Розділ 2. Природа та еволюція господарства общинного суспільства

2.1. Господарство та господарська діяльність у первіснообщинному суспільстві. Первісні основи цивілізації.

2.2. Господарство первісних суспільств в історії України.

2.1. Господарство та господарська діяльність у первіснообщинному суспільстві. Неолітична революція

Первісне суспільство[21] ― це найтриваліший період в історії людства від появи первісного людського стада (близько 2,5 млн років до н. е.) до формування перших держав і цивілізацій (кінець IV—III тис. до н. е.).

Історико-економічна періодизація розмежовує первісне суспільство на такі періоди:

· ранньопервісне суспільство (дикунство) від виникнення людини сучасного типу з натуральним привласнювальним господарством до неолітичної революції;

· неолітична революція як перехідний період від натурального привласнювального господарства до натурального відтворювального господарства;

· пізньопервісне суспільство (варварство) з натуральним відтворювальним господарством.

Згідно з археологічною періодизацією (за матеріалом і технологією виготовлення, виробничим призначенням знарядь праці) історія первісного суспільства хронологічно відповідає матеріальній культурі кам’яного віку: періоду палеоліту, або стародавнього кам’яного віку (приблизно 2,5 млн років тому назад — XII тис. до н. е.); періоду мезоліту, або середнього кам’яного віку (XII—VIII тис. до н. е.); періоду неоліту, або нового кам’яного віку (VIII—III тис. до н. е.), складовою якого був енеоліт, або мідно-кам’яна доба (IV—III тис. до н. е.).

У процесі антропогенезу[22] уранньому (верхньому) палеоліті людина пройшла шлях від зародження її як біологічного виду до сучасного фізичного типу ― «людини розумної» або Homo sapiens (його ще називають кроманьйонцем). Це відбулося близько 40—35 тис. років тому назад. Існує думка стосовно відсунення цієї події до 150—200 тис. років тому, оскільки Homo sapiens як окремий біологічний вид сформувався та існував паралельно з неандертальцями. Цей етап визначають як найдавнішу фазу людського розвитку.

Соціальну організацію населення характеризував перехід від первісного людського стада до праобщини (біологічно-соціального об’єднання). Людство не знало саморозвитку, лише пристосовувалося до зовнішнього середовища. Зміни природно-кліматичних умов автоматично призводили до кризи соціокультурних систем, що формувалися.

Заняттям населення було колективне загінне полювання на великих стадних звірів, збирання їстівних плодів і коріння, рибальство. Вдосконалювалися кам’яні знаряддя праці: відщепи і сколи, чопери і чопінги (камені або гальки, оббиті з обох боків), нуклеуси (камені, з яких збивали відщепи), різні модифікації рубила, понад 60 типів знарядь на відщепах, у тому числі скребла, скребки, свердла, гостроконечники. В техніці обробки каменю панувала ретуш ― вторинна обробка дрібним відколюванням. Використовували кремінь, ріг і кістку, дерев’яний спис і палку-копалку, кінці останніх гартували обпалюванням. Археологи дослідили сліди освоєння вогню, що підтримувався, довгочасні поселення та стоянки-майстерні.

Ранньопервісне суспільство характеризується пануванням натурального привласнювального мисливсько-збиральницько-рибальського типу господарства. Згідно з археологічною періодизацією це доба пізнього палеоліту та раннього мезоліту .

Матеріальна культура пізнього палеоліту (40—35 тис. років тому — XII тис. до н. е.) ― це тип примітивно-привласнювального господарства з такими формами. як мисливство, збиральництво і рибальство. Організація господарства передбачала рухливий спосіб життя з постійною зміною місця проживання. Відбувався процес розселення первісної людини по планеті, диференціації форм життєдіяльності та культури. Формувалися виробнича діяльність людини, виробничі функції та трудовий розподіл.

