяться на передових позиціях у світовому науково-технічному прогресі. На частку Великої сімки припадає 47% світового ВВП, 51% міжнародної торгівлі; тут здобув розвиток широкий спектр галузей матеріального і нематеріального виробництва.

2. Інші розвинуті країни, до яких відносяться країни Західної Європи, країни-«дракони», Ізраїль, Австралія і Нова Зеландія. Для даних країн характерний високий ступінь участі в міжнародній торгівлі, більш вузька спеціалізація національної економіки, сильний характер інтеграційних процесів.

3. Нові індустріальні країни (НІК),що включають країни-„тигри” Південно-Східної Азії (Малайзію, Таїланд, Індонезію і Філіппіни) і кілька країн Латинської Америки (Мексику, Бразилію, Аргентину, Чилі). Донедавна ці країни являли собою слаборозвинені держави із переважно сільським господарством і видобувними галузями промисловості, але на сьогоднішній день їх позиції у світовій економіці значно зміцнилися, і за сукупним потенціалом народного господарства їм по праву належить третій рядок у даній класифікації. Сплеск у розвитку для НІК почався з кінця 1970-х рр., їх довгострокова економічна стратегія націлена на побудову західної моделі капіталізму. НІК у вищому ступені інтегровані в міжнародну торгівлю, для них характерний бурхливий розвиток галузей національного господарства, продукція яких призначається для експорту. Незважаючи на великі досягнуті успіхи, НІК ще не перейшли рубіж, що дозволяє прирахувати їх до групи розвинутих країн, хоча зовсім недавно дану групу залишили п'ять країн – Ізраїль і країни-„дракони” ПСА.

4. Країни Центральної і Східної Європи (ЦСЄ),що представляють групу перехідних економік – колишніх соціалістичних держав даного регіону. До регіону ЦСЄ за схожістю моделі розвитку, близькістю соціально-економічних показників, радикальністю проведених реформ зараховують також країни Балтії (Литву, Латвію, Естонію), що тримаються дещо осібно. Рівень економічного розвитку регіону ЦСЄ неоднорідний. Тут є, як уже відзначалося, і країни-лідери, що мітять у групу розвинутих держав, і відверто відсталі країни, що наближаються за рівнем бідності і відсталості економіки до найменш розвинутих держав.

5. Росія і колишні республіки СРСР (без Прибалтики) також мають перехідні економіки, щоправда, вони поступово скочуються до рівня держав, що розвиваються. Якщо з певними допущеннями ще можна вважати, що слов'янські республіки колишнього Радянського Союзу (Росія, Україна, Білорусь) тяжіють за структурою економіки та за характером її розвитку і до групи розвинутих країн, і до найбільш прогресивних країн ЦСЄ, то південні держави близького зарубіжжя скоріше є класичними країнами, що розвиваються, ніж перехідними економіками. Держави цього угруповання в даний час користуються залишками інфраструктури колишнього СРСР і намагаються відшукати свій особливий шлях у світовому економічному розвитку.

6. Китай, який варто виділити особливо як країну, що займає унікальне місце у світовій економіці, де будується модель-симбіоз ринкової і планово-регульованої економіки, що являє собою соціалістичний ринок з елементами вільного підприємництва, але під керівництвом комуністичної партії. Сам по собі Китай також неоднорідний: тут є приморські регіони, близькі за рівнем свого розвитку до провідних країн світу, а є і території на заході й у центрі країни, украй відсталі за характером свого розвитку. У результаті усереднені показники Китаю дозволяють говорити про нього тільки як про країну, що розвивається. Проте, для Китаю характерні надзвичайно високі темпи економічного зростання, завдяки яким поки що низький рівень добробуту населення з кожним роком помітно зростає. Щорічний приріст ВВП – 9 – 10%, позитивне сальдо в торгівлі навіть з США, великий приплив іноземного капіталу. За економічною міццю Китай зараз є другою державою у світі. І не будемо забувати, що кожний п'ятий житель планети Земля – китаєць, а сама країна ще здатна ще виявити себе в XXI столітті з кращого боку.

7. Індія і Пакистан,які також виділяються в особливу групу завдяки своєму величезному економічному потенціалові, що поки не задіяний на повну потужність. У даних країнах проживає значне населення (більш, ніж шоста частина жителів планети), вони мають велику територію, багату на різні ресурси, відрізняються непоганим науковим потенціалом, є ядерними державами. Через незатребуваність більшої частини своїх незліченних ресурсів рівень соціально-економічного розвитку, виробництва і споживання, доходів населення в Індії і Пакистані залишається вкрай низьким, і, у цілому, країни ледве не стоять біля межі бідності, що, проте, не заважає їм розмахувати один перед одним ядерною зброєю.

8. Група, яку утворюють відносно благополучні країни, що розвиваються: деякі з країн-експортерів енергоресурсів з відносно невеликим населенням, що дозволяє розділити доходи від експорту на усіх громадян (ОАЕ, Катар, Кувейт, Оман, Саудівська Аравія), острівні держави – туристичні і фінансові центри, податкові гавані, що володіють розвинутою інфраструктурою, політичною стабільністю і ліберальною економікою (Багамські, Бермудські, Кайманові острови, Ямайка, Кіпр, Мальта, Науру, Гваделупа та ін.). Для країн групи характерний високий показник рівня ВВП на душу населення і сильний ступінь соціального захисту, що практично впритул наближає окремі держави до відповідних показників розвинутих країн.

9. «Класичні» держави, що розвиваються, з низьким рівнем економічного розвитку, розміром ВВП на душу населення менше 1 тис. дол. США в рік і аграрно-індустріальний тип економіки. Суспільний лад тут досить традиційний і консервативний, у промисловості одержав розвиток винятково комплекс видобувних галузей, а в сільському господарстві переважають примітивні, доіндустріальні форми праці. Більшість країн групи складають держави Африки регіону південніше Сахари, відсталі країни Азії і Латинської Америки. У деяких з них дотепер існують родоплемінні відносини.

10. Найменш розвинуті країни замикають класифікацію, оскільки саме вони плентаються в хвості світового прогресу. Багато хто з даних країн не мають виходу до моря, що стало ледве не вирішальним фактором, який вплинув на відсталість і нерозвиненість. Украй невисоко можна оцінити й економічний потенціал даних країн, де, найчастіше, навіть промисловість не представлена ні в якому вигляді, а про рівень освіти і розвитку охорони здоров'я взагалі не варто говорити. Однак країни, що одержали статус найменш розвинутих, користуються особливою увагою світового співтовариства, що дає їм пільговий доступ до кредитів і позик, а також час від часу вони можуть розраховувати на надання гуманітарної допомоги з боку більш розвинутих держав.

Про економічний розвиток тієї чи іншої країни дає уяву класифікація їх за рівнем доходів.