Загальна характеристика економічного розвитку та економічної думки цивілізацій середньовіччя

У добу середньовіччя сформувалися такі основні цивілізаційні cистеми: Західна (Західнохристиянська, Східноєвропейська цивілізації) та Східна (Мусульманська, Індійсько-Південноазійська та Китайсько-Далекосхідна цивілізації) із традиційними регіональними цивілізаційними суспільствами. Визначальним чинником їх суспільно-цивілізаційного розвитку був вплив релігійних заповідей і вчень.

Розвиток суспільств середньовічного Сходу (Індійсько-Південноазійського та Китайсько-Далекосхідного регіонів), де були поширені ідеї індуїзму, буддизму, конфуціанства і даосизму, визначали такі базові релігійно-етичні господарські характеристики:

Світоглядна релігійна доктрина визнавала перевтілення душ, заперечувала ідею Бога як особи та творця світу або ставилася до цього індиферентно. Світ наповнений стражданнями, подолати які можливо через відхід від активної діяльності та орієнтацію на самоспоглядання з метою досягнення Абсолюту (Дао, Нірвана, Брахма).

Системоутворювальною основою економічного розвитку були державна (державно-общинна) форма власності та збереження господарського значення селянської поземельної громади, влада-власність, що дозволяло адміністративно-бюрократичному апарату при виконанні організаційно-господарських функцій розпоряджатися суспільним продуктом. Отже, зберігалися ознаки «азійського способу виробництва».

Економічну думку визначає розгляд питань макроекономічного рівня: державного управління, оподаткування та наповнення державної казни, розвиток сільськогосподарського виробництва. Наприклад, у Китаї економічна думка відображена у династійних історіях, зібраннях імператорських указів, творах державних чиновників тощо. В V ст. Ли Чжун трактував селянський двір як податкову одиницю. Під впливом його праці сформувалася система повинностей під назвою “трьох начальників“ — коли селяни виконували повинності на користь держави, платили податки поземельний і з промислів. У 780 р. під впливом ідей чиновника Ян Янь ця система була скасована і введено лише грошовий поземельний податок (літній і осінній) з урахуванням вартості продукції селянської землі. Державний чиновник Лі Гоуу праці «План забезпечення держави, план посилення армії, план заспокоєння народу» (ХІ ст.) на основі конфуціанського світосприйняття обґрунтовує значення фінансів у збагаченні держави. Державне регулювання має здійснюватись так, щоб «у низах не відчували нестатків, а у верхах був достаток». Економічної рівноваги можна досягти, встановивши державний контроль над ринком і цінами. Із цією метою необхідно створити державні хлібні запаси і таким чином стабілізувати ціну на продовольство.

Ідеї державного регулювання економіки чиновник Ван Аньші виклав у “Новому законі”. Основні положення цього проекту такі: стимулювання праці селян шляхом заміни натурального податку грошовим; захист селян від гніту лихварів за допомогою надання їм державного кредиту під заставу майна або 20 % річних; надання кредиту дрібним торговцям під невеликий відсоток, щоб вони могли витримати конкуренцію з великою торгівлею; створення державного апарату управління торгівлею. Основним джерелом процвітання країни проголошувалося землеробство як головний вид заняття. Торгівля і ремесло вважалися другорядним заняттям, ставилось завдання зменшити кількість ремісників та торговців, залучивши їх до сільськогосподарської праці. Особливо засуджувалось заняття великою торгівлею та лихварством.

Мусульманська цивілізація поєднувала як риси суспільств «азійського способу виробництва», так і особистісне розуміння людини та Бога, активну життєву позицію. Ісламська релігія утвердилася як єдино справедлива, була фундаментом мусульманської державності, освячувала єдність світського і духовного, зміцнювала соціальні горизонтальні зв’язки, самоорганізовувала мусульман у релігійних і військово-політичних цілях.

Основним джерелом економічної думки є Коран(630—632) ― священна книга мусульман, основа релігійного та громадянського законодавства. Коран (від араб. gor’an — читання вголос, повчання) є збіркою проповідей, обрядових і юридичних положень, заклинань і молитов, повчальних розповідей і притч, складених на основі проповідей і висловлювань пророка Мухаммеда впродовж 610—630 рр. Вивчення і тлумачення Корану поклали початок цивільному і канонічному мусульманському праву.

Коран освятив соціальну нерівність, що складалася в Аравії, інститут приватної власності, проголосив принцип її недоторканності та жорстокого покарання за посягання на неї. Одним із п’яти «стовпів віри», тобто «правильної» поведінки, є обов’язкова добродійність (податок, дія), нарівні з якою рекомендується і добровільна милостиня (садака). При цьому доброчинність розглядається ісламом як загальнорелігійне і загальнодержавне зобов’язання. Значне місце у Корані відводиться торгівлі. Зважаючи на те, що «Аллах дозволив торгівлю», торговельний прибуток визначається як нормальне явище, виправдовується ризик у торгівлі і дотримання договірних зобов’язань. Водночас Коран виступає проти надмірного збагачення, пристрасті до наживи, марнотратства, пропагує поміркованість, бережливість та невибагливість, засуджує лихварство як «породженням Сатани». Дозволивши торгівлю, Аллах заборонив позичковий відсоток, тому вимагається точність при сплаті боргів, жорстко регламентується процедура укладання угоди та запису боргу.

