Правове регулювання управління економікою у СРСР

Зміна політичної системи, форми державного правління у Росії після 1917 року викликали й суттєві зміни у правовій системі держави. Відповідно, перед правовою наукою були поставлені нові завдання, пов’язані поміж іншого і з пошуком відповіді на питання про правову природу норм, які мали регулювати управління економічною сферою у СРСР [449]. Проте, перш ніж ми перейдемо до безпосереднього аналізу даної проблематики, необхідно декілька слів сказати щодо загальних засад радянської державної правової політики. Ми переконані, що це допоможе більш чітко окреслити сутність нашої проблеми, дасть поштовх необхідній логічній послідовності у сформульованих нами висновках.

Правова політика на початкових етапах становлення радянської влади часто була непослідовною та суперечливою, оскільки державні діячі, представники правлячої еліти мали доволі обмежене уявлення про її основні напрямки та зміст. Доволі показовими у цьому плані є слова В. Шретера, який, розмірковуючи про особливості радянського господарського права, писав, що воно не має прецедентів, починається з чистого аркуша, і декрети почасти принципово, а почасти у силу новизни справи обмежуються лише надто загальними постановами [433].

Окрім цього, не можна не згадати також і того факту, що чимала кількість представників нової влади отримала свого часу освіту в європейських університетах, що, безумовно, накладало відбиток як на зміст, так і на спрямованість їх праворозуміння. Окремо слід сказати також і про вітчизняних учених-правознавців, значна частина з яких у своїх доробках, що побачили світ вже у радянські часи, фактично продовжувала розвивати наукові концепції, сформульовані ними ще у дореволюційний період. Найбільш показовими у цьому плані є роботи А. І. Єлістратова, В. Л. Кобалевського та О. Ф. Євтихієва, яких, до речі, постійно звинувачували радянські номенклатурники у тому, що вони не звільнилися повною мірою від своїх дореволюційних поглядів та уявлень про адміністративне право, котрі не мають нічого спільного з радянським правом, радянською правосвідомістю, з завданнями пролетарської держави [167].

Слід також зазначити, що тоді ж формувалася й інша течія у правовій науці, яка уособлювалася у результатах творчої діяльності вчених нової, радянської формації. Її представників характеризував той факт, що вони повністю та безапеляційно відкидали наукові напрацювання попередньої історичної епохи, будуючи, відповідно, суто радянську правову теорію.

Отже є очевидним, що на початку 20-х рр. ХХ ст. у СРСР не було одностайності у питаннях праворозуміння взагалі та сутності, змісту і призначення адміністративного права зокрема, що не дозволяє нам зробити однозначні висновки про особливості правового регулювання управління сферою економіки. Тому зосередимося на основних з існуючих на ті часі підходах до зазначеної проблематики. І першим кроком тут має стати загальний аналіз радянського законодавства, яке на ті часи фактично випереджало розвиток правової теорії.

Формування та зміцнення радянської влади, що здійснювалося у межах періоду так званого «військового комунізму», обумовлювало прийняття революційних за своїм змістом правових актів, значна кількість яких стосувалася сфери економіки. Це було пов’язано насамперед з ліквідацією права приватної власності на засоби виробництва та землю, націоналізацію промисловості. З огляду на це радянське керівництво майже одразу після приходу до влади приступило до формування розгалуженого апарату господарського управління, представленого насамперед Вищою Радою Народного Господарства, яка здійснювала загальне керівництво націоналізованими і не націоналізованими підприємствами.

Декретом Раднаркому від 8 серпня 1918 р. було затверджено положення про дану Раду, відповідно до якого до її складу входили представники від господарських наркоматів та увесь склад Загальноросійської ради робітничого контролю [221]. Вища Рада Народного Господарства відповідала за організацію народного господарства та державних фінансів. У наступні роки (1918-1919) від Ради відійшли функції, які стосувалися управління сільським господарством, торгівлею, у зв’язку з чим вона стала основним органом управління промисловістю.

Вищій Раді Народного Господарства було надано право конфіскації, реквізиції, секвестру, примусового синдицінування різних галузей промисловості. Декретом Раднаркому від 28 червня 1918 р. «Про націоналізацію найбільш великих підприємств гірської, металургійної … » та інших видів промисловості відповідним відділам Ради було доручено управління націоналізованими підприємствами. Для діяльності Вищої Ради Народного Господарства як органу управління усією промисловістю у період громадянської війни, характерним було те, що основні органи – головні управління не тільки здійснювали загальне керівництво та регулювання, але й здійснювали безпосереднє управління підприємствами державної промисловості [91, с. 31–32].