Внаслідок господарського освоєння різних природно-кліматичних зон сформувалися три основних господарсько-культурні типи ранньопервісного суспільства: 1) тропічних збирачів; 2) колективних мисливців відкритих просторів прильодовикової зони (тундростепів) Євразії; 3) мисливців і збирачів закритих ландшафтів субтропічної та поміркованої зони Середземномор’я і Передньої Азії. Наукою доведено, що перші два типи були тупиковими для визрівання умов відтворювального господарства. На території Середземноморсько-Передньоазійського регіону відбувався господарсько-культурний прогрес, що зумовив умови неолітичної революції. Мисливці та збирачі закритих ландшафтів субтропічної та поміркованої зон полювали на оленів, косуль, муфлонів, кабанів. Полювання набуло спеціалізованого та переважно індивідуалізованого характеру. Жінки займалися збиральництвом. За археологічними даними вдосконалилася техніка обробки каменю (віджимна ретуш, коли вищербинки покривали поверхню виробу). Знаряддя праці диференціюються, кількість їх типів досягла 100. Людина добувала вогонь, будувала зимові та літні типи жител.

Приблизно в XII—X тис. до н. е. у мезоліті відбулися планетарні зміни ― перехід від льодовикового періоду (плейстоцена) до сучасних післяльодовикових природно-кліматичних умов (голоцена). Через танення льодовиків і підняття рівня Світового океану змінилися кордони кліматичних поясів і ландшафтних зон берегової лінії. Була порушена екологічна рівновага. Почалася криза існуючих форм життєдіяльності. Людство знаходилося у точці біфуркації.

На території Середземноморсько-Передньоазійського регіону господарсько-культурний тип мисливців і збирачів субтропічної та поміркованої зон з достатнім рівнем індивідуалізації господарського життя став основою формування натурального розвинутого привласнювального господарства мисливців, рибалок і збирачів. Цей тип ранньопервісного суспільства був основою поступу людства, Середземномор’я і Передня Азія ― центрами випереджального розвитку.Відбувалося удосконалення знарядь індивідуальної праці. Поширилися мікроліти, з’явилися макроліти. Було приручено собаку. Винайшли лук та стріли, вудки, плетені сіті й тенета. Виник водний транспорт ― плоти і човни, видовбані зі стовбурів дерева. З появою знарядь дистанційного використання змінилися форми мисливського господарства. Полювали на нестадних тварин і птахів, що забезпечило постійне добування м’ясної їжі. Зросло значення риболовлі, а також поширюється ловля раків і молюсків. У збиральництві розвивається заготівля продуктів про запас.

У пізньому мезоліті (протонеоліті) екологічні зрушення зумовили розвиток у Середземноморсько-Передньоазійському регіоні двох основних напрямів господарської діяльності: спеціалізованого риболовства та ранніх форм землеробства і тваринництва. На території Близького Сходу через кризу мезолітичного привласнювального господарства (зменшення промислових тварин) відбувся перехід від мисливсько-риболовсько-збиральницької господарської системи до риболовсько-збиральницько-мисливських господарських комплексів із спеціалізованим сітково-човниковим рибальством. Збільшилося значення використання харчових ресурсів водоймищ і спеціалізованого збиральництва, зокрема диких злаків. Населення концентрувалося на берегах річок, озер і морів, що сприяло осілості. Зростали його чисельність і густота. Такий тип господарства сформувався упродовж X—VIII тис. до н. е.

Освоєння європейської території було пов’язане з мисливсько-риболовсько-збиральницькою господарською системою. Стаціонарні поселення суспільств спеціалізованого рибальства виникли приблизно у VIII—VII тис. до н. е. На територіях, де були сприятливі умови, воно залишалися основою господарського життя упродовж декількох тисячоліть. На територіях із обмеженими харчовими ресурсами водоймищ в умовах зростання кількості населення почалися криза суспільств рибальської спеціалізації та процес переходу до ранніх землеробства і тваринництва, формування землеробсько-тваринницьких суспільств.

