Міжнародна інвестиційна діяльність: сутність, напрями та політика регулювання
Нагадаємо, що міжнародна інвестиційна діяльність передбачає експорт капіталів економічними суб'єктами (інвесторами) однієї країни в іншу для фінансування підприємницької діяльності з метою отримання прибутків чи досягнення інших цілей згідно із законодавством приймаючої країни.
Залежно від виду суб'єктів цього процесу інвестиції поділяють на державні та приватні. Інвестиції охоплюють усі види "майнових цінностей": рухоме й нерухоме майно і відповідні майнові права, включно із заставою; грошові кошти; цінні папери чи інші форми участі в підприємствах; право вимоги по грошових коштах чи послугах, що мають економічну цінність; права на результати інтелектуальної праці; права на здійснення господарської діяльності, у тому числі концесії.
За економічним змістом розрізняють позичковий і підприємницький (функціонуючий) капітал, який у свою чергу поділяється на прямі та портфельні інвестиції.
Інвестиції реалізуються в таких конкретних формах: 1) пайова участь у новостворених підприємствах; 2) придбання часток участі в існуючих підприємствах; 3) створення підприємств за участю інвестора; 4) створення дочірніх підприємств, філій; 5) набуття прав користування земельними та іншими ресурсами; 6) участь у приватизації; 7) придбання підприємств; 8) створення банків; 9) придбання державних цінних паперів; 10) придбання цінних паперів юридичних осіб; 11) укладення концесійних договорів; 12) укладення договорів на спільну діяльність; 13) господарська діяльність у СЕЗ; 14) промислове співробітництво; 15) набуття інших майнових прав.
Як іноземні інвестори розглядаються: зарубіжні юридичні (фізичні) особи; вітчизняні громадяни, які проживають за кордоном; інші держави та міжнародні організації. Визнання іноземним інвестором передбачає надання йому певних прав і пільг, реєстрацію та дозвіл господарської діяльності, надання визначених гарантій, у тому числі дипломатичного захисту.
Особливістю здійснення інвестицій державою є непоширення стягнень на майно держави, подання позову лише за згодою держави-інвестора, хоча в деяких країнах передбачена рівність всіх суб'єктів інвестиційного процесу.
Інвестиційна політика регулюється відповідними законодавчими актами, переважно в країнах, що розвиваються, а в деяких (КНР) навіть конституційно закріплюється. У промислово розвинених країнах, як правило, застосовується загальне національне законодавство. Розрізняють дві системи регулювання: дозвільна або ліцензійна (Індія, країни Латинської Америки); вільний доступ капіталу.
Інвестиційна політика приймаючих країн у різні періоди змінюється, але в основному спрямована на стимулювання інвестицій, обмеження їх доступу або повну заборону.
Як методи стимулювання інвестицій застосовуються податкові, фінансові пільги і привілеї, надання спеціальних режимів (валютних, митних). Податкові пільги передбачають зниження ставок податку на прибуток (доходи) або повне звільнення на певний період, надання права прискореної амортизації; зниження ставок прибуткового податку залежно від обсягів продажу, зменшення ставок ПДВ залежно від рівня і розмірів національної компоненти загального обсягу інвестицій. Фінансові стимули передбачають надання прямих урядових субсидій, позик на пільгових умовах, участь урядових фондів чи держави у капіталі.
Важливою формою стимулювання, особливо в країнах, що розвиваються, і з перехідною економікою, є створення спеціальних економічних зон (СЕЗ).
Політика обмежень має метою захист національних інтересів, протидію домінуванню іноземного капіталу у важливих для економічної безпеки галузях. Переважно застосовують: обмеження часток участі, визначення обов'язкової частки участі національного капіталу, особливий контроль за інвестиціями у розробці надр, обмеження у використанні прибутків, видачі ліцензій, вимоги забезпечення зайнятості, обсягів залучення національного капіталу, дотримання національних стандартів, правил обміну і звітності порядку реєстрації, заборону інвестиційної діяльності у певних галузях.
Регулювання інвестиційної діяльності орієнтоване на максимальне використання конкурентних переваг (інвестиційного "клімату", обсягу та перспектив росту ринку, природних і набутих факторів, якості та ціни трудових ресурсів), рівень лібералізації податкового законодавства, стабілізацію валютно-фінансової сфери, використання прихованих факторів (лояльність, етика підприємництва, інноваційна активність).