Майже такими були справи і у галузі сільського господарства, права на управління яким отримав Народний комісаріат продовольства. Відповідно до декрету ВЦВК «Про надання Народному комісаріату продовольства надзвичайних повноважень щодо боротьби із сільською буржуазією, що укриває хлібні запаси та спекулює ними» від 29 травня 1918 р. зазначений комісаріат отримав право застосовувати до селян заходи адміністративного примусу, у тому числі і зброю, за рахунок яких названий комісаріат забезпечував виконання селянами державних заготівельних планів [91, с. 31–32].

Перехід до мирного будівництва вимагав посилення планових засад у розвитку радянської економіки, координованості у діяльності націоналізованих підприємств, що обумовило створення Державної загальнопланової комісії, якій було доручена розробка єдиного державного господарського плану та спостереження за його виконанням [91, с. 33].

Наведені приклади яскраво свідчать про те, що радянська держава повністю сконцентрувала у своїх руках управління сферою господарювання, яким, як вже було показано вище, займалися спеціально утворені суб’єкти. Правовий статус таких суб’єктів, а також механізми їх діяльності регулювалися виключно нормами адміністративного права, оскільки, як відомо, радянська влада не підтримувала теорію поділу права на приватне та публічне, адже у СРСР колективний інтерес привалював над індивідуальним [166]. Доволі показовими у цьому плані виглядають слова М. П. Карадже-Іскрова, який у 1927 р. в одній із своїх праць зазначав, що до початку 20-х рр. в СРСР від приватноправових відносин не залишилося ані сліду, а адміністративне право почало ставати синонімом радянського права взагалі [113, с. 22]. Зазначену позицію підтримував також і В. Л. Кобалевський, який писав, що приватноправовим відносинам радянське право відводить доволі обмежене місце у правовій системі, причому і ця доволі обмежена галузь, на думку вченого, була пронизана публічно-правовими елементами. Окрім діяльності політичної, продовжував В. Л. Кобалевський, публічна влада у радянській державі виступала як господарюючий суб’єкт, у віданні якого знаходилися основні галузі виробництва та розподілу господарських благ. З огляду на це, адміністративне право радянських республік було наповнено численними правовими нормами, які були пристосовані не лише до виконання функцій публічного управління у чистому вигляді, але і для здійснення завдань щодо організації державної промисловості та торгівлі [119, с. 15].

Таким чином, можна зробити проміжний висновок, що правове регулювання управління сферою господарювання у СРСР здійснювалося виключно за рахунок та на підставі норм адміністративного права. Зазначена думка підтверджується також і аналізом наукових праць, в яких ставилося на обговорення питання про предмет адміністративного права. Так, наприклад, К. Архипов відстоював позицію, що завданням радянського адміністративного права є регулювання організації та діяльності усіх органів управління, починаючи від народних комісаріатів та закінчуючи місцевими радами [24]. Майже подібним чином до зазначеного питання підходив і В. Ігнатьєв, який до предмета адміністративного права зараховував відносини, що виникали у процесі: управлінської діяльності центральних та місцевих органів влади; проходження державної служби; охорони революційного порядку; будівництва населених пунктів та їх благоустрою; застосування заходів адміністративного впливу, у тому числі і в процесі застосування адміністративних стягнень; забезпечення революційної законності у державному управлінні [109].

Не багато у чому відрізнялися погляди і дореволюційних вчених-адміністративістів на предмет радянського адміністративного права у порівнянні з названими вище. Так, В. Л. Кобалевський писав, що адміністративне право регулює державну діяльність у галузі внутрішнього управління та юридичні відносини, що випливають з цієї діяльності між владою та громадянами. До сфери внутрішнього управління вчений відносив також і сферу промисловості, торгівлі, сільське господарство та житлове будівництво [119, с. 3].

Проте з часом, особливо після переходу держави до нової економічної політики, у правовій науці почали з’являтися міркування про необхідність винесення за межі адміністративного права так званого господарського права. Подібні тенденції, на наш погляд, могли бути пояснені необхідністю відходу держави від тотально-примусових способів впливу на сферу господарювання, надання певної економічної автономії суб’єктам господарювання. Одним з перших з цього приводу висловився О. Турубінер, який писав, що норми, які регулюють господарські функції радянської держави, не можуть бути об’єднаними із суто адміністративними та культурними у межах єдиного адміністративного права. Вони, на його погляд, повинні були скласти зміст господарського права, яке б охопило не лише ті приватноправові відносини, які регулювалися Цивільним кодексом, але й відносини земельні, трудові, а також діяльність трестів, синдикатів, акціонерних товариств, кооперацій та комунальних органів [403].