Лише криза традиційного привласнювального господарства змушує людей переходити до землеробства і тваринництва. Якщо суспільства привласнювальної економіки живуть за рахунок природи, то суспільства відтворювального господарства вступають у співробітництво з нею. Розвиток ранньоземлеробсько-тваринницьких форм господарювання заклав основи цивілізаційного процесу.[23]

У ранньопервісному суспільстві першою соціальною і господарською одиницею була родова кровноспоріднена община. Загальна чисельність коливалася в межах 25—50 осіб з нестійкими сімейними групами. У мисливців відкритих просторів загінний характер полювання передбачав спільні трудову діяльність і права на здобич. Це зумовлювало домінування громади і повільне формування сім’ї як господарської одиниці. На побутовому рівні існував статево-віковий розподіл функцій. Внаслідок міжобщинних зв’язків формувалися протоетноси[24].

У суспільствах мисливців і збирачів закритих ландшафтів субтропічної та поміркованої зон (Середземномор’я і Передня Азія) запанували реципрокні відносини, за яких кожен чоловік роду вносив до спільного користування як можна більше продуктів своєї праці, щоб отримати також більше ніж інші, але у вигляді почестей і престижних відзнак (особливих прикрас, першості при виконанні обрядів, право мати двох і більше жінок тощо). Отже, господарство було натуральним з обміном діяльністю (статево-віковим поділом праці) між членами суспільства, вироблений продукт споживався всередині соціальних одиниць. Все, що добував чоловік, розподілялося серед членів роду, жінка працювала на забезпечення сім’ї. Реципрокна господарська система стимулювала індивідуалізацію людської життєдіяльності, зусилля людини щодо вдосконалення знарядь праці, зацікавленість у зростанні продуктивності праці, прояв особистих якостей людини, змагальність між ними, формування людини-особистості. Тип соціальної та господарської організації, що формує людину-індивіда, створив умови цивілізаційного процесу.

Перехідний період від натурального привласнювального господарства до натурального відтворювального господарства з такими основними формами виробничої діяльності, як землеробство і тваринництво, що стало економічною основою поступу до цивілізації, отримав назву неолітичної революції (першої технологічної революції, вузлового моменту (точка біфуркації) в історії людства. Основними центрами становлення відтворювального господарства були Близький Схід (X—VIII тис. до н. е.), Південно-східноазійський (VIII—VII), Північнокитайський (VI—V), Мексиканський (VII—IV), Андський (IV—II тис. до н. е.).

Об’єктивними умовами неолітичної революції були перехід до осілості з сітково-човниковим рибальством і зростаючим значенням збиральництва. Наслідками неолітичної революції були концентрація та трансформація регулярного додаткового продукту, зростання продуктивності праці, збільшення чисельності населення, формування общинного ремесла (ремісничої спеціалізації) та обміну, зародження соціально-майнової нерівності, розширення сфери особистої власності, поява родових общин ранніх землеробів і тваринників, започаткування племінного ладу.

Неолітичне суспільство характеризувала полілінійність соціокультурного розвитку. Суспільства з тропічним клубнево-корнеплідним землеробством і спеціалізовані риболовецько-мисливські суспільства не мали внутрішніх перспектив розвитку (щодо збільшення обсягів продукції, отримання регулярного додаткового продукту, його концентрації та трансформації у значимі цінності на міжобщинному рівні, зростання чисельності населення). Перспективи їх розвитку були пов’язані не з внутрішніми, а зовнішніми факторами, стимулюючим впливом цивілізаційних центрів, що як свідчить історія, призвело до майбутньої деградації та підпорядкування.

У добу неолітичної революції сформувалися патріархальна сім’я, генеалогічний рід як соціальний інститут з чітким знанням ступенів спорідненості. Декілька родів об’єднувалися в багатородову гетерогенну общину. Формувалося протоплем’я як сукупність общин, пов’язаних між собою родовими, шлюбними, господарськими та культурними зв’язками. Переважала общинно-родова форма власності, що реалізувалася із урахуванням думки всіх членів роду або общини. Родові осілі громади володіли власними територіями (землею і промисловими угіддями) на основі спадкоємності, оскільки ці землі належали їх предкам, духи яких залишалися охоронцями. Зростало господарське значення парної сім’ї.

Науковці довели, що на рівень пізньопервісного передцивілізаційного розвитку вийшли землеробсько-тваринницькі суспільства із зерновим землеробством, тваринництвом, садівництвом, городництвом і риболовством. Зерно і свійських тварин можна було «нагромаджувати”, відчужувати та обмінювати, трансформувати в інші цінності. Відбулися системні трансформації в соціально-політичному, економічному та культурно-інформаційному житті.

