Інтеграція України до європейських структур поставила проблему адаптації трудового законодавства України до законодавства ЄС

Указом Президента України від 11 червня 1998 р. затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу, якою передбачено адаптацію важливих галузей законодавства, визначених Угодою про партнерство та співробітництво, підписаною між Україною і Європейським Союзом. Однією з таких галузей є трудове законодавство України, перед яким стоїть завдання його реформування і поступового приведення у відповідність до європейських стандартів трудових прав. Постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 р. № 1496 затверджено Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (Офіційний вісник України. — 1999. — № 33). Указом Президента України від ЗО серпня 2000 р. № 1033 з метою координації діяльності органів державної влади з питань адаптації законодавства при Президентові України створено Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Кабінет Міністрів України щороку розробляє і затверджує план роботи з адаптації законодавства, а також передбачає в проекті Державного бюджету України на відповідний бюджетний рік витрати на фінансування заходів для його виконання.

Законом України від 21 листопада 2002 р. схвалено Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (Урядовий кур'єр. — 2002. — 18 грудня). Концепція передбачає, що пріоритети мають надаватися законодавчим актам України, наближення яких до законодавства ЄС сприятиме правовому забезпеченню заходів щодо формування ринкових відносин, створення сприятливого середовища життєдіяльності людини, захисту прав споживачів, розвитку підприємницької діяльності, пріоритетних галузей економіки, включаючи систему захисту права інтелектуальної власності та персональних даних, сферу зайнятості та охорони праці. Особливим пріоритетом є всебічний захист прав і свобод людини. З метою забезпечення виконання Загальнодержавної програми передбачається перегляд навчальних програм з юридичних питань, запровадження спеціалізації з питань законодавства Європейського Союзу в рамках навчальних програм вищих навчальних закладів, підвищення кваліфікації з питань законодавства Євросоюзу працівників органів державної влади, ознайомлення з юридичною термінологією, що використовується в актах законодавства ЄС, розроблення глосарія термінів законодавства ЄС.

Адаптація трудового права України з правом Європейського Союзу має певні труднощі як загальнотеоретичного, так і галузевого характеру.

Природа європейського права досить складна, вона зумовлена унікальністю Співтовариств, які виникли як міжнародні організації і продовжують еволюціонувати в напрямку федеративних або конфедеративних структур. Поняття "європейське право"охоплює собою інститути, котрі діють в межах Європи, а не тільки Співтовариств.

Право Європейського Союзу має комплексний характер, поєднує міжнародно-правові конфедеративні й федеративні риси; є динамічним і має незавершений характер (Право Европейско-го Союза: правовое регулирование торгового оборота: Учеб. по-собие Под ред. проф. В.В. Безбаха, доц. А.Я. Капустина, проф. В.К. Пучинского. — М.: Зерцало, 1999. — С. 22—26). Професор Г.І. Муромцев визначає право ЄС як сукупність норм, інститутів і принципів, котрі слугують вираженню і закріпленню волі та інтересів Союзу як інтересів транснаціональних (Там само. — С. 27). Д. Ласак і Дж.В. Брідж вважають, що право Співтовариства не відповідає прийнятим класифікаціям: воно одночасно міжнародне і національне, публічне і приватне, матеріальне і процесуальне, викладене у законодавстві й прецедентах.Це право зиі £епегіз і має сприйматись як таке (Ьазок Б., Вгійе Л\\¥. Ьа\у апй ІпзШитлопз оі іке Еигореап Соттипітлез. — 51Ь ей. — Ь., 1991. — Р. 82).

У цьому аспекті для реформування трудового законодавства України визначальне значення має імплементація принципів права ЄС, як у вигляді власне загальноправових принципів, так і для побудови юридичного механізму забезпечення окремих трудових прав. Загальні принципи права ЄС сформульовано Судом ЄС, серед них слід виділити принципи захисту основних прав людини; надання права на звернення до суду; юридичної ясності; захисту законних сподівань; недискримінації і рівності в поводженні, пропорційності, забезпечення процедурних прав (Ильин Ю.Д. История и право Европейского Союза. — X.: Кон-сум, 1998. — С. 51—54). Ці принципи передбачаються або випливають з регламентів, директив, рішень Ради Європи, Європейської Комісії, Європарламенту, Європейського Суду Правосуддя (ЄСП). Для трудового законодавства серед принципів пріоритет має бути наданий принципу забезпечення основних трудових прав людини. Так, у справі Стаудер проти м. Ульма зроблено висновок, що "захист основних прав людини є провідним принципом Співдружності й підлягає захисту з боку Суду" (Зіашїег V Сі*у о£ ІЛт. 1969. ЕСК. 419). Пізніше в рішенні з іншої справи ЄСП знову заявив, "що основні права є невід'ємною частиною загальних принципів права, додержання яких він забезпечує; що, забезпечуючи ці права, Суд є натхнений конституційними традиціями, загальними для держав-членів" (1970. ЕСК. 1125).

Стосовно сфери трудового законодавства важливим є визначення всього комплексу прав людини щодо здійснення праці "за чужий рахунок", як сказано у Регламенті Ради № 161268 від 15 жовтня 1968 р. "Про вільне пересування трудящих у межах Співтовариства" і № 125170 від 29 червня 1970 р. про право працівників-мігрантів залишатися на території держави-члена після завершення роботи в цій державі. Регламент № 161268 скасував усі переваги національних працівників перед мігрантами при наймі на роботу. Мігранти можуть займатися будь-якою професійною діяльністю, вільно обирати рід і місце роботи на території країн Співтовариства. Регламент встановлює, що принцип неприпустимості дискримінації передбачає для трудящих — членів Співтовариства такі ж можливості отримання роботи, як і для громадян держави, що приймає. У зв'язку з такими цілями Регламенту не підлягають застосуванню норми законодавства й адміністративної практики держав — членів Співтовариства, які передбачають обов'язковий особливий порядок укладення трудових договорів для іноземців, а також ставлять прийняття на роботу в залежність від реєстрації в бюро з працевлаштування (ст. З Регламенту).

Слід визнати, що законодавство України у питанні працевлаштування іноземних громадян потребує відповідних змін. Згідно зч. 2 ст. 8 Закону України "Про зайнятість населення" (зі змінами, внесеними законом від 8 червня 2000 р.) іноземці та особи без громадянства, крім найнятих відповідно до угоди про розподіл продукції, які прибули в Україну на визначений термін, одержують право на трудову діяльність лише за наявності в них дозволу на працевлаштування, виданого державною службою зайнятості України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Працевлаштування в Україні іноземців, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на працевлаштування. У разі використання праці іноземців або осіб без громадянства без дозволу державної служби зайнятості України з підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку особу в 50-кратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Водночас судова практика виходить з того, що у ринкових відносинах є неприйнятним ставити угоду про працевлаштування між роботодавцем і працівником у залежність від дозволу центру зайнятості (див. Про судову практику в трудових спорах Юридическая практика. — 1999. — № 1. — 1—15 января). Не відповідає міжнародним європейським стандартам також положення пункту 1 Порядку оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 2028 (зі змінами, внесеними згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 17 травня 2002 р. № 649), згідно з яким "Дозвіл на працевлаштування оформляється іноземцю або особі без громадянства, які мають намір займатися в Україні трудовою діяльністю, за умов, якщо в країні (регіоні) відсутні працівники, які спроможні виконувати цей вид роботи, або є достатні обґрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців, якщо інше не передбачене міжнародними договорами України".