Важливу роль відіграє політика сприяння приватним інвестиціям: страхування експортних кредитів; створення спеціальних фондів (США, Німеччина, Австрія - корпорації з підтримки приватних інвестицій; Франція - Центральна фінансова корпорація з економічного співробітництва; Швеція - Фонд промислового співробітництва з країнами, що розвиваються) та система кредитування з пільговим оподаткуванням прибутку, страхування ризиків і втрат, надання інформаційних послуг.
Як правило, політика стимулювання експорту капіталу подібна і відрізняється лише для окремих регіонів (США - програми розвитку для країн Латинської Америки і Карибського басейну; Японія, Скандинавські країни - пільгове субсидіювання інвестицій у країни, що розвиваються).
Під час формування інвестиційної політики потрібно враховувати основні тенденції і процеси, що відбуваються в світі. Суперечності в діяльності ТНК є предметом розв'язання з боку міжнародних організацій ЕКОСОР, СОТ, ОЕСР, міжнародних валютно-фінансових організацій.
Окремим напрямом багатостороннього регулювання інвестиційної діяльності є гарантування інвестицій, особливо комплексних аспектів інвестиційного процесу: контролю за обмежувальною діловою практикою, усунення подвійного оподаткування, забезпечення прав споживачів. До таких угод належить Ломейська конвенція за участю країн ЄС і більше 60-ти країн Америки, Азії, Латинської Америки. Друга Конвенція (1979) умову недискримінації інвесторів безпосередньо пов'язує з наявністю двосторонніх угод захисту інвестицій. Третя Конвенція (1984) зобов'язує сторони надавати справедливий і недискримінаційний режим для інвесторів, прозорі і стабільні умови інвестування, передбачуваний і безпечний інвестиційний клімат.
У сучасних умовах здійснюється підготовка інтегрального компромісного документа на основі угод СОТ (ТРІМС, ГАТС), ОЕСР (БУІ), НАФТА з режиму і гарантій для інвестицій, проекту інвестиційного кодексу АТЕС та Договору до Енергетичної хартії. Основними питаннями нової угоди передбачаються:
- співвідношення прав та обов'язків учасників інвестиційного процесу;
- обмеження частки участі іноземного інвестора;
- спеціальні стимули для іноземних інвесторів;
- встановлення обов'язкової частки місцевої участі або частки експортної продукції;
- зобов'язання інвесторів, у тому числі щодо використання трансфертних цін;
- механізми вирішення інвестиційних конфліктів.
Комісія з міжнародних інвестицій і ТНК у межах ЕКОСОР розробляє Кодекс поведінки ТНК і з допомогою Секретаріату здійснює заходи щодо пом'якшення відношення до ТНК з боку приймаючих країн (надання інформації, відрядження консультантів, проведення навчальних семінарів). Для вирішення проблем незаконних виплат ТНК офіційним особам приймаючих країн Генеральна Асамблея ООН та ЕКОСОР розглянули проект міжнародної угоди про корупцію в міжнародних ділових операціях. На рівні ЮНКТАД обговорено Кодекс поведінки при передачі технологій, а у 1980 році Генеральна Асамблея ООН за підтримки ЮНКТАД прийняла Кодекс про монопольну практику.
За рішенням членів ОЕСР у 1979 році з метою дотримання ТНК положень щодо інформації, наймання і відносин з персоналом, оподаткування й ціноутворення прийнято Кодекс поведінки ТНК, а в 1979 році в ООН - Конвенцію про стягування податків у приймаючій країні. Ще раніше, у 1963 році, ОЕСР розроблено положення про уникнення подвійного оподаткування й визначено процедури урегулювання конфліктів.
Важливим документом є обговорена в 1998 році в межах ОЕСР Багатостороння угода з інвестицій (БУІ). Незважаючи на те, що вона інституціонально не закріплена, її принципи реалізовані у близько 1600 двосторонніх угодах з інвестицій. Аналогічні домовленості укладені в регіональних економічних утвореннях ЄС, НАФТА.