Пізньопервісне суспільство― це період від варварства до цивілізації, від доекономічного суспільства до економічного, формування передумов цивілізаційного життя. Утвердився і панував натурально відтворювальний тип господарства з такими основними формами, як землеробство і тваринництво. Виникли ранньоцивілізаційні інститути. Утворилися генеалогічний рід, плем’я, великі раси (європеоїдна, монголоїдна, негроїдна), індоєвропейська спільнота.

Відтворювальне господарство характеризують відокремлення тваринництва як самостійної сфери діяльності від землеробства (перший суспільний поділ праці); мотичне землеробство, вирощування кількох видів пшениці та ячменю, подрібнювання зерна кам’яними зернотерками; формування стада свійських тварин (із великої та дрібної рогатої худоби, свиней), що стали джерелом м’яса, кістки, рогу, вовни; остаточне завершення формування техніки обробки каменю (оббивання, сколювання, віджим, шліфування, пиляння, свердління), поширення сокири і тесла, вдосконалення наявних знарядь праці; виснаження запасів поверхневого кременю, що призвело до сировинної кризи і появи кремневидобувних шахт; виділення самостійної ремісничої діяльності; поява нових видів виробництва та штучних продуктів: гончарства і керамічного посуду, прядіння, ткацтва і тканини, винайдення прясла (маленького колеса) і веретена, примітивного ткацького верстата; вдосконалення водного транспорту і виникнення наземного ― лиж, саней і волокуші, худоба стала тягловою силою; поглиблення спеціалізації праці та господарських занять на основі віку та статі, зародження функціональної діяльності; поява «престижної» економіки ― неолітичного дарообміну, змістом якого було надання дарів як свідчення влади над тим, хто їх отримував. Відбувся демографічний вибух, населення Землі зросло до 80 млн. осіб. Посилилась соціальна та економічна диференціація населення. Сформувалися території роду, племені та етносу, система стаціонарних поселень. Принциповим моментом було формування міських центрів племінних об’єднань. Вони були центрами концентрації та трансформації суспільного додаткового продукту, поступово перетворилися на протоміста з економічними, політичними і культурно-релігійними функціями. Утворення племінних центрів отримало назву «міська революція» (початок урбанізації).

Умови передцивілізаційного розвитку склалися насамперед в общинах із зерновим зрошувальним землеробством у районах Близького Сходу, Передньої Азії, Південної Індії, Північного Китаю, розвиток яких визначено як східний шлях цивілізаційної еволюції. Будівництво і підтримка іригаційних систем вимагали колективної праці, отже, основною господарською ланкою була община, окрема сім’я не могла існувати як самостійна господарська одиниця. На родовому та общинному рівнях виділилася група лідерів-старійшин, які виконували адміністративно-політичні, військові, культові функції. У зв’язку із ускладненням господарської діяльності вони монополізували організацію та управління процесом виробництва і розпорядження суспільним додатковим продуктом, регулярно концентруючи його в своїх руках і використовуючи не лише для суспільних потреб, але й власних у престижних цілях. Суспільство поділилося на тих, хто має владу і керує, і тих, ким керують, сформувався «феномен влади-власності» ― фактичне право родової та общинної верхівки розпоряджатися колективною власністю у процесі організації суспільного виробництва та централізованого перерозподілу матеріальних благ. Відбувся перехід від реципрокної системи до редистрибутивної системи. Редистрибутивна (перерозподільна) система ― це система привласнення і перерозподілу матеріальних благ, концентрація частини суспільного додаткового продукту в руках правлячої верхівки общини для використання у власних, переважно престижних цілях через монополізацію організаційно-управлінських функцій.

На внутрішньообщинному та міжобщинному рівнях формувалася система поділу праці: територіальна виробнича спеціалізація, зумовлена природними умовами, статево-віковий поділ праці, пов’язаний з формуванням суспільно-вікових функцій чоловіків і соціальним статусом.