Більш докладно з цього приводу висловився Л. Таль, який присвятив одну із своїх праць питанню сутності господарського права, норми якого, на його погляд, виконували потрійне завдання: встановлювали правові форми діяльності держави як організатора і керівника господарського життя та регулювали взаємовідносини між урядовими та господарюючими органами; визначали внутрішню організацію окремих господарюючих одиниць та їх функції відповідно до загального плану господарства; закріплювали правові форми господарського обігу. Особливістю даної галузі права, на думку вченого, було те, що у її межах були об’єднані норми приватного та норми публічного права, перші з яких фактично повністю покривалися останніми, оскільки у даній сфері переважне та визначальне значення мали не приватні, а суспільні інтереси. Для господарського права як вважав автор була характерною також і тенденція суміщення та примирення таких різнорідних форм правової організації, як державне регулювання, соціальна автономія підприємства та індивідуальне самовизначення окремих осіб. На підставі цього він робив висновок про те, що у СРСР намічалося розшарування правової матерії, пов’язане із становленням окремої галузі правового буття – господарського права, яке можна було протиставити праву індивідуального господарювання. Таке протиставлення пояснювалося тим, що право колективного господарювання (господарське право) було пронизане особливим духом, побудоване на началах, які були чужими та частково протилежними праву індивідуалістичного ладу [395].

Ідею диференціації радянського права взагалі та адміністративного права зокрема підтримували також і інші автори. Так, наприклад, О. Одарченко писав, що, з одного боку, надзвичайна різноманітність адміністративно-правового матеріалу робить неможливим його загальне охоплення, а з іншого – саме життя показує, що питання особливої частини адміністративного права вивчаються не стільки теоретиками, скільки практиками, які розроблюють окремі галузі. При цьому практики-спеціалісти, продовжував науковець, не обмежуються збиранням та коментуванням адміністративно-правового матеріалу, додаючи до нього, як наслідок, все, що становить інтерес, з інших дисциплін – цивільного, кримінального, фінансового права, процесу тощо. Саме таким чином і були створені такі комплекси як земельне, будівельне, водне право тощо. З огляду на це, вчений робив висновок, що розпадання особливої частини адміністративного права на ряд окремих дисциплін і повне зникнення цієї частини як цілого є питанням недалекого майбутнього [198].

Викладені вище думки щодо причин та напрямків диференціації радянського права поступово «набирали обертів», що знаходило прояв також і у доволі частому згадуванні на сторінках наукової літератури про господарсько-адміністративне право. Зазначена ідея доволі активно відстоювалася П. Стучкою, який писав, що з огляду на постійне збільшення кількості правових норм, що регулюють виробництво, а також з огляду на розширення товарообігу у межах соціалістичного сектору економіки цілком необхідним виглядає виведення зазначених питань за межі правового регулювання Цивільного кодексу з одночасним перенесенням їх під сферу впливу господарсько-адміністративного права [392, с. 89].

Наслідком цієї ідеї стало розроблення рядом радянських вчених-правознавців навчальних програм та підручників з господарсько-адміністративного права. Одним з першим у цьому напрямку почав працювати Л. Гінцбург, який у 1929 році видав навчальну програму, що мала закласти основу для однойменної навчальної дисципліни. Вчений визначив господарсько-адміністративне право як систему правового регулювання суспільних відносин, що виникали у межах соціалістичного сектору радянського господарства, побудованого на засадах підпорядкування та планування. До змісту даної дисципліни Л. Гінцбург пропонував включити наступні теми: предмет та завдання господарсько-адміністративного права; трести та державні підприємства; державна індустріальна власність; Вища рада народного господарства; синдикати; двосторонні суспільні відносини, що виникають у межах синдикатів; державні акціонерні товариства; загальне вчення про державні підприємства у Радянському Союзі; організація та принципи планового господарювання; нормування вартості товарів; генеральні договори між індустрією та кооперативами [60].