Видатним мислителем арабського світу, який приділяв багато уваги економічним проблемам, був Ібн Хальдун(1332—1406 рр.), який жив у Тунісі та Єгипті. Його основна праця — «Книга повчальних прикладів з історії арабів, персів, берберів і народів, що жили з ними на землі». Ібн Хальдуну належить прогресивна концепція «соціальної фізики», змістом якої є дослідження розвитку суспільства: визнання закономірного прогресу людства, рушійною силою якого є матеріальне виробництво і праця як джерело багатства та доходів, приватної власності як дару природи і основи суспільного порядку, свідоме ставлення до праці, боротьба з марнотратством і жадібністю, розуміння закономірності майнової і соціальної нерівності. Економічні погляди вченого включають такі положення.

· Існують природні закони економічного розвитку, які управляють господарською діяльністю людей, спрямовують соціальний прогрес. Еволюція суспільного розвитку відбувається циклічно. Кожен цикл охоплює три періоди: дикунства; примітивності, коли люди займалися в основному землеробством і тваринництвом; цивілізації, коли з’являється держава, виробляється більше продукції, ніж необхідно для існування завдяки розвитку ремесел, утворення та зростання могутності міст, торгівлі та науки. Поступово формуються умови занепаду та загибелі цивілізації, історія починається знову за вказаною схемою.

· Перехід від примітивного до цивілізаційного суспільства пояснюється появою додаткового продукту, майнової нерівності, формуванням відносин панування і підкорення. В умовах цивілізації існують природні (сільське господарство, ремесло, торгівля) та неприродні (податки, державна монополія, конфіскація, військова здобич) способи нагромадження багатства. Певне значення мають природні чинники, демографічна ситуація у країні, зокрема залюдненість міст.

· Властивостями товару є ціна і вартість. Ціна — це грошове вираження вартості товару, залежить від попиту та пропозиції. Вартість має трудове походження, купівля-продаж товарів на ринку відбувається на основі еквівалентного обміну залежно від кількості затраченої праці на їх виробництво. Розмір «вартості праці» залежить, по-перше, «від кількості праці людини», по-друге, від «її місця серед інших праць» і, по-третє, від «потреби людей у ній». Ібн Хальдун виокремив поняття необхідної і додаткової праці, необхідного і додаткового продукту, підкреслив, що основна праця створює необхідний, а додаткова праця ― додатковий продукт. Необхідний продукт створюється у сільському господарстві, поява додаткового продукту зумовлена розвитком промисловості та торгівлі внаслідок поділу праці.

· Гроші повинні бути біметалеві ― із золота і срібла, виконуючи функції засобів обігу та вартості, а також нагромадження скарбу. Негативне значення для розвитку господарства має псування грошей владою. Дорогоцінні метали не створюють багатства. Багатство ― це сукупність товарів, що мають вартість.

· Торгівля є природним способом добування необхідних засобів для життя. Торговельний прибуток виникає як різниця між ціною продажу та купівлі товару. Найдієвішй засіб досягнення розквіту міст — зменшення податків і розвиток зовнішньої торгівлі. Засуджувалася спекуляція, особливо хлібом

Спільними історичними коренями Західнохристиянської та Східнохристиянської цивілізацій є, по-перше, пізньоантична та варварська суспільні системи Західного і Східного Середземномор’я, по-друге, християнство. Згідно з БіблієюБог — найдосконаліша духовна істота, що є Творцем світу і найвищим Ссудею кожного створіння. Людина створена за образом і подобою Бога, який наділив її розумом, почуттями, волею і діяльною природою, зробивши господарем на землі. Завдання людини ― виконувати заповіді Божі.

Визначальним моментом розходження Східної та Західної християнських цивілізаційних систем було падіння Західної імперії та піднесення Візантійської (Східно-Римської імперії) в кінці V ст. Вченими досліджено відмінності Західнохристиянської та Східнохристиянської цивілізацій.