Утвердився інститут племені як орган влади та управління. На основі общинно-родового ладу сформувався племінний, коли об’єднувалися декілька багатородових общин, пов’язаних спільною життєдіяльністю. Це було зумовлено необхідністю загальної оборони, боротьби з сусідами за території, регулюванням соціально-культурної життєдіяльності родів та общин, зростанням значення адміністративно-господарських функцій, координації, кооперування та спеціалізації трудової діяльності. Сформувалися ієрархічно організовані племена, що отримали назву племена-вождівства (чифдоми) на чолі з вождем. Його функції змінювалися від релігійно-культових (вождь-первосвященник) до правових, військових, адміністративно-господарських. Вождь керував процесом організації виробництва, контролю і перерозподілу продукту на міжобщинному рівні. Він уособлював владу і право влади-власності.

Сформувалися і стали спадковими надобщинні племінні інститути влади та управління: 1) інститут вождя (царя, короля), влада якого була спадковою у рамках роду, пізніше ― племені; 2) інститут аристократії, що охоплював адміністративний, жрецький та військовий чиновницький апарат, який об’єднався навколо вождя, 3) рада старійшин общин і племені, що поступово стала дорадчим органом; 4) зібрання общинників. Соціальні відносини визначав станово-клановий поділ (соціальна стратифікація). Ці інститути виконували організаційно-господарські, адміністративні, судові та репресивні стосовно населення функції. Вони були основою майбутніх державно-адміністративних структур. Утвердилися пірамідально-бюрократична ієрархія суспільства та структура влади протодержавного рівня. Почали формуватися експлуататорські відносини.

Формування системи племені-вождівства мало принципове значення для перетворення влади-власності з колективної на корпоративну, носієм якої були вождь та його клан, що здійснювали свої повноваження через общинну аристократію. У масштабах племені утвердилася та вдосконалилася система редистрибуції ―централізованого продуктообміну, регулятора виробництва і централізованого перерозподілу додаткового продукту між общинами, зосередження частини додаткового продукту в руках вождя та аристократії.

Редистрибутивна система у виробничій сфері сприяла поглибленню поділу праці між окремими общинами, формуванню територіально-виробничої спеціалізації в усіх виробництвах, зародженню та формуванню ремісничої виробничої діяльності, що забезпечувала потреби племені, особливо племінної верхівки. Виник міжплемінний обмін та обмін між племенами-вождівствами. У культурно-інформаційній сфері збільшився обсяг знань, вони стали спеціалізованими і спадковими, зростали професіоналізм, обмін досвідом та інформацією. Виникли піктографія та писемність. Формувалися субкультури аристократії та різних соціально-професійних груп.

Таким чином, сукупність системних політичних, соціальних, економічних, культурно-інформаційних і територіально-поселенських зрушень була основою переходу до цивілізації.

У системі землеробсько-тваринницьких суспільств з кінця VII–VI тис. до н. е. визначилися три лінії еволюції: 1) землеробсько-тваринницька, що ґрунтувалася на колективній організації господарської діяльності з іригаційно-меліоративним землеробством і комплексним багатогалузевим господарством (східний шлях цивілізаційного розвитку); 2) землеробсько-тваринницька з парцелярно-сімейною системою господарства у межах роду та общини (західний шлях цивілізаційного розвитку; 3) скотарсько-кочівницька.

Східний шлях цивілізаційного розвиткувиник у долинах річок Нілу, Тигру, Євфрату, Каруну і Кархе, Інду, в Стародавньому Китаї, Південній Америці. Землеробство було пов’язано з штучним зрошенням, з VII тис. до н. е. будували іригаційні системи (зрошувальні канали). На межі IV—III тис. до н. е. в добу енеоліту (мідно-кам’яної) та бронзи утворилися ранні цивілізації давньосхідного типу.