Видання зазначеної програми сприяло активізації наукових дискусій навколо предмета та меж господарсько-адміністративного права, що, власне, на думку Л. Гінцбурга і було основним завданням у даній сфері. Сам науковець з цього приводу зазначав, що хоча вченим і вдалося дійти розуміння щодо сутності даної галузі права, проте роботи щодо вдосконалення його змісту не повинні припинятися. Свої слова Л. Гінцбург підтверджував власними діями, видавши через два роки (1931 р.) оновлену навчальну програму з господарсько-адміністративного права, у назву якої додатково був винесений термін «Спеціальний курс господарського права». Дана програма мала наступний вигляд: 1) предмет та межі господарсько-адміністративного права; 2) державні підприємства у період непу; 3) державні підприємства у період соціалістичної реконструкції; 4) виробничі підприємства; 5) державні акціонерні підприємства; 6) соціалістичне планове господарство СРСР; 7) договір у плановому господарстві; 8) нормування вартості товарів; 9) монополія на зовнішню торгівлю; 10) генеральні договори між індустрією та кооперативами; 11) контрактація; 12) правова організація нового будівництва; 13) правова організація кредитування [447].

У зазначеному напрямку працювали також і інші вчені, зокрема К. К. Яїчков, який розробив та запровадив у навчальний процес юридичного факультету Азербайджанського державного університету дисципліну господарсько-адміністративне право. Розуміючи під господарсько-адміністративним правом галузь права, яка регулювала відносини, що виникали у межах соціалістичного сектору народного господарства на підставі плану та підпорядкування, автор насамперед наголошував на необхідності чіткого розмежування, власне, господарсько-адміністративного права та торгівельного права, які, на його погляд, забезпечували реалізацію принципово різних інтересів. Перша з названих галузей права стосувалася виключно виконання загального господарського плану, тоді як інша, – спрямовувалася на регламентування процесу отримання доходу приватними особами. З огляду на викладене, вчений у межах названої дисципліни пропонував розглядати наступні питання: основні принципи організації соціалістичного сектору економіки; окремі види державних підприємств, зокрема трести, синдикати та державні акціонерні підприємства; кооперативи, зокрема господарські кооперативи; кредитування [447].

Не применшуючи значення результатів наукової діяльності згаданих вище авторів, разом з цим відзначимо, що, на наш погляд, найбільший внесок у розвиток радянського господарсько-адміністративного права було зроблено українським вченим С. Ландкофом, який у 1931 р. видав українською мовою однойменний підручник [155]. Необхідність розробки підручника пояснювалася тим, що у СРСР після запровадження нової економічної політики розпочався процес формування значної кількості нормативних актів, спрямованих на регулювання діяльності державних та кооперативних підприємств, які належали до усуспільненого сектора економіки. Правове регулювання функціонування названих суб’єктів було принципово відмінним від правового регулювання функціонування приватних господарств, що, відповідно, викликало необхідність розмежування публічних та приватних норм, які мали відношення до даної сфери.

Взявши за основу систематику господарсько-адміністративного права, запропоновану Л. Гінцбургом у 1929 р., вчений виділив у своєму підручнику шість основних розділів.

Перший розділ присвячений вирішенню питання про розмежування господарсько-адміністративного права та цивільного права, торгівельного права та адміністративного права. Вирішуючи зазначене завдання, автор формулює визначення господарсько-адміністративного права, розуміючи під останнім галузь права, яка регулює суспільні відносини, що виникають на підставі плану та підпорядкування у межах усуспільненого сектору економіки. План та підпорядкування, на його думку, є антиподами вільного обігу товарів, який існує у сфері приватного господарювання. У даній сфері не вільне бажання контрагентів, а план, в якому концентрується державна позиція, є визначальним для формулювання змісту великої кількості договорів, які укладаються у межах усуспільненого сектора економіки між державними підприємствами, кооперативами та їх об’єднаннями. У таких планових договорах проявляється звичайний адміністративний характер, що дозволяє вести мову про існування особливого виду договірних відносин, забезпечення реалізації яких здійснюється, зрозуміло, не у судовому, а в адміністративному порядку.

Організації планового господарства присвячений другий розділ, у межах якого автор аналізує: процес формування планів, який відбувається за участю численних державних органів; особливості складання планів у сфері сільського господарства, індустрії, транспорту, фінансів; організацію планових органів.

У межах третього та четвертого розділів автор сконцентрував свою увагу навколо вивчення правового статусу суб’єктів державного господарювання, зокрема концернів, трестів, синдикатів, а також особливостей їх функціонування та взаємодії між собою. Було піддано аналізу також і правове становище державних підприємств.