Західнохристиянська цивілізація розвивалася на чотирьох основних засадах. По-перше, за умови латинського християнства та єдиної церковної організації. Латинське християнство є індивідуалістичним та раціоналістичним. Із XI ст. домінувала правова установка — людина визначалася як суб’єкт права (встановлювалася законодавством на основі римського права).[37] Відносини з Богом будувалися за моделлю: проступок (гріх) ― покарання. Кожна душа постає перед Божим судом зразу після смерті, тому на перший план висувалася ідея особистої віри, доказовості істинності віри для себе і оточуючих. Упродовж V—VI ст., коли постійно воювали варварські королівства, правителі яких прийняли християнство в аріанській формі, романоязичне населення об’єднувалося навколо місцевого латинського духовенства, єпископів римського папи. Папа був вищим авторитетом, намісником апостола Петра на землі. По-друге, влада імператора була легітимною, світська та церковна влада були розділені. Панувала концепція незалежності церкви від держави (висунута у кінці IV ст. святим Амвросієм). Римський папа один, а держав і правителів багато. По-третє, зберігалися традиції самоуправління міських комун. По-четверте, ієрархія відносин, пов’язана з особистою присягою вірності васалів сеньйору, та умовне (рицарське) тримання землі.

На думку вчених, ці засади конфронтували або блокувалися між собою, але ні одна не перемогла. Територіальна роздільність, боротьба “папства” та “імперства” сприяли реалізації вільного вибору людей. Первісною основою була церковно-політична структура, яка об’єднала Франкське королівство з християнством у римо-латинській формі та Ватикан. Науковці відносять консолідацію ядра Західнохристиянської цивілізації до часів Карла Великого, імперія якого охопила майже всю Західну та Центральну Європу, церква коронувала його у 800 р. імператорською короною. Після розпаду Каролінгської імперії Західнохристиянська цивілізація територіально поширювалася шляхом прийняття католицизму та визнання влади імператора Священної римської імперії (король саксонської династії Оттон I (912—973) проголосив відновлення Римської імперії в 962 р.).

Цивілізаційними основами Східнохристиянських суспільств були такі. Християнство ґрунтувалося на платонівсько-неоплатонічній традиції з баченням людини у Космічній ієрархії, з переважанням загального над індивідуальним. Церква переймалася ідеєю загальної долі людей. Кожна людина ідентифікується з державністю. Проповідувалася єдність церкви та держави при провідній ролі останньої. Імператор фактично мав світську та духовну владу, вважався посередником між богом і людьми, назначав і розв’язував суперечки між чотирма патріархами: Александрійським, Ієрусалимським, Антиохійським і Константинопольським.

У межах Східнохристиянської цивілізаційної системи виокремлюють зокрема Візантійсько-Східнохристиянську і Східнослов’янсько-Православну цивілізації, центром останньої була Київська Русь.

Візантійсько-Східнохристиянська цивілізація досягла найвищої могутності в середині VI ст. Із другої половини VI ст. війни із слов’янами і болгарським царством, соціально-конфесійна боротьба, відома як іконоборство, напади турків-сельджуків призвели до занепаду імперії та зменшення її кордонів. У 1453 р. Візантійська імперія була знищена турками-османами, які заснували Османську імперію з центром у Константинополі.

Економічна історія Візантії ― варіант романізованого феодалізму. У середині VI ст. було кодифіковано римське право. Держава виступала як сила, що організовує та контролює усі сфери життя сила, осмислювалася як проекція божественного порядку на землі. В соціальному відношенні головне значення мав поділ на представників бюрократичного командно-адіністративного апарату та підвласних, які виконували повинності та сплачували податки.

Особливістю аграрного розвитку було співіснування приватної (генетично пов’язаної з пізньоримською), державної та общинної земельної власності. Це ускладнювало процес феодалізації, що інтенсивно відбувався впродовж IX—X ст. Умовна форма землеволодіння, сеньйорально-васальні відносини не набули поширення. Залежність селян формувалася на основі приватноправової домовленості (продаж, дарування, патронат, боргова кабала), насильницьких дій феодалів і державних дарувань земель із селянами. Особливістю візантійського феодалізму було існування рабства.

Візантійські міста почали відроджуватися у другій половині IX ст. Держава сприяла їхньому розвитку та зміцненню, оскільки податкові надходження з торгівлі та ремесла часто становили єдину статтю доходів центральної влади. Константинополь був одним із найбільших ремісничих, торгових і фінансових центрів світу. Ремісничі майстерні належали державі, церкві, приватним особам, у тому числі феодалам. Державні майстерні виробляли продукцію на потреби імператорського двору й армії. На відміну від цехів Західної Європи, корпорації візантійських ремісників захищали інтереси держави, що призначала їх керівників. В умовах політичних криз зменшилися товарно-грошові відносини і товарообіг, відбулася натуралізація та аграризація економіки.

Державне регулювання було визначальною рисою візантійської економіки: регламентувалася господарська діяльність ремісників і купців; фіксувалися ціни на хліб, м’ясо і рибу; заборонялося створювати запаси товарів з метою запобігання спекуляціям. Іноземні купці мали зупинятися у відведених місцях не більше як на три місяці.

Візантійська імперія відіграла важливу роль у формуванні Східнослов’янсько-Православної цивілізації.