Західний шлях цивілізаційного розвитку представляли енеолітичні культури Європи (Балкано-Дунайсько-Карпатського регіону та Середньої Наддніпрянщини), соціокультурний розвиток яких упродовж VII—V тис. до н. е. характеризувався відтворювальним раннім землеробсько-зерновим і тваринницьким господарством, рівень якого не поступався суспільствам Месопотамії та Єгипту. Проте в умовах неполивного зернового господарства, що не потребувало колективної праці, сім’я (домогосподарство) утверджувалася як самостійна (автономна) економічна одиниця. Редистрибутивна система не сформувалася, відокремлення бюрократичного апарату відбувалося повільно. В V—III тис. до н. е. вони попали під владу індоєвропейських скотарських племен, загинули або переорієнтувалися на розвиток скотарства, на основі якого вихід на цивілізаційний рівень був неможливим.

Велике розселення індоєвропейських племен відбувалося упродовж IV—III тис. до н. е в добу неоліту та енеоліту. Первісно вони займали територію між Нижнім Дніпром (археологічна маріупольська спільність), Північним Кавказом і Південним Уралом. Розселилися індоєвропейські племена у степах Східної Європи, Південного Уралу, Казахстану, дійшли до північних районів Індостану та Китаю, північно-західного Ірану. Господарське життя характеризує переважання тваринництва (коні, велика рогата худоба, свині, собаки), примітивне землеробство, престижний дарообмін. Використовували золото, срібло, мідь, свинець, колісний транспорт. Формувалися племена-вождівства, які мали архаїчний характер, оскільки вожді виконували переважно культові та правові функції (вождь-первосвященик). Суспільство диференціювалося, набуло станово-функціональної ієрархії. Існував поділ на знатні та незнатні роди, невільних і вільних людей, виокремлювалися професійні воїни на чолі з воєначальником. Продуктивні зміни почалися з освоєнням заліза в I тис. до н. е. в умовах експансії кочових племен євразійських степів і встановлення торговельних зв’язків з давніми цивілізаціями греків, етрусків, карфагенян.

Ранні цивілізації західного типу розвитку сформувалися у добу пізньої бронзи та раннього заліза, коли використання залізних знарядь праці дало змогу збільшити продуктивність праці та отримати додатковий продукт.

Скотарсько-кочівницька лінія розвитку формувалася упродовж кінця VII—II тис. до н. е. на Близькому Сході, в зоні степів і напівпустель Західноазійсько-Північноафрикансько-Південноєвропейського регіону. Це було пов’язано з демографічними (зростання населення) та природно-кліматичними (осушення, недостатність атмосферних опадів, виникнення пустель) факторами (точка біфуркації). Населення займалося розведенням дрібної рогатої худоби, одомашненням коня і верблюда, розширювало площі пасовищ. Колективна власність на пасовища поєднувалася з приватною на худобу. Цивілізаційна історія кочових суспільств скотарів починається з II тис. до н. е.

Отже, на Близькому Сході поряд з культурою зрошувального землеробства сформувалися родоплемінні суспільства кочового скотарства. Проте кочовий спосіб життя ― номадизм ― не забезпечує прогрес господарської діяльності. Наука визнає його цивілізаційний розвиток за умови запозичення соціокультурних елементів сусідніх цивілізацій або підпорядкування землеробського населення, проте наступний розвиток пов’язує з подоланням кочового способу життя.

Таким чином, хліборобсько-скотарські суспільства із зерновим землеробством вийшли на цивілізаційний рівень двома шляхами: східним і західним. Сім’я, рід, родова і багатородова (гетерогенна община), плем’я та союзи племен ― первісні господарські одиниці.

Східну модель характеризують економічне зростання на основі посилення ролі племен-вождівств в організації виробництва, редистрибутивно-господарська форма концентрації суспільного додаткового продукту та перетворення його на престижні цінності, колективне виробництво, розвиток протоміст. Вона реалізувалася на території Близькосхідно-Передньоазійського регіону (так званого близькосхідного локомотиву або центру випереджаючого розвитку), Індії та Китаю. Західна модель реалізувалася на території Євразії в умовах неполивного землеробства і утвердження окремого домогосподарства як самостійної соціально-економічної одиниці, забезпечив вихід на цивілізаційний рівень в умовах раннього залізного віку.

Відокремлення тваринництва як самостійної сфери діяльності від землеробства, скотарських племен від землеробських оцінюється як перший суспільний поділ праці.