П’ятий розділ у певному розумінні став продовженням другого розділу, у межах якого вчений поставив собі за мету поглибити аналіз окремих елементів планового господарства, зокрема шляхом аналізу генеральних договорів, які укладалися між суб’єктами державного господарювання та кооперативами, а також питань контрактації сільськогосподарської продукції.

Останній розділ присвячено стислому вивченню питань правового регулювання зовнішньої торгівлі.

Даючи оцінку даній праці, необхідно насамперед погодитися з думкою тих авторів, які наголошували на значущості цього підручника для радянської наукової та правової думки, оскільки його автору вдалося у систематизованому вигляді представити читачеві розгалужене радянське законодавство, спрямоване на державне регулювання сфери господарювання [446]. Зі свого боку додамо також, що ця робота стала своєрідним підсумком у розмовах про необхідність та доцільність виділення господарсько-адміністративного права у системі радянського права. Фактично, автором була обґрунтована пропозиція щодо необхідності та доцільності диференціації радянського адміністративного права на окремі галузі права, що у цілому відповідало тенденціям розвитку тодішнього європейського адміністративного права.

Слід зазначити, що далеко не усі радянські вчені поділяли погляди П. Стучки, Л. Гінцбурга, К. Яїчкова, С. Ландкофа щодо значимості господарсько-адміністративного права для радянської держави та його місця у системі радянського права. Найбільш жорстко з цього приводу висловився С. Братусь, який писав, що відносини всередині соціалістичного сектору виникають у порядку плановості-підпорядкування і в основному не є відносинами правосуб’єктними. «Категорія суб’єкта права, як автономного носія різноманітних прав та обов’язків, скоріше за все відмирає у сфері усуспільненого господарства. Відносини всередині сектора не є класовими, оскільки ми маємо справу з однорідним середовищем, в якому засоби виробництва усуспільнені, а увесь процес виробництва та переміщення товару-продукту пронизаний планом. Розширення усуспільненого сектора тягне за собою розширення сфери застосування господарсько-адміністративного права. Сфера ж застосування Цивільного кодексу звужується. Але у дійсності це розширення сфери господарсько-адміністративного права означає усе більше перевтілення його у не-право, у науку про організаційну структуру соціалістичного господарювання» [43].

Даючи коментар до викладеної думки, зазначимо, що вона у повній мірі відповідала тим тенденціям, які почали формуватися у радянській правовій науці наприкінці 20-х рр. ХХ ст. У даному випадку мова йде про озвучену на Першому Загальносоюзному з’їзді марксистів-державників теорію про те, що у перехідний період від капіталізму до соціалізму політика, планування та технічне регулювання витісняють в економіці СРСР правове регулювання [91, с. 122]. Наслідком втілення зазначеної теорії у життя, як відомо, стало виключення адміністративного права з переліку дисциплін, які вивчалися на юридичних факультетах, та повне згортання відповідних наукових досліджень [5, с. 53]. Зрозуміло, що після зникнення адміністративного права автоматично відбулося знищення і господарсько-адміністративного права у всіх його можливих проявах (як галузі права, науки та навчальної дисципліни).

Наступний етап наукових досліджень правових норм, покликаних регулювати державне управління сферою економіки (господарювання), розпочався у кінці 30-х – на початку 40-х рр. ХХ ст., тобто після «реабілітації» адміністративного права. Однак, одразу слід наголосити, що питання про існування спеціальної галузі права, яка б об’єднувала відповідні норми права, науковцями вже не ставилося. Ці правові норми, які, зрозуміло, нікуди не зникли і були представлені великою кількістю, було об’єднано у межах відповідного розділу Особливої частини радянського адміністративного права – інституту управління народним господарством, який поєднав у собі норми, що регулювали державне управління промисловістю, сільським та лісовим господарством, заготівельною галуззю, транспортом та зв’язком, торгівлею, будівництвом, житлово-комунальним господарством [390; 391]. Цю позицію поділяла більшість радянських вчених-адміністративістів, вона знайшла своє закріплення на сторінках наукової та навчальної літератури з адміністративного права [206; 385; 384].

Проте час від часу окремі представники радянської правової науки згадували про концепцію господарсько-адміністративного права (починаючи з 50-х рр. ХХ ст. у правовій теорії з’являється поняття «адміністративно-господарське право»). Причиною для цього стало відновлення наукової дискусії щодо радянського господарського права, учасники якої наполягали на необхідності надання названій галузі права самостійного місця у системі радянського права. Висновок про необхідність такого кроку ґрунтувався на наступних критеріях:

1) наявності значної кількості правових норм, які регулювали відносини між соціалістичними організаціями, засновані на госпрозрахунку. Відповідно, коло відносин, які регулювалися господарським правом, суттєво відрізнялося від кола відносин, які регулювалися цивільним правом;

2) важливості, самостійному значенні групи правовідносин, які виникали між соціалістичними організаціями;

3) потребах практики, пов’язаних з необхідністю регулювати діяльність великого державного апарату та значної кількості посадових осіб [96].

Цю думку підтримували також і інші автори. Так, наприклад, В. С. Тадевосян відстоював трьохчленну систему радянського права, окремими елементами якої називав державне право, господарське право та цивільне право [394]. Відповідно, з цього робився висновок, що для господарського права в обов’язковому порядку має бути знайдено місце у системі радянського права, що, у свою чергу, майже автоматично виключало існування адміністративно-господарського права. Хоча пояснення на цей рахунок надавалися дуже поверхові. Так, наприклад, В. П. Єфімочкін зазначав, що створення господарсько-адміністративного права буде не в інтересах практики, оскільки це може послабити застосування принципів госпрозрахунку у відносинах між соціалістичними організаціями [96]. Проти виділення адміністративно-господарського права в окрему галузь радянського права, з його послідуючим поділом на промислове право, торгівельне право, транспортне право, банківське право тощо, виступав також і Д. М. Генкін, обґрунтовуючи свою позицію тим, що це могло б призвести до змішування адміністративних та цивільних норм у практиці їх застосування, неправильного поширення адміністративно-правового регулювання на господарські відносини, які підлягали регулюванню цивільним правом [57].

Даючи власні коментарі щодо наведених позицій, зазначимо, що вони абсолютно не відповідали дійсності, оскільки виділення на теоретичному рівні категорії адміністративно-господарського права жодним чином не вплинуло б на практику регулювання відповідних суспільних відносин, бо у даному разі не йшлося про створення нових правових актів. Питання полягало лише у тому, щоб існуючі правові акти, які регулювали державне управління економікою (господарюванням), об’єднати у межах окремої правової категорії – адміністративно-господарського права.

Проте, такий крок сам по собі був неможливим за радянських часів, оскільки це суперечило б радянській панівній ідеології, у підґрунтя якої були покладені тези про неможливість поділу радянського права на приватне та публічне, а також про пріоритет державних (публічних) інтересів над індивідуальними (приватними). Саме з огляду на це керманичами радянської правової науки у 1938 р. були сформульовані вихідні позиції щодо стану та перспектив розвитку радянського права та його системи, які на багато років уперед визначили напрямки та зміст відповідних наукових досліджень. Заперечення з високої державної трибуни існування окремих галузей права, які, однак, на початкових етапах становлення радянської влади визнавалися та схвалювалися владою, автоматично виключило і їх подальше наукове опрацювання.

Але сьогодні ми маємо надзвичайно відповідально поставитися до описаних вище тенденцій розвитку радянської правової науки, піддавши їх конструктивній критиці, що, відповідно, дозволить вітчизняним науковцям під іншим кутом та з інших вихідних позицій подивитися на сьогоднішній стан системи українського права, яка, на наш погляд, вимагає подальшої диференціації, зокрема і виділення адміністративно-господарського права як самостійної галузі вітчизняного права. Слід зазначити, що нині багато науковців не поділяють подібних думок, стверджуючи, що таких галузей права як адміністративно-господарське право, поліцейське право, муніципальне право тощо не існує. Мовляв, вони не є сформованими та виділеними у межах вітчизняної правової доктрини. Доволі частими є посилання і на зміст паспортів наукових спеціальностей з права, у межах яких, зрозуміло, зазначені правові утворення також не виділено. Але чи можна вважати подібні заперечення обґрунтованими? На наш погляд, ні, оскільки усі вони будуються виключно на радянських правових традиціях, де превалював не здоровий глузд та потреби правового регулювання, а політична доцільність. У сучасних умовах розвитку суспільства та держави, які характеризуються надзвичайним ускладненням суспільних відносин, появою принципово нових видів останніх, неминучим є виникнення нових галузей права, і це варто визнати й обґрунтувати, бо без цього неможливо досягти мети всебічного утвердження та забезпечення реалізації прав, свобод та законних інтересів приватних осіб, що, нагадаємо, є головним обов’язком Української держави.